Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Юрій Яновський

1902-1954

Як Бажан своєю поемою «Сліпці» (1930—31), так Яновський своїм романом ЧОТИРИ ШАБЛІ (1930) з усією силою свого таланту кинувся в передню лаву українського відродження саме тоді, як Москва розпочала масову терористичну атаку на Україну. Але, на відміну від Бажана, Яновський, потрапивши через свій роман просто в обійми смерти, не скапітулював у 30-х роках, а далі розвинув свій наступ — своє новочасно-ко-зацьке кредо і свій романтично-необароковий стиль. Це — його ВЕРШНИКИ (1935) — вони вийшли одночасно українською і російською мовами нечуваним тоді тиражем у 200 000 прим. — безпосередньо після розстрілу 28 українських радянських письменників. Після цієї загадкової і безпрецедентної перемоги нездоланний романтик чинить опір ще понад десять років: заморожений у кризі тиранії і соцреалізму, він ще дає відчути себе в деяких оповіданнях книжок КОРОТКІ ІСТОРІЇ (1940), ЗЕМЛЯ БАТЬКІВ (1944) та в післявоєнному романі ЖИВА ВО-ДА (1946). Його залізна витривалість мала перспективу на ще одну перемогу. Це було зразу по війні, коли Україна, витримавши терор 30-х років і німецько-московську воєнну політику «чорної землі», почала підніматись, мов фенікс, із попелу. Здавалось, тепер в умовах міжнародної перемоги Москва нарешті дасть дихати цьому замученому, але невмирущому народові і його письменникові. Замість того прийшов з півночі новий масовий терор, і Кагановича прислали «чистити» Україну. Яновсь-кого нещадно розгромили за ЖИВУ ВОДУ і пригадали йому ЧОТИРИ ШАБЛІ. Врахуймо: Яновський був тоді вже фізично вичерпаний різними хворобами і енергетичний запас його нервів доходив кінця. Аж тепер, після 20 років спротиву він капітулює, змушений одержати сталінську премію за безбарвні й бездиханні соціалістичні КИЇВСЬКІ ОПОВІДАННЯ (1949), в яких від його могучого таланту і духу остались тільки мікроскопічні сліди. ЖИВУ ВОДУ він переробляє на МИР (1951) — такий витриманий, такий казьонно-рожево-святково-партійний та ідеально сірий, що навіть хазяйська московська критика вис-/іовила своє невдоволення. Яновський майже кидає писати прозу, переходить на кіносценарії й п'єси — так само сіро-казенні. Можна уявити, чого коштувало йому це вбивство і самовбивство таланту. Смерть Сталіна прийшла для Яновського надто пізно. Він, правда, ожив, знову вернувся до своєї улюбленої прози і навіть почав писати новий «новелістичний» роман типу ВЕРШНИКІВ, але здоров'я вже було вичерпане до останньої краплі. Він умер 25 лютого 1954, маючи 51 рік — вік, у якому західноєвропейські романісти тільки вступають у свій творчий зеніт. Фізичні сили людини мають свою точну межу — нетрудно було довести Яновського до передчасної могили і сталінської премії. Та все ж про автора ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ і ВЕРШНИКІВ можна сказати словами його героя: «Історія запише мене на свої білосніжні сторінки. Ім'я моє — Шахай — перемога!»

У духовому формуванні і творчості Яновського відіграли ролю його рідний південний український степ, що вславив себе переможними повстаннями 1919 року, і дружба з такими різними людьми, як Юрко Тютюнник, Олександер Довженко та Микола Хвильовий з очолюваною ним фалангою романтиків вітаїзму ВАПЛІТЕ. Він народився (27 серпня 1902) і виріс у Єлисаветграді, одній із нових «столиць» степової України, в місті, що вбрало в себе дух традицій козацького степу і створило, поруч із машинобудівними заводами, нову українську традицію: з цих околиць вийшли корифеї українського театру, ряд видатних революціонерів типу Мальованого, діячі типу Ми-халевича і Євгена Чикаленка, а в наші часи такі культурні представники модерної України, як поет Євген Маланюк та славіст Дмитро Чижевський. Суттєвим для автора ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ і ВЕРШНИКІВ було те, що Єлисаветград правив за один із осередків керованого Григор'євим і Юрком Тютюнником великого повстанського руху (кінець 1918 — перша половина 1919), що боровся проти всіх без винятку чужоземних інтервентів — німців, альянтів, денікінців, Совєтської Росії. Цей рух, в якому наче відродився воєнний геній і козацький дух історичного Запоріжжя, Яновський переживав юнаком як очевидець, а пізніше самостійно усвідомив його характер і значення та відтворив його образ у ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ і ВЕРШНИКАХ.

Закінчивши в Єлисаветграді реальну школу (1919) і механічний технікум та попрацювавши дещо в єлисаветградських повітових установах службовцем (батько Яновського був службовець, мати — селянка), — юнак подається десь коло 1922 року до Києва, де учиться пару років у Політехнічному інсти-туті та зразу переходить на літературну працю й на заробітки в кіно (зокрема написав 1925 року кіносценарій за повістю Коцюбинського ФАТА МОРҐАНА). Десь коло 1925-1926 року Яновський знайомиться на одеській кінофабриці чи може в Харкові з Юрком Тютюнником, що 1924 року повернувся з еміграції і працював у ВУФКУ (Всеукраїнське Фотокіно-управління) і дружив з ним аж до підступного розстрілу Тютюнника Москвою (десь коло 1929 року). Юрко Тютюнник— один із найвизначніших воєнних талантів і діячів української революції і держави, організатор «Вільного козацтва» в 1917 році, начальник штабу війська Григор'єва в його операціях проти німців, антанти, денікінців і Совєтської Росії, командир героїчного «Зимового походу» — останнього партизанського рейду військ УНР в 1921 році. Коли в 1924—25 році заходами українських комуністів були опубліковані деякі фактичні дані про дії Григор'єва 1918—19 (пізніше ті публікації вилучила із вжитку Москва), були видрукувані в Харкові і спогади Юрка Тютюнника, як колишньото начальника штабу військ Григор'єва. Яновський змальовує Тютюнника в третьому розділі ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ в ролі начальника штабу Шахая, не називаючи його ніяким іменем.

Приблизно тих само років Яновський подружив на все життя із Олександром Довженком, знав його лябораторну працю і дальші мистецькі творчі пляни («А Саша Довженко ставитиме дуже український фільм ЗЕМЛЯ», — пише Яновський 4 травня 1929 із Києва в Харків Аркадію Любченкові: див. ГОЛУБІ ДИЛІЖАНСИ. Листування ваплітян. Нью-Йорк, «Слово», 1955, стор. 19). Знання естетичних таємниць Довженкового вітаїзму виявляє Яновський у романі МАЙСТЕР КОРАБЛЯ (1928), головний герой якого То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіна) ніби списаний із Довженка, так само як довженківською є і основна тематично-настроєва вісь роману — творча радість відродження багатої людьми і природою країни. Мистецький та ідейний вплив Довженка почувається ще більше в ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ і ВЕРШНИКАХ.

А втім, справжньою літературною й ідейною колискою Яновського була ВАПЛІТЕ, що організувалась у рік виходу першої книжки Яновського МАМУТОВІ БИВНІ (1925). Від першого кроку ВАПЛІТЕ і до розгрому групи ваплітян в початку 30-х років Яновський був вірний і яскравий співтворець цієї одушев-леної ростом, дружбою, вірністю, талантами і працею бойової центральної фаланги Розстріляного відродження. В першу чергу Яновський перебував під впливом Миколи Хвильового, як

•едини і як творця романтично-необарокового стилю, про що ідчать BCj книжки Яновського, починаючи з МАМУТОВИХ БИВНІВ та КРОВИ ЗЕМЛІ (1927) і кінчаючи ЧОТИРМА ШАБЛЯМИ і ВЕРШНИКАМИ. Вже учнівський період творчости Яновського, що закінчився на МАЙСТРІ КОРАБЛЯ, позначений прикметами неоромантизму раннього Хвильового, боротьбою з традиційно-реалістичною розвезеністю фрази й сюжету, лірично-ритмічною стихією, постійними відступами і вставними моментами, локалізмами і жаргоном у мові, романтизацією почуттів дружби, любови, драматичних суперечностей доби і поривом у вітальні глибини і далечіні життя. Так само, як Хвильовий, Яновський одержимий видивом трагічного відродження України в революції, і так само намагається свою патетику одміряти іронією. Проте, коли Хвильовий більше поринає в аналіз психологічних комплексів та суперечностей людини революції і ррсте на сатирика, Яновський, переборюючи манірність і хаос власних експериментувань, у ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ І ВЕРШНИКАХ вишліфовує алмазні грані своєї високої патетики, доводить свою .романтику до (мовляв Юринець) шляхетного атицизму, виявляючи спартанську витримку і суворість у відсіюванні всього випадкового і зайвого — аби лиш дати кристальний образ героїзму. Це не стосується останніх чотирьох розділів (другої частини) ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ, які мають усі недоліки початкових творів Яновського, тематично і структурально виходять за межі ідеї твору і наче дописані для цензури, задля якої він кинув своїх непокірних повстанців на працю до шахти. ЧОТИРИ ШАБЛІ — це перші чотири розділи із рефреном заспівів до них — «ми стаємо плечима до плечей і світ одчинено, як двері!» — думка про здібність героїчного духу відстояти незалежність і свободу навіть тоді, як вороги напали з усіх чотирьох сторін світу.

За Яновським виходить, що ця здібність була доведена в блискучих діях повстанської армії Григор'єва в першій половині 1919 року, які й послужили матеріялом і джерелом надхнення ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ. Тут мусимо дати невеличку історичну Довідку про справу, дуже заплутану різними зацікавленими сторонами. Григор'єва вважають зрадником і російські більшовики і більшість українських емігрантів, а російські білогвардійці і альянти встановили на нього погляд як на бандита. Яновський (очевидно і за допомогою Юрка Тютюнника) виробив свій власний образ тієї історичної події. Був грудень 1918 року. Україна, зломивши у всенародному повстанні німецьку окупацію, опинилася в «чотирикутнику смерти»: російсько-більшовицький на-ступ з півночі, російські білогвардійці з Дону, альянтські десанти і денікінці з півдня, поляки на заході (бої в Галичині). Уряд УНР за всяку ціну хотів замирення з Антантою і в надії, що вона відмовиться від пляну реставрації поміщицької царської імперії, дав наказ українським військам на півдні здавати міста і села без бою. Москва зразу скористалась цим і поширила фальшивку — нібито «текст договору» уряду УНР з Антантою і Денікіним про скасування самостійної України і реставрацію царсько-поміщицької імперії. Офіцер армії УНР Григор'єв, до якого приєднався в цьому Юрко Тютюнник, бачачи нереальність надій уряду УНР здобути прихильність Антанти до незалежної України, знаючи, що Україна і насамперед його рідна степова Україна не прийме без бою денікінсько-антантську окупацію, що все це конче використає Совєтська Росія для «визволення», — оголошує розрив з урядом УНР, заявляє себе вояком самостійної Радянської України, визнаючи за тимчасовий уряд її не московську маріонетку на чолі з Раковським, а Центральний Ревком, утворений тоді українськими боротьбистами, що перейшли з партії есерів на радянські позиції. Григор'єв, швидко організувавши на півдні України значну повстанську армію із селян і чорноморських матросів, зручно договорюється з совєтсько-російським командуванням про оперативну співпрацю, щоб забезпечити себе від більшовицького удару в спину. І от стається чудо. Босоногі батальйони селян, робітників і матросів степової надморської України, очолені воєнним талантом і козацьким духом Григор'єва і Юрка Тютюнника, перемагають танки, гармати і океанські панцерники Антанти, в незабутніх боях від Херсона до Миколаєва й Одеси скидають потужні десанти в Чорне море — і Григор'єв тріюм-фально вступає в Одесу, спонтанно привітаний усім її населенням.

Москва слала в штаб Григор'єва люті телеграми з вимогою припинити наступ (французи обіцяли представникам Леніна порядком мирних переговорів відступити Україну Москві). Начштабу Тютюнник відповідав, що Григор'єв з усіма резервами пішов у наступ і нічого не вдієш. Хай краще Україна останеться Денікіну й Антанті, ніж українським повстанцям — говорили тоді Ленін і Троцькии. Хай краще Україна дістанеться більшовицькій Росії, ніж українським самостійникам — говорили тоді в антанто-денікінських штабах. Визвольний тріюмф української сили аж ніяк не був в інтересі Москви, яка любить ролю «визволительки» і жодного не терпить самовизволення. Коли ж українська перемога стала фактом, Ленін поспішив при-писати її Москві, і з того часу й понині осталася записаною в історії брехня: Совєтська Росія скинула в Чорне море десанти Антанти. Після провалу невдалих спроб Москви за допомогою аґентів убити Григор'єва, вона, бажаючи усунути з України переможні полки Григор'єва, дає їм наказ негайно іти через румунську Буковину в Угорщину на допомогу угорським комуністам. Григор'єв, який ніколи ні на папері ні на ділі не визнавав Москву своїм господарем, підготував загони до походу і... вдарив по російсько-совєтських окупаційних військах і властях, що розпаношились тим часом у його запіллі. Його універсал від 9 травня 1919 радив росіянам іти додому і забрати з собою свою маріонетку — уряд Раковського і КП(б)У. Махно, що тримав своїм повстанським військом фронт проти білих на Дону, зазнавши втрат і не здобувши перемоги, забрався із своїми загонами до свого району в Гуляйполе. Війська УНР пішли знову на Київ. Все це перевернуло догори дном агресивні пляни Леніна щодо Угорщини, України й Дону і змусило його подумати про компроміс з українською силою, що стала тепер і для нього реальним фактом.

От цей Григор'єв і його повстанське військо і навіяли Яновському образ непереможного Шахая — «степового Наполеона» і його маршалів Остюка, Галата, Марченка та вояків типу братів Виривайлів, що могли б бути і дієвими особами Гоголевого ТАРАСА БУЛЬБИ, хоч кожний із них у своїй неповторній індивідуальності є кровний і типовий син українського 1919 року. Цими людьми рухає відвага, вірність, бойова дружба, свіже відчуття життя, що з подивугідною природністю включає у свій склад саму смерть, незбувну любов до рідної землі, її свободи і незалежности, її козацьких традицій. Це образ безмежно вітальної спонтанної сили, що любить у Шахаї свого керівника, який знає, чого хоче, знає людей і мистецтво проводу ними — національно свідома людина, непохитна і передбачлива, що мислить широкими категоріями історії і революції. З великим талантом і знанням описані батальні сцени, зокрема бої біля Успенівки і Павлівки, так що кожний із них має своє, мов у людини, індивідуальне обличчя.

У ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ (знов таки не беремо тут до уваги останніх, пізніше доданих тематично та стилево чужорідних розділів) Яновський дійшов власного стилю. Зникли манірні експериментування, вичіткувалась ясна ядерна мова, короткі речення насичені емоційною напругою, найвищі вершини романтичної патетики з великим тактом обрізуються гумором, зміною кадру чи несподіваною кінцівкою. Традиційно-національний

елемент (мова, звичаї, пісня, особливості степової України тощо) дуже природно поєднуються з новими і найновішими рисами, що їх витворила революція. Минуле досконало влилось і перетворилось у сучаснім.

Де ж ділась армія Шахая — символ неупокореної України? Четвертий розділ ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ, яким закінчується з великими втратами епопея повстанської війни, має в заспіві слова: «солдат на землю падає від кулі, — його життя іще летить вперед». Армія Шахая, порівняна Яновським до бригантини, розбивається в народному морі на частки, які ще довго дають окупантові відчути себе. Описавши останній прорив війська Шахая із оточення, Яновськии прекрасним рухом дає величаву кінцівку: «Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її. Регулярні армії повстали серед хаосу і руїни. Стихія, вийшовши з берегів, знову увійшла в них».

ВЕРШНИКИ, що були написані в своїх ліпших розділах ще 1930—33 років (роки найбільшої української погибелі), дають (може навіяну і тою погибеллю) іншу відповідь, де подівся Ша-хай і його сила. Роман починається новелою «Подвійне коло». Це сліпуча картина степового бою тих самих «чотирьох ша-бель», але «не плечима до плечей, як ост і норд, як вест і зід», не проти кільця зовнішніх ворогів. Це чотири брати Половці — вояк української армії, білогвардієць, махновець-анархіст і комуніст по черзі знищують один одного. Знайома тема «Трьох синів» Тичини і «Матері» Хвильового, тема згуби матері, роду, нації через завзяту і нічим необмежену політичну боротьбу синів-братів. І якою ж отруйною кислотою відгонить від фальшивої підливи чужинця-комісара Герта, що в кінцівці новели потішає приголомшеного трагедією згуби трьох братів комуніста Івана: «одного роду, та не одного з тобою класу». В цьому сенсі «Подвійне коло» могло б бути епілогом «Чотирьох шабель».

В сьомій новелі ВЕРШНИКІВ — «Шлях армій» є така картина: на трибуні залитого тисячами людей майдану іде дискусія Махна з його односельчанином комуністом. Вислухавши опонента, Махно взяв його за ґудзика і вистрелив йому в груди. Цей випадок справді стався 27 липня 1919 на майдані в селі Сентові біля Олександрії, тільки співрозмовцем Махна і жертвою його кулі був не комуніст, а Григор'єв. На майдані було 20000 вояків Григор'єва і Махна та депутати від міст, сіл і портів українського степу й Чорномор'я. Григор'єв договорився з Махном зійтися на цю велику раду для об'єднання обох військ

в одну українську силу, здатну відігнати інтервентів з усіх чотирьох боків. Григор'єв говорив першим. Говорив, що українській революції однаково ворожі і десанти Денікіна—Антанти з півдня і напасницькі армії Совєтської Росії з півночі. Після того «взяв слово» Махно, що його перед тим відвідували члени Політбюро ЦК РКП(б) і уряду РСФСР (Каменев та інші): їм удалось засобами компліментів, обіцянок і брехні переконати заздрісного на славу Махна, що Григор'єв хоче об'єднання задля знищення Махна.

Багато є у апробованих Москвою ВЕРШНИКАХ моментів, що являють собою дальший розвиток теми і духу заборонюва-них ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ. Так четверта новела про босоногий «Батальйон Шведа» — це просто картина з натури і духу босоногих полків Шахая-Григор'єва, а щоб цього не подумала цензура 1935 року — в новелі приліплені латки з поминками офіційного списку — «Огалін, Фрунзе, Ворошилов...» і так далі. В «Батальйоні Шведа» аж чотири рази рефреном повторюється гімн тому самому шахаївському 1919 рокові: «О, дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв... рік боїв з французами, греками, німцями — під Миколаєвом та Одесою» (саме то були бої Гри-гор'єва). Найкращі речі в романі — «Дитинство» і «Шаланди в морі» — це незрівняні романтично-барокові поеми одвічному світові української природи (степу, моря, неба) і духової традиції, гімни дружбі правнука з прадідом, старого батька Половця і його Половчихи, що творять свій рід і край і його добро в людській незрадливій любові і відвазі, — яка могутня антитеза до убогої «класової» науки чужинця Герта!

Щоб пройти з цим могутнім українським 1919 роком у царство «соціалістичного реалізму» і цензуру 1935 року, треба було щось більше, як поминальні метрики вождів партії та імперії. Яновський рішає проблему з подивугідною простотою. В дрімучих лісах Волині відступає розбитий і відрізаний від своєї армії полк Чубенка. Можна з повним правом подумати, коли хочеться, що це рейдуюча в глибоких запіллях ворога частина армії УНР хоч би під проводом Юрка Тютюнника в час його рейду 1921 року. Ні, автор точно каже: Чубенко комуніст, донбаський сталевар, він пробивається із походу на Польщу до свого Донбасу, на з'єднання з Червоною армією, і допомагає йому прорватись комуніст із «Подвійного кола» Іван Половець. Що ж, були і такі козаки, і нема підстав сумніватись, що Яновський — радянський письменник від першого до останнього свого друкованого твору — пише про Чубенка-сталевара й ко-муніста нещиро. Майже містичний образ: пошматований кулями і шаблями, п'яний від тифу, фізично до краю обезсилений — Чубенко веде таких само недобитків крізь ворожі хащі, розгадує хитро поставлений ворогом капкан, витримує фронтовий бій і січу — якою силою? Що його несе? Його несло те, що і Юрка Тютюнника та інших героїв української революції. Це вічний дух життя, чистий дух козака-невмирачки, дух одвічної української вітальности і витривалости. І коли в найбільш партійно-витриманій новелі «Шлях армій» ідуть в атаку на неприступний Перекоп радянські полки, загони Мах-на, полк Чубенка, батальйон Шведа і автор змушений ставити на чолі їх усіх присланого Москвою Фрунзе, то це теж образ українського «1919 року», це український шлях і світ, він, мов море, вміщає і розчиняє в собі все, що приходить до нього на його степ, де життя пахне, як смерть, а смерть — як життя.

Так Москва, спокусившись можливістю поставити собі на службу романтика — саму музу і душу українського відродження, — програла, ставши у творчості Яновського тільки інтегрованим елементом, асимільованим аксесуаром долі незалежної трагічно-вільнолюбної козацької душі «роду Половців».

Стиль ВЕРШНИКІВ суттєво різниться від стилю ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ своєю чіткою кристалізацією в необароковому напрямі. І це цікаво, що наймолодші та найбільші культурні таланти Розстріляного Відродження — Бажан, Близько, Мисик, Яновський — виявили яскравий нахил до своєрідного необаро-кового стилю, що його започаткували ще Тичина і Хвильовий та підхопили потім, кожний по-своєму, Куліш у драмі, Курбас в театрі, Довженко в кіно. Серед терористичної катастрофи 1929—33 років загибаюче відродження наче спалахнуло останнім найбільшим своїм вогнем у романтично-барокових творах старших і молодших, ніби подаючи у світ сигнал, що чиниться великий злочин над молодим життям, і ніби кидаючи ближчим наступникам маршрутну смугу світла на захований в тьмі вихід із погибельної ночі. Бароковість «Вершників» Яновського першим відзначив Жак Буссак у своїй рецензії на французький переклад ВЕРШНИКІВ (Les Cavaliers par Juri Janovski. Paris, GaІІimard, 1957, 185 crop.), вміщеній у паризькому журналі «Артс» за 28 серпня 1957. Буссак пише: «ВЕРШНИКИ — роман про український народ під час російської революції, коли брати боролися між собою за протилежні справи. Він зроблений з коротких барокових оповідань, які творять силу цього роману. Могутня природа, степ, селяни

всуміш з містами, війною, робітниками — все надає цьому романові виняткової сили».

Особливо змінився стиль речення. Коли в ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ коротке ясне речення звучало, як блискуче соло клярне-та чи волторни, у ВЕРШНИКАХ речення розливаються, мов симфонія, і біжать одно за одним, як хвилі розбурханого моря, як вихори степового вітру, як речитатив козацької думи чи вірш гексаметру. Це речення-потік, воно схоплює в одну цілість весь кипучий і розвихрений внутрішніми суперечностями світ даної події, моменту, місцевости, душі, вічности. І при всій бароковій ускладненості і всеохопності Яновськии зумів дати романові струнку будову, монументальну єдність і всеохопну простоту, той самий панівний дух вітальности, завзятої відваги, непідлеглости, героїзму, всеохопної любови до людини і світу, який раніш підносив угору і ЧОТИРИ ШАБЛІ.

Щоб створити і видати такі книжки, стоячи в осередді масового антиукраїнського терору 1930—35 років, треба було мати, як пише Яновськии, «велику честь — стояти над власним життям» — не боятись смерти. Але цього мало — треба було вміти стояти і над власною смертю, коли вона бажана як єдиний засіб визволення від нестерпних мук. «Він не мав права на смерть, він мусив нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротись на самоті і не сміти вмерти... Це був вереск усіх нервів та всіх клітин, глухо гули понівечені суглоби, тільки затята воля умирала, мов боєць, не відступаючи ні на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття». Так описує Яновськии в оповіданні «Лист у вічність» ситуацію сільського листоноші, учасника українського повстання проти німецької окупації 1918 року. Листоноша закопав скарб зброї; пійманий, мусив, витерпіти всі катування, аж поки не надійшла повстанча підмога, що їй він показав те місце, де закопано скарб зброї. Показати міг — лише впавши на нього трупом: «Лист у вічність» пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі».

Здається, письменник описав у листоноші власну ситуацію і власне «останнє рішення». Після ВЕРШНИКІВ 20 років (1935—54) безплідно катувалась його муза. Він не встиг написати свого головного і вільного від усяких недомовок чи маскувань твору. Але встиг передати свого листа наступникам, Щоб знали про закопаний скарб листоноші.

ЧОТИРИ ШАБЛІ

Роман

(Уривки з першої частини)

Пустимо стрілку, як грім по небу; Пустимось кіньми, як дрібен дощик, Блиснем шаблями, як сонце в хмарі!

(Колядка. «Нар. Юж. Рус. Песни» Метлинського, стор. 338)

ПЕРША ПІСНЯ

Голос: Благословіть почати щирий труд, Що відчинив би далину, як двері. Довірте недостойному перу Достойне слово ставить на папері.

Багато в світі радости й принад, Країн багатих і зелених вічно, На сонці спіє синій виноград, І синє море майорить музично.

Чудесні дива ходять по морях І манять нас і закликають ніжно. Та що нам їхній бунтівливий стяг, Коли не стяг це нашої вітчизни!

На вітрі рухаються руки рей, На обрії — омана заозерій...

Хор: Ми стаємо плечима до плечей. І світ відчинено, як двері!

До церкви люди посходилися, як на Великдень. Церкву колись будували ще запорожці — вона була тісна й старовинна. За всім доглядало певно хазяйське око братчика низового, бо міцніше зробити церкву не стало б хисту нині. Все окували залізом. Навіть панікадило було такої неймовірної ваги, що влітку, під час одправ, порипували сволоки, на яких воно висіло, лускалися дошки й, здавалося, втягне хреста з бані до церкви ця щира запорізька пожертва. Суворі звички Січі Запорізької відбивалися на церкві. Ікони було змальовано з братчиків-будівників, з кошового отамана, з курінних. В такій церкві ставало страшно серед вусатих чорних лицарів, уквітчаних оселедцями, в козацьких свитах — лицарів жорстоких та відважних. Вони позирали зо стін, переморгувалися один із одним часто з презирством до молільників, іноді — вибачливо, рідко — з потуранням. Та парохіяни вже позвикали до своїх ікон.

Ой скинемось та й по таляру, Та купім коня отаману.

Галат мугикав собі під ніс, обходячи церкву. Свічок наявно не хватало. Вусаті ікони гнівалися зо стін: їм треба більше світла. Але церкву не було вже давно так освітлено. Хіба що запорожці, повертаючись з морських походів, клали вози свічок перед святими кошовими в церкві й викурювали їм же цілі шапки росного ладану зо Смірни.

Ой, скинемось та по другому, Та купім коня з попругою!..

Ударили в дзвони. Мідне бовкання заходило до церкви крізь двері. Зайшов Шахай. Його наречена ще не приїхала, він послав до неї дружків — Мар-ченка й Остюка. Надія охоплювала всього Шахая. Широкі степи лежали перед ним і його селом. Велетенський хаос, який опанував землю, був, як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм і хаос стане пасивний. Тоді — шаблею захищати руїни. Пообрубувати руки всім, хто потягнеться підкоряти вільний народ, хто захоче різати його землю, як хліб, і їсти, захлинаючись від жадоби, від страху, що хтось другий одніме шматок. Шахаєві приходило на думку царське панування, уся історія народу — славна, гучна й завше великодушна. Козаки-сіромахи проходили довгою валкою: всі чеснотники, хоробрі гуль-тяї, морські розбійники гордо ступали на великих землях, всі лицарі чести своєї сіромашної й мученики. Максим Залізняк, Семен Неживий, Яків Швачка, Іван Бондаренко — всі славні колії, чисті серця 70-х років XVIII віку, месники за кривду, за бідних! Вони проходили перед Шахаєм, як жорстока пам'ятка, як пересторога, як нагадування про панську віроломність, царську розправу, про опоганення хліба-соли дружнього столу, вони проходили з вирваними ніздрями, з клейнами на лобі, несучи в руках свої голови, напхані гречаною половою, вони пропливали, несучи свої ноги, поклавши на плечі поодрубувані руки. Петро Кальниш — останній кошовий Січі — цокотів чотками в самітному затворі Со ловецького монастиря: двадцять сім років пряв старий степові думи, дивився на свій край аж з Білого моря, плакав, крізь туман не добачаючи прийдешніх віків, радів сонечку, коли воно проглядало крізь млу півночі. Шахай клянеться собі, обходячи церкву, зупиняючися перед святим козацтвом на стінах, клянеться не допустити жалости до серця. Клянеться, що не віритиме нікому, хто лежатиме під його шаблею або сидітиме за його

столом. Він клянеться й цілує в плече сивоусого курінного. Надія обволікає його, як мариво, як отруйний тиміям великих подій. «Революція'■— велике слово», — думає Шахай і почуває, як по хребту в нього лізуть комашки. «Всі щасливі, нема царя, правитиме народ, розіллються медові ріки, щастя й радість!»

До церкви під'їхали тачанки з молодою. Одразу всі люди в церкві загомоніли. Шахай прокинувся від своїх думок і поспішив до виходу. Там він зустрів молоду й увійшов з нею назад. Півча заспівала «Гряди!» Голос Галата далеко вилітав за крилос. По всіх кутках бриніли шибки від співу Галата. Вийшов із вівтаря піп і став вінчати. Марченко й Остюк переморгувались із своїми дружками.

Весілля справляли по-старосвітському.

Дружки летіли верхи на конях по вулиці, на рукавах біліли хустки. По дорозі хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих і вимагати викупу. По хатах у молодого й молодої востаннє оглядали столи, чи все є так, «як годиться». Баба— розпорядниця не злазила з печі й звідти керувала весільним чином. Вона захворіла, пішовши до молодої розплітати косу й співати сумних пісень: пісні були навдивовижу дзвінкі й жалібні, а бабина горлянка рипуча, роки бабині лежали на її сухих плечах, як гаряча повсть, а ніч осіння — холодна. Пострілів пролунало стільки, скільки годилося, віно було повезено до молодого, а тачанка з Шахаєм та його дружиною заїхала до тестевого двору.

Скільки пісень погублено тепер — старих і роз-радних! Скільки мелодій увібрала в себе чужа гармошка — захрипла гістеричка, де ноти тьмяні, а пісні метушливі й неповажні, де знижується мис-тецька глибина мелодії, гармошка — демагог, багатоголоса перекупка! Ось співає скрипка чи розмовляє кобза: одна, ледве помітна нота простягається в повітрі, і її коливання таке ж, як і коливання повітря. Струна дає чистий — до божевілля — звук. Коливаються віки, вузьке коло часу поширюється на все життя всього народу. Рівна, прозора, проста до геніяльности нота з'єднує віки. Завмирають люди, дрижать їхні плечі від розкритої таємниці, тремтять вії від набіглої щасливої сльози. Та скрипка грає далі. Нота міниться, пролітають дрібні сплески звуку, ніби в скрипці проривається сміх. Обличчя яснішають. Розчулена до краю душа жадібно сприймає веселі звуки. Ноги самі стукотять такт. Годі вже їх стримати, коли грає зворушлива скрипка. Старе й молоде рушає в танок. Ходором ходить подвір'я. Бубон клацає й гупає, як веселий парубійко. Переплуталися пари: на втіху, на сміх. Та скрипка вже стомилася. Десятки рук частують скрипака, кожний хоче з ним випити, поцілуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипці, і постає галас, гомін.

Поміж трьома дорогами, —

починають легко, поволі дівочі голоси.

Рано, ра-но! -допомагають їм хлопці.

Поміж трьома дорогами, ра-не-сенько!

Дівчата стоять у гурті, обнявшися. Хлопці оточують дівчат. Пісня радісно охоплює подвір'я.

Там здибався князь з Дажбогом, рано-рано, Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.

Сонце спускається на вечір. Воно дивується, як можна йому зустрітися з князем, з молодим. Сонце пломеніє.

Ой, ти Боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но, Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько. Бо ти богом рік від року, рано, ра-но, А я князем раз на віку, ранесенько!

Хлопці підморгують дівчатам. Скрипка відпочила й запрошує знову до танку. По землі розтікається вечір. Вечірня тиша опановує землю. Тільки на подвір'ї Шахаєвого тестя гримить бубон.

П'яна баба-розпорядниця співає на печі. За столом точаться розмови, сліпий музика перехиляє чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настроює струни. Поважне товариство сидить за столом. Червонощока наречена соромливо поглядає на гостей. Галат тримає голову обома руками, щоб вона не впала на стіл.

Ой, у саду голуби гудуть, Ой, у саду голуби гудуть, Аж у світлоньку го-ло-си і-дуть...

Баба співає старечим, верескливим голосом. Вона згадує молодість. На неї сходять видіння далеких років, молодих бажань...

Співачка випила чарку так, ніби добра дівка була, і кинула посуд на долівку, зухвало вигукнувши: «Гірко!»

Після загальної тиші, яка постала після поцілунку Шахая, зарипіли легенько струни на кобзі, зашуміли, загули, як весняні джмелі, як жовті працьовиті бджоли. Руки торкалися до струн ніжно, і кобза дзвеніла, немов у чеканні.

— Чого ж ти нам заспіваєш? — запитав молодий, — про честь чи про хоробрість, про обов'язок людський чи про лицарську славу?

— Мало тепер чести між людей, — несподівано басовитим голосом одповів кобзар, підводячи до товариства свою голову з невидющими білими очима. Це була замкнена в собі людська істота: за плямами очей горів людський мозок і ніколи не мав надії вийти на світло.

— Мало чести, — сказав сліпий, — і немає хоро-брости. Ходжу я по світі, до моря доходив — злодій народ тепер повівся. Скільки разів мене обкрадали, били й сміялись з моїх пісень. Од діда й прадіда пам'ятаю я пісні, а самому не довелося ще однієї скласти. Чутки ходять скрізь по землі, я дослухався до всього, що віється по дорогах, до всіх пісень, до всіх розмов. І — ще нічого я не почув, люди. Сліпому тяжко, а зрячому — ще тяжче.

— Слухай, діду, — в голосі Шахая забриніла воля, — ось тобі моя голова, діду! Клянусь родом своїм чесним, клянусь дідом-кріпаком, прадідом-за-порожцем — не загинула іще честь і хоробрість. Любов і ненависть, дружба й самопожертва вже підносяться з забуття. Революції ми не приспимо. Яка воля віє над землею!

Остюк, Галат і Марченко, ніби за командою, перехилили чарки. Вони відчували вже вітер шляхів на щоках. Звичайні слова, може й незрозумілі їм, збуджували в їхніх серцях гордість. Через це вірили в зорі й прекрасні ідеї, в чистоту й мужність людської душі. Такі люди ходять по сторінках історії, як по своїй хаті, і дивно стає, чому після них постають зруйновані міста, кров, пустка, смердючі трупи. Може, завше шукання людського, справедливого й достойного дає такі наслідки?

Тим часом Шахай частував гостей: братів Шворнів — розумного Саньку й пришелепуватого Митьку; Макара — колишнього чередника, рудого велетня зо страшними вусами, кудлатою червоною головою й з дитячими блакитними очима; Бубона Петра — найкращого в світі наводчика, який міг би набоями обкопати навкруги, мов межею, своє поле з

трикілометрової дистанції; братів Василишиних — незрівняних розвідників, телефоністів, і — у вільну годину — музикантів; Виривайлів — чотирьох соколів, що загинули згодом усі, один по одному, рубаючи шляхту, стріляючи кадетів, домучуючи генералів; Виривайла Івана — геніяльного сурмача з неймовірними легенями, який міг перекричати всі стихії, збудити мертвих і виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сиґналом; Виривайла Петра — комбриґа кінної, майбутнього героя Успенівської операції, якому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його головою сотню полонених; Виривайла Семена — першого в армії злодія, що обкрадав усі кінні полки й щодня мав нового коня, а його ескадрон — навіть пташине молоко; Семена зарубав третій ескадрон — оточивши його своїми сто двадцятьма клинками в полі, вислухавши глузування й лайку, давши йому змогу попрощатися з білим світом; Виривайла Панька — гордість піших і кінних полків, кулеметників і гарматників; Панька, що складав пісні — гострі, як бритва, співав їх так, що вершники падали з коней від реготу, і вивчив солідно лаятись увесь свій полк — він командував потім полком.

Було вже по їжі. Стіл пашів усіма стравами. Під горілку стояли квашені баклажани — зелені й червоні, огірки й капуста, зелена олія з накришеною дрібно й посоленою цибулею. Од ізвареної риби йшла пара.

Найважливіша річ — вибрати людей. Це Шахай знав, допитливо оглядаючи гостей. Тут були потрібні люди. Вони цілком підкоряться волі ватажка й командира. Наполеон і Петро Перший завше стоять прикладом — як треба вибирати людей. Жорстокий Даву, стратег Удіно, Ней, блискучий Мюрат, інтриґан Мєншіков, ще сотні невідомих — всі й померли б офіцерами, синами скульпторів, писарями в нотарів, корчмарями, пирожниками. їх

усіх знайшов державний розум, геніяльне передбачення великих людей.

— Хай заспіває про Супруна-козака, — сказав Панько Виривайло, — ох і пісня ж грусна!

Загальна мовчанка підтвердила, що Панькове бажання припало до серця всім. Молода встала од столу й сіла поруч сліпця, мовчки торкнула дерев'яну опуклість кобзи. Очі молодої — вогкі, привабливі — були трохи сумні, як завше сумні є очі всіх степовиків, усіх птахів степового краю, всіх дівчат великого степу. Акорд пролунав у хаті. З акордом зайшла знадвору дівчина й сіла до Галата. Подвір'я ж танцювало.

Ой, не знав козак, —

голос кобзаря нерішучий, кволий, непевний — козак щиро не знав, —

Ой, не знав Супрун, А як славоньки зажити, Гей, зібрав військо славне запорізьке

Та й пішов він орду бити.

Струни зайшлися цілими оплесками звуків. Згадки, спогади несла їхня хвиля. До берега наче докочувалися ці звуки й ховалися, як хвилі в піску. Серед тиші народжувалися шелести степів, тупіт копит кількатисячного загону Супруна...

Ой, у неділю рано-пораненько Супрун із ордою стявся, А в понеділок в обідню годину Сам в неволю попався.

Молода зідхає. Голос кобзаря став трагічний, наче розповідає про рідного сина. «Сьогодні неділя, — думає Шахай, — завтра понеділок. І обідня година». Галат щось говорить на вухо своїй дівчині, до-ки звучить мелодія після останніх слів кобзаря. Га-латова дівчина червоніє, і її очі заволікає хвиля ба-ясання. Панько Виривайло не має сили витерпіти. Він прикладає долоню до рота й пронизливо виводить божевільну ноту пісні.

Ох, і ти козаче Супруне!

До Панька долучається речитатив кобзаря. У нього тремтять губи від зворушення. Але слова його тверді й роздільні, як докір.

А де ж твої прегромкі рушниці?

По павзі обидва голоси — Паньків і кобзарів — дружно виводять гіркі слова відповіді. Тихо, похмуро, гірко говорять вони про свою біду. Покора людини, що потрапила в горе.

Гей, мої рушниці в хана у світлиці, Сам я, молодий, у темниці.

Знову бренчить сама кобза. Вона бренчить, як гіркість Супрунового життя. Розчарування й туга за рідною стороною. Струни дзенькотять, ніби падають у безвість дзвінкі краплі часу.

Ох, і ти козаче Супруне, А де ж твої воронії коні?

Розпачливо допитуються два голоси — мелодія й речитатив. Відповідь їм уже відома, і вони питають Супруна, тільки щоб поплакати з ним у неволі й пожуритися разом із його пропащою головою.

Гей, мої коні в хана на припоні, Сам я, молодий, у неволі.

Співають самі струни, покірно хилить голову людська доля. Але що це з ними сталося, з тими

струнами? Вони починають грізно рокотати. Рве пальцями їх незрячий музика. Без жалю б'є їх ру. ка, а вони, покірні, вже розійшлися по хаті бадьорими, сильними звучаннями. Іван Виривайло зідхає на всі свої велетенські легені.

Ох, і виведіте мене, виведіте

На Савур-Могилу, Гей, нехай стану, гляну-подивлюся

Я на свою Вкраїну!

Молода співає вже дзвінким голосом. Та й усі присутні хочуть співати й починають із своїх місць. Лунає голосна пісня, тривожна сила й збуджена радість суворости. Ніби над степами ширяє її пісенна величність, прославляючи давніх мешканців степу.

А з тої могили видно всі країни, Сиз орел літає, Гей, стоїть військо славне запорізьке Та як мак процвітає!

На цьому закінчується весілля в хаті молодої. Настає вечір, і лізе на небо червоний місяць.

* * *

Дружина Шахая не могла заснути. Вона чекала чогось більшого від цієї ночі. Уява малювала майже божевільну насолоду. Млость незайманости п'янила дівоче серце. Та прийшов такий Шахай, і вже нема дівочих мрій, зникла туманна далина, прозоро міниться обрій. Біль, втома й незручність — холодила новонароджену жінку. Хотілось плакати від розчарування, хотілось забути цю розкриту таємницю й знову коливатися в повітрі, як марево, ходити ро-сою по воду й щораз чекати там чорновусого парубка, якого вона так гарно вміла вишити на. рушниках. У Шахая немає вусів, його холодні тонкі губи цілували соромно, як ніде не написано по книжках. Навіть досвідчені дівчата-подруги — не казали нічого подібного, що так можуть цілувати губи чоловіка.

Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дружині, і на мить здалось, що він прокинеться. Та він засвистів носом ще дужче. Молода злякалася й почала його будити. Напівсонний Шахай притиснув її до себе і, вмить спалахнувши нестримним бажанням, удовольнив його. Потім він заснув знову, не випускаючи дружини з обіймів. Прохолода великої хати посвіжила чоло жінки.

У неї зростала й зростала ніжність до Шахая. Пливли години першої ночі людського подружжя.

На подвір'ї вистрелив хтось із револьвера. Потім голос Марченка страшно вилаяв Шахая, пролунав ще один постріл, куля влучила у вікно хати. Молода злякалася й затремтіла на ліжку. Шахай не прокидався. Молодій здавалося, що він мертвий. Вона припала до нього жадібно, всім тілом і охопила його голову голими руками. «Чого тобі, люба?» — запитав крізь сон Шахай. — То певно хтось напився з хлопців. Спи, голубко». Він бурмотів ще крізь сон. Ніч проходила тривожно й мертво, як людські останні ночі, як останні сни засуджених. Це була ніч спокійної радости. За півгодини молода побачила, що Шахай лежить із розплющеними очима. Не подаючи знаку, вона стала крізь вії слідкувати за чоловіком. Вона знала, що не доспить цієї ночі до ранку, і тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая з телеграмою з станції.

Розплющені очі Шахая закрив, затяг туман. Так буває, коли очі людини повертаються до себе в мозок і розглядають те, що відновляють їм мозкові клітини: картини вчорашнього, образи давнього, мрії прийдешнього. Шахай побачив смиренного чен-ця Залізняка, який у темну квітневу ніч 1768 року вийшов із ватагою з Мотрониного лісу. Підтикавши поли ряси, їхав Максим манастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозі ватага. Вона простувала до Медведівки святити ножі, бо свяченими тільки й не гріх було колоти. Це не Мазепа — на край життя свого політик, не Сковорода — європейський розум і філософська голова, це, нарешті, не загадковий Хмельницький, який думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Іде ця анархічна сила, що тільки руйнує, повстає катастрофічно й зникає за обрієм, як фантастичний вогненний птах. Він безпомічний, цей ватажок. Він хоче знайти біля себе людину, що бачила б ширше й далі; він хоче вірити всім, не загубити результатів відваги. Залишає ж по собі тільки згадку про пожежу, пісню про тортури та іскру невгасиму, що десь тліє в нетрях мозку до нового божевільного діла. «Треба співати й про таких людей — думає Шахай, — хай не згине на землі боротьба проти гнобителів!» «Вони сміливі, ці анархічні велетні, вияв сили й відсутність точки, до якої треба силу спрямувати. А зрячі прийдуть потім, витопчуть колосисті царини конем і застромлять списа глибоко на межі. Але треба берегтися анархічних сліпців: їхні діла відсувають перемогу в темряву прийдешніх віків!» Так снувалася думка в Шахая.

Надворі почала бренчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата й учив його співати пісню про козака Швачку. Музика знав, що над подвір'ям висіло нічне небо, людство спало по своїх хатах, а останній гуляка з Шахаєвого весілля давно вже вгомонився там, куди встигли понести його ноги. Проте, серед ночі постала кобзарева пісня. Галат обнімав кобзаря, щоб той не хилився назад,* допомагав тримати кобзу й підбадьорював прокльонами. У сліпого повні очі світла від міцної горілки, йому було видніше такої ночі грати, ніж по дню.

Шахай пройшовся по залі станції й трохи помовчав. Біля нього було тринадцятеро людей. Блимала на столі нафтова лямпа. На пероні гомоніли партизани — їх перехвилював цей туманний ранок, що потроху розганяв темінь ночі.

— Ми зустрінемо ешельон на Варварівці. Спробуємо його обеззброїти й пустити далі без зброї. Ми не встрянемо в бій. Нам треба тільки зброї, і ми її заберемо в тих офіцерів, що їдуть із фронту додому. Зброя за всяку ціну! — ось наше сьогоднішнє гасло. У кого в руках зброя, той і буде диктувати події.

— Сідайте до вагонів! — скомандував Шахай, і все товариство, товплячись, регочучи й лаючись, полізло до теплушок. Стояв туман.

Проїхали дві станції, на яких паротяг брав воду. Туман рідшав. Поїзд ніби виїздив із долини, де вічно снували тумани. Іноді проглядало й сонце, зараз же ховаючись за хмару, часом розривалася сіра хвиля надвоє, і між стінами такої земляної шпари простягався осінній степ, як лісовий просік. Нарешті й Варварівка — самотній полустанок, безлюдний острів серед моря степу й моря туману.

— Вигрузимось, а потяг свій пошлемо назад, щоб відрізати шлях до відступу, — сказав Шахай Остюкові, виходячи з своєї теплушки, де їх їхало лише троє — з Гал атом. Дорогою вони переговорили про все, і тепер кожний знав, що йому робити. Із станції повиходило кілька службовців — переляканих, мовчазних.

— Вигружайсь! — закричав Остюк, і троє друзів швидко мали перед собою армію з восьми людей: дев'яносто два партизани повтікали дорогою. Галат почервонів, його вуха й навіть руки набрякли від крови. Остюк поворушив головою, ніби йому муляв комір френча. Шахай витягся ввесь, стоячи струнко. Ніхто не рухався. В цю хвилину десь здалека почувся гудок і чахкання паротяга.

— Усі по місцях! — подав команду Шахай і махнув машиністові забрати потяг.

Потяг пішов, все збільшуючи швидкість, а десятеро людей на чолі з Остюком та Галатом побігли понад колією до насипу, заховалися за ним.

їх усіх закрила хвиля туману, що її прикотив чи присунув вітер. З протилежного боку виразно чуло-ся, як наближається до Варварівки ешельон. Шахай зустрів його, стоячи на пероні, тримаючи руки за спиною; такий вигляд має вчитель, коли він стоїть у кімнаті й вибачливо чекає, доки розсядуться учні. Ледве спинився ешельон, як Шахай став походжати вздовж його, рахучи вагони й записуючи щось до за-писної книжки, яку він вийняв з кишені. Його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що ніхто не насмілився заступити йому дорогу. На гамір виглянув офіцер із пасажирського вагона, і всі йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовірний ґвалт.

— В чом дєло? — закричав офіцер.

— Комендант? — почули всі серед тиші голос Шахая.

Офіцер ствердив це махом голови.

— Хай комендант ешельону та командири окремих частин зайдуть для переговорів про капітуляцію, я чекатиму на вас десять хвилин.

Шахай пішов помалу до станції і, сівши в кімнаті біля каси, став чекати.

На пероні наче розпочався гураґан. Кричали всі разом, обурено клацали затворами ґвинтівок, і крізь вікно Шахай помітив, що в дверях деяких теплушок з'явились кулемети. Після п'ятихвилинного чекання зайшло шестеро офіцерів. Вони розгублено і в той же час суворо оглянули Шахая. Останній не запросив їх сісти, і так пройшла вся розмова, сидів тільки Шахай.

— В чом дєло? — повторила людина, яка перед цим виглядала з вагона. — Хто ви і чого вам треба? Ми вас розстріляємо, не виводячи з кімнати...

Шахай витримав павзу й лінькувато подивився на того, що говорив.

— Я вам даю п'ятнадцять хвилин на. роздум. Замітьте собі — тільки п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешельон мусить здати мені, а вас я прошу тоді їхати далі. Я — командувач цього району. Через, — Шахай удав, що дивиться на годинник, — через дванадцять хвилин мої гармати рознесуть усю станцію разом із ешельоном. Дорогу далі перегороджено.

— Ми не можемо здати цієї зброї — ми веземо її, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це — казенне майно.

— Я не випускаю нікого від себе зі зброєю.

— Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.

— Ви маєте ще дев'ять хвилин. Але потім — буде пізно.

Офіцери не знали, що їм робити. Вони вже погодилися з неминучістю й тепер лише хотіли просити Шахая, щоб він їм залишив зброї для самоохорони.

— Ніяких уступок, — сказав Шахай і встав із стільця.

До кімнати забіг розхвильований Остюк. Він став струнко перед Шахаєм і похапцем вимовив кілька слів, дивлячись просто у вічі останнього.

— Пане генерале, гарматчики хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають.

— Дурниці, — одповів Шахай, — вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тоді, як я наказав.

— Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку — там стоїть делеґат від батерії.

— Хай зайде сюди, — вирішив Шахай, але побачив в Остюкових очах щось йому незрозуміле, не закінчив фрази й вийшов із кімнати. Остюк побіг за ним. «Тікаймо звідси, — прошепотів Остюк, — на станції їм сказали, що нікого поблизу немає. Ще по-хлопають нас тут!»

Вони зустріли по дорозі роздратованого полковника, що закричав до них: — Де він тут, самозванець?!

— Там чекає, — відповів Остюк, — я біжу за хлопцями.

Друзі повернули до якихось сінець, перебігли помешкання начальника станції Варварівки і вибігли до двору. На їхнє щастя знову упав на землю туман. Вони бігли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат і стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.

— Де ж люди?

— Повтікали гади, боягузи, сволочі!

Шахай і Остюк посідали коло Галата і засміялися. Потім вони сміялися вже втрьох, їм приходили на думку різні веселі дотепи. Нарешті, вони полізли насипом вище й почали дивитися вниз на колію, де лежало впоперек кілька шпал. На станції стояв гамір, пролунало чимало пострілів. Хтось говорив промову, за щось аґітуючи. Потроху все там уляглось, і ешельон рушив у напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз ґранату, яка там голосно дуже вибухла. Машиніст випустив зайву пару, й ешельон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках.

— Бувають на світі пригоди, — почав Шахай і подивився на весільні воскові квіти, що їх було приколото до його френча, — пригоди, кажу я вам, коли можна поплутати весілля з похоронами. Я пригадую, як одружився мій товариш на фронті. Наречена приїхала до нього, щоб повінчатися, а привезла його в цинковій домовині, і куль у нього було повний живіт.

— Важко їй було його везти, — вирішив Галат, — а як вони не помітили, що ти більше скидаєшся на молодого, ніж на генерала? Чого б це генерал став колоти собі на груди весільного букета.

— Не смійся так голосно, — сказав Остюк, —

скажеш своїй матері, що в неї дурний син колись народився.

.— Коли ми прийдем додому, — сказав Шахай, — ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки.

— Ну, й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешельон дурнів.

— Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, ніби до вечора збираються мітинґувати. Колись у нас у шахті жив цап. їв він у стайні біля коней — стайня глибоко під землею була — спав по забоях і так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали «шахтарем». Ходив він тільки рейками, і часто в темряві цокотіли його копитця по залізних шпалах. Певне, він почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не міг. Він завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.

— Цікаво, — закінчив Шахай, коли ешельон раптом пішов назад і за ним побігли ті, що не встигли сісти, — чи Марченко не проспить цього еше-льону? Нас тут усього троє, а в нього там аж одинадцятеро — всі надійні та вірні. Коли не проспить — йому буде багата пожива.

Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслід ешельонові й протанцював халяндри. Потім усі троє пішли по шпалах додому.

На пісках росте вощанка менша; на воді — конюшина біла, ситник ясноплодий, осока; на скелях — перстач альпійський, шоломниця хмелювата, не-чуй-вітер, тонконіг і миколайчики; на степах — чистотіл, чебрець, деревій голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпій променястий та любочки осінні, похитується зміячка — жовта, як кульбаба, тільки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдности та відваги!

•

Нечипір Марченко оповідав про діло під Полтавкою, коли йому довелося зустріти й обеззброїти офіцерський ешельон, якого повернули на Полтаву з Варварівки — Шахай, Остюк і Галай: «Мій Полтавський бій дав стільки зброї, що я сміливо через п'ять хвилин закомандував фронтом. Ближчі села обезлюділи, коли дізналися про зброю. Мені довелося формувати по одному полку з кожного села. Швидко ми під'їхали на вузлову станцію, назбирали духової музики й стали готуватися до походу на французів, на греків і на весь світовий капітал.

«Я оголосив себе командиром партизанської армії, оглядаючи вагони зброї й набоїв, гармати на площадках й інші військові свої трофеї.

— «Хлопці, здається наших трьох на Варварівці розшифровано? Проте, вони мабуть встигли зіпсувати так рейки, що ешельон не міг полагодити й повернув на нас. Правду я кажу.

Панько Виривайло розбив ящик із ручними гранатами, повісив їх чотири собі на пояс і відповів: — «Я їм не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла зчинитися паніка. У Шахая хтось таки пішов до Бога вівці пасти».

Так усі турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, які згодом в Успенівці прославили себе на ввесь рід.

* *

Успенівка ніколи не бачила такого розмаху й таких масштабів: всіх мужчин було вигнано на земляні роботи. Ішли без охоти, працювали ще нео-хотніше, лопати грузли в беручкій землі, в глині, що відволожилася після уночнішнього туману.

— Так і гоноблять, де б сісти! — пожалівся Ша-хаєві Остюк. Шахай встигав одночасно бувати

скрізь* Він замислився, щось вирішив і подякував Остюкові. За годину верхівець оббіг усе містечко й усі траншеї, сповістив, що отаман Марченко дав на-каза платити за роботу й що швидко будуть роздавати матерію: сукно й шерсть, перкаль і шовк. Начальники робіт зробили свої висновки, і роботи всі зробилися урочними: за бліндаж для гармати давалося штуку сукна, за кулеметне гніздо — ситець, за сажень траншеї — сажень шерсти. Швидко зачорніло все поле від успенівських мешканців — діди, жінки, діти — кожне хотіло заробити матерії на одежу, жінки підганяли чоловіків, діти поруч із батьками працювали, як дорослі, баби виносили землю на лантухах і не почували втоми, захопившися з ритму велетенської роботи. По обіді розвозили матерію й скидали біля кожної купи робітників — розплата мала бути ввечері. З-поміж партизан відразу відокремилися старі фронтовики. Вони, власне, і показували, як треба копати, як зміцняти, як маскувати. Загальний плян фортів накреслив Шахай, і Coca — гарматник, колишній офіцер, розміряв усе на землі.

— Наше життя дешевше, — сказав Шахай Остюкові, під'їжджаючи конем до форта, де порядкував Остюк.

— Дешевше, — погодився той.

— Тільки ми задорого його віддамо, — устряв у розмову Панько Виривайло.

— Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, які виграли світову війну, нас підносить на один рівень із ними. Нових людей народять нам степові, плідні жінки, ми можемо гинути спокійно. Є один момент, коли птах щастя сідає на землю, — тоді його треба й ловити. Проґавиш хвилину — будеш чекати сотні років і носити на своїй шиї прокляття мільйонів.

— Хапай, дяче, поки гаряче, — почулося від Панька, що стояв далеченько й ніби нічого не слухав, — або слави добути, або дома не бути. Утік — не втік, та побігти можна.

Остюк глянув на Панька, потім на Шахая, з полегшенням засміявся.

— Боже помагай! З ночвами на Дунай! — проспівав собі під ніс Панько, ніби виконуючи завдання — хвилювати Остюка й дратувати Шахая.

— Жаль батька на мари — та треба, — в тон Ви-ривайлові сказав Шахай, — смішки з попової кішки, а як своя здохне, то й плакатимеш!

— Прости, Боже, цей раз та ще десять разів, а там побачимо, — серйозно й молитовно звернувся до когось Панько. Потім він весело застромив у землю лопату, якою він копав, підійшов до Шахаєвого коня й фамільярно почав заплітати коневі гриву.

— Мучить мене Галат, — тихо почав Панько, і його голос перервався, ніби вітер, — ти подивися на нього, батьку, який він страшний. Дай нам когось іншого, бо в Галата тремтять губи.

— Ти думаєш, він боягуз?

— Ми думаємо, що він хоробріший за нас усіх. Та в нього тремтять губи. Ти не уявляєш собі, батьку, як хвилюються бойці з його губів! Дай нам Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом умирати.

— Забудь усе, що ти мені сказав. Ти подивишся, як Галат скаже слово перед походом. Коли він хвилюватиметься, я поїду з вами сам.

Панько мовчав, заплітаючи гриву «Сірого».

— Іди вже до панцерників, скоро вечір, і нам треба вирушати, — сказав Шахай і цокнув на коня. Він поїхав по фронтах і траншеях, додивлюючись до всього хазяйським оком. Скрізь кипіла робота. Сонце лежало зовсім на обрії, ніби воно лагодилось котитися землею, як велике червоне колесо. Дмухав по землі осінній вітер, дмухав просто на сонце, і врешті зіпхнув сонце за обрій. Довго горіли хмари вгорі, доки сонце котилось десь за землею й падало нижче й нижче. Хмари поставали рожевими, як пальці. На небі відбувалося театральне видовище, день померкнув, крізь потемнілі хмари пролилась (і ллється!) осіння холодна блакить, зірки ледве

помітним миготінням з'являлися на небі, ніби наближалися до землі їхні вічні вогники.

Шахай під'їхав до панцерників, що готувалися до прориву. Один за одним вилаштовувалися панцерники. Паровози шиплять і чахкають. Люди метушаться перед вагонами, забігають до середини й знову вибігають. Бійці з реформованих п'яти панцерників стоять осторонь. Вони заздрять і водночас радіють, що не їм випала на долю перша можливість умерти. Вони вітають Шахая, коли цей зупиняє коня біля Галатового вагона. Галат виходить на площадку разом із Марченком. З першого панцерника приходить командир його — Петро Виривай л о зі своїми бійцями, з другого приходить брат його — Іван, з четвертого — брат їхній Панько, з п'ятого й шостого бійці приходять самі, їхні командири вийшли разом із Галатом із його панцерника.

— Чи всі понадягали чисті сорочки? — питає Шахай, і всі здригаються.

* *

Дожовуючи останні слова своєї промови, Галат повів панцерники в нічний бій. Передовий, на якому було написано крейдою «Прощай, мама!» — ним командував Петро Виривайло, передовий наскочив перший на ворога й славно загинув, полетівши в повітря разом із гарматами, кіньми та більшою частиною людей на чолі з командиром. Решта людей прилучилася до другого панцерника. Ворог знайшовся несподівано близько Успенівки. Галат розпочав страшну канонаду з усіх своїх десятка гармат, виважив коней, муніцію, набої; по черзі поскочував на землю гармати, вилаштувався й пішов у наступ на полустанок, біля якого щойно загинув бідолашний Петро. Там усе було розтрощене набоями, штабні папери розкидані скрізь по землі, і французи окопалися поблизу — розгублені й налякані Пе-тром Виривайлом. Перші лави армії були позаду Галата, їх він проскочив біля самої Успенівки, на полустанкові починався близький тил. Поле бою зменшилось, коли навпроти повного місяця збоку од Галата устали на ноги, щоб іти в атаку, блакитні французи — їх Галат нізащо б не помітив раніш. Та переходити на інший бік залізничного насипу було запізно. Залишені позаду панцерники почали по черзі летіти в повітря. Задній панцерник раптом рушив назад і почав шукати загибелі під одкосом. Галат наскочив на полустанок, як коршун. Кожна хвилина була дорога, поки не зімкнулося навкруги нього кільце. Полустанок швидко запалав, як смолоскип, затьмаривши зорі, а партизани, страшно поклявшися помститися за товаришів, рушили на блакитну стіну ворога. В передніх лавах билися двоє Виривайлів — Іван та Панько. Позаду на двоколці з набоями лежала голова їхнього брата Петра, посмалена порохом і попечена вогнем вибуху, її поклав туди Панько, після смерти коня, знімаючи сідло, до якого приторочено було й голову Петра. Брати билися, як божевільні. Та й вся купка виглядала й діяла так, ніби всі вони погубили розум і шукали лише солодкої раптової смерти серед нічних пахощів степу. Лізти в пельку до ворогів цілою купою, йти, не дивлячись, скільки друзів падає поруч, летіти, як метелик на вогонь, — це могли лише партизани. Більш здивовані, ніж налякані — французи мусили дати дорогу безумцям. Галат вискочив із пастки, вивівши з собою вісім гармат, десяток кулеметів і сот зо дві людей. Він легко зідхнув, правуючи просто в степ. Партизани розсипались на всі боки й відступали з жорстоким боєм. Скоро загін Галата зник за ближчим горбом. Надалі про нього доходили до Шахая лише чутки впродовж усього першого дня Успенівської операції.

Плян Шахая, коли Галат одразу ж біля Успенівки напоровся на ворога, наполовину провалився; ворога не треба було заманювати — він ліз на форти

сам. Нічна атака французької піхоти вийшла достойною та блискучою. Поінформовані про Ус-пенівку, французи кинули туди свої переможні полки, найкращі десантні одиниці. Вісім танків ішло перед піхотними лавами. Долина виповнилася блакитними сильветами, що здавалися Шахаю й Мар-ченкові нічними перелесниками, нічними туманами річки. Шахай послав 5 залізний полк на чолі з Семеном Виривайлом — ударити ворога в лоб і заманити на болота й грузькі луки. Семен виконав завдання. Місяць освітлював рівними променями долину, повітря від такого світла зробилося густим і мінливим, набої розривалися в повітрі не так блідо, як удень, не так вогненно, як темної ночі, пороховий дим повіяв звідусіль, долинув до Шахая й Марченка, що стояли разом на горбі, маючи в себе під ногами все поле бою.

Шахай чекав, дивлячись на циферблят годинника, доки почне своє діло Санька Шворень. Танки сунулися по долині, стріляючи з кулеметів. Лава піхоти перебігала, падала, пригиналася, ішла вперед на Успенівку. Успенівка мовчала. Марченко став нер-вуватися. Та Санька знав своє діло — його гармати раптом почали скажену стрілянину. Набої одразу потрапили на пристріляні місця, на блакитні лави ворога. Гураґановий вогонь гармат збудив до бою кріси й кулемети. Після недовгої, але вбивчої стрілянини партизани вискочили з шанців в атаку. В останню хвилину до них примчав Марченко й повів полки сам. За годину французи одходили. Марченко зупинив свою піхоту, дав місце Остюкові, що вискочив з околиць Успенівки. Остюк захопив два танки, які не могли вилізти з болота, вирізав до ноги екіпаж танків і повернувся до Марченка й Шахая зо шматком французького прапора, запнувшися ним, як хусткою.

— Перший вареник у зубах не в'язне, — усміхнувся Остюк, — піти хіба та порозбивати їхні штаби?

Шахай, на якого дивився Остюк, нічого не од-повів. Він замислено оглядав долину, по якій відходили французи. Стрілянина потроху рідшала й швидко зовсім ущухла. Остюк зрозумів сам, що вириватися з фортів Успенівки й гнати ворога далі міг би тільки дурень. Лише спираючися на міць фортів, можна було боротися з ворогом, що був дужчий силою вп'ятеро. Треба розбити дощенту, до білого прапора, не виходячи з Успенівки.

— Як далі? — запитав Марченко, закладаючи нові патрони до нагана й відкидаючи порожні гільзи.

— Ми цих переможців світу завтра рішимо, — процідив крізь зуби Шахай. Певне весь час, доки тривав бій, у Шахая були міцно стиснені щелепи. — Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти. Хмельницький під Зборовом злякався брати до полону польського кру-ля. Хтось може злякався б тут французів, послав би зараз до них парляментерів і просив би їх помиритися з нами, поїхати геть від наших берегів, заплатив би французьку данину. Я хочу тут поставити своє життя й життя всіх наших партизанів, ми будемо битися до забою, оздоровимо голови й знайдемо енерґію — боротися до краю, до перемоги, за гідність, яку розбудила в нас велика революція.

• *

Удар Остюкової шаблі ледве не зніс французові голови. Та ляйтенант був неабиякий фехтувальник. Він жалкував тільки, що пішов в атаку з парадною шаблею, з блискучою нікельованою нікчемою, якою тільки й можна було пишатися й брязкати в мирнім житті та на маневрах. Ляйтенант злякався гарту кубанського клинка. В руці Остюка була невеличка шабелька з чорним ефесом, незавидна й скромна, але вона врубалася навіть у залізо, не пощербившися. Ляйтенант, зустрівшися

з цим хижим варваром, мав надію засліпити його блиском парадного клинка — Остюк же, не задумуючись, рубав своїм клиночком куди попало, бо знав, що вірна його подруга перерубає все на світі. Від смерти ляйтенант врятувався тільки тим, що вмів фехтувати. Одбивши перший наскок Остюка, француз хитро оборонявся, вибираючи хвилину та зручну позицію для раптового випаду. Оточуючи двох командирів колом, билися салдати.

Вийшовши вдосвіта з Успенівки, кіннота Остюка виконувала тактичне завдання — маневрувала на правому фланзі, маскуючи обхідний рух Ша-хаєвої піхоти. В Успенівці Марченко залишився з гарматами та невеликими силами піхоти, яка, проте, збільшувалась без перерви новими десятками й сотнями людей — вони приносили свої голови з околишніх сіл. Шахай виконував складний і ризикований плян. Союзники — греки й французи напосідали на Успенівку. Вони зранку ходили двічі в атаку, але Марченко одбив обидві атаки. Шахай маневрував із піхотою на обох флангах — він несподівано з'являвся в одному місці, йшов у бій із тою частиною, що там була, бився жорстоко й, коли ворог стягав більше сил, — зникав і з'являвся в іншому місці. Шахай, дезорганізуючи ворожі фланги, що хотіли охопити Успенівку, примусив ворога відчути перед собою колосальні сили партизан. Скрізь, з усіх ярків та лісків, можна було сподіватися атаки й немилосердної різанини. Так усе йти мусило до вечора, коли малось на увазі одночасно ударити з кількох сторін за допомогою Га-лата, а перед цим кільком десяткам хоробрих людей локалізувати ворожий штаб. На нещастя союзників і на щастя партизан — французькі ае-ропляни запізнилися прибути разом із десантом і не могли побачити згори всі карти, що ними грали партнери. Ці аеропляни прилетіли пізно, коли Ус-пенівську операцію Шахай уже закінчив. Навкруги Остюка й ляйтенанта французької кінноти —

билися їхні солдати. Ця зустріч трапилась несподівано. Остюк побачив ескадрон кінноти, що, очевидно, йшов на вивідки околиць Успенівки. Спортивна жадоба кінного бою охопила Остюка, як полуменем. Він вирвав із свого загону сотню, і, підкравшися по лощині, вискочив на французів. Ці спочатку не хотіли приймати атаки і втікали кілометрів зо два, та, певно, і їхньому ляйтенан-тові закортіло побитися на шаблях, бо ескадрон одразу зупинився, розсипався, вийняв шаблі й прийняв бій. Остюк летів тільки на офіцера, і вони зустрілися. Остюк страшно вилаявся, підбадьорюючи себе цим, і послав свою кубаночку в повітря над ворожою головою. Француз спокійно одбивав напади, і гарячка Остюк почав обережніше вимахувати, розуміючи, що так можна й пропасти. Клинки дзвякали, коні люто іржали й кусалися, француз одбивав скажені вимахи, Остюк неймовірно лаявся. Ляйтенант не витерпів Остюкової лайки. «Прокляття бога»! — закричав ляйтенант і ударив шаблею згори в той час, як Остюкова шабля не встигла ще піднестися для захисту. Дві причини затримали рух французького клинка: Остюкова шапка-кубанка на густих кучерях його та погана якість парадних шабель французької армії. Проте, череп Остюків ніби репнув — так засвітилося йому все поле. «Душу, балабайку, бога!» — од-повів Остюк, махнув шаблею й згаряча промахнувся. Француз, зрозумівши, що йому не розрубати Остюка парадною шаблею, став несподівано нею колоти. Остюк не любив таких прийомів, на його думку, шаблею можна було лише рубати, і через це не міг захиститися. Ляйтенантова шабля ударила гостряком у ліву руку Остюка, якою він тримав повід, пробила долоню, пройшла товстий ремінний пояс, кожушок, френч, сорочку — і потрапила в кістку. Скориставшися з цього, Остюк притиснув ворожу шаблю тісніше до свого ребра, щоб її не так легко було висмикнути, розмахнувшися правою

рукою й начисто зрубав офіцерові шапку з голови й зачепив плече. Ляйтенант упав з коня і, падаючи, шарпнув свою шаблю. Остюк поточився в сідлі й помутнілими очима став оглядати поле бою. Він побачив себе серед чогось такого жахливого й фантастичного, що ледве не упустив з рук клинка. То була грецька кавалерія, що сиділа на віслюках. Сотня Остюка, захопившися боєм із французами, не огляділася, як її оточили греки. Грецької кінноти було до біса. Це побачив з-під Успенівки Марченко, що виїхав на горб подивитись в бінокль на свою кінноту. Він зблід, скочив із коня і вдарив шапкою об землю.

— Здохну, кулю собі дам! — закричав Марченко, — щоб Остюка Ісусова кавалерія полонила?!

Марченкові ординарці мовчки перечекали, доки казився Марченко. Потім він знову подивився в бінокль і радісно зареготав. Остюкова сотня, наче опечена, кар'єром налетіла на греків, зім'яла довговухих коней, вислизнула з пастки, помчгіла на з'єднання з рештою кінноти. Остюківцям було соромно, що греки могли наважитись воювати з ними на віслюках.

— Ій-богу, застрелився б! — сказав Марченко, сідаючи на коня. Перед ним по долині без перерви котилися хвилі атак. На флангах і в центрі сунули танки. Газові бомби падали на землю й швидко обкутувалися пеленою газу. Низовий вітер стиха котив ці газові кущі й прибивав їх до землі, стелив над водою річки. «Газами душать», — подумав Марченко, і йому закортіло встромити клинка комусь у горлянку й повернути там його. П'ять танків сильно потіснили центр. Марченко послав туди підмогу і поїхав на цей участок сам. Він покинув коня, ви-хватив наган і побіг із ним до бруствера здовж траншей, погрожуючи бійцям розстрілом. Пробігаючи Ділянку свого улюбленого Новоспасівського полку, Марченко закричав: — Цистерну спирту даю за танк! В атаку, хлопці!

Новоспасівський полк вискочив із траншей, як корок із пляшки, і затюкав на все поле, закликаючи з собою інші полки. Моментально пролетіла по траншеях обіцянка Марченка, і він швидко побачив результати заклику. Такої нерозсудливої атаки французи досі ще не зустрічали. Як косою, клали партизанів їхні кулемети. Танки зупинилися й поставали фортами, але годі було встояти перед атакою Новоспасівського полку. Він чесно заробив своїх три цистерни спирту, здеморалізувавши ручними ґранатами екіпажі трьох танків. Проте, на кінець атаки багатьом новоспасівцям довелось відмовитися від спирту: вони полягли на полі борні.

Рейками з боку французів з'явилася дрезина. Над нею віявся й здригався білий прапор парляментерів. їх сиділо троє на дрезині — похмурі, бліді офіцери союзного десанту: капітан — грек, капітан та полковник — французи. Вони були без зброї. Залізничний насип переходив упоперек долину, з нього видко було всі позиції й траншеї, партизани перебігали з місця на місце, стріляючи вгору на честь гостей. Парляментери помітили прекрасне розташування опорних фортів, вірні лінії траншей, в яких лише досвідчене око могло помітити замасковані кулеметні гнізда. Рішучого бою так і не відбулося досі. Маневри Шахая, заколоти в тилу, що їх чинив скажений Галат, наскоки Остюкової кінноти, вперта оборона Успенівки — діло Марченка, погані настрої серед салдатів десантної армії, — все це спричинилося до того, що французько-грецьке командування вирішило почати розмову з бандитами-повстанцями, відтягти час, зберегти за собою славу — фактично не переможеного війська і, відійшовши до моря, почати похід знову. Парляментери під'їхали до Успенівки, тамуючи огиду й жах. Бандити здатні були

на їхню думку — зарубати або замучити вісників миру- Та нічого цього не трапилося. Колії були порожні — Шахай хотів показати дисциплінованість своєї армії. Тільки біля штабного вагона стояла почесна варта — людей близько сорока, попереду впадали в око мідяні труби оркестри. Почесна варта стояла перед вагоном, як валка робітників — брудна, закурена пилом і порохом, з кривавими плямами на руках, обличчях, на одежі, повісивши на себе безліч ґранат і кулеметних стрічок, револьверів і кинджалів.

Оркестра з усієї сили бахнула бравурну мелодію, яка ніби зробилася вже національним партизанським маршем — так часто її грали.

— Марш із «Кармен»? — сказав здивовано полковник, сходячи з дрезини. На площадку вагона вийшов зустрічати сам Шахай. Гості зайшли до вагона, а варта стала голосно сміятися з французьких мундирів. Оркестра закінчила грати, і тоді почулися далекі кулеметні і рушничні постріли. Вони линули десь іздалеку — ніби з-за ворожого табору. Парляментери затривожились, і грек, який знав московську мову, запитав про причину стрілянини.

— Вас, гадів, десь б'ють! — відповів похмуро Марченко.

Шахай вибіг із вагона, за п'ять хвилин повернувся й покликав із собою Марченка. Останній погрозив парляментерам револьвером і суворо наказав не виходити з купе. Парляментери залишилися самі.

— Це прийшла наша смерть, — зауважив спокійно полковник.

Обидва капітани погодилися. Далеко десь загриміли гармати. Чітко було чути кулеметні речитативи. Бухали ручні ґранати.

— Це в нашім тилу, — прислухався капітан-француз. Він вийняв із кишені мапу й розклав її на столі, — сьогодні звідти були відомості, що велика банда селян із багатьма гарматами й кулеметами наближається з степів до Успенівки. Веде її той бо-жевільний, що пустив на вітер шість панцерників і спалив полустанок. Він мобілізував усі села, цей диявол.

Палець капітана показав на мапі участок, звідки чулася одчайдушна стрілянина, на яку вже відповідали французькі гармати та бомбомети і що все розросталася й голоснішала.

— Вони не дурні, — сказав грек, — вони здорово зруйнують наш тил. До цих ми приїхали миритися, а ті, що прийшли зі степу, не знають про мир і лізуть битися. І, звичайно, їх буде розтрощено.

— Тільки б ці в Успенівці не зрозуміли довше, в чім справа, і дотримали б миру, доки там розіб'ють того мужика, — процідив із злістю полковник.

— Надія мала, — почулося від капітана, який увесь час прислухався до стрілянини, — слухайте, вже тріщить лівий фланг. З правого — теж чути поодинокі постріли. Стійте, тут у них має бути кіннота — рівнина, бачте, гарна. І рубатися вони вміють.

— Дивіться, — майже закричав грек, заглядаючи у вікно, — он її видко, прокляту кінноту! Вона пересувається поза горбами, як великий полоз, вона чекає, щоб останньої хвилини добити й розігнати знеможену піхоту.

Капітан нахилився над столом. Професійна звичка до своєї справи примусила його забути, хто саме б'ється. Капітан бачив абстрактні військові одиниці, що в руках досвідчених майстрів війни рухалися по полю. Союзний табір здавався йому островом серед штормових хвиль. Успенівка розпочала гарматну підготову. У долині рокотали вже й кулемети. Олівець капітана обкреслив повне коло навкруги союзного табору. Парляментерів охопив жах. Партизани вміло підготувалися й ставали до останньої гри. Поки що гупали гармати. З флангу й з тилу ревли на союзників їхні стгілеві горлянки. На лівому фланзі причаїлася піхота, розташувавшися до атаки. Правий фланг охороняв Остюк — перший кіннотник. На його долю випав останній удар, і Ос-тюк мав надію виконати його в кінному ладі. День ішов до кінця. За годину сонце вже висіло над самим обрієм. Ущухли гармати, настала шалена тиша перед атакою. Парляментери побачили, як перебігають поодинокі стрільці і займають свої місця. З тилу давно вже напосідають божевільні селяни, що не розуміють жаху смерти й солодкости життя. Вони лягають купами перед цівками кулеметів. З фронту — вийшов у долину Успенівський гарнізон. Є лише один вихід для союзного війська, але й там чекають на нього клинки Остюка. Сонце заходить серед тисяч смертей. Останні подихи тисяч людей холонуть, вийшовши на осіннє холодне небо. Парляментери бачать у вікно, як із останніми променями сонця йде до бою кіннота. Це безум, бо половина її загине, не дійшовши до ворога. Полковник і два капітани відчувають страх від такої самопожертви, з такого щедрого офірування. Ніби й краю немає людським істотам, що так віддано мчать до бою. Надворі темніє. Парляментери сидять іще зо три години, дослухаючись кожного звуку. Потроху потухає бій. Десь іде мовчазна розправа. На кінець четвертої години чекання до парляментерів зайшов Шахай. Він так і зайшов із револьвером у руці, як тримав його ввесь час, керуючи боєм. Із зусиллям розігнув він пальці і поклав на стіл порожнього револьвера.

— Вибачте, що довелося трохи почекати, — ми саме підписували деякі пакти попередньої угоди, — сказав Шахай так, ніби у нього зовсім пропав голос.

— Які результати бою? — запитав полковник, і грек повторив ці слова московською мовою Ша-хаєві.

— Полонених ми не брали, бо не вміємо їх стерегти, а так: хто ліг, хто потягом поїхав.

— Ви порушили закон білого прапора, — закричав капітан, і грек став, хвилюючись, перекладати, — ми ще повернемось і вогнем підемо по вашій країні. Ви ще пожалкуєте, що затримали парляментерів, а самі зробили ганебне діло.

— Ми готові вас вислухати, — одповів шепотом Шахай, — скажіть, що ви хочете нам запропонувати.

Голос Шахая був хрипкий і натомлений, але по-чувалося, що говорить переможець. Які вимоги можна ставити до переможця, коли кожен м'яз його кричить — «горе переможеним»? Все те, з чим пар-ляментери приїхали, далеко одкинув останній бій.

— Ми просимо, — вимовив полковник, — ми просимо відпустити нас до своїх. І коли ви виграли бій, дати нам можливість відійти до моря, сісти на пароплави й відплисти додому. Двох тижнів нам досить.

— Я не дам вам і години, — усміхнувся Шахай, — завтра вранці ми будемо біля моря й заберемо все, що не буде на кораблях до того часу. Вас трьох я відпущу згодом, коли можна буде вжити заходів до вашої охорони, доки ви доїдете до своїх. Ви матимете зараз можливість побачити моїх маршалів. Я дам наказ не переслідувати вашу армію, і командири мої швидко будуть тут.

До вагона зайшов Марченко в розідраній матроській сорочці. Очі його горіли, як у вовка, червоні повіки набрякли. Він ніс у руках прекрасну французьку офіцерську куртку. Не соромлячись присутніх, Марченко скинув сорочку й надяг куртку, що ледве зійшлася на широких його грудях.

— Це зайшов маршал Бернадот, — сказав Шахай, — він поки що не князь Понте-Корво і не кронпринц Швеції, але він має всі дані для цього. Він — син но-воспасівського коріпмаря, як Мюрат. Рано пішов до фльоти, переплив два океани й кілька морів. Надто любить жінок і славу. Для цього живе й хоче бути першим. Сьогодні він командував Успенівкою й сам водив в атаку полки. Ви могли відчути, як він бився. Це його шабля била вас із фронту.

Марченко дрімав, знесилений боєм. Він не слухав Шахая, у грудях його клекотів сон.

— Це ось заходить маршал Остюк, — сказав Ша-хай, коли в дверях з'явилась постать Остюка, з перев'язаною лівою рукою. Марченко розплющив очі й подивився на Остюка. Кіннотник дзенькнув острогами й привітався з офіцерами. Він ледве рухав ногами — його вимучило сідло.

— Хазяїне, — Остюк сів поруч Марченка, — попо-рубала моя шабля лівий фланг. Коли б не твій наказ, — ми гнали б їх аж до моря. Скільки коней наловили ми в темряві, а віслюків розігнали геть по степу!

— Остюк — син селянина і вже сім років не скидає військової одежі. Його кіннота на лівому фланзі сіяла паніку. Шабля в нього — маленька кубаночка, чорнява співуха. Плачено за неї табунами коней і сотнями голів. І ще ніколи вона не пощербилася.

— Зараз зайде маршал Галат, — продовжував Шахай після павзи, — раджу поглянути на цього юнака. Він пробився з панцерниками крізь ваш фронт, і це він налетів із тилу — нестримний та безжальний. Пригадайте генерала вашої революції Лазаря Ґош, що помер 29 літ віку. Він дорівнював лише Наполеонові військовим генієм. Це — Галат — син робітника, сам робітник, що приїхав у Ново-спаське до своєї тітки й залишився в нас жити й після революції.

Двері широко розчинилися, щоб пропустити Га-лата. Він сповістив Шахая, що Виривайли хочуть йому щось сказати й просять вийти надвір.

— Хай зайдуть сюди.

— Вони несуть голову свого брата Петра й рубають усіх полонених, які трапляються їм по дорозі.

Шахай зблід, як бліднуть під час гніву. Марченко устав із місця і вийшов з вагона.

— Хай зайдуть сюди, — повторив Шахай. Галат нехотя пішов до дверей і гукнув на когось

у темряву. Зайшло троє Виривайлів. Семен ніс чорну голову Петра. Похмура велич братньої жалоби затрусила весь вагон. Французи зіщулилися, коли

Семен поклав голову на стіл і почав плакати перед Шахаєм, б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра ніби спала. Вічна усмішка лежала на устах її.

— Братику наш рідний, — стогнав Семен, — та чим тебе поминати, згадувати? Чи кров'ю, чи піснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе, ось сидять твої воріженьки, глянь на них, братику, упийся їхніми благаннями, бо їх зараз різатиму...

Шахай підійшов до Семена й поклав йому руку на плече.

— Скільки ви людей уже втратили, хлопці?

Од дверей вийшов наперед Панько, несучи оберемок піабель.

— Не сиди, небоже, то й Бог допоможе, — сказав Панько, і поклав шаблі на стіл поруч мертвої голови, — чуже горе — за ласощі, а своє — за хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо.

— Це все французькі полки, — пояснив Іван, — кожна шабля — полковник. Погуляли ми сьогодні, батьку. Дозволь тепер братові честь ізробити й достойно поховати.

— Несіть його, хлопці, на гору. Там буде яма для всіх наших братів. І насиплемо високу могилу.

Виривай ли вийшли. Після них залишився легкий трупний запах. Парляментери, приголомшені й налякані, відчували, що вони божеволіють. Півгодини була в купе тиша. Галат і Остюк спали, хропучи. Шахай раптом устав на ноги й запропонував французам відправити їх до своїх.

Через ріку понтонами відходили французькі й грецькі полки. Кіннота Остюка напосідала без перерви. Ар'єрґард ворога відстрілювався з кулеметів, боронячи переправи. Осідлані коні бігали самі по степу. Прекрасний осінний день погасав, як дзвін. Остюк із своїм штабом розташувався на горбі й пив

із фляґи вино. Рештки французів перейшли ріку. Др'єрґард іще охороняв понтону, і кіннотникам не хотілося злазити з коней, щоб урукопаш схватити-ся з ар'єрґардом.

Несподівано, збоку — за кілометр від Остюка, з'явилася група французів, яка запізнилася до переправи, їх було близько шістдесяти. Вони йшли, рідко розсипавшись по полю, маючи на флангах по кулемету, йшли — ґвинтівки на ремінь, їхній швидкий марш та спокійна витриманість розсмішили Остюка. Він кивнув пальцем на них сотенному Василишину.

— Візьми їх, Васько.

Василишин помчав до сотні, заспівав біля неї команду й повів сотню за собою на жменьку французів. Василишин знав, що треба опішити людей для такої атаки, але йому перешкодила само-певність переможця. Французи підпустили сотню близько, обернулися, лягли і так зустріли кіннотників, що Остюк аж почервонів, дивлячись, як розлетілася сотня на скалки від французької дружньої відсічі.

— Візьми їх полком, — сказав сердитий Остюк другому братові Василишину.

Другий брат, ще більш самопевний, повів полк ніби на парад. Купка французів знову лягла й достойно зустріла полк. Заторохкотіли із флангів кулемети. Полк зупинився, розбився на дві половини й став тікати в степ. До Остюка підскочили розлютовані командири інших полків, але Остюк наказав грати одбій. Сурмач просурмив одбій.

— Хай ідуть, — були слова Остюка, — ну, де ти візьмеш іще такого славного ворога!

Він усміхнувся, і його обличчя стало прекрасним, як пол умінь.

Тут подані уривки. Через брак першого радянського видання взяті нами із збірника прози різних радянських авторів ЧОТИРИ ШАБЛІ (Париж, в-во «Українське слово», 1938, стор. 135-178).

Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

ЗМІСТ

1.	Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
2.	ЮРІЙ ЛАВРІНЕНКО
3.	ПОЕЗІЯ Павло Тичина
4.	Максим Рильський
5.	Яків Савченко
6.	Дмитро Загул
7.	Михайль Семенко
8.	Олекса Слісаренко
9.	Микола Зеров
10.	Василь Еллан (Блакитний)
11.	Василь Чумак
12.	Майк Йогансен
13.	Володимир Сосюра
14.	Володимир Свідзінський
15.	Павло Филипович
16.	Тодосій Осьмачка
17.	Ґео Шкурупій
18.	Дмитро Фальківський
19.	Василь Бобринський
20.	Михайло Драй-Хмара
21.	Євген Плужник
22.	Леонід Чернов (Малошийченко)
23.	Степан Бен
24.	Микола Бажан
25.	Марко Вороний
26.	Василь Мисик
27.	Олекса Близько
28.	Кость Буревій (Едвард Стріха)
29.	ПРОЗА Микола Хвильовий
30.	Валеріян Підмогильний
31.	Григорій Косинка
32.	Іван Сенченко
33.	Борис Антоненко-Давидович
34.	Юрій Яновський
35.	Остап Вишня
36.	ДРАМА Микола Куліш
37.	Кость Буревій (Едрард Стріха)
38.	ЕСЕЙ Андрій Ніковський
39.	Юрій Меженко
40.	Микола Хвильовий
41.	Микола Зеров
42.	Володимир Юринець
43.	Олександер Довженко
44.	Лесь Курбас
45.	Михайло Грушевський
46.	Юрій Лавріненко
47.	Євген Сверстюк
48.	ПОЖЕРТВИ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate