Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Борис Антоненко-Давидович

1899-1984

Белетрист і публіцист гострого суспільного інстинкту і зору, він менше цікавився боротьбою літературно-мистецьких шкіл та «ізмів», зате, досконалячи мову і стиль своєї «ділової» прозірної прози, влучно схоплював істотні риси і проблеми людини революційного десятиріччя. В безвихідних ускладненнях революції та в нових умовах Радянської України пристрасно шукав конкретних шляхів відродження культури й держави свого народу. Хоч був лояльним громадянином УРСР, — заплатив за свої шукання і енергійну працю біля 20 років каторги і тюрем Східнього Сибіру. Десь коло 1956 року, потрапивши до списку «реабілітації» кількох недобитків української літератури 20-х років, повернувся на Україну, де в періодичній пресі з'явилось кілька його нових оповідань, нарисів і повість.

Народився Борис Антоненко-Давидович (мав також ще два псевдоніми — Богдан Вірний і В. Антонович) в родині машиніста — водія залізничних потягів Дмитра Давидова, в місті Ромни на Полтавщині. До революції встиг закінчити гімназію, потім учився в Київському університеті (за іншими даними в Політехнічному інституті), але різні обставини не дали закінчити вищої освіти. Цю прогалину виповнив самоосвітою: маючи прекрасну пам'ять і діяльну жадобу культурного росту, він самотужки здобув більший фонд знань, ніж інші в університеті.

Був членом Української Комуністичної Партії (УКП) і секретарем її Київського обкому. УКП (1920—25) утворилась (ніби у відповідь на влиття боротьбистів у КП(б)У) із лівого крила Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії та решток боротьбістів на своєму установчому з'їзді 22—25 січня 1920, як легальна радянська партія, але опозиційна до влади РКП(б) над Україною, як і до її обласної філії — КП(б)У. УКП домагалась самостійности Радянської України і самостійного членства УКП в Комінтерні. Москва, що спершу лицемірно визнала легальність УКП, злякалась швидкого росту впливу УКП і піддала її гострому теророві ГПУ. Одночасно Виконком Комінтерну, яким фактично керували шовіністи з ЦК РКП(б), ухвалив на своєму засіданні 24 грудня 1924 року розпустити УКП, а її чле-нам запропонував увійти в КП(б)У. Антоненко-Давидович, вичерпавши всі можливості легальної опозиції, не чекаючи ні арешту, ні «влиття» в КП(б)У, вийшов із УКП і став безпартійним радянським журналістом і письменником. Якийсь час він був редактором (на посту секретаря редакції) найбільш популярного тоді ілюстрованого журналу «Глобус», в якому друкувалися часто найцікавіші твори тодішніх письменників; зокрема через «Глобус» Антоненко-Давидович увів у літературу поета Олексу Близька, Юрія Яновського, Марка Вороного та інших дебютантів того часу.

Друкуватися почав Антоненко-Давидович 1923 року (драма ЛИЦАРІ АБСУРДУ, журн. «Червоний шлях», 1923, ч. 8, стор. 56—88; окремим виданням вийшла 1924 в тому ж видавництві). Спершу він належав до організованої Зеровим АСПИС, а потім разом із Підмогильним утворив і очолив літературну групу Ланка (1924—25) та її наслідницю МАРС (1926—28). Перші книжки оповідань Антоненка — ЗАПОРОШЕНІ СИЛЮЕТИ (Харків, ДВУ, 1925, 158 стор.) і ТУК-ТУК... (Київ, в-во «Час», 1926, 64 стор.) — позначені деяким впливом панівної тоді ліричної прози, а також і Володимира Винниченка. Проте Ан-тоненко не впадає ні в «розхристаність» Косинки чи Хвильового, ні в «психологізм» Винниченка, прагнучи до точного охоплення color local людей, подій і атмосфери революції. Ця прониклива точність, що схоплювала також зудар українського і російського світів, накликала на голову автора дедалі більше напастей.

Особливо багато клопоту завдала йому повість СМЕРТЬ (журн. «Життя й революція», 1927, ч. 10—11 і ч. 12; вийшла також окремим виданням у Києві, ДВУ, 1928). Партійна критика зразу ж зробила публічний донос на автора, підкреслюючи, що весь антураж, настрій і особливо головний герой повісти Горо-бенко (член КП(б)У) доводять цілковиту несполучність в одній людині чесного перед своїм народом українця і вірного російській компартії комуніста. Суттю речі, ядро проблеми в «Смерті» те саме, що і в друкованій на два роки раніше новелі Хвильового «Я»: несполучність людського і людяного життя із комуністичною мораллю і доктриною, неможливість засобами зла встановити й одстояти правду життя. Але коли Хвильовий поставив цю проблему в якнайширших філософсько-етичних вимірах (антитеза: божественна любов матері і чекістський терор комуни), то Антоненко-Давидович, з властивою йому манерою брати в руки речі конкретні і натурально голі, поставив цю проблему на антитезі: українська людина і російська компартія. В магнітному полі цих полюсів українець-комуніст Горобенко, се-ред болючих душевних борсань і постійних образ з боку со-партійців, прийшов до рішення, що йому треба пролити братню українську кров, щоб позбутися нестерпної меншевартности українського комуніста в рядах РКП (б) — КП(б)У. Дія повісти відбувається на Україні 1920 року, коли сільське населення України ще зі зброєю в руках боронилось від терору і грабунку російсько-совєтської окупаційної влади. Перед читачем — галерея типів партійців — росіян і їх українських поплічників, образ повітової організації РКП(б), що вчиняє криваві розправи над селянством і топче українську культуру. Окремі епізоди, як от балачка комуністки Славіної із селянином про релігію, показують, що селяни своєю інтелігентністю стоять вище за нову панівну комуністичну клясу, майбутній образ якої угаданий тут з її перших зародків.

1929 року Антоненко-Давидович видає ЗЕМЛЕЮ УКРАЇНСЬКОЮ — книжку прегарних зразків мистецького репортажу з його подорожей по Україні. Тепер, через тридцять років, цей репортаж читається з таким само інтересом, як і в рік його появи. Гостре око і мисль спостережника, аналітичний перетин від деталі і злоби дня — до глибин історії, людей і пейзажів низового Дніпра, Полісся, шахт Донбасу, західнього прикордоння, міст, містечок, сіл — усе крізь призму злободенности і вічности змагу України за свій власний, а не накидуваний русифікацією шлях розвитку. Це наче огляд аванпостів і глибоких тилів незримого фронту українського відродження 20-х років і його наступальної самооборони супроти колоніяльно-русифікаторських сил.

Після цих нарисів Антоненко-Давидович ще встигає видати збірку оповідань СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК (1929), повну іскристого гумору невеличку повість ПЕЧАТКА (нотатки просвітянського агітатора), що друкувалась спершу в журналі «Життя й революція» (ч. 7, 1928), а 1931 — вийшла окремою книжкою, а також уривки із історичного роману СІЧ-МАТИ («Життя й революція» 1927 і 1930). Це вже були часи шаленства терору 1929—33. Антоненко-Давидович, втративши працю в Києві, перебрався 1930—31 до Харкова, але й у тодішній столиці не міг влаштуватися та знову вертається до Києва. Десь наприкінці 1933 року він рішає їхати в «добровільне заслання» — в Казахстан. Там, у Алма-Аті, його знаходить НКВД і кидає його в тюрму й концтабір.

Незвичайно пружистий і вітальний — подолав він два десятиліття найстрашнішої східньосибірської каторги, щоб по смерті Сталіна вернутися з розбитим здоров'ям на Україну — свою укохану вітчизну, яка тим часом пережила і витримала ще один страшний іспит — руїну Другої світової війни.

СМЕРТЬ

Повість

Кость Горобенко оглянув свій партбілет, і на цей раз чомусь надто виразними і многозначними здалися йому кілька таких знайомих і звичайних слів: Російська Комуністична Партія (більшовиків).

Кость в'яло подумав: це нісенітниця — друкувати українською мовою «російська»... А втім не це, власне, впадало в око і настирливо вимагало на самоті витягати з кишені рожеву книжечку і вдивлятися у першу сторінку.

Вся суть, уся непорушна сила її, що концентрувала увагу протягом кількох місяців, була в тому, здається, зовсім зайвому слові, що притулилося збоку, заховалось навіть у дужки, але яке насправді було і не зайве і не звичайне — (більшовиків)...

«Більшовик». — Це зовсім не те, що «комуніст». «Комуніст» — це термін новий, і Кость призвичаївся до нього одразу, навіть зріднився з ним. А ось із «більшовиком», цебто з тим самим більшовиком, що за недавньою термінологією — на вістрях багнетів «ніс із півночі з Росії на Україну» — ні.

Кость поклав партбілет на стіл і озирнувся по кімнаті. Було тихо. Крізь одчинене вікно із саду долітало однотонне щебетання якоїсь безглуздої пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захід сонце, і його кволе проміння позначилось на стіні сіруватою мармуровою мережкою. Розкидані

книжки, штани на подушці, «наган» на столі — все це було німе й глухе. Ніщо не могло підслухати Ко-стевих думок, щоб потім нишком, у закутках за спиною, шепотіти поміж членами організації. Кость спокійно подивився крізь вікно в сад і тихо сказав самому собі: — Я — більшовик...

Він хотів це донести до самих глибин свідомости, але й на цей раз спорснув. Кость зніяковів і стомлено сів. На вустах заграла легка іронічна посмішка. Було неприємно. Отак само він колись обдурював батьків і ховався з «одиницею» за диктант. Яка різниця? Тоді — «одиниця», а тепер — ті два будинки, що їх мав колись до публічного торгу нетяга-батько в цьому ж самому місті, і та гімназія, що стоїть і досі на розі двох вулиць у садку, але вже містить тепер у собі педкурси. Це вони муляють комуністичне сумління або, кажучи просто, — душу, це вони не дають змоги спокійно, як і всім іншим членам організації, почувати себе більшовиком. Вони.

Кость сперся ліктем на стіл і подумав: — Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрібний буржуа — це вірно. Факт. Ба навіть — він цілував соборному настоятелеві, каштано-волосому панотцеві Гаврилові, руку, і його сестра, що колись була мені рідною тіткою, — вдруге замужем за вихристом-купцем — це також вірно. Це все так. Але батько потурбувався вмерти за рік до революції і, нівроку йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що він був мій батько, і вдячний йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нікого. І це так само вірно. Я не відповідаю за батьків. А втім що ж: одним судилося бути спадкоємцями своєї к ляси, а іншим — ренеґатами. Хай, за їхньою теорією, я — «дрібнобуржуазна інтеліґенція!» Я кажу трохи інакше — ренеґат дрібної буржуазії. Важно те, як я сам думав про себе, а не хтось інший. І немає мені ніяких докорів від самого себе! Так, я був український націоналіст, я був за голову повітової філії національного союзу; в цьому ж місті я, безу-сий юнак, що допіру скінчив гімназію, виступав у 1917 на мітинґах, розпинався на всяких зібраннях за «неньку», закликав собі в свідки спорохнявілу пам'ять усяких Сірків та Гордієнків. Це все вірно, і я не ховаю це ні від кого. Це було раніш, а тепер я...

Кость знову зупинився, але напружився і голосно вимовив: — більшовик!

Але враз виринула, чи з гімназії, чи просто з дитячих літ, казочка, і стало смішно й сумно.

Якийсь альхемік дошукувався філософського каменя. Він перемолився всім святим, яких тільки знав, благав Богородицю, нарешті, самого Христа допомогти йому, але всі вони були мовчазні, як звичайнісінький камінь з цього дому. Тоді альхемік прокляв їх гамузом усіх і звернувся до сатани. Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: — «Ти знайдеш те, чого шукаєш. Тільки — одна умова, друже мій: тиждень не думай про білого ведмедя». Нещасний альхемік, що, здається, ніколи за своє довге життя серйозно не замислювався над ведмедями взагалі, а білими зокрема, цілий тиждень ні на хвилину не міг позбутися цієї навісної думки про білого ведмедя.

Горобенко, посміхнувшись, подумав: — «Більшовик... Це мій білий ведмідь, але якого ж філософського каменя дошукуюсь я?..»

Він поклав у кишеню партбілет, узяв «наган», щільно зачинив вікно і вийшов із дому.

Це кЛяте повітове місто з його безглуздими брудними заулками, шопою на базарі, незграбними купецькими рожевими домами, місто, де всі знають про кожного всяку дрібницю й один одному осточортіли, це місто — свідок. Воно знає все. Ось народний будинок. Тут стояв батько з царським портретом, коли була маніфестація з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним — ліворуч вулиця, де жила в своєї тітки Надя...

Кость швидко ступав по м'якому базарному поросі. Тепер базар був мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напівзруйновані ятки. Це жерт-ви боротьби комунвідділу з приватним торгом. Від яток смерділо людськими екскрементами, і довгий понурий м'ясний ряд скидався на перекинуті кінські кістяки.

Десь у кутку під кам'яницею, як неприкаяні, сиділи кілька перекупок з яблуками, ще далі селянський віз, збоку мур і на ньому розсічений ринвою напис: «Сапожная мастерская Уездсобеса».

Ринва нещадно розлучала дві частини слова і зробила так, що коли «уездсо» почувало себе якось сиротливо й самотньо, то «беса» було ніби саме на місці. Воно глузливо одскочило від ринви і, показуючи вгору язичка від «б», знущалося з правовірних міщан.

Це ширило між перекупками, колишніми купчихами й казначейшею, всякі непевні чутки й підпирало їхні гадки щодо антихриста (самі ж признаються, що — бісове...).

Горобенко зненацька подумав: «А ось, коли б написати по-українському — цього б не було, хай би й ринва розрізала». Проте, одразу ж стало соромно свого власного примітиву. І потім, він звернув увагу на цей мур не через «беса», а тому, що тут розстріляли когось петлюрівці, і Горобенко внутрішньо посміхнувся самому собі: «Власне, логічно, за загальним ходом тих подій мене теж повинні б розстріляти, і це дуже дивно, чому цього не сталось... Правда, я не був у "війську, я, так би мовити, мирно політиканствував, але все ж таки...»

Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю і ступив на східці парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гімназійного друга, тепер — це робітничий клюб. Тут звичайно, через брак великої залі в повітпарткомі, бувають загальні збори організації.

Пожовклі соснові ґірлянди, паперові прапорці, неохайно прибиті портрети вождів, забруднені мухами й чиїмись пальцями п л якати, розстроєне піяніно, на якому вічно хто-небудь несамовито вистукує «Інтернаціонала» — все це виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук, приміщенню бракувало душі. Люди приходили сюди

— раптом. Гомінкою юрбою вони враз заливали за-лю, приносили свій пах шкіри, дьогтю, шмаровидла, махорки, навіть куряви сільських доріг, і тоді розсувались безладно стільці, підлога вкривалась недокурками і в кімнатах стояв стовпом густий синюватий дим. А коли люди виходили, тоді в приміщенні було тихо, самотньо, як на згарищі.

Загальні збори ще не почались. Партійці заповнювали залю й купами розходились по кутках.

Горобенка перейняв Завальний. Він, як і завжди, схопив його руки понад ліктями й, випробовуючи м'язи, труснув кілька разів.

— Здоров, Горобенко. Ну, як там «мова»? Завальний вишкірив рота, і його підборіддя

наїжачилось розмазаною усмішкою.

— Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував? — він показав на свіжі плякати, друковані українською мовою, і блиснув переднім золотим зубом. Ці вайлуваті дотепи перли від Завального, як із дуба, але крізь посмішку в ньому єдиному тільки Горобенкові вчувалась товариськість і приязнь. Завальний був чи не один тільки у всій організації, що читав між іншим «Вісті» і перегортав удома Шевченка.

Горобенко відповів йому по-російськи.

— Слухай, якого чорта ваш культвідділ ще й досі не налагодив клюбної бібліотеки? — Попельначен-ко.

Попельначенко звик говорити безапеляційним, командувальним голосом, і це якось незрозуміло гармонізувало з його ще надто молодими рисами обличчя й худорлявою постаттю. Він хлопча, але він

— пестун організації.

Попельначенко мотнув угору підборіддям: — Так що значить нема! Має ж ці книжки інтеліґенція — реквізнуть! Зв'язатись із наросвітою.

Взяти і баста! — Попельначенко може це сказати. Він з 18 року в партії. — Попельначенко виріс під ударами залізним аршином свого батька-кравця. Він — «справжній пролетар». І щодо інтеліґенції він не аби сказав. Він розуміє все. Цей клишоногий Попинака, як його прозвали в організації, — це хитрий тип. Він знає, куди закинути. А проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всій Попина-ковій істоті злословність і розтягнули долу кутки його пухких губ. За що, власне, Попинаку люблять в організації? А люблять! Попинакові вільно все.

Попельначенко засунув глибоко в кишені штанів руки й зневажливо прищулив очі з довгими чорними віями: — Ти брат, Горобенко, сам ще, скажу тобі, — на всі сто відсотків інтеліґент. Тебе б послати разів зо три розправитись із куркульнею, — отоді б витрусився, а так, як оце тепер...

Біля стола голосно крикнув секретар парткому Кричеєв: — Прошу, товариші, зайняти місця! Прошу... Він затарахкотів кулаками по дикті, а далі

спокійно і монотонно, немов звертався не до залі партійців, а кудись ліворуч, у куток, кинув: — Пропоную обрати голову й секретаря...

Горобенко похапцем розклав у пачки кучугуру штампованих паїгірців, запхнув у портфель з шматком вівсяного пайкового хліба довгі писані аркуші й на годину раніш покинув свій культвідділ.

Перед парткомом уже посходились партійці і незграбною масою різноманітного одягу, взуття та облич розташувались тут же на пішоході.

Десь поблизу рявкнув хрипкий вахмістровий бас: — Строй-ся-а!..

Це командир кавескадрону Несторенко. Його призначено командувати суботником, і чорний, за-шнурований потрібними й непотрібними ремінцями, френч випнув на пішоході свої дебелі груди.

На брук вийшли першими секретар парткому Кричеєв і відповідальні. Вони вишикувались у шерег, а за ними з пішоходу посунула сіра партійна маса. Ця поспішна викональність наказу в Кричеєва та відповідальних здалася Горобенкові демонстративною і підкресленою: «республіканська псевдопростота!»

Попереду стомлено майнув паркомський прапор із золотою зіркою, і сотня чобіт вдарила по бруку.

Хтось позаду затяг непевним, низьким голосом, але його підтримали середні, далі приєдналися перші, і серед улиць розляглося не то по-солдатському, не то по-парубоцькому: ...В царство свободи доро-о-гу Грудью проложим себе...

Співали в один голос, не поділяючись на партії, але старанно намагались компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слів: ...Долго в цепях нас держали.

— Подравняйсь! Ать-два... — Несторенко впівзво-рота критично оглянув немуштровані партійні ряди.

— Дружинін, — ногу!

Худорлявий Дружинін, що йшов поруч з Горо-бенком, сердито повернув до Несторенка голову і одвернувся. Він мовчки змінив маршовану ногу, і на лиці його знову під шкіряним кашкетом осіла тінню втома і якась зашкарубла, суха мрійність. Несторенко забіг наперед і відтіля знову долетіло його міцне: — Крайній справа, подтянись!..

Дружинін сплюнув убік і вилаявся. Він узяв під пахву свою стару, пошарпану папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокійно запихкав

ДИМОМ.

Кость Горобенко уважно стежив за його рухами.

Цей Дружинін — один з небагатьох, що не має портфеля. Він уперто держиться своєї нікудишньої папки.

Кость Горобенко раптом подумав: хто з них «обличчя» нашої організації — Дружинін чи Нестеренко?..

Збоку заторохкотів старий земський тарантас з інженером і підрядчиком. Це фахівці. Вони технічні керівники суботника. Інженерове пенсне блиснуло по партійних рядах, але ніщо не змінилось на його чеховському лиці. Він промовив щось своєму хурщикові і закурив десь попереду.

Горобенко довго дивився туди, відкіля долітало перебійчате тарантасове торохкотіння.

Що думав про них цей «останній із могікан»?

Інженер із підрядчиком давно вже стояли біля кучі лопат і кількох селянських возів, коли загін прийшов на місце суботника.

Інженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посередині носа, й флегматично казав Нестеренкові: — Важно підсипати узвіз, міст ще може триматися. Я попрошу розбити на партії; одні копатимуть глину, а потім, я гадаю, треба ще...

Горобенко пильно подивився на інженера. Він ходив з Несторенком коло возів і мляво давав вказівки. Тепер він уже не був нерозгаданим сфінксом, як у тарантасі. Було одразу ясно, що цей «спец» ні за що має всю цю роботу, весь цей суботник. За інших обставин — кілька робітників і підрядчик виправили б дорогу, полагодили б моста та навіть поставили б нового (хіба земство не дало б належних коштів?) — і все зроблено. Інженер тільки оглянув би вже готовеньке, для порядку дещо зауважив би підрядчикові, а ввечері він сів би з доктором і мировим суддею за преферанс. А тепер: що ж — він мусить виконувати примхи цих дорослих дітей і з ними вкупі клеїти дурня. Йому, старому лібералові, навіть народовольцеві, це тяжко, це моральні тортури, але нічого не поробиш. Проте, цей хресний шлях треба пройти. Це фатум російської інтеліґенції, що одірвалася від народного пня. Цей шлях болючий і ганебний, але він має свій кінець. Інженер прекрасно знає, що хіба ж можуть довго утриматись ті, що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й культури — фінікійці, греки, Рим... Інженер певний за майбутнє, а тепер він говорить чемно, але сухо й стримано.

Горобенкові було шкода цих сотню людей, що з них принаймні 70 вірили в суботника, як у фетиша піднесення, і ладні були забути недоїдання і втому.

Вже вечоріло, як наслідки суботника були ще зовсім мізерні.

Було ясно, що не закінчити сьогодні навіть самого найпотрібнішого і, певно, інженер уже заздалегідь радіє, але партійцям хотілося закінчити.

Дружинін зняв кашкета, витер з чола рукавом піт і на хвилину обперся на лопату передихнути. Він глянув на Несторенкову компанію і знову взявся до роботи.

— Ні, ти мені спершу людину перероби, от що, — казав він далі до Завального, — через те, що кожний чоловік по-свойому сволоч. Розумієш ти?

— Знову, «богоіскателю», завів своє, — заскалив зуби Завальний, — мудруєш ти щось багато!

— А я тобі, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партійного шелехвоста не зробиш людини, розумієш — людини, поти з цього нічого не буде. Ось глянь, брат, на них, — він кивнув головою до Несторенка: — «ать-два» він може, а лопатою — вибачте? А я питаю тебе, на чорта нам унтера? Ех!..

Вже зовсім стемніло. Десь за Ворсклом торохкотіли на шляху чиїсь запізнілі колеса, над Ворсклом здіймався легкий туман.

Славіна (завідувачка соцвиху) вже стояла коло Дружиніна і поправляла на голові косинку. Вона рада була пристати до суперечки.

— Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! І потім — хіба це допустимо — наш «пред» страшенно любить вуджені ребра (щодня записки до протоколу пише), а товариші Несторенки по троє пар чобіт мають, і це в той час, коли ми жертвуємо всім. Ми обідаємо в комуністичній їдальні, ми...

Дружинін мовчки стукав лопатою по схилу узвозу.

Горобенко кинув працювати й солодко потягнувся. По тілу розлилась незвична, приємна, фізична втома. На небі засвітилися перші зорі. Далекі, свіжі, мрійні зорі. Ті самі зорі, що світили до революції, за революції і світитимуть вічно. Вічно? Так, так — вічно. Є багато речей, прекрасних незалежно від усього. Хіба міг би бути Дружинін гірший, якби він був безпартійний?

Горобенко одкинув це раптове, спокусливе запитання і сказав самому собі: — Ні, це дуже добре, що він у партії. Він справжній, природний партієць.

Горобенко поклав коло себе лопату й присів на спориш.

Десь з-за поста залунало гучне Несторенкове: — Од-ставіть. В дві шеренги стройся-а-а-!..

В дверях радпрофу Горобенка зупинив парт-комський діловод Гольцев.

— Хочете щось цікаве побачити? — Гольцев підніс до його ушей свого довгого горбатого носа і, прищуливши око, тихо сказав: — Про вас...

Горобенко запитливо глянув у безцвітне Гольцеве око, що хитро визирало з-під рудих брів, але той, посміхнувшись, поспішив пояснити: — Парткомська характеристика вашої особи в анкеті до губернії... Ходімо до вас. — Він злегка

підштовхнув Горобенка, і вони подались на другий поверх колишнього просторого купецького дому. Власне, що треба Гольцеву? І навіщо ці його відвідування і ота розмова про те, ніби він працював за друкаря в Директорському Міністерстві Земельних Справ і взагалі ця приязнь і якась неприродна симпатія? Горобенко скоса глянув на купецькі, забрьохані штани Гольцева і раптом подумав: — Сексот! Доручили стежити... Стало гидко, але здивувався: — Так одверто робити! І хоч би кого іншого, а то... невже не знайшли путящого?..

Горобенко заліз за свій стіл, одімкнув шухляди і рвучко подивився на Гольцева... Гольцев мовчки почекав хвилину, а тоді відразу нахилився до свого портфеля й прудко почав нишпорити в паперах. Добуваючи синювату, з цукрового паперу анкету, він схопив стільця й присунувся до Горобенка. Знову прищулив око і, штовхаючи Горобенка своїм гострим ліктем, тихо прошепотів: — Тільки ж це, будь ласка, між нами... Ну, ви, звісно, розумієте, що ця характеристика таємна... Але я собі думаю, ну чому мені такому товаришеві свойому, як Горобенкові, не сказати... — Гольцев зробив довгою, худою з чорними волосинками рукою якийсь непевний жест і знову накинув на обличчя усмішку.

Було щось бридке в усій його інтимності, в цьому підсіданні й легеньких фамільярних штовханах. Горобенко мимоволі трохи одсунувся й хотів був рішуче одмовитись читати парткомівську характеристику, але, глянувши на Гольцева, одразу якось розгубився. Гольцева усмішка зневолила його, паралізувала рухи, а відтак навалилась густою масою на голову.

— Прошу... — Гольцев підсунув йому до рук анкету, і Горобенко, ще не позбувшись першої одубілості, глянув на недбалі, розкидані рядки і за першим словом жадібно, мов по краденому, пробіг очима по краю анкети.

Було написано небагато, а втім досить ясно: «Як комуніст-більшовик (хтось наче умисно і свідомо підкреслив це друге слово) — несталий, зважаючи на перебування раніш в українських організаціях, як культробітник може бути використаний у губернія л ьному масштабі».

Горобенко з деяким зусиллям відірвав очі від анкети й трохи зашарівся. Збоку дивилась на нього мертва, мовчазна усмішка Гольцева.

Горобенко довго не міг зібрати докупи свої думки. Вони горобцями розлетілись на всі сторони, і ось перед очима тільки — «як комуніст-більшовик несталий» і заскалене Гольцева око.

Горобенко опустив долу руки, стиснув схрещені пальці, аж вони хруснули, і подумав: «Це, певно, Попельначенко зробив»... Але зараз же глянув скоса на свій портфель і вирішив: «Хіба, зрештою, не все одно! Важно, що це вже сказано, що хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не міг наважитись сказати самому собі».

А все ж таки було неприємно й боляче. І знову випливали в пам'яті ті два будинки батьківські, і ота «Просвіта», і 1917... Горобенка почало дратувати. — «Несталий»?.. Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те? Вони, як ті ченці, що в своєму несамовитому фанатизмі не зможуть забути цього ніколи, до могили — ніколи. І потім це українство, що воно їм. їм, для яких не було ні Солониці, ні Берестечка, ні Полтави, ні навіть Крут! Для яких уся історія — тільки вічна боротьба кляс... Ах, які вони все ж таки доктринери!..

Горобенко провів долонею по чолу, і його очі зупинились на пенсне Троцького. Такий знайомий і, врешті, набридливий, як і всі портрети, що існують у світі, цей портрет видався тепер Горобенкові зовсім

інакшим. Портрет прибрав нових рис, і ті риси говорили багато. Енергійна борідка, дві глибокі зморшки від носа до кутів губ і спокійний, твердий вдале-ний погляд. Крізь пенсне майже не було видно очей, але погляд залишився. Люди з таким поглядом не крізь пенсне, а крізь сьогоднішній день бачать далеко. Вони не знають вагань, у них немає на шляху проклятих манівців, їм перспектива ясна, як на долоні. Вони мають свою вічну формулу: «Буття визначає свідомість»... Це їхня істина, це «новий заповіт», з яким вони мають пройти світ, переорати всю землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів, що пустились берега. «Капітал» Марксів... Що це? Тора, Євангеліє, Аль-Коран чи Архімедів ричаг? ...Які вони сильні, ці люди в пенсне з далеким поглядом ісляму!

Горобенко знову нишком глянув на портрета, і тоді мов чиясь могутня рука погладила по голові і стало цілком ясно: — Вони мають рацію... Ти що ж? Може, то просто теревені — «історія — боротьба кляс»? Ні. Вони ще досить стримані. Вони просто навдивовижу м'які до нього. Безперечно «несталий». Так, так. А чого? Ради кого й чого? Чи ради прадідів, що дали Кочубеїв, Ґалаґанів та Юзефовичів, чи ради вишиваних просвітян, чи просто вишневих садочків, зірок, квітоньок і тої сухозлотиці, що зветься «національна окремішність»?

Ах, яке це безглуздя, що між ним і партією може стояти нація. Та нація, що вигадала тільки бандуру й плахту! Це справді нісенітниця. Це анекдота.

Двері рішуче одкрились, і кімнати наповнились тріскотнею дерев'яних сандалів. Парткомський кУРєр мовчки розкрив папку, понишпорив у паперах і передав Горобенкові завідомлення.

— Просили тільки, щоб скоріше. Горобенко пішов до парткому хутко. Горобенко похопився, швидко о дійшов від стола

й сів на першого стільця. «Чому я одразу не сів? —

Ну, звісно: перед секретарем стояв: «начальство». Це правду хтось сказав: «Щось є лакейського в психіці кожного українця!..»

Попельначенко встав, а Кричеєв повернувся до Горобенка: — Так ось у чому річ, товаришу. Група місцевої української інтеліґенції просить дозволити їй видавати безпартійний журнал. Український, розуміється. Там і заява їхня лежить...

Горобенко присунув ближче до стола свого стільця.

— Ви, звичайно, розумієте, що ми в цьому не гаразд компетентні. Отже — ваша думка як українця?

Горобенко подивився на кричеєвські скельця і для чогось узяв зі стола преса. Він тричі покрутив його за держальце і знову поставив на старе місце. І тоді стало до смішного ясно: вони «слухають». Прекрасно. Але це занадто вже наївно. Занадто. Невже вони думають, що я не розумію, до чого це? Просто, заманулось їм ще раз переконатися, оскільки правильне було оте анкетне «як комуніст-більшовик — несталий». Гаразд.

Кость Горобенко зморщив чоло, схрестив на грудях руки й спокійно сказав: — На мій погляд, безперечно, ніякого дозволу не давати.

Кричеєв підвів трохи брови, ніби здивувався, й перепитав.

— Ви гадаєте, що не треба давати?

— Безумовно. Бо всякий такий журнал буде фактично...

Попельначенко саркастично скосив бліді губи й перебив: — А я — так дав би їм дозвіл. Хай друкують...

Попельначенко широкими, розмашистими кроками підійшов до Горобенка й по-панібратськи хляснув долонею по плечу: — Чудак ти, їй-богу, Горобенко! Там же підписались усі ті, що в «Просвіті» були, пам'ятаєш: Ков-ганюк, Придорожний, аґроном отой патлатий — як його — Педашенко, чи що? Ти ж мусиш піддержати! Якого ж чорта...

Горобенко зашарівся, знову крутнув преса, але, повернувшись до Кричеева, твердо сказав: — Якщо кому є охота піддержувати леґальну петлюрівщину — що ж, прошу. Я ж особисто утримуюсь.

* *

На стільці коло самого ліжка блимав каганець, але читати при ньому було не можна. Кость Горобенко незадоволено пустив долу газету й протер кулаком натомлені від напруження, почервонілі очі.

Каганець згустив Горобенкову самотність у кімнаті і засвітив затаєний куточок у безконечних коритарах душі. І ось виплили останні дні і та позавчорашня авдієнція в парткомі, саркастична, зла усмішка Попельначенка. Горобенко ворухнувся, наче хтось доторкнувся холодним до голого тіла, і в грудях защеміло обурення. Стало більше навіть, ніж тоді, кривдно. Треба конче зробити щось. Треба рішуче покласти цьому край. Допускати, щоб якийсь Попельначенко, хлопчисько, власне, міг дозволити собі такі жарти, як тоді! Просто знущатися! Ну, що ж з того, що він був у «Просвіті» і ці, всякі Ковганюки та Педашенки, добирають леґального способу животіти? Плювать би він хотів на них!

Горобенко повернувся горілиць і поклав під потилицю руки, в цю мить виринув зрадливий спогад. Цей же самий Ковганюк переховував його, ризикуючи, в своїй хаті, коли Горобенка шукали денікінці. А з Педашенком вони разом утворили філію Національного Союзу й заарештували повітового гетьманського старосту. А з Придорожним...

Ці навісні згадки, як краплі живого срібла, чіплялись одне одного й виростали у велику кулю, що підступала ближче й ближче, одсовувала сьогоднішнє, розмальовувала у якісь занадто фантастичні і, признатись, гарні, приємні, близькі картини, позаторішнє, і знову муляло всередині.

— Сумління?.. Fa?

Горобенко одкинув ковдру й спустив із ліжка на долівку ноги. Він із хвилину слухав гомін внутрішніх голосів, придивлявся до їхньої боротьби і... — аж здивувався.

Тихенько, манівцями, із закамарків підсвідомо-сти вилізла ця знайома, здається, давним-давно вже думка. Ну, так: це давно він вже вирішив, тільки чомусь не міг досі голосно сказати: — Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з'явиться їхня кров, коли ця кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безліч усяких категорій, що зведені до одного знаменника — контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як-то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді всьому цьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жодних вагань і сумнівів можна буде сказати самому собі: я — більшовик. — Горобенко тремтячими руками скрутив похапливо цигарку і пройшовся по кімнаті. На стіні з'явилась крива, величезна тінь і перед босими кроками поступилась тиша й морок. Горобенко пожадливо втягнув перший струмінь диму, і зненацька здалось, що в кімнаті пояснішало. Вогник несамовито підстрибував на каганці, й ось-ось ніби перетнеться його жовтенький мотузок, але думка міцно держиться голови і, як кріт, углиблюється далі.

— Так, так — треба кількох крапель крови на землі. Це вона тільки змиє все. Тоді все буде можна, і на все тоді плювать. Тільки — раз! Там, на селі, серед тих традиційних садочків і білих хат, отих усяких «квітоньок», у спеці й поті з пилом, уволоченими руками — розстріляти... Важно — хоч

раз. І нікого іншого (це найголовніше) — як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутінках полтавської діброви вимріяв «самостійну» і почепив на розкуйовджене, брудне волосся червоного шлика!

Горобенко давно вже ходив по кімнаті з кутка в куток. Все, що було досі нерозгаданою перешкодою, тепер стало цілком ясне, майже розпляноване. Тепер було зрозуміло, що раніш завсіди заважало. Тепер не було вже жодних хитань. Тепер треба просто йти до того. Треба здійснити те, що народилось зараз, що невпинно росте й вимагає виходу.

Цілий тиждень Кость Горобенко реквізовував. Майже щоранку він забігав до наросвіти по ордера, перебігав через вулицю до відділу праці брати мобілізованого биндюжника й кількох вантажників, а потім починалась сама операція. Величезний, незграбний віз, що допіру возив борошно, зупинявся несподівано перед парадним ходом. Білі від борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на парадних східцях покурити, а Горобенко підходив до дверей і енерґійно тричі стукав.

За хвилину-дві двері обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рішуче переступав порога й подавав ордера.

— Я маю у вас реквізувати піяніно. Прошу провести мене...

Хазяйські руки нерішуче брали ордера, і очі, не читаючи його, тупо дивилися на розляпану печать, несміливо перебігали на Горобенкове обличчя й вагались ступити крока.

Горобенко, міцно стиснувши рота, якийсь час дивився пильно в хазяйські очі, а потім переступав з ноги на ногу й холодно вимовляв: — Мені ніколи. Люди надворі ждуть. Прошу, будь ласка, не затримуйте нас...

Він повертав голову до вулиці й голосно гукав: — Ану, товариші, готовсь.

Вантажники, перевалюючись по-качиному на дужих ногах, флегматично, мов до комори, заходили до кімнат, і з ними разом кімнати сповнювались незвичайним шумом. Горобенко, не чекаючи хазяйської відповіді, простував сам поперед вантажників до покоїв і, шукаючи піяніна, нишпорив очима по кімнатах.

Тоді хазяйська постать оговтувалась, їй трохи ніби повертало дар голосу, й вона заїкаючись, перелякано починала звичайну словесну тяганину: — Власне, це піяніно... Воно, бачите, в нас не для розваги... Донька вчиться грати, прекрасний слух... Я сам працюю в статбюрі... Я просив би, товаришу, чи не можна якось би це...

Ці вічні драматичні прелюдії страшенно дратували Горобенка. Він спішно перебивав хазяйські слова: — Ордера читали? Кінчено. Про що тут говорити! Він перший кидався до піяніна, розчищаючи собі

дорогу від стільців, столиків та кріселок, приймав із піяніна, як у себе в господі, якісь портрети, кілька книжек і одсував піяніно з насидженого місця, де воно покоїлось протягом довгих спокійних років.

Кімнату наповнювали перелякані, розпачливі обличчя членів хазяйської родини, але Горобенко намагався на них не дивитись.

— Ану, товаришу, підсобіть... з правого боку заходьте... Ну, — разом! Ще раз... Тихше, тихше! Обережно.

Горобенко чув, як хрущали заломлені в безвихідній тузі чиїсь дівочі пальці, відчував, що хазяйські вуста намагаються й ніяк не відважаться щось сказати, але він зосереджено й старанно допомагав вантажникам витягати з кімнати піяніно, немов крім них тут не було більше нікого. Піяніно не-охоче подавалось від свого рідного місця, воно сердито гуло, чіплялось за кріселка, одвірок, наче благало їх утримати його, не пустити з дому, і за його глухим, похоронним гулом позаду розтиналися невільні заводи жіночого плачу, безпорадні благання й придушені прокльони.

Коли піяніно вмощували вже на возі й нашмор-гували мотузами, Горобенко звичайно обертався до парадних дверей і мов би безкровним голосом кидав, не дивлячись у лице: — Якщо є якісь там скарги й, узагалі, невдоволення, — можете звертатись до наросвіти або РКІ...

Потім він голосно казав до биндюжника: — Рушай! Легше там на каменях, — і йшов. Він повертався певною, твердою ходою до своєї

постійної праці в радпрофі, але дорогою йому ввижались йолопська, спантеличена фізіономія хазяїна, червоне, мокре від сліз, заплакане обличчя доньки, пащекування гладкої мамаші...

Він якимсь способом діставав адреси реєстрованих і нереєстрованих піянін, збудив питання реквізувати приватні колекції книжок, і цілий тиждень рипіли по центру міста навантажені вози. Прекрасні дубові столи до письма, книги в дорогих палітурках, шафи, чорні жалібні піяніна — все це вивозилось із поважних кабінетів, затишних віталень і торохкотіло по зіпсованому бруку до якогось будинку з голими, поколупаними стінами, серед яких незримий павук сотав брудну сітку глухої пустки.

Піяніно одразу перевозили за призначенням — до к любу, дитячих будинків, шкіл, навіть один кон-цертовий рояль для чогось потрапив до бібліотеки. Столи до письма й шафи теж находили собі притулок по різних канцеляріях, відділах та секціях. Але з книгами було далеко гірше, їх безсистемно кидали на підлогу одної з порожніх кімнат нардому, і тут, на запльованих дошках, безліч назв з різних полів знання, науки й мистецтва находили собі дов-гий спочинок. Вони грубими покладами розлізались завширшки й завдовжки всієї кімнати, нижні шари вкривались тлінним порохом, а над ними росли вгору нові й нові.

* *

Секретар наросвіти занадто ввічливо схилився до завідувачевого крісла й поклав на стіл протоколи.

— Прошу, Іване Йосиповичу... Це все засідання педради. Ви пробачте, — вони ще російською мовою, але знаєте...

Голос у секретаря набрав тону інтимности і сходив до нашіптування: «Цей наш педтехнікум — взагалі того... Його доведеться підтягнути. Старий елемент усе залишився, специ...» — Секретар на виправдання педтехнікуму розвів долонями і скорчив ґримасу.

Іван Радченко неохайно почав листати протоколи, не помічаючи секретаревого старання. Він хутко бігав по рядках своїми прищуленими короткозорими очима, і за кожною сторінкою з його великого рота вилітали гомінкі зауваження: — ...Буза!.. Яке може бути «матеріяльне становище педагогів» на засіданні педради?!.. І знов ось наливають... А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?!

Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи.

Радченко швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув кулаком по столі і, не обертаючись до секретаря, запитав: — Да... чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі?

Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол.

— Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі, не унормовано ще. Немає певної установки, Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас, ка-зав, що Ханова треба убрати... Він, узагалі, зовсім не на місці, а до того ж... Радченко грубо перебив: — Я питаю — якою мовою викладають? — і здивовано глянув на секретаря сірими водяними очима. Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів: — Дехто з педагогів — українською, а інші ще й досі російською.

Радченко схопив телефонну руру й кинув секретареві: — Напишіть наказ: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду — по-російському... Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15... Оргінстр? Слушай, Се-мьонов, у тебя кажеться єсть...

Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо Радченка: — Може краще написати, щоб усі по-українському? їх, узагалі, треба нажать...

Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов з кабінету.

Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось — брови, очі, рот, підборіддя і навіть волосся з вухами весь час рухались, — і через це здавалось, що перед Радченком — не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина або в іншому разі — це говорить сам із собою небезпечний божевільний.

Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченка обличчя: «Що за один цей Радченко?»

Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чуток уже знав дещо про нього.

Його прислано сюди з губернії — де він мав, здається, якісь зв'язки, приятелів і друзів. Радченко — з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі

національні упередження. Він має свою притаманну рису — скрізь і завжди робити галас. Ще що? Його звичка без церемонії нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видас його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині, — того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.

Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих «Известий-Вістей Уездного Паркома, Исполкома и Профсовета», призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словами, до президії йшли записки — додержуватись реґляменту. Радченко ще тільки тиждень у організації, але він став уже «свій» з усіма його хибами, неґативами й позитивами.

А проте, це все, власне кажучи, не важно. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі і зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його, Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно і смішно, але це — так. Поки Горобенко був тут один «за українця», ця сторона не випиналась назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли з'явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати «своїм», — усе піде по-іншому. Радченкове перебування в організації буде екраном кожного Горобенкового руху.

Кость Горобенко тужно подумав: «Як би було добре, коли б Радченка тут не було...» Він глянув на його вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: «Коли б його не було взагалі, не існувало б зовсім»...

Радченко гулко поклав на апарат рурку й присунувся до стола.

— Да... так ось, товаришу Горобенко... візьміться читати на учительських курсах укрмову.

Горобенко потер чоло і стомлено сказав: — Я не почуваю себе фахівцем, не можна ж виступати дилетантом.

— Що значить «дилетантом»? — Радченко підвів здивовано густі брови. — Нам треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного комуніста.

Горобенко хотів був іще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столі й не дав йому казати.

— Не посилати ж туди петлюрівця! Ясно? Кінчено. Договоріться про години з Хановим.

Радченко нагинав на американський темп і боровся за швидкість.

На розі вулиці Горобенко зупинився. Перед ним несподівано виріс повітпродкомісар Дробот.

— Валяй зі мною до Чернишова.

Дробот взяв Горобенка за лікоть і потягнув уперед. Його п'яне дихання трохи неприємно лоскотало Горобенкові праву щоку, але йому раптом захотілось піти до Чернишова, і він навіть прискорив кроки.

У Чернишова вже гуло. Коли вони з'явились на порозі оповитої густим тютюновим димом кімнати, присутні заворушились. Миша Чернишов застиг у неприродній позі, ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко під стіл свою ліву руку, і полохливо дивився на двері. Упевнившись, що, крім Горобенка й Дробота, більше нікого немає, він миттю змінився. Голосно зареготав і тріюмфально витягнув з-під стола за шийки дві напіввипиті пляшки.

— Ну й гади! Ну й гади ползучі! Отак паніку нагнать!

Несторенко швиргонув чоботом набік зім'яту доріжку на підлозі й зачепив виделкою хвоста від оселедця.

— Да, це дійствительно: походка в Дробота — чисто Кричеєв іде.

— Ну, а як Кричеєв, то що? — Горобенко почув голос Дружиніна і здивувався. Кого-кого, а Дру-жиніна він не сподівався тут бачити. Дружинін

скрутив «козину лапку» й закурив. Його піднесений трохи голос був незвичайно гострий: він був п'яний. Дружинін — п'яний? Але Дружинін наче догадувався про Горобенкові думки, хоч і не дивився на нього. Він сказав до Несторенка: — Що мені Кричеєв — настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити і пішли б вони всі...

'— В програмі нашої партії немає, що самогон не можна пити, — захіхікав Миша Чернишов, але Дружинін перебив його: — Не в тім річ. Я тільки ось про що: не бреши. П'єш — говори, що п'ю! А не ховайся, сволоч, із пляшкою під столом! Від того, що ти випив своє — шкоди не буде. Але шануйся, потому інакше ти...

Миша Чернишов радісно вставив: — Інакше ти — гад ползучий!

— Солов'я баснями не кормлять, — загудів густим басом Дробот і налив собі півсклянки. — Я, брат, сьогодні перші триста пудів развьорстки з Михайлівської волости вижав.

Дробот перехилив склянку й, не моргнувши, випив. Потім обтер підстрижені біляві вуса і сказав чергового продкомівського дотепа: — Із пальца хлеба не висосеш, — викачай його із кулака!

Дробот поклав на коліна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати руками оселедця.

Несторенка щось турбувало з Марсом, і він далі допитувався в Чернишова: — І що ж це — впаде і може зничтожить усе? Миша Чернишов ще з тих часів, коли він був за

учня в друкарні Повзера, мав загострений потяг до всього надзвичайного і неприродного. Його вабили людські й тваринячі потвори з багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсім без очей, сіямські близнята, уїсінка з бородою. Миша Чернишов страшенно цікавився колись, чому комета Ґал-лея так і не стукнулась, кінець кінцем, із землею, як це припускалося. Власне, комета Ґаллея і розчарувала його. Через це Чернишов і не вірив тепер у Марса, одначе перед Несторенком він розводив най-сумніші перспективи.

— Да, брат. Марс це тобі не фунт ізюму. Ти тільки подумай, Нестеренко: летить тобі, скажемо, ота штука, разів у тисячу більша від Землі, раптом — бац! І нікакіх іспанцеві

Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобі, і додав: — О! І ні чорта тоді не залишиться... Несторенко тоді перепитав: — Не залишиться? Чернишов ображено відповів: — А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так!

Несторенко схилив на руку голову і журно замислився. Дробот обвів очима кімнату, немов шукав когось, і вередливо сказав: — А чому це я Попинаки не бачу? Миша Чернишов завовтузився на канапі.

— Чорт же його знає, цього Попинаку... Він і хлопець, сказать би, бойовий і з парткомськими в той же час крутиться...

— Єрунда, — авторитетно заявив Дробот: — Попинаку треба було притягнути.

Несторенко задзвенів під столом острогами і вирішив уставити до розмови і своє: — Я бачив Попинаку сьогодні вранці з отим Рад-ченком — їхали комхозівською бричкою.

Миша Чернишов раптом стрепенувся: — От Радченка, товариші, треба було...

— Не люблю його — хлюст, — безапеляційно відповів Дробот, намазуючи шматок житнього хліба густим липовим медом. Чернишов завзято виступив проти: — Абсурд! Нічого подібного... Це доха — парень. До нього треба тільки підійти. Але ось що цікаве... — У Чернишова знову прокинувся нахил до всього неприродного, і він захоплено, трохи навіть таємниче вхопився за свого об'єкта.

Дробот їв, смакуючи мед. Він старанно жував міцними щелепами і злизував краєчки, з яких поволі сповзали долу великі медові краплі. Одначе кілька крапель вислизнуло з-під язика, впало на коліна і тихо ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилося удруге. Горобенко помітив ці густі блискучі плями на тьмяній шкірі товстого портфеля й згадав про перші триста пудів розкладки з Михайлівської волости. Він зненацька подумав: «А цікаво, чи й мед беруть із пасічників у розкладку...»

Миша Чернишов пригадав Дроботу характеристику Радченка і жваво закінчив: — Нєт! Хлопець, можна сказати, «на ять». Кругом шістнадцять. Хіба що на «мові» іноді балакає. — Чернишов, усміхаючись, подивився на Горо-бенка, і за ним немов з команди, всі повернули туди свої голови.

Горобенко зніяковів і не знайшов одразу, що б відповісти.

Дробот утер скатертиною липкі руки і, пустивши до свого баса трохи інтимности, важко підійшов до Горобенка.

— Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вісімнадцятому розстрілював у Києві матросів?

Горобенко штучно посміхнувся, але твердо відповів: — Ні.

Проте, піймавши скісний, суворий Несторенків погляд, він, безсилий затамувати внутрішнє хвилювання, звернувся до Дробота: — Я не розумію тільки, що це за питання? Дробот засунув глибоко у кишені руки й широко

розкарячив ноги. На його масних вустах грала лукава усмішка.

— Признайся — було ж це?

Горобенко незручно задер до Дробота голову: — Що за дурниці? Чому це раптом... Дробот розсердився: — А тому, що ти сукин син!..

Горобенко густо зашарівся і підвівся на ноги.

— Що це значить, товаришу?

Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспішив устати з канапи й підійти до

них.

— Що за волинка, не розумію! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, — він жартома штовхнув Дробота, і той зарипів на стільці.

Миша Чернишов обернувся до Горобенка: — Жени їх, гадів, у шию!.. Ну, був колись за «самостійну», так що ж!

З кутка несподівано заговорив мовчазний і похмурий Дружинін. Через те, що він довго перед цим не озивався жодним словом, усі тепер уважно повернулись до його голосу.

— Що там розбирати — був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще; чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і досі залишився шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім чорних людей нема, брат; як приглянутись, — більше будуть сірі...

Ніхто не відповідав на Дружинінові слова, але напружена атмосфера в кімнаті одразу розрядилась і зникла.

Горобенкові хотілось щиро потиснути Дружинінові руку.

* * *

Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі, скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув пікапу.

— Но-о, сіра!..

Шкапина тріпнула вбік хвостом, унизаним реп'яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок.

Славіна на хвилину тільки замовкла; Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне торохкотіння Славшої, спитав дядька: — Це вже й Хведорівка ото?

— Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь, і хведорівські вітряки.

Одначе Славіна й на думці не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, — вважала за свій обов'язок і далі переконувати дядька на атеїста, її немилосердно трясло на возі, від незвички вона корчилась на кожній вибоїні, їй давно вже здавалось, ніби всередині переплутались у якийсь страшний хаос усі її тельбухи, одначе присутність двох партійців ґальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не з «білого тіста» і драбинчастий селянський віз, і той шлях проклятими, безконечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій дорозі — їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак, без усяких передумов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком антирелігійну мороку. Дядько трапився меткий і незлобний. Він цілком несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідів. Він більше натякав та жартував, аніж сперечався.

— Воно конешно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то...

Славіна перебила його: — Падаждітє, товаріщ. Прежде всего астановімся над самим вопросом о релігії? Карл Маркс, напрімєр, сказал: релігія ето опіум для народа.

Дядько чи не добрав останніх слів, чи може просто не дочув, йому раптом заманулось підтакнути Славшій, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав: — Та воно так: тепер усе для народа.

Дружинін голосно зареготав, а Горобенко посміхнувся й приязніше глянув на Славіну. Славіна зніяковіла і зашарілась, їй стало кривдно й досадно через нерозторопу мужика й кортіло виправити своє власне замішання. Вона завовтузилась на сидінні й розгублено намагалась пояснити дядькові: — Релігія, ето, понімаєте, товаріщ, прежде всего... ну, как би вам ето поясніть?.. Ето — іллюзія... Ви представляєте себе человека, которий...

Дядько по-своєму зрозумів Дружинінів сміх. Він глибоко зідхнув і обернувся до Славіної: — Не скажу вже, чи «люзія», чи ні, ну тільки і я, їй-бо, не ходив би до церкви, якби ж то знаття... — Дядько блиснув тихими сіренькими очима з-під насуплених брів і присунувся до Славіної: — Воно то все так, що ви говорите, конешно... Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою вгору, показуючи на небо) нічого нема! Ну, а як є?.. — Дядько присунувся до Славіної і пильно уставився в її лице: — Ну, а що, як умреш, а там воно все є?!

Славіна не знайшла відразу відповіді, а дядько розвів безпорадно руками у віжках і знову посунувся наперед до шаньки з вівсом.

— Ану, сіра! Волочишся там! — Но-о-о... — дядько хльоснув батіжком у повітрі і зниженим уже тоном, але твердо поклав: — Ні, що б там не було, а краще, мать, ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки...

Дядьків висновок знову засвітив на Горобенково-му обличчі усмішку. Але усмішка розбавилась іронією, а за нею гостро взяла нетерплячка, — ко-ли, нарешті, буде край цій безглуздій розмові! Його дратувала і незрозуміла дядькові мова Слаьіної, і її штучність у словах, і невміння звичайно, по-простому підійти до дядька. Він навіть радів, що все це кінчилось у Славіної анекдотом, але разом із тим боявся, що Славіна знову заходиться переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славіної. Сидить ця зовсім непотрібна тут, негарна з себе жінка з гострими колінами і виставляє себе на посміх. Мимрить недоладні слова, а дядько собі в душі глузує з неї. О, це хитрий дядько! Кость уявляє його добре. Ці анемічні слова Славіної — для нього, як об стіну горохом. Він же у своєму селянському інтелектуальному масштабі на цілу голову вищий від Славіної.

Кость прекрасно бачить, як дядько розповідатиме на селі про стрижену, пришелепувату «комуністку» і сміятиметься з неї. Ба, сміятиметься з них усіх. Вони ж — товариші їй. Стало знову шкода Славшої, і обурювала залатана дядькова свита: засмієшся, чорте, на кутні!..

Уже смеркалось, коли приїхали до села. Це дуже правдиво в Шевченка: «Село — і серце одпочине»... Тільки не те вже село розляглось перед очима, і не спочинок чекає на Костя Горобенка, а іспит. Один із численних іспитів на «більшовика», іспит на життя.

Горобенко спустив на полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію.

Десь глибоко, отам у запічках, під повітками, на левадах зашилась разом із іржавими одрізами сільська душа. Насторожлива, підозріла і жорстока. А назовні — стоять лагідні мовчазні хати й клубиться з коминів де-не-де дим. Так само стояли ці хати за царату, може й за кріпацтва, або й навіть за козаччини... Хто зна?

Горобенко внутрішньо сказав собі: — Я зовсім ще тебе не знаю, село. Ти ж сама загадка, як і вся моя химерна нація. Ти чуже мені, село, — чуже, далеке і незрозуміле.

Це, певно, гадаючи, що кожний українець так чи так — селянин, Кричеєв послав мене сюди за голову перевиборчої трійки. Не Дружиніна, а — мене. Це зрозуміло. А втім, — Горобенко посміхнувся до себе, — я все ж таки не селянин, і від села в мене немає нічогісінько. Щоправда, це незвичайно для українця, одначе, знай, село, — мене й не бавить, власне, тебе пізнавати. Я зовсім не вклоняюся перед твоїми опоетизованими хатами, садочками, звичайнісіньким «місяченьком» та іншими твоїми неодмінними аксесуарами. Мені байдужісінько до них зараз, а іноді... іноді я розторощив би це все к чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!

Зачувши кінець дороги, конячка раптом стрепенулась і хутенько побігла. Віз гулко заторохкотів по

твердому ґрунті, і від цього вулиця ожила. За ворота повибігала дітвора й, цікаво дивлячись на воза, несміливо тулилась до старих колод. Через тини із вікон виглядали полохливо літні жінки, і тільки зрідка коло хвіртки похмуро дивилось чиєсь чоловіче, бородате лице. Ці похмурі погляди з-під насуплених брів важко впадали в очі і таврувались у пам'яті.

Ці бородаті лиця не віщували нічого доброго, їхні очі бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки — ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори.

Горобенко раптом подумав: Ой, мабуть, люта смерть під такими поглядами!..

Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав їх у себе, хотів затримати їх найдовше, спинити на собі.

Вулиця несподівано обірвалась, і віз витрусився на майдан. Ліворуч вилізла незграбна велика мурована колишня волость — теперішній хведорівський во л виконком. Віз круто завернув до старих східців і почорнілих від довгих літ колонок на ґанку.

— Оце вже і сполком буде, тпрр-у-у... — не обертаючись, промовив візниця й потягнув до себе віжки.

— Перевиборча трійка будете, товариші? Голова волвиконкому Гарасименко в плюшевому

кашкеті і з наганом на поясі тихо підійшов до воза й поклав на полудрабок дебелу, порепану долоню.

Коли вже всі розібрали з воза свої речі, він переклав долоню на пояс і спитав: — В ісполком підете? Зараз і люди саме сходяться на засіданіє.

Горобенкові подобалась тиха і спокійна Гараси-менкова мова і його рівне поводження. В ньому вчувалась унутрішня сталість, певність, а заразом і поважна хазяйновитість дбайливого начальника.

Ступаючи східцями поруч із Гарасименком, Горобенко раптом подумав: — Як усе ж таки змінила людей революція! Це вже не старшина колишній або писар. На нього можна покластися ...

Гарасименко пропустив усіх у темний коридор, а потім зовсім непомітно опинився попереду й поважно увійшов у «предсідательську».

Глибока сутінь снувала в кімнаті чорну запаску. З темних похнюплених кутків линули під високу стелю зашкарублі слова й шамотіння.

— Треба світло засвітити, — кинув кудись до вікна Гарасименко. В кімнаті все затихло й нашорошилось. Виконкомівський секретар проворно дістав із шафи якусь нужденну лямпу й старанно заходився її засвічувати. Лямпа довго упиралась, блимала, гасла, але з кінцем засвітилась тоскним, синюватим вогником. Кімната, мов із прірви, поволі заповнювалась поважними бородами, обличчями й селянськими свитами.

Горобенко пройшовся по кімнаті. Коло стіни сиділи дядьки й питливо-гостро дивились на приїжджих. Горобенка неприємно лоскотали ті погляди по скроні й правій руці, але він не обертався на них. Він пішов до протилежного боку і вмисно став до них спиною. На стіні статечно висів Маркс і пильно розглядав селянські свити, а під ним хтось приліпив глевким хлібом старе «Письмо В. И. Ленина к украинским крестьянам». Ці зовнішні ознаки нового часу серед мовчазних дядьків під стінами не надавали ще приміщенню радянського вигляду: там же надворі, в темряві, за дві верстви — Ворскло, а за ним старі полтавські ліси, лісовики, повстання, смерть. Хто може ручитись, що буде тут за годину, дві, три? Горобенко повернувся до світла і пробіг очима по дядьках. Вони сиділи в тих самих позах, але на їхніх обличчях, здавалось, було тепер — «моя хата з краю», «ми не тутешні».

— Це, мабуть, ще найліпше, що від них можна сподіватися під лиху годину, — подумав Горобенко: — а просто, може вони і...

Дядьки сиділи і тепер мовчки, і тільки чути було їхнє важке сопуче дихання. Ця мовчанка ставала Горобенкові нестерпною, але як підійти до них, як одімкнути їхні замкнені душі, примусити їх говорити, говорити одверто й щиро, як із своїм, він не знав. Через те брала досада, й дядьківські постаті просто дратували його. Він підійшов до Гарасимен-ка і голосно запитав: — А як тут у вас продрозкладка йде?!

Свитки під стінами жадібно подались наперед і завмерли.

— Що ви спрашуєте? — не зрозумів одразу Гара-сименко: — розвьорстка як?

— Так, так, — развьорстка, — нетерпляче пояснив Горобенко і зашарівся під Дружиніновим поглядом.

— Іде потроху, ну только що тут у нас ще контрреволюція сичить... Саботажники єсть такі — сказать би, перебаранчають дуже... Кулаків багато позоставалось. Із ними біда. Вроді, як би серед шляху живеш — ком'ячейки ніяк не дають добре організувати. Тут записались були три нових, ну як тільки обче собраніє, — не йдуть: бояться. З кулаками тут треба того... — Гарасименко важким рухом підвів до грудей долоню й міцно стиснув пальці. Дядьки коло стіни уважно, не мигаючи, дивились на його руку. Гарасименко опустив долоню на стіл.

— Миром із ними не можна, потому нікакого поніманія власті не признають...

Гарасименко з великими потугами добував потрібних слів, але їх не ставало йому, через те говорив із павзами і на чолі під репаним дашком плюшевого кашкета виступили крапельки поту. Але Горобенкові подобалось, як він говорив. Він дивився на його кремезні, мужні рамена, і вони видавались йому за місток між ними й селянськими свитами під стіною. Адже тих Гарасименків ще тільки одиниці, але які вони міцні! Ну, що б робила радянська влада на селі, коли б не було цих Гарасименків? Село обернулося б у

суцільні, непролазні нетрі. Поки є хоч один Гарасимен-ко на все село, можна не турбуватись: він не зрадить, він не скаже: «я не тутешній», він нікуди не піде з села. Нові, незрозумілі слова скаламутили йому мозок, запалили душу, і він ітиме з ними у важких чоботях своєю сільською дорогою, не збиваючись на манівці. Як багато важать для нас ці Гарасименки!.. Дивлячись на Гарасименка і слухаючи його кострубаті слова, ставало легше, спокійніше. Горобенко здобув із кишені кисета й простягнув до Гарасименка: — Закуримо городського махряка. Гарасименко ворухнув пальцями і, ніби перепрошуючи, тихо відповів: — Я так що не курящий... не потребляю... — потім задер бородату голову понад столом до темного кутка і по-начальственному сказав до секретаря волвиконкому: — Виборчі списки там на завтра щоб були. Славіна застебнула ґудзики на своєму зібганому жакетику і нахилилась до Дружиніна: — Хорошо било би на ночь поесть ґдє-нібудь у кулака...

У хаті важко пахло потом, печеним хлібом і ще чимось незнайомим, що від нього сморід аж повис у повітрі й тисне на груди.

Горобенко поспішив одягнутись і вийшов на подвір'я.

Довкола мляво, не поспішаючись, без пристрасти й гарячковости точилось щоденне селянське життя.

Горобенко сполохав кури й пішов до воріт.

Через вулицю до нього важкою ходою простував Гарасименко з білявим повновидим чоловіком у потертому, заношеному піджаці.

— Здраствуйте... А це наш учитель... Може, поки там зберуться, подивитесь на школу й читальню. Це недалеко зцюдова.

Чоловік у піджаці з-під лоба пильно пробіг сіренькими очима по Горобенковому обличчі й нерішучо простягнув руку: — Микола Батюк.

— Добре, я з охотою піду. Куди це?

Батюк знову пробіг пильно по обличчі й кашлянув.

— Прошу. Я вам покажу.

— Ну, то ви йдіть собі, а я в ісполкомі накручу. — Гарасименко повернув назад і, трохи загрібаючи правою ногою, подався до майдану. На зеленому тлі дерев великим будяком палахкотів під сонцем його бордовий плюшевий кашкет.

Батюк якийсь час ішов мовчки, добираючи слів для початку. Він іноді одходив трохи осторонь і тоді скоса, винюхуючи, оглядав Горобенків профіль.

Йому було ніяково мовчати, хотілось багато сказати, хоч і комуністові, але ж усе-таки українцеві, але як зайти, він не знав.

Вихід знайшовся раптом.

Горобенка почало неприємно смоктати в животі, витягнувши від горла, і він, забувшись, прошепотів до себе: — Ах, чорт його знає, хліба забув узяти. Батюк радісно стрепенувся.

— Ви ще не снідали? Так ходімте, будь ласка... Ось моя хата...

Його молоде, прищувате обличчя стало одразу наївно-щирим, немов ще більше помолодшало. Він уже не дивився з-під лоба. Його трохи лукаві очі дивились просто й кутиками посміхались.

— З'їмо нашого кандьору...

У хаті за столом Батюк зовсім позбувся сором-ливости, й за «кандьором» полились безконечні скарги.

— ...Тут взагалі дуже тяжко. В ячейці — росіяни, а коли і є хто з наших вроді Гарасименка, так усе* дно — русифікатори.

Горобенко мимоволі посміхнувся: Гарасименко — «русифікатор»! Це справді — смішно. Який з нього

«русифікатор», як він двох слів по-російському не в'яже! Його просто не обходить та чи та мова. Він увесь коло соціяльних проблем.

Але Батюк ніяк не хотів із цим погодитись: — Та це то правда: він такий же репаний, як і всі ми, но тільки його політика буває часом гірша від запеклого русака. Візьміть таке: в читальні була брошура Шарлеманя «Охороняйте рідну природу»... Між іншим, цей Гарасименко, треба сказати, передивляється сам усі нові книжки: Так ви знаєте що? Гарасименко цю брошуру конфіскував.

Горобенко поклав на миску ложку й здивовано уставився на Батюка.

— Да, да, конфіскував! Каже: що це за «рідна» природа? Природа скрізь інтернаціональна. Це самостійницька книжка, її «ніззя» пускать.

Горобенко засміявся на всю хату. Батюкові цей сміх не подобався. Його прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовні.

— Воно то смішки, смішки, але, як доводиться щодня працювати серед таких «діячів», то й плакати часом хочеться. Я не розумію: є ж усе-таки в партії українці — чому ж вони нічого не роблять?

Горобенко подивився пильно Батюкові, і його погляд пройшов наскрізь опецькувату постать у піджаці.

Батюк розперезувався все далі й далі, він уже не тільки скаржився, він обвинувачував, закидав і глузував.

Горобенко покинув їсти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав.

Оця вся балаканина для нього, власне, не новина. Хіба він не чув цього від Педашенка, Ковганюка і всіх отих сектантів, що складають у сумі нещасну жменьку «свідомих українців» у повітовому місті? Тих опереткових людей з сантиментально-романтичною душею і журливо-саркастичними очима, що в розквіті свого піднесення й патосу створили тільки «Просвіту», цей новий храм на руїнах українського Єрусалиму?.. Це все не новина. Вони вміють тільки скаржитися і зідхати: «На нашій, не своїй землі»...

Ну так же. І цей Батюк знову, як і сотні їх, цитує це зараз. Батюк не виняток. Це — один із багатьох. Це пересічний тип української інтеліґенції. Щоправда — сільської, але яка ж іще є? Більше й нема. Оті, що верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти уенерівських міністерств, їздили в дипломатичних місіях репрезентувати Україну — то інші. То екстракт. Такий самий, як і ті, що з одрізом сидять у лісі.

Батюки не такого ґатунку. Єдине, що вони можуть — це тільки скаржитись. Ще може нишком, у закутках сичати з Гарасименків. На Шевченкові роковини вони в школі казатимуть, що Шевченко революціонер, що він боровся проти московських (на цьому вони зроблять наголос) панів, що він любив Україну... І в цих зануджених словах вони контрабандою протягнуть замаскований націоналізм і будуть задоволені, що це вийшло і червоно і національно...

Це вічні служники богові і мамоні.

І знов Горобенкові спав на думку парадокс: Нова, молода Україна складатиметься з інших. Не цих. А з Гарасименків. З отих самих Гарасименків, що оце тепер викидають українську книжку за слово «рідна», що ламають собі мову, аби тільки добрати нових, невідомих слів для тих думок, які шкереберть перекинули їхнє життя і штовхнули їх з битого прадідівського шляху. Так— нова українська нація складатиметься з Гарасименків. І це навіть не парадокс, коли тільки, справді, національне чуття є не вигадка, не ілюзії, а цілком реальна річ. Коли воно є щось від біологічного. Власне біологічного чи економічного тільки? Батюк не дав Горобенкові закінчити думку. Він утер рушником підборіддя і відтак зідхнув: — Це така історична доля наша: нас ошукують, а ми навіть і не помічаємо цього.

Горобенко на цей час подивився неприховано вороже Батюкові в очі.

З рота поривалось крикнути: — Ви запеклий жовтоблакитник! Я вас арештую!..

Але не крикнув так Горобенко. Він сухо сказав: — Ви не розумієте історичного процесу соц яль-ної боротьби. Проведіть мене до читальні. Де вона у вас?

Ішли свіжою ранковою вулицею поспішно й мовчки. Батюк трохи одставав. Він похнюплено дивився на порох, що збивали його ноги, і, видимо, мучився. Отам, у його кімнаті, коло миски з «кандьором» залишилась обірвана одвертість і по-лохлива^тінь інтимности, і тут, коли треба щось сказати цьому замкнутому вже, нерозгаданому «своєму» комуністові, слів не було. Батюк колупав думку, але всі слова, що набігали, були зовсім не ті, що треба. І все ж він з кожним кроком, який віддаляв їх від його хати, розумів, що конче мусить щось сказати. Треба ж, з кінцем, розв'язати оте «ви не розумієте процесу соціяльної боротьби».

Вже видно було і читальню, і збоку до них поспішала Славіна з Дружиніним, коли Батюк таки наважився. Він зупинився і розгублено, з острахом, кліпаючи очима, тихо промимрив: — Ви мені вибачте... Я, зовсім, не хотів вас, товаришу, ображати. Я сказав вам по-щирості, як українцеві...

Горобенко відповів далеким і холодним голосом: — Я, товаришу, — комуніст.

До них підтюпцем наближалася Славіна, кокетливо погрожуючи рукою.

— Ето же что такое? Пошлі сєбє і нікакіх! Насілу вас поймалі... Ви в читальню? Ідьомтє.

На ґанку їх чекав Дружинін.

Читальня вражала порядком і чепурністю. Оповіщення, афіші, портрети Шевченка, Франка, Драгоманова — все це було старанно прибите, уквітчане рушниками й клечанням.

Посередині на червоному полотнищі одразу вбирало очі великими літерами: Через національне до інтернаціонального!

В шафі охайно складено пошарпані книжки і якісь папери.

Батюк стояв понуро коло одвірка. Його фігура була така безпорадна і нужденна, ніби це не до читальні прийшли поцікавитись три комуністи, а до кур-кулівської хати вдерлись реквізувати літами надбані скрині та трусити засіки, а він же у ній господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка і Славіну, і її похвали наче зовсім не долітали до його ушей.

А Славіна куркою бігала по читальні і сунула всюди своє личко, мов дзьобала зернята: — Харашо портретікі пріукрасілі... А Ільїча па-чему же нет? Я вам непременно пришлю із ґорода...

Дружинін довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стіні. Нарешті він обернувся і мляво запитав Горобенка: — Разве Мазепа тоже бил революціонер? Горобенка щось штовхнуло всередині. Він збентежився й підійшов до Дружиніна.

— Ні, розуміється. А що таке? Дружинін спокійно повернувся до стіни: — Да вот — вісіт. Мнє било нєвдомьок. Думаю: ведь гетьмани — ето вроде как у нас царі.

На стіні, справді, з дубової рами, в гаптованому золотом жупані виглядало молоде, величаве Мазе-пине обличчя.

Горобенко ні з того, ні з сього зашарівся. Цього Мазепу наче не Батюк, а він сам повісив отут, у читальні. І ось його спіймано на слизькому. Він для чогось заклопотано прочитав на портреті написа, потім різко повернувся до Батюка й підвищеним, начальницьким тоном роздратовано крикнув до одвірка: — Я гадаю, товаришу вчителю, що справді можна було пошукати відповідніїпих портретів, а не вішати тут всяке петлюрівське барахло!..

Переповнена школа ще до початку зборів упріла й важко дихала. Чорна маса бородатого людського м'яса з трьох боків обложила стіл президії і своїм нечесаним, уболоченим громадищем пригнітала Го-робенка. Від неї нікуди подітись оку. Хіба що глянути тільки на стелю, але й там у махорчаному диму й випарах б'ється в конвульсіях на почорнілій крейді її п'яний, сопучий дух. Це сіре місиво селянського лахміття залило велику клясу й погрозливо хлюпотить коло самісіньких ніг. Ось ударить дев'ятий вал його й розтрощить столи, лави, одним помахом розчавить нещасну перевиборчу трійку з ком'ячейкою і затопить повстанським чадом села, шляхи, ліси...

Ще тільки що мав розпочатись з'їзд рад, але по клясі з кутка в куток гадючкою шмигав ворожий настрій і зловіще сичав там десь за спинами, де обличчя зливались у одну суцільну зморщену пляму.

Гарасименко стояв край стола урочистий і строгий. Він пильно вдивлявся в довгі, поплутані ряди, і на чоло лягала тінь.

Він, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобенкові: — Да-а, з багачами буде біда. Під'юджують уже.

Коло стола сиділи спокійний Дружинін і мовчазна, принишкла Славіна. її нервували й сердили безцеремонні, питливі й злегка глузливі погляди дядьків. Багато широких одкритих очей вчепіри-лись у неї, розглядаючи кожну цятку на ній, мов якесь чудисько.

Дружинін тягнув «козину лапку» й стомлено дивився в натовп. Гарасименко задріботів маленьким шкільним дзвіночком, але його дзвін жалібно, в розпуці, розбивався коло перших же рядів, а далі танув у розгойданому галасі. На задніх — дзвінок не справив враження.

Гарасименко одчаяно розмахував дзвоником над головою і щось кричав. Певно, від помахів його руки натовп поволі заспокоївся і замовк. Середні й крайні ряди нашорошились. Горобенко встав з-за стола, і в клясі раптом стало надто тихо.

Було навіть трохи моторошно від тої сторожкої, густої тиші, і здавався таким маленьким і безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко.

Горобенко настроївся був уже до людського гомону, і через те його голос тепер залунав непотрібно високо й пронизливо: — Іменем перевиборчої трійки вважаю хве-дорівський волосний з'їзд рад за відкритий...

— Товариші селяни! Сьогодні ви зібрались тут, як хазяїни своєї волости, розв'язувати пекучі справи вашого життя. Наш з'їзд відбувається за надзвичайних обставин. Наша славетна червона армія перекинула за Дніпро польську шляхту, і непереможна кіннота Бу-дьоного вже мчить до варшавських палаців...

Перед Горобенком сотні уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух. Здається, справді, вони слухають не ушами, а очима. Кожне його слово коливає терези їх настрою. Від його промови залежить усе дальше. Адже це бородате тіло, що залило клясу й стиснуло повітря, може не випустити їх звідсіля. Горобенко не може їх зловити очима — вони зливаються в риски, коми, розляпані контури — але він чує інтуїтивно ці ворожі погляди, що звідусіль пронизують його лице. Горобенко серцем розуміє, що ця маса — це той самий натовп, який пройшов усю людську історію з криком: — Розіпни його!

У Горобенка напружуються нерви, як тятива сагайдака, і росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все — подолати! Він одлітає від намозолених, зім'ятих офіційних слів і б'є в натовп своїми, тими, що линуть невідомо відкіля зсередини, від серця, від нервів.

Натовп мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й Рипу взуття. Горобенко відчуває тільки, як сотні

голів витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова.

Свій чи чужий цей натовп? Це не важно. Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Го-робенковим словам важкі засуви свого нутра, і акція, ініціятива тепер у Горобенка, а не в нього.

— Живи ж, радянська владо робітників і селян, у всьому світі...

Горобенко виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками.

— Предлагаю проспівать «Інтернаціонал».

Це став Гарасименко, а за ним затріщали з усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовно-му, затягнули непризвичаєним до цієї мелодії хрипливим голосом: «Устава-а-ай проклятим закліймьо-оний»...

Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь на вулиці останнє: «воспрянет род людськой», а за ним утворилася, як це звичайно буває, незручна павза, відкись із середини вискочило лукаве, підстаркувате: — А подозвольте, товариші, вам вопрос...

Всі голови обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь на кінці пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям.

— Так ось, як товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно конешно, що діствітельно ето да, ну тільки нам жалательно...

Гарасименко збентежено підвівся й гостро глянув на борідку, його кулаки стиснулись і тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє: — Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так нам жилательно «Отче наш» проспівати... — Борідка жваво обернулась назад і загребнула в повітрі рукою з картузом: — Правильно говорю, чи ні? Я скінчив...

Позаду хвилево розляглося: — Правильно! Отче наш! Просимо!

Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усіх: — Ніяких оченапіів! Куркульня строїть провокацію...

Але його останні слова потонули в новому, дикому, дужчому галасі: — Отче наш!..

— Чортячий «націонал» так можна, а молитву —

ні!..

— Скрипниченко, починай...

— Та з вікна їх, сучих синів!..

Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста, чиїсь випнуті груди. Скраю навіть зачулося вже похапливе: — Отче наш, іже си на небесах, да...

Горобенко різко встав і високо здійняв руку угору. Натовп одразу замовк, і спів обірвався. Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін: — Дайте я їм скажу... Ані поймут... Горобенко різко крикнув: — Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін.

По натовпу пробігло шарудіння й замовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючи, виліз із свого місця і вийшов наперед стола.

— Товариші радяни!.. — Горобенка здивувало спочатку це звернення, а потім збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов села, і ці «радяни» була в нього якась комбінація між кількома відомими йому українськими словами — рада й громадяни.

— Не в том дело, радяни, што — «Отче наш». Разве кто запрещает? Пожалуста! Но ведь для етово есть церковь...

Худе, жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк. Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з'їзду.

— Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально?

І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і уперто закричало: — Парсонально! Персонально!

Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі покотилось: — Не треба списків!

— Тут не понімають, що воно за «персонально».

— Без списків! Не треба...

Десь коло стола зачулось: «Просимо списками! Ком'ячейка предлагав такий список...» і захлинулось. Гарасименко похмурився і зблід.

— Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже...

Горобенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся.

— Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.

Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки: — Покотила! Покотила!.. Сидоренка!.. Павлія... Покотила просимо!..

Вирвався чийсь дужий голос: — Учителя Батюка, Миколая Хведоровича!

І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів: — Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича про-симо-о!

Збоку, коло дверей стояв Баткж і посміхався.

Ця усмішка впала Горобенкові в вічі дрібненьким потолоченим склом і задряпало по грудях. — Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сподіватись. Але ж ні, до ста чортів! Цього не буде! Ні!

Проте віжки зборів вирвались уже з Горобенко-вих рук.

Батюк вийшов до стола і, не просячи слова, поза президією просто звернувся до з'їзду: — Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім'я...

Від натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло: — Просимо! Просимо! Миколу Хведоровича!.. Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув: — Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце!

Натовп від того крику в передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано од ступився набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу: — Як голова перевиборчої трійки, я не дозволю кандидатури вчителя Батюка! Тут не місце прихованій петлюрівщині!..

По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу.

Тепер годі було добрати, хто кричав і що. Як на те з вулиці, від краю села, тріснуло кілька сухих пострілів, і під школою затупотіли коні.

Клясу розпирав шалений ширварок. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм нараз відчув пристрасну й гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама візьме собі зараз останнє слово, і тоді вчиниться щось страшне.

Гарасименко поспішно витягнув з кобури наган і виставив перед себе. Славіна писнула й зашилась у куток. її очі застигли в жасі на Гарасименковому пістолі.

Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знітився, зів'яв. Серед нього рівно постелилась жива стежка, і нею швидкими кроками пройшов до столу озброєний Попельначенко з Дроботом і три червоноармійці.

Попельначенко стиснув ремінь рушниці і пошепки в вухо промовив до Горобенка: — Ушивайся з нами мерщій. Банда входить в село.

Знадвору, вже недалеко розломилось знову кілька пострілів.

Попельначенко круто повернувся до зборів: — З'їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте — хто з вас хоч чим-небудь банді...

Він не скінчив. Рясна стрілянина знялась зовсім близько. Весело дзенькнула шибка і забряжчало на лутці розбите скло.

Натовп шарахнувся від вікон, і буруном одхлинув до дверей.

— Стій! В бога мать!..

Дробот вискочив на лаву й підвів угору руку з австрійською шишкуватою бомбою.

— Ні з місця! мать! мать!

Натовп прикипів до місця. Червоноармійці цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед і спокійно скомандував: — Комуністи, за мною!

Надворі під самою школою гарячково тріпотіла стрілянина.

— Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання? Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх.

«Макарон» на знак згоди хитнув головою і флегматично дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі насуплений і на диво мовчазний.

Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв «учительську».

— Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати... — Борисенко зупинився і глянув Горобенкові в очі: — Да... так я хотів запитати, чи вважають шановні колеґи за ... — Борисенко запнувся, погладив борідку «рішельє» і з притиском сказав: — за нормальне, що лектор української мови, товариш

Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все

те, Щ° ми ТУТ говоримо?..

Горобенко штучно посміхнувся, але зараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно.

Гусак єхидно процідив серед тиші: — Да-а...

.— Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. у нас зараз є важливі справи, — спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в «учительській», збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив: — Нет, как же? Так нельзя... Ето касается нас всех, ми не можем...

«Макарон» холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину.

Горобенко закинув на коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув: — Ну, ну... прошу...

Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав томним баритоном: — Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?!

Гусак заскреготів стільцем: — Ето просто возмутітельно!..

Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку: — Я прошу слова.

Борисенко сів і зневажливо задер голову: — Вот іменно. Пажалуйста, уж аб'яснітє нам ето, таваріщ Горобенко!

Гусак накивував «Макаронові» бровою: — Інтересно, право...

Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав, куди подіти очі: — Может бить ми ето, та-варіщі, как-нібудь...

Але Горобенко вже одійшов від свого стільця й стиснув його спинку руками.

— Так ось прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хотів сказати...

Гусак стрепенувся й поспішно перебив: — Мне кажется — ето несколько неудобно, щто лектор украінского язика ґаваріт здесь по-ук-раінскі... Ведь ми не понімаєм...

Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столі: — Ізвінітє, Ніколай Іванович, — в нашей рес-публіке каждий ґражданін может ґаваріть на сво-йом наречи... Кроме таво, ведь ми живьом на Ук-раінє...

Горобенко здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слово. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше потрапив сюди, провів очима по кімнаті.

— Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно...

«Учительська» потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухло в Горобенка й ударило по «учительській»: — Тут сидить справжня контрреволюція! Педагогії стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз: — Я вживу заходів розігнати цю лавочку!.. Досить!

Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки: — Віноват! Константін Пєтровіч! Зачем же так? Ґалубчік, ведь здесь явное нєдорозумєніє...

Зблідлий Гусак сквапно задриботів куценькими, кривими ногами до Горобенка: — Нет, таваріщ Горобенко... разрешітє мне... ви совсем не понялі... я совершенно не хотел...

Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав: — Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами. Тут є тільки робота для чека...

Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. «Учительська» завмерла в останній сцені го-голівського « Ревізора ».

Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною своєї колишньої гімназії, і вони гулко непривітно за ним позаду грюкнули.

— Так. Тут скінчено. Тут середини нема і не мо-ясе бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека...

Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями.

Попельначенко мав рацію, казавши «треба Горо-бенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді в ньому витруситься інтеліґент».

— Тільки ти, Попинака, помилився — досить і одного разу було...

Досить було і тої командировки на перевибори, щоб мене роззлило від них. Хіба то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди і очманілих дядьків? А ця ж банда, і ці дядьки, і Батюк — вони «свої», українці! Вони — «за Україну». І ці чортові педелі — вони теж по той бік, але то вороги інші, то вороги і України і революції. Ах, чому Попинака і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна справа так тісно, так невідлучно зв'язана на Україні з соціяльною!.. Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання — це цілком реальне, життьове, а не фантазія?.. А втім — ні, прийде час, і вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше!

Кругленький Мілютін монотонно і зануджено тягнув безконечні цифри одержаних із центру книжок та газет'і знову витягував нові цифрові бинди розповсюдження літератури на периферії. Здається, кожний з присутніх думав про щось своє, і Мілютіна ніхто не слухав. Тільки Попельначенко, обіпершись ліктями об коліна, з-під лоба дивився на Мілютінові сіренькі розплескані оченята, та Кричеєв часами записував у бльокнот нотатки. Коли

Мілютін нарешті скінчив, Попельначенко перший попросив слово для запитання: — Я хотів би знати, для чого філія Держвидаву розповсюджує портрети Драгоманова і де вона їх узяла?

Мілютін винувато забігав оченятами: — Це, власне, не філія... Товариш Горобенко приніс нам із колишньої «Просвіти», здається, чи що, а ми...

Попельначенко саркастично скривив уста й посміхнувся. Присутні здивовано перевели на Горо-бенка стомлені погляди. Горобенко знову почув, як тривожно закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Він простягнув до Кричеєва руку: — Прошу слова... Так, це я передав до Держвидаву портрети Драгоманова. Драгоманов, як вам відомо, давній український революціонер. Я не бачу в цьому нічого злочинного...

Горобенко хотів на відповідь Попельначенкові так само іронічно посміхнутись, але посмішка вийшла убога. Попереду, коло Кричеєва, басом запитав когось повітпродкомісар Дробот: — А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую... Попельначенко підвівся й знову недобре

посміхнувся. Потім лице його стало серйозне, і жовта безкровна шкіра напнулась на вилицях, аж вилискувала.

— Товариші! Я заявляю — Драгоманов це відомий український націоналіст. Ці портрети треба вилучити з читалень та шкіл. А Горфбенка добре взяти за хобота...

Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко поспішно підійшов до Кричеєва.

— Я протестую проти такого перекручування. Кінець кінцем про це можна спитати в центрі, коли товариш Попельначенко сам не знає...

— Я пропоную портрети ці вилучити. Кричеєв зупинив його: — Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не

будемо це розв'язувати. Я сам ще поміркую. Товариші, які ще є запитання до доповіді?

Горобенко не пішов сьогодні до ком'їдальні обідати, а просто подався заулками додому й зашився в

ліжку.

І знову краяло в середині, і маленька кімната са-мотно притулилась десь аж на споді життя.

Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову піджака. Він заплющив щільно очі, стис між зібганими колінами гарячі долоні, але то дарма: перед очима все ж стоїть скривлений Попинака, і в ушах дзвонить — «це відомий український націоналіст»...

Той спокій, що надійшов був після відрядження на село й сцени з педагогами — пропав. Його розтрощено вщент, і не вернути його більше.

Значить, ніщо не змінилось у їхніх поглядах на мене. Вони так само не довіряють, для них я — такий же націоналіст, як і уявлюваний Драгоманов.

І знову глибоко свердлило серце, і не можна було лежати, не рухаючись, на одному місці. Горобенко перевернувся на другий бік і розпачливо подумав: — Ну, добре, коли вони вважають, що я український націоналіст, то чому ж вони не викинуть мене з партії?

Це ж так логічно було б...

Горобенко одкинув з голови піджака, і на тьмяній бруднуватій стіні встало запитання: — А що б ти робив поза партією?

Дурний! Про що ти питаєш? Кораблі вже давно спалено, і поза партією тобі немає чого робити. Розумієш — немає чого робити. Для тебе там, поза нею, — пустеля.

То байдуже, як вони думають про тебе. Важно те, як ти сам думаєш. Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Го-робенку, вже не той, що був. Ні, ні — зовсім не той. Ти знаєш вагу речам. Але хто ж ти такий? Скажи, поміркуй добре спочатку, — чи витравив ти в собі геть усе те, що не тичиться комунізму, що мата-лається в тобі від минулого? Ну, на чорта тобі було Драгоманова, хай навіть українського революціонера, але все ж таки українського. І що важить українство Драгоманова у всесвітніх пожежах людства, у тому великому вогні, що очистить світ для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!..

Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є!

Центральна Рада. Учителі, солдати-«козаки», якісь іще партійні інтеліґенти... І раптом одного дня приїхав до білих мурів Педагогічного музею якийсь архиерей, що зголосився українцем. Він сказав ламаною мовою кілька слів і поблагословив. І що ж? Наївні хохлики раділи до безтями. — «У нас теж є архиєреї! Ми справжня нація, а не самі селяни та вчителі!..»

Отак і ти, Горобенку, — тільки що з іншого бігуна: — У нас, українців, теж були революціонери! Ось вам Драгоманов. Хіба це в корені, в суті, не ембріон націоналізму? Тобі ж усе-таки хочеться підкреслити, що Драгоманов — українець? Ну, признайся ж — хочеться? Так. А хіба для комуніста не однаково, якої національности Драгоманов, Желябов, Халтурин? Для справжнього комуніста — однаково, Костику. І Попельначенко тричі правий, от і сьогодні спіймав тебе. Хай він помилився в оцінці Драгоманова, хай умисно перекрутив, але, кінець кінцем, Драгоманов був революціонер, може навіть космополіт (ти ж і Драгоманова, Костику, — не тобі кажучи — добре не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може на одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти — український націоналіст. Ти ще не вирвав це. Ти, крім того, ще й інтеліґен-тик. Ось воно що. Ось що кілочком сидить у тобі і заважає. Вони щодо тебе цілком праві.

Горобенко засунув під голову руку й спробував заперечити: __Але ж ні. Хіба ж вони не пишаються з того, що Ленін — росіянин, що Москва стала серцем світової революції? Хіба в них цього немає?

І знову на давно небіленій похмурій стіні стало запитання: — Хто це вони? Адже Попельначенко з походження українець, Несторенко теж, Гарасименко теж. Дробот — сам не знає, хто він...

Розмірено і тихо коливались попереду дві труни. Червоні, чорні прапори, як зморене в боях отаман-ня, тихо сунули за трунами. І під їхнім наметом ніби легше і затишніше було пливти двом небіжчикам у свою останню подорож.

Попереду довгий ряд вінків. Простих, благеньких вінків. З ялинки, з польових квітів, перев'язаних червоними биндами.

А зараз же за трунами верескливе голосіння запнутої в чорний шарф Фролової і тихенькі, ніби боязкі, схлипування згорбленої і якоїсь напрочуд маленької, старої матусі Чернишова.

Понуро й мовчки йшли партійці за трунами. Йшли не рядами, а поплутаним, збитим натовпом.

І не було їм на вустах слів, не було пісень, не було монотонного скавуління похоронного церковного дзвону.

Важко й тихо тупали ноги в поросі, і тільки оркестра за прапорами сумними, опал йми акордами тужила в жалібному марші.

Там — Миша Чернишов і Фролов... Це ті найкращі, як казав Зіверт, що їх послала партія на село. Трупи покрито червоною китайкою, і лиць обивателям, на щастя, не видно. Але Горобенко знає — він бачив ці закривавлені трупи на возах, коли їх привезли до військомату: в Чернишова одірване праве вухо й синьо-бордовий басаман через чоло; у Фролова — в одному оці кривава яма, а в другому

эках. Те око востаннє бачило навколо себе тільки ворогів: запеклих, хижих, розлютованих. На ті лиця неприємно було дивитись, разом із тим вони вбирали в себе живі очі.

Коли процесія наблизилась до кладовищенської брами, підсліпуватий ветхий сторож за звичкою поспішив на дзвіницю привітати мерців дзвонами. Глухо, по-замогильному, на низенькій, дерев'яній дзвіниці вдарив дзвін і розтанув між соснами.

Хтось вихопився з натовпу і прожогом побіг зупинити дзвонаря. Мерщій би припинити цей глум над трупами товаришів!

І тоді знову заридали сурми.

Незвичайно і дивно було старому кладовищу прийняти раптом цей великий натовп комуністів з прапорами.

Ями викопано осторонь від могилок, там, де вільно ростуть молоді сосни, де трунарі не копали ще землі. Коли наблизилась сюди процесія і вже видно було свіжі ями, всі якось чудно заворушились. По натовпу промайнув ледве чутний шелест, натовп збився купою, але то на хвилину. Відтак повільно, живим товстим обручем, оточили ями...

Перший промовив Кричеєв. Казав голосно, не запинаючись, не шукаючи слів, але було щось у його словах офіційне, сухе, ніби за тезами. А вкриті червоною китайкою труни стояли ось тут, край ям. І тепер виразніше почувалось, що в цих трунах лежить Миша Чернишов і Фролов. І було неймовірно, що вже нема Чернишова, що вже не засміється він, не скаже своє «гади повзучі», не заговорять дитячими вогниками його очі. Там у труні, під китайкою лежить тепер спотворене чуже лице. Ті два трупи — страшні і в той же час занадто близькі. То були трупи не Фролова з міщанськими звичками і не п'янички легковажного Миші Чернишова, ні — то лежать жертви за одне спільне діло. Може тіло не витримало, і були пред смертні благання, каяття і стогони, а може їх і зовсім не було... Смерть викреслила їхні хиби, і організація ховає двох рідних, любих това-рипіів. Через те тісніше туляться одне до одного пле^і і натовп комуністів дивиться на трупи одним спільним печальним оком. Із гущі людського одягу просунувся наперед Зіверт. Іще більше нашорошилися сосни, коли залунав його чіткий, грудний голос: Ми були, товариші, занадто м'які, занадто гуманні. Тепер нам дорого доводиться платити за нашу м'якість. Тут — наші товариші. Ще так недавно ми бачили їх між себе: тут ті, що їх ми першими послали на наші форпости. Що з ними зроблено! Гляньте!..

Зіверт простер наперед руку й нахилився до труни. Одна мить і — здавалось, що Зіверт зірве китайку й покаже жахливі потемнілі лиця. Стало зимно, й хотілось зупинити Зівертову руку: не треба!..

Але Зіверт знову випростався і тоді кинув до натовпу: — Боротьба не скінчена! Боротьба триває далі. За одного — десять їхніх, за смерть — смерть!..

І мимоволі повторив до себе Горобенко: — За смерть — смерть. Повторив і замислився.

Останнім вийшов до трун Дружинін. Хотілося йому сказати про забитих товаришів, сказати, що вони виконали свій обов'язок, що їхнім шляхом підуть тисячі комунарів, але слова стали важкими, і не підняти їх, не подужати горлові. Дружинін м'яв пальцями свій замусолении кашкет, і з уст упали зовсім не ті слова: — Таваріщі!.. братци дараґіє... прощайте, та-варіщі...

І раптом з боку тихесенько заплакала стара Чер-нишова: — Миша... Мишенька мой... Синочок ненаглядний...

Дружинін притиснув до грудей кашкета, махнув Рукою і зник у натовпі.

Підняли труни й тихо спустили в ями. Тоді несамовито закричала Фролова і шарпнулась за труною.

Над головою рвонув салют. Ще раз... І коли впав на труни перший налопатник землі, тоді, одмахнувши стару кладовищенську церкву, хрести й сосни, з сурм бадьоро і переможно вдарили розкоти «Інтернаціоналу», і полетіли вони через лани до далеких мовчазних сіл, як пісня перемоги, як гімн вічного, невмирущого життя... І вдруге з'явилось Горобен-кові те, що колись уже спало раз на думку: — Смерть не годна перетнути вічного калейдоскопу життя!..

Треба тільки намацати в собі той Архімедів важіль, той стрижень себе самого й цупко держати його в руках. Тоді буде інше, прекрасне життя і проста логічна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрілі, посміхаючись, віддає рукою шану своїй власній смерті. Але: за кров — кров, за смерть — смерть! І це сказав не Зіверт отут, а я.

З обивательських поглядів — сторонніх, безпартійних, усмішливих у кулачок, з шепотінням на вухо сусідові, і з того, як поспішно розходився й порожнів базар, і, нарешті, з того, як верхи на коні промчав до парткому повітпродкомісар Дробот, — з того всього Горобенко збагнув, що щось трапилось.

Він вийшов з культвідділу радпрофу й налагодився був простувати до ком "їдальні, але розпечене липневим опів денним сонцем повітря було неспокійне. В ньому причаїлось і важко дихає спітніле — щось вороже, щось єхидне й пристрасне. Горобенко повернув ліворуч і пішов до парткому. Він хутко перейшов зарослу площу коло собору, де стирчать сухі деревця майбутнього соціялістичного парку і стоїть не-закінчений п'єдестал пам'ятника жертвам жовтневих боїв, коли до нього збоку надбіг Радченко.

— Ви до парткому? Оголошено казармений стан. Радченко розхрістав до волосатих грудей сороч-Ку, з його поголеної голови текли цюрки поту, він утирався рукавом і відсапнув ядуху.

Горобенко зупинився, щоб дати Радченкові передихнути й спитав: — Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього: — Хіба ви ще не -знаєте?

— Нічогісінько.

— У Козіївці — банда. Шість верстов від міста... Забито трьох і Гарасименка з Хведорівки на дорозі... В лісі знайдено його одрубану голову...

У парткомському дворі вже було людно. Стояло багато озброєних, промайнула і зникла в дверях зашнурована ремінцями постать Несторенка. Щось наказував комусь Дробот. Ходила між групами й мовчки прислухалась до розмов стурбована Славіна. На східцях сидів з рушницею Дружинін і стомлено покурював «козину лапку». З вулиці надходили нові партійці.

Не треба й розпитувати. З уривків розмов, із окремих слів, із внутрішньої серйозности всіх, що її не міг розбити чийсь сміх, Горобенкові стало відразу все відомо.

Міська організація переходить на казармений стан. Всі партійці мобілізовані. Банда може відважитись наскочити навіть на місто. Але треба вирвати в неї ініціятиву. Каррота і частина партійців складають загін, що вночі має захопити Козіївку. Решта охороняють місто.

Горобенко зайшов на другий поверх до кабінету Кричеєва.

Кричеєв радився про щось із заворгінстром і Не-чипоренком. Він уважно слухав.

Горобенко підійшов до Кричеєва.

— Я маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слів. Кричеєв незадоволено одірвався від розмови й повернув до нього скельця пенсне.

— Я хотів би вам особисто це...

— Що таке?

Попельначенко здивовано глянув на Горобенка.

У Кричеєва на чолі збіглись дві глибокі зморшки. Він устав з-за стола і заклопотано пішов з Горобен-ком до вікна.

— У чому річ? Я слухаю...

Горобенко пильно подивився Кричеєву крізь його пенсне в вічі, помовчав хвилину, а тоді твердо сказав: — Я прийшов вас просити, власне не просити, а вимагати — пошліть мене з загоном на Козіївку...

Кричеєв високо підніс брови, а потім підозріло прищулив очі: — Чому ви так — я не розумію — ставите питання? Люди потрібні тут. Місту теж загрожує небезпека.

Горобенко настирливо повторив: — Пошліть мене в Козіївку. Ну, це так треба!.. Мені треба. Розумієте?

Кричеєв потер рукою щоку і, наче побачив у Го-робенкові щось нове і незнайоме, уважно подивився на його лице.

— Я, розуміється, нічого не маю проти. Коли ви хочете — прошу, я скажу Несторенкові записати вас.

Горобенко з притиском промовив: — Так, я хочу!

Кричеєв повернувся до стола, а Горобенко пішов до дверей. Він чув, як позаду всі зрушили з місця й шепотіли до Кричеєва. Горобенкові муляв спину допитливий гострий погляд Попельначенка. Хотілось обернутись на той погляд, але Горобенко стримався і вийшов надвір.

Коло Дружиніна крутилась Славіна. Вона казала йому пошепки: — Я не розумію, ну навіщо і жінок на казарме-ний?

Дружинін знехотя відповів їй: — Ето же для вас лучше. Ведь єслі ми все вместе, то всьо-такі как то вернєє, да і вообще.

У двір в'їхав з двома возами Завальний. Він привіз яловину й тютюн на харч партійцям.

На порозі дверей висунувся зашнурований Нестеренко. На голові низенька кубанка, коло ніг зліва — козацька шабля, справа — одрізан. Він увесь виструнчився, ніби підріс трохи. Лице серйозне, голос різкий, команду вальний.

— Хто ще не получив винтовки — взяти в оргінстрі.

Славіна несміливо запитала: — І женщинам тоже?

Несторенко, не дивлячись на неї, сердито відповів: — Да, да! Сказано — усєм.

Несторенко по-військовому повернувся на каблуці й зник у дверях.

Рушниці видавав Гольцев. Він ретельно перераховував набої, обережно брав із кутка рушницю, з хвилину оглядав її всю від ложа до му піки, мов милувався з неї, і тоді вже віддавав партійцеві.

— Прошу. Вона не заряджена.

Коло мурованої дровітні стояв у гурті партійців Дробот і розповідав якоїсь сороміцької анекдоти. Він масно посміхався своїми великими товстими губами. Хтось заливчасто реготав, трохи осторонь стояв Несторенко й мовчки уважно слухав.

Десь за парканом пустували вуличні хлопчаки. Вони перекривляли когось і викрикували несамовито «Інтернаціонал»; раптом з-за паркана визирнула якась білява, кудлата, як у збоїнах, голова, хитрі сіренькі очі лукаво прошмигнули по двору, зупинились на Несторенкові, і тоненький дитячий голосок залився вихлястим дискантом: Сидить Троцький на лугу, Гризьот конськую ногу, — Што за гадина Совєцькая гов'ядина!

Несторенко миттю повернувся до паркана. Кудлата голова зникла. Несторенко плюнув і вилаявся. Дробот замовк і задер до паркана голову. За парка-ном знову той же дитячий голосок дражливо затанцював: Ex, да яблучко, малосольное.

А совєцькая власть малахольная...

Несторенко гнівно крикнув до когось: — Споймать пацана і вупіі видрать! Від ґанку озвався Дружинін: — Зачем же так, таваріщ Несторенко? Пацана нужно учить, а не драть.

За парканом стало тихо.

У двір привезли кулемета й поставили коло ґанку. Коло воріт заспівала група комсомольців.

Ой, у полі жито Копитами збито... —-сумний, тягучий мотив перетнувся й застрибав уже приспівом: Під білою березою Козаченька вбито...

Горобенко прислухався до пісні. Вона була незвичайна для парткомівського подвір'я. Так наче хтось умисне заніс її сюди з колишньої «Просвіти» чи теперішньої сільської піко ли.

— Чудна наша пісня, — подумав Горобенко і закурив цигарку. — Вона й тужить і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, що почала Хмельниччиною, й кінчила «отечеством» та «Енеїдою» Котляревського, прокинулась у дев'ятсот сімнадцятому — і патос свого відродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша історія...

— Комунари, стройся! — то скомандував серед двору Несторенко.

Безладно шикувались партійці, збираючись двоїлись ряди. Горобенко поправив на плечі ремінь від рушниці й задоволено потяг продкомівського тютюну.

З правого крила читав Несторенко: — ...Соловьов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Ко-лоТ — ці товариші одправляються з карротою в Козіївку. Два шага впірьод!

Горобенко ступив з іншими на два кроки і раптом почув на собі збоку чийсь пильний погляд. Він повернувся ліворуч і глянув. На ґанку, обіпершись на одвірок, стояв Попельначенко.

Виступили об 11 уночі. Попереду загін комунарів, позаду два вози з кулеметами, далі каррота.

Ніч темна, і сторожка тиша тримає повітове місто в чорних лапах. Місто спить, і не шелесне на дереві жодний листок, не гримне жодна хвіртка.

Йшли мовчки знайомими повітовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як старі муштровані солдати. Важко відрізнити окремих людей. Вони всі зараз однакові. І Завальний, що йде поруч, і Дробот у передньому ряді справа, і ця жінка, що ліворуч штучно збільшує свої маленькі кроки, щоб не відставати від чоловіків. Хто вона така?.. Це ж завжінвідділу Леонтьева. У неї при боці кобура з бравнінґом, а за плечима маленький австрійський карабін. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу: вона стежить, щоб іти в ногу з товаришами.

І знову незрозуміло було Горобеї'кові: — Відкіля в них ця военщина? Леонтьева — недавня робітниця з тютюнової фабрики великого міста. Для неї военщина мусила б бути огидною. І поруч із тим — Леонтьева умисно вигинає всередину спину, випро-стовує груди, наче це їй здавна вже притаманна військова виправка.

— Я все ж таки зовсім їх не знаю... — подумав Горобенко. — Може, кінець кінцем, у цій воєнщині, в Несторенкових ремінцях, у Несторенковій — кажучи просто — фельдфебельщині і є свій незро-зумілий сенс. ...Може це тільки мої інтеліґентські упередження не дають мені змоги перетравити це все, як цілком звичайне, потрібне й неминуче... Хто зна, може...

Збоку, осторонь від загону, на сірій дебелій кобилі їхав Несторенко. Він грузько сидів на кобилі, мов вріс у неї.

Проходили повз останні хати передмістя. Тут повітове місто скидало вже з себе панське убрання й поволі розсупонювало селянського очкура. Недалеко на пагорбкові розчепірив довгі руки мовчазний, насуплений вітряк, немов шикав комусь позаду заховатись у полі. Позаду на вибоїнах рипіли два вози з кулеметами.

Несторенко спинив кобилу, щоб почекати карроту. Зовсім близько коло нього пройшов Горобенко. Здавалось, що він навіть роздивився Несторенкові очі — вони холодні, як оливо вночі, але різкі, з хижим відблиском. Хотілось глибше глянути Несторенкові в вічі, щоб збагнути їх силу і вирватися з-під неї. Горобенко мислено промовив до себе, упевняючи: — І зовсім не те, що «він веде», а насамперед, я сам іду туди. Я йду. Я йду ліквідувати банду. Я йду разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою стріляти або навіть і розстрілювати тих останніх селюків, що в ім'я свого засіку й химерної «неньки» нищать нас. Це те, чого, власне, я давно вже сам хотів, і Несторенко тут — тільки збіговисько.

Ішли дорогою край стерні. З-за далеких хуторських хат виліз великий червонуватий місяць. Десь на стерні кричав перепіл.

Загін комунарів ішов уже вільно, не додержуючись рядів. Тільки Несторенко їхав збоку на своїй кобилі у тій самій позі — чорний і насуплений. Холодними краплинами падала на цівки рушниць роса, м'яко шелестів під ногами втоптаний дорожній пил.

Несторенко знову зупинив кобилу й обернувся на сідлі. Оглянув загін і напівголоса, хрипко скомандував: — Не курить більше! Командир карроти Гвоз-дьов! Вишли сторожевое охраненіє. З сєвєро-южной сторони може буть удар...

— Дурень! — сказав до себе Горобенко. — З «северо-западной». Не може відрізнити сторони. Теж командир...

Але востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: — Це, Костю, теж інтеліґентщина! Гнила і нікчемна. Не в тому ж, кінець кінцем, річ, що він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме? — нетерпляче запитав себе Горобенко.

Здаля, перед чорною стіною лісу парувало туманом Ворскло. Місяць заспокоївся, виліз вище і випустив долу своє кволе проміння. Злегка посріблю-вались потилиці й поблискували цівки рушниць.

— В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного національного водозбору, що ради нього засновував колись «Просвіти», був за інструктора Центральної Ради, тікав з директорським військом. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розтрощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не залишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ...

Збоку тихо перешіптувались два комунари. Стукнулися мушками чиїсь рушниці.

— Чи ж вони розуміють це?.. — затаєно подумав Горобенко. — Але що це — сумнів? Відкіля він? Дурниці! Його вже нема більше й не буде. Ти сам його склав із старого мотлоху. Зведи ж оце ще раз собі на очі і розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобі (саме чогось у тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч. Від тих і від тих. Ти прагнеш рівноваги, але це вигадки! Хіба їх можна урівноважити? Адже за цими

Попельначенками, Кричеєвими і Дружиніними позаду стоїть Спартак, Мюнцер, Сибір, каторга, страйки і жовтень, а попереду — майбутнє і цикли світових хуртовин. А за тобою з учорашнім національним союзом і «Просвітою» — поплутані мотузи зради, льокайство і бутафорія побутового театру. Хіба ж можна зрівняти безмежні простори майбутнього соціялізму з чотирма стінами своєї хати, де «своя правда, і сила і воля»! Твердо ступай тепер, Костю, вперед і бий без промаху. Далебі, життя збудовано далеко простіш, ніж це морочить собі й іншим голову маніжна інтеліґенція. Бий просто й рішуче, як Несторенко!..

— На мєстє... сто-ой!

Загін зупинився на середині узлісся. Ладнались ряди. Коли вже стали, Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нічний холодок проходить крізь тоненьку сорочку й щипає спину. — Було б френча захопити, — подумав Горобенко й злегка затупцював на місці. Від того холоду наїжачилися щоки й трохи тремтять щелепи. — Ну, що було б захопити френча!

І раптом хтось позаду накинув Горобенкові на плечі шкуратянку. Він обернувся й від несподіванки навіть подався назад. Перед ним стояв Попельна-ченко і посміхався. Попельначенко сказав, як близький товариш: — Змерз, Горобенко? Це тужурка — тобі. Візьми. В мене шинеля є.

Горобенко зняв з плечей шкуратянку.

— Ні, для чого ж це? Мені — нічого...

Але Попельначенко вже нахилився набік і просунув пальці в шинельні рукави. Буркнув сердито, навіть роздратовано: — Брось! Строїть там із себе ще... Одягай і ніка-кіх гвоздєй!

Позаду задзвенів командир карроти Гвоздьов: — Полрота, направо! Шагом марш! Збоку захрипів Несторенко: — Комзвод, цеп'ю к лісу вперьод!

Різко заклацали затвори рушниць, і поспішно затупали ноги.

Було ніколи одмовитись від Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на комірі гаплика й зрівнявся з лавою.

Хрустало під ногами ломаччя, назустріч сунули кущі й дряпали руки. Кавалерійська рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках і коле темряву.

Просто перед лавою, як мур ворожої фортеці, — густий, похмурий гай. Він нащулився й мовчить. Ніби хоче ближче підпустити лаву, щоб потім однією сальвою скосити враз. Ще крок наперед. Два кроки. Три. Густішають чагарі. Ось зараз бризне гай вогнем. Цю мить... Ось...

Переступили зрубаний стовбур. Ось перший височезний дуб. Він заплутався гіллям між зорями, і чорний панцер стовбура зеленувато вилискує під місяцем. Дуб погрозливо мовчить, мов вартовий на чатах. — Ах, чого він мовчить!.. Швидше б уже.

Густо посунули назустріч дерева. Лава вступила до лісу й прискорювала ходу, доайже бігла. Ліс стрепенувся й ожив. Пронизливо тріщав, ламався під ногами хмиз, і боляче хльоскали по обличчю галузки. Темрява оповила гай, і не видати лави. Але Горобенко відчуває її всю, кожний її нерівний крок. Вона, як і Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась ця неможлива гнітюча тиша, але гай мовчить. Тоді рішучіш і умисно гулко ступають ноги, толочать хмиз. Хай більше буде гамору, аби тільки не ця тиша. Не ця тиша, що може ховає отам, попереду, за кожним стовбуром, за кожним кущем, націлену цівку одрізана. Хай з кінцем, бахнуть просто в груди ті одрізани, але тільки не це витягнуте до останнього нерва чекання і всевидюща насмішкувата тиша... Швидше б перейти цей гай!..

Горобенко спіткнувся об якусь карлючку й мимо-волі підскочив. Він звернув трохи вбік, ступив два кроки й... прикипів до місця. Перед ним долі жевріли вугольки... Хтось наспіх присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно вбирав у себе кволі вогники військовий казанок, а коло нього — зібгана солдатська шинеля. Горобен-ко глухо сказав до лави: — Тут костер і шинеля...

В лаві зашепотіли і спинились.

Тріск на хвилину замовк.

Горобенко гаряче дивився на вугілля, що сумно вкривалось перед очима попелом і поволі загасало. Кортіло помацати шинелю. — Тут допіру були вони... Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно перекинувся, і з нього на чобіт Горобенкові полилась вода.

Ззаду поспішно й заклопотано підійшов спішений Несторенко. Він пожадливо уп'явся очима в багаття, і в очах на відповідь жаринам заграла гостра усмішка.

— Бандочка була...

Несторенко перекинув шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по землі підошвами, і склав дашком коло рота долоні: — Комзвод! Цеп'ю вперьод... Несторенко побіг назад за стовбури.

Тепер, після багаття й покинутої шинелі, стало легше. Міцно стискали руки рушницю, й ноги твердо поспішали вперед. Десь неподалеку дорогою загупотіли коні. Відтіля долетів Несторенків голос і пропав між гіллям: — Гвоздьов! З левого флангу...

Дерева порідшали. Засіріло передранкове небо. Знову виступили кущі і заважають іти.

Раптом на правому крилі бахнув постріл. За ним другий. Ще раз.

— Бєгом вперьод!..

На правому крилі знову пачка пострілів. І стихло. Лава вибігла з гаю на стерню й відсапувала. Ста-jio вже зовсім видно. Світало. Відкілясь узявся незадоволенні! Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою і вилаявся.

— ...Втекли.

Сизий обрій даленів за могилою. Передранковий холодок дряпався за рукави й лоскотав спину.

З поля риссю під'їхав Несторенко з Гвоздьовим. Несторенко одсунув на потилицю кубанку й одкинув з чола чуб.

— Втекли, так-перетак!.. Тільки б ще три кавалеристи мені і — спіймав би гадів! На хутори, мабуть, подались.

Несторенко круто повернув кобилу і скомандував: — Комзвод, стройся!

Оддалік на ріллі знову задзвенів тенором Гвоз-дьов. Хутко вишикувався загін і рушив до шляху. В далині під лісом парувало Ворскло й бовваніли за вітряками козіївські верби.

їх було шість. Шість найзаможніших козіївських багатіїв. Але видавались вони звичайними селянськими дядьками. Стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені бороди й навіть замурзані сорочки. Були флегматичні в рухах і ніби цілком байдужі. Горобенко ніколи б не відрізнив їх від бідняцької сіроти. Але Несторенко вибирав їх старанно і заклопотано, мов шукав серед них племенних жеребців на парування. Він довго дивився в сільраді у якісь списки, запитував принишклого писаря й мовчазного, приголомшеного голову, а потім з трьома партійцями ходив по хатах.

Каррота з Гвоздьовим пішла на хутори, і Несторенко квапився покінчити з Козіївкою. Він швидко приводив до сільради заручника і поспішно вертався до інших. Уже п'ять заручників стояло коло ґан-ку серед загону комунарів. Стояли вони насуплені й мовчазні. Ні одним словом не озвався ніхто з них до партійців, і в їхніх бородатих лицях годі було про-читати жах, здивовання чи розпач. Стояли не переступаючи з ноги на ногу, мов дожидали начальства, що розпікатиме їх за неплачені податки, за свавільні поруби в державному лісі, за випас на панському полі. Горобенко намагався не дивитись на них. Він розлігся на спориші в затінку під стіною сільради, поклав поруч себе кавалерійську рушницю й заходився крутити цигарку. Але тремтіли пальці, висипався на шкуратянку тютюн, і тоненький цигарковий папір корчився під пучками, не хотів скручуватись у дудочку. В грудях росло непокоєння, тиснуло на серце й муляло в животі.

— Що за чорт! Я хвилююсь більше, аніж ці заручники, — подумав Горобенко, і тоді вже не міг подолати себе, скоса глянув на дядьків. Вони стояли такі ж нерухомі і мовчазні. Горобенко обдивився їхні зашкарублі, великі, не про ногу, чоботи, поре-пані руки й не міг зрозуміти: знають же вони, що за Гарасименка, Кірпічникова й Фейгіна відповідатимуть вони, що не для пропаґанди повитягав їх із хат Несторенко? Не можуть же не знати! Тоді — що це за спокій? Чи дивовижний стоїцизм чи бичача тупість?..

І від цієї зовнішньої мирности й звичайности ставало Горобенкові моторошно. Він тоскно подумав: — Так, це не стрілянина з бандою в лісі. Це не війна з усіма її відразами. Це... — і раптом пригадалось давнє Попельначенкове слово — «розправитись». Саме це воно. Наближається те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно страшне! їх розстріляють... Горобенко боязко запитав себе: — Хто?.. Але відповіді не треба. Це ж ясно — хто має розстрілювати...

З вулиці, збиваючи куряву, поспішно привели шостого. З-за пазухи розхрістаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький мідяний хрестик.

В густій, чорно-рудуватій, як мох, бороді заплуталась соломинка, маленькі гострі зіньки під скісними повіками полохливо бігали по партійних, як зацьковані миші. Але коли став він поруч інших заручників, — одразу ж заспокоївся і зів'яв, мов повернувся додому після халепи.

Несторенко, видимо, квапився. Він наспіх перебалакав із Попельначенком, забіг до сільради й за хвилину збіг назад спорохнявілими східцями. Розділив на дві частини загін комунарів, востаннє ще раз промовив щось Попельначенкові і тоді звернувся до заручників: — Ну, двигайся!

Дядьки, як автомати, покірно рушили.

Це все промайнуло надзвичайно швидко, і як він опинився в тому відділі комунарів, що вів за село заручників, і чому саме він ішов поруч того шостого з мідним хрестом, — Горобенко не пам'ятав і не здавав собі справи. Він тримав на ремені рушницю й намагався йти в одну ногу з переднім.

Раптом уколов у груди й боляче закопирсав божевільний жіночий крик.

Вулицею бігла простоволоса жінка й розмахувала над головою руками. Дико й розпучливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повітрі незримі нитки. її лемент дряпав уже і по конвою. Передній перед Горобенком переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив ходу. Але заручники були спокійні, мов і не чули тих зойків. А жінка вже наздоганяла загін. Рвала на собі волосся й голосила, як над покійником: — Ой, що ж мені робити!.. Ой, голівонько ж моя пропаща!..

Шостий заручник, нарешті, обернувся до неї. Промовив хрипко, але цілком спокійно: — Іди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а візьми в Карпа десять пудів пшениці, що перед Великоднем позичив...

Несторенко сердито крикнув: — Ну, там — розговори всякі!

Хтось позаду затримав жінку, і вона заголосила ще дужче. Дядько одвернувся од неї, глибоко зідхнув і далі почвалав за іншими насуплений і мовчазний.

Знову вразило Горобенка: — Та невже ж вони й досі не догадуються? Чи це живі трупи, чи мертві люди?.. Ставало торопно близько йти коло них, і Го-робенко мимоволі збочив на крок.

Ні душі на вулиці, й навіть з вікон ніхто не дивиться. Наче вибігли кудись світ за очі всі пожильці. Тільки позаду, вже здалека, все ще лементує жінка, й ті крики розбитою луною тремтять під стріхами й виснуть на вітах верб.

Чи довго, чи недовго йшли — Горобенко не знав. Було узлісся невеликого гаю. їх порозставляв сам Несторенко. Уважно: щоб не помилитись. На два кроки один від одного. Потім одійшов назад, одсунув далеко на потилицю кубанку й вийняв із кишені великого годинника-цибулю.

— П'ятнадцять мінут даю вам ще сроку... Можете молитись, співати, прощатись — як там кому... — Несторенко недобре посміхнувся і пройшов уздовж заручників.

Горобенко не дивився на них. Він утопив у землю очі й скулився.

Щось важке навалилось на повіки, і страшенно свербить тім'я.

Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тім'я!.. Але Горобенко не рухався. Стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз розстріляти, а самого його.

Несторенко поволі, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядьків і тримав на витягнутій долоні годинника.

— Десять мінут осталось жити... Через десять мінут коцну.

Не молились і не прощались заручники. Стояли, мов зачаровані й непорушно. І від їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.

Несторенко зупинився й помалу подивився на годинника.

— Вісім мінут іще ...

Зненацька до Несторенка підбіг відкілясь схвильований Дробот і зашепотів на вухо. Від хвилювання голос йому був різкий і було чути його шепіт: — Через брод банда переправляється. Вон там відать єйо...

Відділ дриґнув і обернувся до річки. Несторенко вихопив нагана й крикнув на ходу: — За мною!..

Побігли небагато — до піщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й пильно вдивлялись уперед. Через брід, справді, переходило, не поспішаючи, якесь стовпище.

Несторенко підкинув до чола «цейса».

— Корови переходять і більше нічого!.. Тоже ще— паніку піднімають... — кинув роздратовано Дроботові і рвучко метнувся до узлісся.

— За мною!

Горобенко вискочив з іншими за лози. Він глянув тремтяче на узлісся і став. Там, під гаєм, стояли засуджені заручники на тих самих місцях, у тих самих позах... Під гаєм, нерухомо стояло шість засуджених, як шість живих смертей.

Тепер не ладнались комунари в шерег. Бігли щодуху навпростець, наче боялись, що заручники зараз зірвуться з місця й безповоротно втечуть. Хтось, не добігаючи, вистрілив, і ту ж мить за ним безладно запахкали постріли. Тоді Горобенко побачив, як крайній у сірому піджаці дико заревів, стрибнув убік і розляпано побіг до гаю... Хтось упав там. Закричали ще два. І ось один розпатланий з розчепіреними руками біжить просто на партійців. Горобенко висадив усю обойму. Він прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бля-шанка. Маґазинна коробка порожня... І тоді нараз він ясно побачив перед себе: ...Великі роздерті жахом очі. На сорочці від бігу теліпається мідний хрестик. Зведена над головою рука. Заричав...

Горобенко спинився, вхопився за цівку — мушка обідрала пальця — розмахнувся щосили і щільно заплющив очі...

Тоненько хруснуло попереду і захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенкові по руці. Він випустив цівку з рук і глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним черепом, як опудало, гулко гупнув на землю...

З боків пахкали постріли.

Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання.

Він не чув уже позаду ні криків, ні стогонів, ні Несторенкової команди. Стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко.

Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину крови, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову.

А вгорі, високо над землею уходили кудись у безконечну далечінь блакитні тераси спокійного, безхмарного українського неба.

Київ, травень 1926 — березень 1927. Борис Антоненко-Давидович. СМЕРТЬ. Повість. «Життя й революція» Київ, 1927, ч. 10-11, стор. 5-42 і ч. 12, стор. 204-245; перше видання окремою книжкою — Київ, ДВУ, 1928. Тут подано в нашому скороченні за другим виданням: Лондон, «Українська Видавнича Спілка», 1954, 130 стор. (редакція і передмова Миколи Глобенка-Оглоблина).

Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

ЗМІСТ

1.	Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
2.	ЮРІЙ ЛАВРІНЕНКО
3.	ПОЕЗІЯ Павло Тичина
4.	Максим Рильський
5.	Яків Савченко
6.	Дмитро Загул
7.	Михайль Семенко
8.	Олекса Слісаренко
9.	Микола Зеров
10.	Василь Еллан (Блакитний)
11.	Василь Чумак
12.	Майк Йогансен
13.	Володимир Сосюра
14.	Володимир Свідзінський
15.	Павло Филипович
16.	Тодосій Осьмачка
17.	Ґео Шкурупій
18.	Дмитро Фальківський
19.	Василь Бобринський
20.	Михайло Драй-Хмара
21.	Євген Плужник
22.	Леонід Чернов (Малошийченко)
23.	Степан Бен
24.	Микола Бажан
25.	Марко Вороний
26.	Василь Мисик
27.	Олекса Близько
28.	Кость Буревій (Едвард Стріха)
29.	ПРОЗА Микола Хвильовий
30.	Валеріян Підмогильний
31.	Григорій Косинка
32.	Іван Сенченко
33.	Борис Антоненко-Давидович
34.	Юрій Яновський
35.	Остап Вишня
36.	ДРАМА Микола Куліш
37.	Кость Буревій (Едрард Стріха)
38.	ЕСЕЙ Андрій Ніковський
39.	Юрій Меженко
40.	Микола Хвильовий
41.	Микола Зеров
42.	Володимир Юринець
43.	Олександер Довженко
44.	Лесь Курбас
45.	Михайло Грушевський
46.	Юрій Лавріненко
47.	Євген Сверстюк
48.	ПОЖЕРТВИ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate