Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

ДРАМА Микола Куліш

1892-1937

Іван Тобілевич створив клясичну драму народного театру, Леся Українка — клясичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження. Три з чотирьох шедеврів Куліша — НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ (1928), МИНА МАЗАЙЛО (1929), МАК-ЛЕНА ҐРАСА (1933) — послужили драматургічним матеріялом для вершинних режисерських творів Леся Курбаса і його театру «Березіль», що вивели український театр на рівень ліпших сучасних театрів світу. Четверта неперевершена драма Куліша ПАТЕТИЧНА СОНАТА (1930) з величезною втратою для Курбаса, «Березоля» і всього українського театру була заборонена. Чого не можна на Україні — те дозволено в Росії: відомий керівник Московського Камерного театру Таїров ставив у російському перекладі ПАТЕТИЧНУ СОНАТУ в Москві, де вона йшла з аншляґами від 19 грудня 1931 по 24 березня 1932 і здобула Кулішеві від фахової критики славу найбільшого в СРСР драматурга. За десять років драматургічної праці Куліш написав 14 п'єс — всі вони були по черзі заборонені; з 1956—57 року з них «реабілітовано» в СРСР дві початківські п'єси Куліша — «97» (1924) і КОМУНА В СТЕПАХ (1925). Біля половини всіх п'єс Куліша вважається поки що загубленими.

Микола Куліш належить до «командної» верхівки мистців Розстріляного Відродження — поруч із Тичиною, Хвильовим, Рильським, Довженком і Курбасом. їх одноліток — він дебютував дещо пізніше, разом із молодшою на 10—15 років групою нових могутніх талантів, на чолі з Бажаном і Яновським. Тому, як і ті молодші, мав дуже короткі терміни для творчого самовияву: це роки 1926—1933, коли настала друга і остання — критична фаза відродження. Вже в перші роки цієї другої фази були подавлені неоклясики, ВАПЛІТЕ, МАРС, Академія Наук, а потім почався і геноцид над українським населенням. Щоб у цей час дати театральні щедеври, повносилі духом і протестом молодого відродження, Куліш і його театральний учитель і по-братим Курбас мусили були йти в останні контратаки на вірну смерть, яка й спіткала їх на північній російській каторзі.

Микола Куліш був франківський «цілий чоловік». Характер його творів і характер його особистости, життя і долі неподільні. Він родився 6 грудня 1892 в селі Чаплине Дніпровського повіту (центр Олешки) на Херсонщині. Суворі іспити степового дитинства — найми з восьми років, злидні селянської родини (батько Гурій — наймитував), рання смерть спрацьованої матері, життя в сирітському будинку — не перешкодили упертому і виключно здібному й охочому до науки хлопцеві закінчити сільську школу в Чаплиному (1901—05) і вищу початкову школу (1905—1909) та приватну гімназію (1909—13) в Олешках. Від 1905 до 1922 Олешки над низовим Дніпром були його рідним містом, давши йому добре знання українського провінційного міщанства. Він з дитинства не проминав ні одної шкільної бібліотеки чи іншої нагоди прочитати книжку і вже в 14 років залюбки розмовляв із дорослими на теми світової літератури (Мольєр, Шекспір, Достоєвський...), а своїми сатиричними віршами і редагуванням учнівських журналів та аматорськими виставами звернув увагу вчителів на свою мистецьку обдарованість. 1914 року, маючи добру клясичну середню освіту, Куліш вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету...

Перша світова війна перевернула його далекосяжні освітні пляни і він, закінчивши офіцерську школу, два роки (від осені 1915 до осені 1917) воює на протинімецьких фронтах коло Вільно, на Волині, в Галичині. Куліш був лицар і в любові, і у війні. Мобілізований в Одесі до війська, він, ризикуючи карою за дезертирство, вирвався до Олешок попрощатися і заручитися із своєю дівчиною Антоніною, зумів, будучи вже на Західньому фронті, одружитися з нею і мав до кінця війни дочку Олю і сина Володимира. Це ані трохи не перешкодило йому бути першорядним вояком. Працюючи в штабі, Куліш, мавши ранґ штабс-капітана, добровільно пішов у бої на передову позицію, був двічі ранений (одного разу гарматним вибухом його викинуло на передок гармати). У вільні години писав сатиричні вірші, а також одноактові п'єски для солдатського драмгуртка. Був він улюбленцем свого полку, який на початку революції 1917 вибрав його депутатом на військовий з'їзд Західнього фронту, що тривав у Луцьку цілий місяць.

Добравшись восени 1917 року до родини в Олешки, Куліш з головою поринув у кипучу працю і боротьбу, у той «світло-ярливий патос» визволення і державного та культурного відро-дження нації, що його він пізніше відтворив у ПАТЕТИЧНІЙ СОНАТІ. Кулішів характер химерно поєднував у собі найретель-ніший практицизм і найпоетичніший патос. Він організував у Дніпровському повіті масове культурно-політичне українське товариство «Просвіта», став його головою; водночас його обрали на голову міської управи. Щоб дати заробіток і товари населенню, Куліш скасував непомірно велику царську тюрму в Олешках, почавши перебудовувати її на майстерні. Німецька окупація, ліквідуючи органи української республіканської влади, посадила Куліша в ту саму олешківську тюрму на сім місяців. Українське повстання визволило Куліша і знову він став на чолі міської управи Олешок.

На порозі 1919 року від моря почали наближатися до Олешок антанто-денікінські десанти, стріляючи і вішаючи по дорозі причетних до української революції і влади. Куліш пристав до тих, що не послухали наказу Директорії відступати і здавати Антанті міста без бою. Він організував у Херсоні 1500 олешківських утікачів у Перший Український Дніпровський Полк, що вкрив себе славою в боях з напасниками. Нам невідомо, чи полк Куліша формально належав до військ Григор'єва-Тютюнника, що скинули в море десанти Антанти, але фактично це мусило бути так. До речі, Юрій Яновський, пізніше близький приятель Куліша, описав полк Куліша у своїх ВЕРШНИКАХ під іменем «олешківського батальйону Шведа», а самого Куліша під іменем Данила Чабана, що його названо «майбутнім письменником». З цензурних міркувань («Вершники» появились 1935 року, коли Куліш сидів на Соловецькій каторзі) Яновський називає «олешківський батальйон» Куліша більшовицьким (порівняй «Спогади про Куліша» його дружини Ан-тоніни Куліш, вміщені разом із драматичною трилогією Куліша і його листами в книжці: Микола Куліш. ТВОРИ. Нью-Йорк, УВАН, 1955, стор. 365—433). Можливо (хоч даних про це не маємо) в той час Куліш був зв'язаний з боротьбистами, що мали тоді вплив у тому районі і в тих подіях.

Влітку 1919 року під час другого наступу Денікіна Куліш разом із Червоною армією з боями відступає на північ України, але, не бажаючи опинитись на еміграції в Росії, іде в денікінське запілля. Потрапляє під розстріл, хворіє тифом, нарешті добирається до рідних Олешок, заставши там уже більшовицьку владу.

В Олешках Куліш працює (аж до переїзду в Одесу 1922) інспектором народної освіти, закладаючи українські школи, дитячі притулки і садки та склавши власний український буквар

ПЕРВИНКА. В той час органи ЧК посадили його знову у ту ж таки олешківську (потім перевели в херсонську) тюрму. З-під розстрілу Куліша врятував Олешківський виконком, що взяв на поруки знаного і любленого в Олешках Куліша. 1922 року олешківська організація КП(б)У приймає Куліша в члени партії за його заслуги в ділянці народної освіти.

Куліш був свідком страшного голоду в степовій Україні 1921 року, який навіяв йому тему його першої драми «97», що її він закінчив уже в Одесі. Від 1924 року «97» ставилась у Харкові та інших містах України, а пізніше і в інших республіках СРСР, створивши Кулішеві репутацію «основоположника української радянської драми». 1925 року з таким само успіхом пішла в театрах України та інших республік друга драма Куліша КОМУНА В СТЕПАХ. Обидві п'єси мали пропаґандивний характер, стиль їх був натуралістично-побутовий, і, хоч в них видно було іскри справжнього таланту, та все ж вони не віщували ясно в Куліші майбутнього великого драматурга. На них позначилась тодішня відірваність Куліша від мистецьких центрів Харкова і Києва, незнайомство з модерним мистецьким рухом, що для нового життя шукав нових естетичних засобів.

Попрацювавши інспектором Одеської облнаросвіти (1922—25), Куліш, за порадою наркома освіти Олександра Шумського, переселяється до Харкова на посаду шкільного інспектора Наркомосвіти УРСР. Він об'їжджає всю Україну, пізнавши нові колоніяльні злидні і прагнення українського села.

Переїзд до Харкова і знайомство та дружба Куліша із Хвильовим, Тичиною, Лесем Курбасом та його театром «Березіль» вчинили справжню революцію у творчості Куліша. Першого ж року життя в Харкові (1925—26) Куліш закінчує три п'єси, які одразу перекинули місток від побутового натуралізму його двох перших п'єс до тодішнього харківського неоромантизму. Це драма ЗОНА, інтермедія ХУЛІЙ ХУРИНА та комедія ТАК ЗАГИНУВ ГУСКА. В них виявився комедійний талант Куліша, шукання нових форм драми і гостра та незалежна суспільно-критична думка. Ці високі мистецькі й суспільні якості зразу відчула цензура, не дозволивши до вистав ні одної із трьох п'єс.

Якраз у той час Сталін оголосив похід проти Шумського, Хвильового і ВАПЛІТЕ, даючи ясно зрозуміти, що політика «українізації» повинна провадити не до культурної, а тим більше політичної суверенности України, а всього лиш до формальної «українізації» і закріплення рабського малоросійства. Куліш, і як українець і як комуніст, ненавидячи таку імперіялістично-ре-ставраторську політику Москви, кинув всі свої сили на бороть-бу з нею. Як діяч, він став у листопаді 1926 року президентом ВАПЛІТЕ, замінивши її лідерів Хвильового, Ялового і Досвітнього, що політично були вже «битою картою», як битою буває в атаці перша передова лава. Аж до примусової ліквідації ВАПЛІТЕ 14 січня 1928 Куліш, запеклий у боротьбі, обороняв ВДПЛІТЕ і об'єднаних у ній ліпших українських письменників.

Огірчений нахабними діями російських імперіял-шовіністів з ЦК ВКП(б) і розгромом ВАПЛІТЕ, Куліш передумав і переоцінив увесь шлях української революції, українсько-російських взаємин, зокрема шлях українських комуністів та свій власний. З другого боку, він поглиблював свої студії з історії світового театру й драми. Готувався до основного діла свого життя, яким і стали НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ, МИНА МА-ЗАЙЛО ТА ПАТЕТИЧНА СОНАТА — трилогія блискучої духової перемоги над месіянізмом російського «світового поліцая».

Одним ударом НАРОДНОГО МАЛАХІЯ, що пішов у «Березолі» 1928 року, була скинута гора російського пропагандив-ного сміття — був зірваний пластир індульгенції «комунізму» — і розкрились глибокі рани й проблеми зґвалтованого життя і відродження. Яким чином? Провінційний поштовий чиновник Малахій Стаканчик, почувши комуністичний гімн «Інтернаціонал», мов у пустелі міраж, раптом побачив «даль голубого соціялізму» і збожеволів на контрасти між цією «голубою мрією» і її радянським втіленням. Негайно усунути цей розрив між дійсністю і «голубою даллю соціялізму»! Розірвавши навіки з родиною і рідним містечком, Малахій несе в столицю до Раднаркому УРСР проект «негайної реформи людини», також української людини, також цілої «рабської» України, яку він готовий «оновити або вбити!», бо в ній нема ні соціялізму, ні самостійности. В уряді УРСР, на площах Харкова, в домі проституції, у божевільні — з легкою відвагою шизофреніка Малахій прилюдно гукає: «Нарости ростуть на прекрасній конституції: тюрми, божевільні, шинки»; «проповідують і пишуть — нема нічого поза клясами, а я скажу — ось позаклясова солідарність злих»; (до робітників на заводі): «невже і гегемонів загорожено мурами та ще якими?... що різнить вас з тими, що сидять по бупрах та божевільнях?»; (до російського вельможі в уряді УРСР): «кажіть руською мовою, не ґвалтуйте української... Питаю: навіщо українізують чужих? Хіба, щоб погонич скидався на українця і не помітно було, як їдять удвічі більше кальорій?»; «ще зречено було в староіндійських Рид-Вегах: не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили?»

До Малахія було трудно пришити контрреволюцію, бо ж він фанатичний комуніст-ленінець і прихильник Москви — нової Мекки: стару селянку Агапію, що все життя шукає і питає шляху до гробу Господнього в Єрусалим, Малахій завертає до «нового Єрусалиму», «до Ленінового мавзолею... до нової Мекки — Москви». Цей новітній Дон-Кіхот, повний лицарської самопожертви і спраги виправити зло, безжально переступає навіть через труп своєї прекрасної доні Любуні, яка, рятуючи батька, дійшла до проституції і самогубства і лежить ось під його ногами, поки він, «всесвітній пастух», виводить свою божевільну мелодію про «голубу мрію соціялізму», побитий і опльований навіть тими, кого він недавно захоплював своєю «негайною реформою людини» та України. Чи не бренить у цьому багатозначному універсальному образі Малахія також щось і з характеру та долі українського комунізму, що, з одного боку, хотів оновити і звільнити Україну, а, з другого боку, орієнтував українську селянку Агапію на мавзолей Леніна у новому Єрусалимі? З цього боку НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ Куліша, українського комуніста, був відповіддю на десятилітню політику комуністичної Москви супроти України, а водночас прощанням із «новою Меккою» та з власним «учора». Та було це водночас і прощання з українським архаїчним містечковим «учора», що його захищає Малахіїв Кум, думаючи животом. Бо коли (користуємось поняттями історіософа Тойнбі) Малахій репрезентує футуристичний спосіб загибелі культури (зашвидкий рух, стрибок уперед), то Кум — анахроністичний (відсутність всякого руху вперед).

НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ у поставі Курбаса справив на глядача потрясаюче враження. Нове експресіоністично-романтично-барокове охоплення в одному образі Малахія антитетичних явищ доби, заворожлива фльоуресценція Кулішевого слова, ритм, настрій, що поєднав найбільш трагічне з найбільш комічним, безумна відвага автора, якого чей же не міг захистити прозорий щит божевілля головного героя — все захоплювало глядача і лякало начальство. Тричі корегували Куліш і Курбас п'єсу та виставу на вимогу влади, але вони не могли переробити духово-мистецьку бомбу на московський кисіль. П'єса була заборонена назавжди десь на порозі 1930 року.

Тим часом Курбас уже приготував до вистави новий шедевр Куліша — політичну комедію МИНА МАЗАЙЛО — нищівну ко-медію-сатиру на: 1) малороса (міняє своє українське прізвище на російське Мазенін задля успіху у службовій кар'єрі); 2) на російський великодержавний шовінізм (тьотя Мотя Разторґуєва

із Курська патронує русифікацію Мазайла); 3) на анахронічний український націоналізм уенерівського типу (дядько Тарас із Києва); 4) на духовий інфантилізм індоктринованої комсомольської молоді.

Лицемірство московської політики «українізації» України Куліш показує крізь призму дійових персонажів п'єси: 1) Мало-рос-кар'єрист Мазайло: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціяла, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». 2) Дядько Тарас: «їхня українізація — це спосіб виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!»

3) Мокій (син Мазайла, гордий із свого українського прізвища і патріот українізовуваної УРСР): «Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лише селян українців, хто?».

4) Тьотя Мотя із Курська: «Та в ДНЯХ ТУРБІНИХ (антиукраїнська п'єса Булгакова, що йшла тоді в МХАТі у Москві) Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна...» Мокій: «Що-о?» Тьотя Мотя: «СРСР...»

Тут усі чотири супротивні собі персонажі «склалися» своїми почуваннями на об'єктивну правду, а наївний молодий Мокій у негативній формі несвідомо спророкував страшний факт винищення мільйонів українських селян, що стався вже через три роки після прем'єри МИНИ МАЗАЙЛА.

МИНА МАЗАЙЛО — клясичний зразок політичної комедії «дискусійного» жанру. Діялоги, репліки діють (як каже одна Кулішева ремарка в п'єсі), «мов шаблі». Багатство специфікованої за персонажами мови надзвичайне. Багатогранне Куліше-ве слово раз у раз розривається, мов бомба, зрушуючи дію на сцені і регіт на залі. Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених їх рисах, що цілий ряд типів остався в пам'яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру чи commedia deІІ'arte. Як завше, Куліш виявив тут себе також майстром гротеску і пародії (напр., пародія на радянський тип дискусії в третій дії п'єси).

Ціле щастя, що Микола Хвильовий устиг видрукувати в своєму «Літературному ярмарку» МИНУ МАЗАЙЛА (книга 6 за травень 1929) і НАРОДНОГО МАЛАХІЯ (книга 9 за серпень 1929). Обидва бо ліпші твори Куліша були назавше заборонені ще з початку 1930 року, після того, як провалилась спроба партії змусити Куліша і Курбаса до ідейної капітуляції на театральному диспуті в Харкові 1929 року.

Той диспут був важливою подією. В лице партійним емісарам Москви Курбас, Хвильовий і Куліш заявили, що справжній чистець ні перед якою силою не поступиться своїм мистецьким суверенітетом. Хвильовий заявив, що п'єси Куліша можна рівняти до РЕВІЗОРА і що вони, виставлені Курбасом у «Березолі», уже створили епоху і в театрі і в житті. Куліш запекло боронив Курбаса, назвавши його геніяльним режисером. Він осудив радянських письменників, що вони задля кар'єри і власної безпеки бояться чіпати національну проблему. «І коли мені Рабічев закидав, що я, так би мовити, прикипів до цієї проблеми, то на це дозвольте мені відповісти так: я, як член партії і громадянин, не можу обійти цієї проблеми і не хочу розв'язувати її в білих рукавичках. Навіть і в подальших своїх п'єсах (а я їх писав і писатиму за певним тематичним пляном) я все одно буду відбивати й освітлювати національну проблему. Рекомендую і вам» (див. газетний звіт з диспуту «Шляхи розвитку українського театру», «Література і мистецтво», Харків, за 22 червня 1929).

Та після цього Москва не допустила на українську сцену вже ні одної п'єси Куліша на національні теми, тим часом, як московська публіка, включно з генеральним секретарем ЦК ВКП(б), захлиналася у МХАТі на виставах п'єси Булгакова ДНІ ТУРБІНИХ, що була сповнена тугою за реставрацією російської імперії, зоологічною ненавистю до українців і державного та культурного відродження України в революції 1917 року. Відповідаючи на протести з національних республік, Сталін писав 2 лютого 1929: «Что касается собственно пьесы ДНИ ТУРБИНЫХ, то она не так уж плоха, ибо она дает больше пользы, чем вреда» (Сталин. СОЧИНЕНИЯ, т. II, 1949, стр. 328). Під час прийому у Сталіна українських письменників на початку 1929 року Куліш сміливо звернув увагу Сталіна на суперечність між забороною українських творів з національними ухилами і вільною російською шовіністичною пропагандою в ДНЯХ ТУРБІНИХ із сцени найбільшого театру Росії. Сталін відповів: «а чи є в п'єсі Булгакова хоч крапля корисного? Є. Так і за це спасибі». Такої «краплі корисного» Сталін не хотів бачити у п'єсах Куліша, ані в інших заборонених творах найліпших українських письменників.

У відповідь на цю політику диктатора і на ДНІ ТУРБІНИХ Куліш написав «Патетичну сонату», матеріялом для якої послужили ті самі події української революції 1917—19, що їх використав і Булгаков. Побудована в ритмі, архітектоніці і в супроводі одноіменної сонати Бетховена, ця п'єса справедливо

дістала у критиків назву драматичної поеми, її формально прозова, а суттю поетична мова доведена до криштальної чистоти музики, до гострого блиску шаблі. Ремарки автора — не ремарки, а ніби могутні поетичні мініятюри із Тичининих ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ і ОКТАВ. Фази драматургічної дії своїм духом відповідають історичним фазам української революції, а дійові персонажі, схоплені в їх найглибшій суті, віддзеркалюють основні діючі соціяльні сили відродження та його ворогів. За головним образом Марини чуються самостійники і повстанці; за її батьком Ступай-Ступаненком — старша, а за поетом Ільком Югою — молодша українська інтелігенція, що вагається між самостійниками і соціялізмом та більшовиками; за більшовиком Лукою — та частина міської бідноти, що схильна слухати «товариша із Петербурга». Окремо стоїть старий російський генерал у відставці Пероцький та його сини білогвардійські офіцери Андре і Жорж, за якими — російське міщанство і вся стара монархічна Росія. І все це Куліш умістив, мов у скриньці старого українського вертепного театру, на поверхах одного будинку, з якого ніби знято фасадну стіну. Усе в паралельних і перехресних діях, монологах, діялогах і в справжніх кривавих боях — розбігається, то знов переплітається і зливається, мов суперечні теми одної могутньої сонати.

Як чайка над розораним бурею морем, підноситься образ молодої Марини над супротивними стихіями і елементами української революції, виростаючи поза власні межі у всеосяжність, спростовуючи і об'єднуючи всіх патетичною сонатою українського відродження. Ілько Юга, закоханий у Марину поет, приятель більшовика Луки, екстазно пливе на хвилях «Патетичної», що йдуть із кімнати Марини. Тоді він, що сам учиться грати на геліконі, почуває незміренність своєї сили: «Гелікон... коли взяти forte, можна загасити лямпу. Але я навчуся грати так, що зорі на небі гаситиму». Його гелікон з «оркестри гуманізму» — грає на всі людські переживання. Поет «вірить у Петрарку і вічну любов»; для нього прапор боротьби і вільного труда значитиме щось тільки тоді, «як над світом за-має прапор вічної любови». Марина корегує поета: «кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя»; «того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже».

Виключно добрий, наївний і смішний батько Марини — Сту-пай-Ступаненко з усього свого довгого життя знав, що «ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч — не видно й не чути нашої України». Тому вже перший універсал Центральної Ради звучить

пля нього, як радісний великодній дзвін. Він так ненавидить царську імперську Росію, що коли виникла загроза її реставрації Пероцькими — готов пристати до більшовиків: «Ні, я, мабуть, за соціалізм... Принаймні по-українському звернувся: збирайся на смерть, а не ґатовся к смерті». «Нехай і радянська — аби тільки була українська республіка: на червонім дві стьожечки вити — жовту й блакитну». Марина поправляє смішного тата: «хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане»; «найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить». Ступай-Ступаненко, якому не помогло ворожіння на КОБЗАРІ, падає трупом на вулиці під час бою саме тоді, як він кричав на обидва боки: «українці ж, що ви робите? Дайте подумати!» Його останні слова: «цікаво знати, з якої сторони куля».

Ступай і Юга — це ніби продовження образу Малахія. Історична загибель малахіянства супроводжується народженням Марини (як у ВАЛЬДШНЕПАХ Хвильового — Аглаї), що синтезує в собі шляхом заперечення усе добро Ступая і Юги, але подолує їхню нереальність, роздвоєність і безпомічність у зустрічі з смертельним ворогом. Вона не випадково розучує сонату Бетховена. Ступай-Ступаненко теж уподобав сонату, але думав, що автор її мусив бути тільки українець; на фактичну довідку Марини відповів: «Значить, мати була українка».

Зрозуміло, що російському монархістові Пероцькому страшні не більшовики, не комунізм, не клясова боротьба, а Україна: «Одного лише боюся, щоб не розваляли фундаменту, на якому стояла Росія — єдности й неподільности її. А не розвалять, — Ступай-Ступаненки — Росія вистоїть і перестоїть яку завгодно революцію. Росія! Земля русская!» В чекістській тюрмі набожного генерала Пероцького найбільш вразило і допекло, що там в'язень монах «цілу ніч молився по-вкраїнському».

Марина не говорить з чужого голосу, як, наприклад, збільшовизований Лука. Вона надхненниця цілої доби, Пітія, що пророкує з каменю омфалос — центру землі, з серця нової Еллади. В противагу до Юги вона не тільки на роялі дає «світлий роздум бунтарного духа», а й під іменем Чайки таємно належить до комітету збройної самостійницької організації, сигналом для виступу якої є «запалена люлька». Сигнал дано і Марина в піднесенні: «Куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог янгола спитати, як у тій казці: чого ж ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш? Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось... (Винесла захованого прапора. Розгорнула). Під цим!..» Коли ж їй прийшла черга свою ідею «смерті в вічі сказати», во-на — певна перемоги тієї ідеї — каже: «Так, я Чайка!.. Я тая Чайка, що літала над Жовтими Водами, об дороги козацькії билась, що літа і б'ється у кожному козацькому серцеві...»

Як ми вже згадували на початку, ПАТЕТИЧНА СОНАТА була категорично заборонена на Україні, але режисерові Таїрову пощастило поставити її в своєму Камерному театрі в Москві, правда, з деякими змінами в первіснім тексті — для цензури. На прем'єрі 19 грудня 1931 були члени дипломатичного корпусу, а також ЦК партії і уряду. Успіх вистави був величезний і в глядача і в фахової театральної критики. Німецький лівий письменник Фрідріх Вольф, що бачив виставу у Москві, переклав ПАТЕТИЧНУ СОНАТУ на німецьку мову, а берлінське видавництво «Фішер» видало її фотокопією і поширювало серед німецьких театрів. Фрідріх Вольф писав у передмові до перекладу: «Форма ПАТЕТИЧНОЇ СОНАТИ — цієї найбільшої української драматичної поезії — в світовій літературі може бути порівняна тільки з драматичними поемами ФАВСТ І ПЕР ҐЮНТ. Прихід Гітлера до влади обірвав зацікавлення п'єсою в Німеччині.

4 березня 1932 в газеті «Правда» появилася погромницька стаття «О ПАТЕТИЧЕСКОЙ СОНАТЕ Кулиша», підписана «Украинцем», але написана, як тоді говорили в Москві, Лазарем Кагановичем. Наслідком цієї статті, що охрестила п'єсу Куліша «фашистською», а прихильним до неї театральним критикам погрозила за втрату «більшовицької пильности», ПАТЕТИЧНА СОНАТА була знята з репертуару театру Таїрова, а також театрів у Ленінграді, Іркутську, Баку, де вона теж виставлялась. Це вже був 1932 рік — початок організованого Москвою масового голоду на Україні Десь може на початку 1933 року зацькований пресою Куліш поїхав на села і зокрема до рідного з дитинства Чаплиного. Він на власні очі побачив, як оті його незаможники і радянські патріоти Копистки, що в його першій п'єсі «97» так стійко поборювали стихійну голодову катастрофу, тепер мруть як мухи від організованої радянською владою голодової катастрофи. Куліш повернувся з села до Харкова душевно хворий — кілька днів у себе в хаті кричав, стогнав, був як божевільний. Якраз у той час, 13 травня 1933, сталося самогубство Хвильового, про якого Куліш казав: «Це наш над-хненник. Він перший відкрив нам очі на Україну». Реакція Куліша на загибель друга була несамовита. Всю ніч стояв Куліш коло мертвого побратима, а коли вже на цвинтарі труну опускали в яму — кинувся на коліна до труни з криком: «Сонце моє!»

Після похорону чорна туга огорнула Куліша так, що дружина, боячись, щоб він не вчинив собі чого, заховала його револьвери. Помітивши це, Куліш сказав: «Будь спокійна, я не зроблю того, що зробив Хвильовий. Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця» (Антоніна Куліш. СПОГАДИ ПРО КУЛІША, стор. 415-419).

І дійсно, Кулішеві ще восени 1933 року вдалося разом із Курбасом виставити в «Березолі» його нову п'єсу МАКЛЕНА ҐРАСА, писану ним 1932—33 року. Щоб це могло статися, Куліш оминув українські теми, помістивши дію п'єси в Польщі на тлі економічної кризи. Пружиною дії є збанкрутований біржовий маклер Зброжек з його демонською пристрастю грача, який пускає в гру не тільки чужу, а й власну смерть, щоб здобути посмертну страхову премію. Десятилітня дівчинка — жебрачка Маклена, щоб рятувати свого батька, робітника, від голодної смерти, приймає пропозицію Зброжека вбити його за невеличку плату. На тлі гри демона й трагедії янгола, що мусить убити, виростає образ пропащого поета Падури, що спить у собачій будці і грає на окарині — глиняному інструментику — про самотню закинену в світі душу — в порожню ніч, на холодний місяць.

Політбюро ЦК КП(б)У і верхівка НКВД, в супроводі сотні озброєної охорони, на спеціяльно тільки для них влаштованому перегляді вистави могли мати враження, що п'єса є не про Польщу, а Україну, що демонський збанкрутований грач — це вони самі, Маклена — український народ, поет Падура — сам Куліш, а п'єса задумана і виставлена як лебедина пісня великого драматурга великого театру.

Так воно, чи ні, а МАКЛЕНА ҐРАСА після сьомої вистави спеціяльною ухвалою ЦК партії була заборонена, «Березіль» ліквідований, Курбас, а потім і Куліш заарештовані і заслані на північну російську каторгу, як «вороги народу».

МАКЛЕНА ҐРАСА — остання відома публіці п'єса Куліша, що продовжувала його шлях угору по верховинах драматургічної творчости. Крім того, він написав ще комедію ЗАКУТ (1929), драму ПРОЩАЙ, СЕЛО (1930-32), ДІЯЛОГИ (193?), ВІЧНИЙ БУНТ (1934) і ТАК (1934). Ні одна з них не була допущена ні до вистав, ні до друку, а рукописи їх, як інших п'єс Куліша, загинули під час війни. Останні дві драми Куліш писав уже після арешту Курбаса і розгрому «Березоля», викинутий з партії, буквально самотній, без заробітку, зате під постійним доглядом шпигунів НКВД, що ходили явно за ним слідом.

7 грудня 1934 Куліш був арештований по дорозі на похорони свого друга Івана Дніпровського (автора драми «Яблуневий полон», помер від сухот). Йому інкримінували приналежність до неіснуючого «Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру», він підписався під усіма запропонованими слідчим «злочинами», одержав 10 років далеких концтаборів і був відправлений на Соловки, де сидів у темниці без права працювати на вільному повітрі і користатись шпиталем (був тяжко хворий). Писав повні любови і турбот листи до родини (вміщені разом з іншими листами Куліша у згаданому вище нью-йорксь-кому виданні його творів). Його родину брутально викинули із помешкання, так що дружина і двоє дітей кілька днів жили і спали буквально на вулиці. Піяніно Кулішевої доньки Олі, на якому вона грала йому ПАТЕТИЧНУ СОНАТУ, коли він писав однойменну п'єсу, було від неї забране — як у Марини — героїні тієї п'єси. Останній лист Куліша до родини мав дату 15 червня 1937 року. Із Соловків його вивезли етапом десь на переломі 1937—38 року, коли такі етапи означали вивіз на розстріл. На всі запити Кулішевої дружини відповідні вищі установи в Москві відповідали — «не знаємо».

Куліш увійде в історію української літератури і театру, як творець необарокової драми. Генеза його стилю дуже складна. Українська традиція для Куліша часів його «97» і КОМУНИ В СТЕПАХ не сягала далі Тобілевича. Але опісля він засвоїв собі традицію українського вертепу, і скарби драматичних поем Лесі Українки (вплив останньої злегка помітний на ПАТЕТИЧНІЙ СОНАТІ). Куліш ріс у мистецькій атмосфері твор-чости Павла Тичини, Миколи Хвильового і Леся Курбаса та його театру «Березіль». Вони ж наштовхнули його на вивчення європейської і світової драми — від найновішої експресіоністичної — до найдавнішої — східньої. Суверенний мистець — Куліш не знав «чужеядія» — нічого не копіював чужого. В пролозі директора театру до інтермедії ХУЛІЙ ХУРИНА Куліш пише, що автор ніяк не міг укластися в рамки античної, Шекспірової чи Мольєрової драми, бо матеріял і дух часу такий великий і своєрідний, що «ніяк його туди не вбгаєш».

Світова традиція Куліша іде вглиб від сучасного йому експресіонізму (порив від серця до космосу, від факту — до суті явища, чортории пристрастей) через імпресіоністичну драму (система розірваних сцен, ліризм, ритмізація прози, піднесення ремарок до поетичного рівня, прихований психологічний підтекст) і далі через драму романтичну (самовбивча іронія Гофмана, патетично-витончений діялог Мюссе, синкретизм ан-титетичних елементів у Гюґо). Але найбільш близька була Кулішеві барокова драма Льопе де Веґа, Сервантеса, Шекспіра

— саме їхнім радісним світлим світовідчуванням та органічним поєднанням одвічних антитез: трагічного і комічного, «красивого» і «потворного», індивідуалізму і сильно розвиненого соціяльно-політичното інстинкту, гумору і патетики, яскравого національного патріотизму і світового міжнародного універсалізму. Кулішеві, як майстрові політичної злободенної комедії, безумовно імпонували злободенні сатири Арістофана, що їх саме в час Куліша перекладено було на українську мову. Велика музично-ритмічна стихія Кулішевих п'єс дала Курбасові можливість зливати у виставах в одно гармонійне ціле слово, музику і рух з силою, що нагадує стародавню драму Індії, Китаю і Японії.

На такій глибокій і широкій базі Куліш будував свій власний стиль, у якому українські національні первні реалізуються так повно, могутньо, що набувають загальнолюдського звучання. Куліш досконало знав і відчував український світ, його дух і найглибші традиції. А вже щодо України сучасної, то ліпшого знавця, ніж Микола Куліш, мабуть, не було серед письменників. Те само можна сказати про українську мову, яку він знав досконало, та ніколи не переставав її вивчати. Був він досить начитаний у ділянці філософії. Микола Куліш — один із найбільших у блискучій плеяді романтиків вітаїзму. Було в ньому щось од «барокової людини» (про неї ми згадували в літературних сильветах Бажана і Хвильового), що відродилась своєрідно на Україні 1917—33 років. Поринути в твори Куліша

— це значить поринути в український національний світ на всю його глибину і ширину. А що Куліш не був ніколи засліплений своєю безмежною любов'ю до України й української людини і викрив її найтрагічніші суперечності і слабості, то шлях через його український світ раз у раз виводить нас на вершини, з яких видно людство і вічність.

В змаганні України з комуністичною Росією за духову суверенність і власний свій духовий шлях Микола Куліш являє блискучу перемогу. От чому фізичне знищення Куліша супроводжувалось знищенням його драматургічної спадщини. Із 14 його п'єс Москва поки що дозволила користуватись тільки двома першими, ще учнівськими його драмами. Хвильовий урятував бодай «поправлені» для цензури НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ і МИНА МАЗАЙЛО, видрукувавши їх у «Літературному ярмаркові». Святослав Гординський урятував і вможливив для доступу читача ПАТЕТИЧНУ СОНАТУ, видрукувавши її в «Укра-їнському видавництві» (Краків-Львів, 1943, 62 стор.), і то за найціннішим першим текстом її, що був поданий Кулішем «Березолеві», а не за текстом., що був змінений цензурою в час постави п'єси Таїровим у Москві. Правда, німецька цензура викинула із львівського видання дві сцени, в тому числі й сцену мітингу під проводом «товариша із Петербурга». За це тепер нападає Москва на Гординського і на Українську Вільну Академію в США, що перевидала три шедеври Куліша разом із спогадами його дружини. Примірники п'єс Куліша, що тимчасово були доступні Гординському, загубились під час війни. Чи не ліпшою відповіддю «націоналістичним фальсифікаторам», що врятували три ліпші п'єси Куліша, було б повне нефальшоване видання у Києві всіх його п'єс.

НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ

Трагедійне

ПЕРША ДІЯ 1

Заплакала, затужила у своєму домі (на Міщанській вулиці, №37) мадам Стаканчиха Тарасовна

— Ой, хто скаже, хто ж розкаже, чи ти, доню, чи ти, пташко, а чи ти, Матінко Божа, куди він, у яку сторононьку тікає та на кого ж мене, бідну, поки-да-а-є?..

Похнюпилась канарка в клітці. Посмутнів образ Божої Матері. Мовчать. Тільки дочка середульша біля

матері впада

— Мамонько!

— Не перебивай!

— Випийте, люба...

— Що це?

— Валер'янові краплі.

— Геть, одчепися! Хіба можна таку драму в серці та валер'янкою впинити... Дай мені отрути!

— Сіли б ви краще од вікна, абощо.

— А то що?

— Люди ж проходять повз вікон...

— Товченого скла дай, я втроюся!..

— Сусіди он бачать і чують.

— Хай бачать! Хай чують! Як друзі, — хай

пожаліють, а вороги, — хай радіють, що драма така у нас в домі, що муж мій законний тіка-а-є.

2

Увійшла старша дочка. Середульша до неї: — Покликала хрещеного?

— Ідуть.

Тарасовна так і скинулась

— Де він, далеко?

— Зараз увійдуть.

— Де, питаю?

— Та кажу ж вам, мамонько, — зараз... Заскочили в одне місце, заслабли на шлунок...

Тарасовна утерлась

— А Господи, так би й сказала відразу. Та чи ж прибрано там?

— Я мила учора.

Сере дул ьш а до старшої

— Ти ж казала хрещеному, що папонька побіг вже по пашпорт?

— .г\.ЯКуКЄ.

— А він що?

— Сказали, що вже знають про це.

Тарасовна

— А басів із церкви покликала?

— Любуня ж побігла.

— А горілки басам?

— Вона й горілки купить.

— Піди ж, моя доню, та наріж цибулі дрібненько, редьки, олійкою помасти на закуску людям.

Старша так і пирснула

— Все я, та я! І по хрещеного, і по басів, і цибулю криши. А вона он стоїть, ізгорнувши ручки...

Середульша

— А хто квіти полив, як не я? А хто з валер'янкою, як не я? Повилазило?

Ущипнули одна одну, щоб мати не бачила

— Ой!

— Ой-ой!

Тарасовна

— Ой помру я і ще раз помру з такими доченьками, що вже темно в очах і сонце зробилось чорним, а вони ж того горя ще додають... Дайте мені карти! Ще раз та й годі. (Кинула на карти. Глянула. За серце взялася).

— Ой, знову дорога кладеться!..

Дочки

— Та невже ж, невже, мамонько мила?

— Хіба повилазило? Червоная шістка?

А в Тарасовни жах в очах глибокий, містичний

— Ворожу, ворожу, і все оця карта... А тут іще й сон: дорога у полі й місяць щербатий, що вже смутний, а що блідий... Немов би тіка, покотився за землю. А я стою при дорозі, як тінь та самотня... Це ж батько наш, місяць отой, чує душенька — втече він, поко-о-титься, загине в доро-о-зі...

Дочки

— Мамочко, цитьте!..

— Сусіди йдуть.

Тарасовна

— Годі мовчати, бо вже ж намовчалась! І критися годі! Хай знають усі, яка в домі й у серці драма...

з

Увійшли сусіди, тихо й поважно, як і годиться заходити про такий случай. Стали. То дочки обидві, як

ті ластівки до матері

— Може вам, мамонько, компреса накласти?

— Може б ви, мамонько, лягли та спочивали?

Сусіди

Sid хну ли. Покивали головами. І як годиться про такий

случай, сказали філософічно

— А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачі (на кладовищі).

— Отам уже виспимось вволю.

— Здрастуйте, Тарасовно!

Тарасовна

ледве, через силу підвелась. Привіталася

— Сідайте, сусідоньки. Хоч і хвора я, хоч і драма в домі, а просю — сідайте. (Дала середульшій хусточку). Дай мені другу хусточку!

Середульша

— Мокра ж, як хлющ... Хіба ж отак можна плакати, мамонько?

Сусіди

на таке питання всміхнулись, примовивши: — Гм... А чому й ні?

— Питає.

— Сказано — молоде, зелене...

Тарасовна

— Не так себе жалько, як їх, моїх діток: що'дне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня, як тінь, біля мене всю ніч вистоює... А батькові байдуже: ті-ка-а-є...

Сусіди

— Та невже Малахій Минович, сказать би, при літах, та на таке діло пустився? Просто не віриться.

Тарасовна

— Вже у дорогу склався, ось: ціпочок, торбина з сухарями.

Старша

— Самі й сушили. Тарасовна

— Потайки сушив... Оце побіг до виконкому совіцького пашпорта брати... Сьогодні й тіка.

Сусіди

— Та куди, хоч і не годиться закудикувати, куди, Тарасовно?

— Не питайте!

Старша

— Не кажуть.

— Не каже, сусідоньки милі. Вже й кум питав, вже й на молебень давала, вже й п'яним напували — не каже...

Сусіди

ще більше здивувались

— Гм... Воно справді — ціпочок. І торбина. Це так, як на прощу йдуть... А може він говіти налагодився, до ікони якої, абощо?

Тарасовна

— Де вже йому до ікони, коли сюприз такий викинув, паски заборонив був пекти...

— Та що ви кажете?

— Свиням... Крашанок накрасила сито, дак він сви-и-ням... Сьомий годок отак — нема в домі пора-доньки, супокою, сьомий заступає, а він ще й з дому тіка-а-є... (Та й заголосила).

Дочки

— Ой, ой, мамонько, ой!.. Сусіди

— Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хіба ж так можна?

Тарасовна

— Не можу, сусідоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб я його на той світ виряджала, як оце він тіка не знать і куди... Бо до мертвого хоч порадитися підеш, на хрест той похилишся та й виплачеш горе, а як втече він, куди мені йти? Де його шукати? По яких світах, у яких дорогах... Ні мертвого, ні живого не ви-и-дно...

Сусіди

Вже їх пройняло. У хустки та фартухи сякаючись

— Така ж драма, така драма, що й кіна не треба!.. (По павзі). Хоч скажіть, коли це сталося з ним, з чого й як?

Дочки так і сипнули

— Ще з тої пори, як салдати паркан наш спалили...

— Неправда! Як куля ударила в сіни...

— Я розкажу!

— Я!

Тарасовна впинила дочок

— Про мужа ніхто краще не розкаже, як законная жона, — тільки я... Ластівкою, ластівкою, сусідоньки, хутенько, бо сьогодні ж будень... Ще як почалась ото революція, як почалась, як почалася...

Дочки

— Салдати...

— Не перебивай, ідіотко!

— ...паркан наш спалили.

Сусіди

— У нас тоді свиней покололи красноголові маке-дони.

Тарасовна й дочки

навипередки

— З тої пори й почалось, сусідоньки. Попервах Маласик пив воду нишком...

— У папоньки аж цокотіли...

— Не перебивай, бо'дна я бачила... Три дочки, три дівулі в домі, а ніхто, пріч мене, не бачив, як пив воду мій Маласик і як в його цокотіли зуби...

— ...їв мене цокотіли, мамонько...

— Брешеш! Ти й в революцію спала. То Любуня свої зубки зціплювала, бідна, щоб не заплакати од революції...

— ...Всі ми зціплювали.

— Мовчи!.. А вночі перед світом, сусідоньки, як уже й революція засинала, ми, збившись докуп-ки, плакали, плакали й плакали...

Сусіди розтривожились

— Ударила революція, всіх чисто ж вона вдарила!

Тарасовна

— А найдужче мене, і за що? За віщо?

Дочки як горохом

— Отоді, як...

— Не перебивай.

— ...було вбито начальника пошти... Тарасовна

— Мовчи! Отоді, як було вбито начальника пошти, Маласик затремтів і замурувавсь у чулані...

Сусіди

— Га? Що? Дочки

— Папонька...

— Замурувавсь...

— ...а двері замазали.

Тарасовна

— Два роки висидів.

Сусіди

аж повставали

— Та що ви кажете!

— Два роки в чулані?

Тарасовна

— То ж подумайте, яка мука була мовчати... Мовчала я, й вони мовчали, мов у рот води понабирали.

Сусіди скинулись очима

— То виходить, що Малахій Минович і не їздив, як казали, на село до брата?

— Ні, ні... Аж тепер одкриюсь, сусідоньки, аж тепер усю правду скажу...

— І не служив там?

— Ні й ще раз ні! Тільки Бог знав, що Маласик замурований сидить, тільки Бог, та ще я та ще дівоньки, та ще кум...

Сусіди

досадно стало, що як же це вони не дізналися про це

— Ну, хто пойме віри!.. От драма... То ж нам чулося вночі... Та куди ж він, простіть на слові, до вітру ходив?

Середульша

— У віконечко.

Тарасовна

— Цить!.. У потайне віконечко, в горщечок...

Сусіди

— Це в той, що полуплений?..

Тарасовна

— У той самий... Ще як Любунею ходила, то купила.

Сусіди звели плечима

— Хм... То ж щоранку дивишся...

— Горщок на паркані... А й не туди, що то ж Ма-лахій Минович у чулані замурований...

— Сидить...

Тарасовна

— Вже як зайшла непа... Пам'ятаєте, сусідоньки, кумові дозволили торгувать іконами?

— Аякже! Вперше за всю революцію ладану купили...

Середульша

— Аж тоді папочка розмурувався...

Тарасовна

— Цить!.. І краще б він замурований довіку сидів, як тепер, книжок большовицьких начитавшись, із дому тіка-а-а...

4

Тут убігла Любуня, молодша дочка. Кошика додолу, руки до серця

— Ви тут плачете, ви тут тужите, а не знаєте, що вже папонька з викрнкому вийшли. (Йойкнула Тарасовна). Мене поцілували, а самі раді та веселі...

Тарасовна

— Пашпорта узяв?

— Не знаю... Пішли до начраймила. А я в церкву заскочила, мамонько, навколішки впала, помолилася: Боже, кажу, не дай мені щастя-долі, тільки дай, щоб папонька вдома зосталися! Підлогу поцілувала (а сама плаче та показує, як вона це робила). Чи гаразд, що я так зробила, мамонько?

Тарасовна

— Гаразд, моя доню... А баси? Баси?

— Зараз прийдуть.

Сусіди

— Молебня найняли, чи що? Любуня

— Ні, це хрещений казали покликати баса й тенора з хору, щоб папоньку співами впинити... Ой, я й забула!.. Мамонько! Мокій Якович сказав, що найбільїп любить папонька не «милость мира», а «векую мя отринув єси»...

Тарасовна заметушилась

— Так про це ж зараз треба хрещеному... (До старшої). Біжи нагукай!

Старша

— Та як же їх нагукаєш, коли вони... заскочили!

5

Та и прикусила язика, бо повагом увіходив кум. Знесилений

Тарасовна як до Бога

— Хіба ж можна так довго... коли таке горе, таке горе, куме!

Кум

не пускаючи руки з живота

— Спокійно... На крилах прилетів би, кумо, коли ж чуєте. (І по павзі, як всі дослухатися стали, додав): Чуєте, як булькотить?.. Ху... Так, каете, тіка?

Тарасовна

— Вже вийшов з виконкому. Кум

авторитетно

— Знаю. Лю буня

— Мене поцілували, а самі раді та веселі. Кум

авторитетно

— І про це знаю. Тарасовна

— Подавсь до начраймила. Кум

непереможно авторитетно

— І це мені не секрет. Тарасовна

— Та за що ж, куме, така мені драма? За віщо?

Кум

глибокодумно показав угору пальцем

— Тілько Той знає. Сусіди примовились

— А правда, правда... Тільки Той знає, за віщо. Кум

до сусідів

— Здоровенькі були! Сусіди

— Здрастуйте й вам! Кум

— От яких мук зазнаєм. Тіка од нас кум, а куди — то й сам, мать, не зна.

Тарасовна

— Карти в одну душу — дорога... Кум

— Знаю й про це і кажу: хай же на гробки дорога йому ляже, тільки не туди...

Тарасовна, дочки й сусіди

— Господи, куди? Куди, хрещений? Куди?

Кум

до клітки. Журно похитав головою

— Здрастуй, пташонько! Сумуєш? Печалуєшся й ти, що тіка твій хазяїн? (Обернувся до сусідів). Не дурно ж у пісні співається: — «канареечка так жалібно пойоть»... (Тоді став драматичний весь і возговорив). Слухайте, кумо, і ви, хрищениці, й ви, сусіди! Довідався оце я, що виконком не в силах заборонити кумові нашому тікати...

Тарасовна

хитнулась. Тоді до кума, до всіх

— Дзвенить... в ухах... тонюсінько ж отак дзвенить...

Кум

побачив, що Любуня якось чудно дивиться, не рухається — до неї

— А ти ще держишся, хрещенице? Любуня

— Як була революція, хрещений, то всі пили воду й цокотіли зубами... Одна я отак стояла і всю революцію як страсті вистояла. Тільки отут (показала на щелепи) боліло... А тепер тут болить (на щелепи) і тут болить (взялася за серце) і в колінках болить, болить...

Кум

— І навіть начраймил сказав мені, еге... Нема, ка, в радянської влади закону, щоб забороняв тікати з дому, тим паче, ка, немалолітньому вашому кумові.

Тарасовна, дочки, сусіди

— Куме! Що тепер робити?

— Хрещений, порадьте!

— Така ж драма, така драма!

Кум

— Спокійно!.. От тепер ви вповні зрозуміли, од чого живіт, нерви і все чисто в світі... Через кума!.. Басів покликали?

Любуня

— Зараз, сказали.

Кум

— Слухайте ж ще раз... Спокійно — себто, не

плакати, тим паче в непритоміє не падати, аж поки не скажу — це раз...

Сусіди

— Слухайте! Слухайте! Кум

— Канарку сюди! Ближче до столу!.. Отак,.. Засвітіть лямпадика!

Тарасовна й дочки

— Розіб'є, куме!

— Папонька вже не вірять у лямпадик.

Кум

— А я кажу — засвітіть!.. Ладан є? Тарасовна

— Є... Отам достань, доню, отам на божниці!.. Кум

— Накадіть, щоб на нерви йому вдарило. То дарма, що сьогодні він проти релігії. 27 год людина любила канарок, щоб ладаном пахло, у співах церковних кохалась — і щоб даром оце все минулось йому? Це — два...

Сусіди

хитали, вихитували головами

— А так, так!

— Авжеж так!

Кум

— От що, — которую курку найбільш любив кум? Тарасовна

— Жовтяву, золотий чубок.

Кум

— Убийте жовтяву!

Тарасовна

— Та що ви, куме! Таку курку!.. Кум

— Убить, кажу! Хай прибіжить котра з дівчат... Ну, от ти, Любуню!.. Ні, ти гратимеш на фісгармонії... Ти, Віруню!.. Прибіжи з куркою й кричи, що немов сусіда Тухля убив курку кийком по голові...

Тарасовна

— Це ж курка — нема ціни, куме. Кум

— Отут то й воно. Убить кілком, щоб око вискочило, щоб розтривожився він!.. Може, Бог дасть, почне позиватись за курку, як колись до війни позивався він три роки за півня...

Сусіди

— Справді — це спосіб розумний... Біжи котора. Тарасовна

— Вірунько, біжи!

Всі

разом на Віруню і сама вона на себе

— Біжи, біжи! (Побігла).

Кум

— Це — тільки три... Чотири, спокійно, — я оце йшов і на природу дивився... І знаєте, що я помітив? (По павзі). Помітив, що вже й природа не та, що за старого режиму була (по павзі). А чого так?.. А того, що попсували комуністи й природу... Отак запитаннями самими заплутаю кума — не втече... Недавно в райсельбуді центральний оратор виступав, дак я його запитаннями, немов каміннями отак... От і баси.

б

Тільки хористи у двері, а вже кожне їм дорогу дає. Тенор, заїка, привітавшись, як почав

— Чу-чу-чув, що...

Та, спасибі, бас підхопив

— Тікають Малахій Минович?

Кум

— Не так тяжко було б, якби він помер добровільно, навіть сьогодні. Сорок сім років, подумайте, сім'я, честь честю, і тут тобі на! — тіка.

Тенор і бас здивувалися

— А ку-ку-ку...

— Куди, інтересно, тіка?

Кум

— Іду, каже, куме. Куди, питаюся. Послі, ка, одкриюся.

Тенор і бас

— Чу-чу-чудно!

— Чудно!

Кум

— Заболіло, защеміло мені серце, немов кропивою він ударив. Все життя приятелювали, сказать би, в серці одне в одного ночували, і от тобі на! — зачинився, замовк, мислями темними вкрився, і от тобі на! — тіка, і от тобі на! — сьогодні тіка.

Тенор

— А чи не краще на його подіє — ра-ра... (Заспівав). Разбойника благорозумного во єдинім часе...

Кум

— Ні, ні! Тільки «Милость мира» Дехтярьова!

«Милость мира» найбільш він вподобав. Рибу, було, ловимо, а він «Милость мира» тихенько співа. Сам казав — умліваю, ка, видіння божественні бачу, як зачую цей спів...

7

Старша на дверях

— Папонька!.. Папонька йдуть!

Знялася тривога. Зарухались всі

— Далеко?

— До двору доходять.

— Куме! Як же тепер?

— Може починати? (Бас)

— До-соль-мі-до! (Тенор).

До кума всі обернулись. А він рукою, як булавою: — Спокійно! Я тоді знак покажу... Курку ж убийте! Кадильницю винесіть!..

8

Увійшов Малахій. Став на порозі. Тиша. Тільки шелест очей

Кум

— Чого, куме, став у порога?.. Хіба не впізнав? Це ж друзі твої посходились, зачувши, що ти сьогодні тікаєш.

Малахій

очі замріяні, з порога зійшов

— Не тікаю, а йду.

Кум

— Це все одно — тікаєш.

Ma л ахі й

— Ой, як ми не втямимо, навіть ще не бачимо, — яких прав, яких прав надавала революція людині! Істинно потрібні оновлені очі, щоб бачити їх.

— Це ж до чого, кумр, хоч і знаю я?

— Хотів заборонити мені йти у подорож... А ще начраимил. Він, як і ти, куме, не втямить, що право на велику подорож дала мені революція...

— Так ти, значиться, йдеш?

— Іду, куме! Іду, друзі мої!

— Куди?

— Куди?.. У голубую даль.

Сусіди

як очерет од вітру — ш-ш-ш

— Куди він сказав? Куди? Як? Кум

ударив Малахія очима

— Не шуткуючи скажи, куди? Тарасовна

— Люди ж прийшли на проводи, хоч їм скажи — куди?

Мал ахій

повінь мрійна в очах

— Ах, куме, і ви, друзі! Якби ви знали — немов музику чую і справді бачу голубую даль. Який восторг! Іду!.. Між іншим, погасіть лямпадик!

Кум

— Невже лямпадик заважа тобі тікати? М ал ахі й

— Не мені, а вам заважа він втікати з полону релігійного. Погасіть!.. Скоро вже місяць стане непотрібний — електрика ж! А ви з лямпадиком...

Кум

— Запитання! М алахій

— І ладаном пахне..* Як посміли кадити! Одчиніть вікно!

Зворухнулась було Тарасовна, та кум Ті поглядом спинив. Помітивши це, Малахій сам одчинив вікно, погасив лямпадика

Кум

— Спокійно! Запитання маю... Малахій

— Будь ласка.

— Тільки спокійно! Ти, куме, за соціялізм?

— Так.

— І навіть за кооперацію?

— А ти за лямпадик?

— Спокійно! Раз я питаю, то просю одповісти.

— Будь ласка, питай!

— Як ти можеш за соціялізм, тим паче за кооперацію стати, коли вся вона до останнього ґудзика фальшива?

— Себто?

— Спокійно! Чому я набрав в єпі радянської матерії й місяць не поносив, як вона полиняла, розлізлась, і це факт як двічі два?

Сусіди

— А правда! Голубого набереш на косинку чи там на прапор, гульк — а воно вже полиняло, аж біле.

Малахій усміхнувся

— Далі! Кум

— Чому жінка купила радянського гребінця, нарочито з найкращого сорту, і хоч би сама чесалася, а то ж... (повернувся до вСІХр ЯК до свідків) Нінонь-ка, дитя неповинне, ще й волоссячко як льон (закивали всі головами — мовляв, знаєм). То чому, я питаю, з гребінця зразу аж три зубці випало, і це теж факт?

— Три зубці. Далі!

— Чому нитки гнилі, а панчохи на третій день рвуться, чом у бані не так чисто, як колись було? І лікаря не докличешся, хоч тричі помирай?

— Панчохи і баня. Далі!

Кум

голосом гучним, як трибун

— І чому вже третій рік, як весни нема, а все якесь недоуміння в природі: холодно, навіть сніг і раптом — трах, бах, як у бані на вишній полиці!.. І це хіба не факт, скажеш?

Бас і тенор

— Факт!

— Факт!

Сусіди

— А факт!

— Авжеж факт.

М ал ахій

— Все?

Кум

— Нехай буде все, хоч таких запитань маю я мільйон.

Мал ахій повінь в очах

— Скажіть мені, чому я, ти, куме, всі ми до революції думати боялись, а тепер я думаю про все, про все?!

Кум

обійшов до канарки

— Далі!

Ма л ахій

— Скажи, чому я мріяти боявся, хоч і манило взяти торбинку, ціпок і пойти, пойти отак в далечінь, — я гнав тії мрії, а тепер... вільно беру ціпочок в руки, сухарів у торбу і йду...

Кум ущіпливо

— Тікаєш. Далі! Мал ахій

— Скажи, чому я трепетав начальства, на службі, вдома навшпиньках ходив (заходив навшпиньках). — Отак, отак... Мухам дорогу давав, а тепер (глянув чудно якось на всіх) пишу листи до раднаркомів України і маю відповідь (вийняв листа, урочисто підніс голос). Просю встати! (Прочитав): УЕСЕРЕР, Управління Ради Народних Комісарів, Харків, дата, нумер. На ваші запитання канцелярія РНК повідомляє, що ваші проекти та листи одержано й передано до НКО та НКОЗ... Який вострог! РНК України, Олімп пролетарської мудрости й сили, сповіщає мене, колишнього поштальиона, що мої проекти одержано... (Трошки велично). Мої проекти! От куди я йду. А на всі такі запитання, куме, є відповідь у моїх проектах. Як тільки їх буде розглянуто й ухвалено, тоді ти, куме, і ви всі, всі одержите всяку відповідь негайно. Негайно, кажу, і зараз рушаю. Любуню! Дай мені в дорогу сорочку й підштаники!

Кум

— Куме! Не ходи!..

Мал ахій

— Невже ж ти не зрозумів? Проекти передано на попередній розгляд... Невкоснительно треба

поспішатись, боюсь-бо, що дещо в проектах наркоми не зрозуміють і потрібні будуть пояснення... Сорочку й підштаники! (Та й вийшов у другу кімнату).

Тарасовна

Принишкли всі. Зашепотіла помертвілими губами

— Матінко Божа! Куме! Сусідоньки! Рятуйте!.. Просю вас — рятуйте!.. Не пускайте, благаю!..

Кум

— Спокійно!.. Одкрився... Так ось воно що! Тож він цілісінький рік щось писав уночі й на марки у мене позичав...

Любуня вхопилась за матір

— Ой, мамонько! Хрещений! Страшно! Сьогодні у церкві молившись відчула — немов духом холодним подуло на мене... Глянула — в Божих очах сум і тінь неминущого... Тінь неминущого.

Тарасовна

— Скинулось серце! Чую і я, що на смертну путь іде він...

Кум

— Спокійно! До ВЕЦЕКА, до РЕНЕКА возноситься. Вже гордість у голову вдарила, а ми раби і немов дурні... І це наш кум! Ні! Не пустю! Не я буду. Богом присягаюсь, як не поверну його назад. З дороги верну. Сам до ВЕЦЕКА вдарюся!.. От що: зараз, як вийде, я промову скажу, а ви, Мокію Яковичу, почніть «Милость мира»...

Тенор так і кинувся

— До-до, соль, мі, до-до. Любо Малахієвно! На-ду-дуню! Ставайте до фісгармонії...

Кум

рукою, знов як булавою

— Спокійно! Не зразу, кажу! Порядок даю: перше — я промову скажу, далі канарка, милость мира, сльози і курка. Глядіть лишень не збийтесь! Я знак покажу.

Кожне пошепки собі повторило

— Промова, канарка, милось мира, сльози і курка.

9

Увійшов Малахій, готовий в путь. Кум заступив йому

дорогу

— Ти справді йдеш, куме?

— Іду, куме.

Кум

глянув на всіх. Тихо

— Промова. (Голосно). Слухай, Малахіє, — не тільки ти, а всі, хто в домі сему сущі! Гадалося нам, що доживеш ти безмалахольно свого віку і сконання життя вчиниш на руках у нас, у друзів, і ми за труною твоєю підемо, співаючи: Святий Боже, Безсмертний, помилуй нас... Дайте води! (Випив, тяжко зідхнув). Спокійно. Гадалося, що цю промову скажу я над труною твоєю, або ти над моєю, бо це ж однаково, а вийшло не так. Не ту путь ти собі ізбрав і зрадив релігію, закон, жону і діток і нас друзів та кумів твоїх... І куди ото ти взагалі йдеш, подумай тільки!.. Випийте води, Тарасовно!

Тарасовна

випила води. Ледве вимовила

— Я ж не виживу сама, помру я, Маласику...

Іще хтось хотів випити води, та кум, строго зиркнувши, графина заткнув

— Та не вірю я, не вірю, що підеш ти на темну путь, бо хто ж, як не ти, найвірніший християнин був і на клиросі 27 год виспівав, а що вже святое письмо, то до буковки знаєш! Не йди! Тебе просить церковна громада, обрати на голову хочуть і це факт...

Бас, тенор, сусіди

— Фактично так, бо в неділю й збори! Кум

— Як ідеш, то оглянься, подивись, як сумує жона твоя та й доньки похилились, немов вербоньки над ставом у степу... Ти глянь, канарка — і та засумувала!

Мал ахій

Підійшов до клітки. Замислився. Затаїли всі дух. Зняв

клітку

— Отак і я сидів, отак у клітці життя свого найкращі роки (до вікна та й пустив канарку). Лети, пташко, і ти в голубую даль. (Повернувся, до всіх). Прощавайте!

Кум

показавши знак тенорові, до Малахія

— Куме, не ходи, бо загинеш! Мал ахій

— Хай я загину!

— Заради чого, куме?

— Заради вищої мети.

Любуня заграла на фісгармонію, тенор руками, як крилами, махнув і залунало: «Милость мира жертву хваленій» (Дехтярьова). Малахій спинився, хотів щось промовити, та бас не дав: покрив усі голоси й фісгармонію, аж жили на шиї набрякли — вивів: «Імами ко Господу».

Ma л ахій

болісно усміхнувшись, до кума

— От і повимітав з душі павутиння релігії, а не знаю, чого мене спів цей так чудно тривожить...

Хор далі: «Достойно і праведно єсть поклонятися Отцу і Сину і Святому Духу, Тройце єдиносущой і нераздельной»...

Ma л ахій

— Ще малим, пам'ятаю, на Зелені у церкві святки як співали це, уздрілось мені, немов за нашим містечком Бог зійшов на землю, в царині ходить і кадить... Такий собі дідок сивенький у білій одежі, а очі сумні... Кадить на жито, на квіти, на всю Україну... (До сусідів, до кума). Чуєте, бринить кадило і співають жайворонки.

Кум

— У неділю, куме, в церкві співатимуть оце «Милость мира» хіба так! Зоставайся з нами!

Узяв Малахія за руку, налагодивсь вже торбину з нього

взяти

Мал ахій

раптом зчувся

— Пусти!.. Геть спів цей отруйний! Замовчіть! Кум

рукою

— Співайте!

М ал ахій

— А-а, це ти вмисне хористів церковних накликав, щоб мене співом оцим та ладаном знов отруїти. Так не вдасться тобі це зробити! Бо дивіться — підходить до старенького Бога хтось в червоному, лиця не видно і кида ґранату! {Хор гримнув: Свят, свят, свят Господь Саваоф ісполнь небо і земля сла-ви Твоєя»)... Чуєте грім? Огонь і грім на квітчастих степах українських... Кришиться, дивіться, пада розбитеє небо, он сорок мучеників сторч головою, Христос і Магомет, Адам і Апокаліпсис раком летять... І сузір'я Рака й Козерога в пух і прах... (Заспівав щосили). Чуєш, сурми заграли... Сурми революції чую. Бачу даль голубого соціялізму. Іду! (До жінки). Будь здорова і щаслива, старенька...

Тарасовна заридала

— Не йди, Маласику, бо вмру я отут!.. Прийде, прийде журба горбата та й сядеть в головах вночі... Засушить, задавить...

10

Раптом ускочила старша дочка з убитою куркою

— Мамонько! Папонько! Курку нашу вбито! (Тиша нависла).

Кум

— Яку?

— Жовтяву ось, золотий чубок...

М ал ах ій

взяв курку. Обдивився

— Хто вбив?

Дочка

— Тухля Василь Іванович. Кийком у голову влучив... Кум

до Малахія

— Що, куме! Ще й з двору не вийшов, а вже вороги твої дибки пішли. То я б, тобою бувши, не подарував цього Тухлі довіку. Зараз би по міліцію і на суд...

Сусіди

— Авжеж, на суд треба! Тарасовна

— Це ж золото, а не курка. Пам'ятаєш, Маласи-ку, як ти її ще курчатком пшоняною кашкою годував, а воно попоїсть, та на плечі хур-хур?

Кум

побачив, що Малахій замислився

— Кличте міліцію! Я за свідка буду. Люди добрі! Подивіться, яке варварство! Вбито неповинну курку, і за що?

Малахій

— Так. Це варварство.

Кум

— Так клич міліцію протокола писати!

М ал ахій

— Ні, не треба... Протоколами зла не зруйнуєш і соціялізму не збудуєш. Цей злочин ще раз переконує мене, щоб я негайно поспішив до раднаркомів, щоб прискорити ухвалу моїх проектів... Бо головне ж тепер — реформа людини, і саме про це проекти я склав... Іду!

Кум

уже й він розгубився

— Куме, не йди! Пам'ятаєш, як ще школярами крашанки ми їли у страсну п'ятницю? (Малахій карту зика на голову натяг). Не йди, бо вдарю!..

Любуня впала перед батьком навколішки. Очами одними просила

Малахій

— Зворушили мене, розхвилювали... Та не можу, доню, не можу, куме, зостатися, бо встократ дужче зворушений і потрясений я од революції.

11

Тарасовна

тим часом примчала із кухні солодку бабку

— Маласику! Ось, я бабку тобі улюблену спекла... Не йди, Маласику! Така вже ж вийшла пухо-вита, запашна... І зірка, ось глянь, п'ятикутна з озюминок...

Ще тричі хитнувшись, пішов Малахій. Через силу ступав, немов видирався з болота. За порогом хода його стала вільніша. Випала бабка. Підогнулись ноги в Та-расовий. Припала вона до розбитої миски

Сусіди

— І миска розбилась... Тарасовна

— Не миска, сусідоньки, — це жисть моя розби-лася...

Заплакала тихо і тяжко. Доньки помліли. Любуня, мов статуя та, — скаменіла. Кум, одчинивши двері, дивився услід. І, як очерет той вечірньої пори, шелестіли сусіди: — От уже драма! От вже коли виплакатись можна уволю!..

ДРУГА ДІЯ 1

Задзвонили телефони в РНК УЕСЕРЕР — то жалілись коменданти, що їм клопіт робить Малахій Стаканчик

— Черговий секретар РНК? Дзвонить комендатура. Просимо директиви, товаришу, що ж робити з Малахієм Стаканчиком? Та з отим божевільним, що проекти пише. Третій тиждень ходить, день у день. І нехай би сам, а то ж узявсь других водити. Кого? — Та, наприклад, хтось побивсь із жінкою, він того привів, хтось когось налаяв, він обох притяг, п'яний десь мочивсь в провулку, він і того ублагав прийти. Вимагав негайної на них реформи... Слухаю! Так. Так. Так. А як не послухається, то що тоді? (Кинув трубку). Оце директива!

Другий

— Що сказав? Перший

— Тактовно й обережно порадьте, каже, старому, щоб вернувсь додому. До ОВК написано, щоб було дано йому посаду... «Не поможе бабі й кадило, коли бабу сказило»!

Другий

— Ти думаєш — він божевільний? Перший

— Коли він не божевільний, то тоді ти або я божевільний, інакше не може бути.

Другий

— Ет... просто чудій! Перший

— А його проекти? Другий

— І божевільного мало. Я чув, казали в РНК — просто наколотив чоловічок гороху з капустою, оливи з мухами, намішав Біблії з Марксом, акафіста з Анти-Дюрінґом...

Перший

— Ну, коли так просто, будь ласка — тактовно й обережно порадь йому, щоб вернувся додому. Он він іде.

Другий

— Сам?

Перший

— Просто не сам. Зараз наколотить тобі оливи з мухами — і ти мусиш все це тактовно й обережно з'їсти.

Почувся Малахіїв голос: — О, люди, люди!.. Перший ухопився за голову

— Чуєш?.. Починається!

2

Увійшов Малахій з ціпочком. За ним розгублені, аж налякані, протовпились: дідок у дармовисі, з парасолькою, колишній воєнний в ґаліфе, літня дама в брилику з тремтячим рожевим пером, накрашена панночка, бліда

дівчина, застарений парубок

Малахій

пропустивши їх

— О, люди, люди? — сказав Тарас (до комендантів). І це у столиці! — додам і я.

Другий під тон йому

— Що трапилось, скажіте? М алахій

— Що? По-перше — перекажіть од мене привіт на пролетарський Олімп. Більш точно: наркомам і голові. Шановні соціяльні батьки! Ждучи на ухвалу моїх проектів (вже третій тиждень), віншую вас з днем мого ангола. Чим розважите мене ви в цей наречений і святий день? Питаюсь, — чим, бо тінь журби української впала і мені на плечі: місяць пропав, пшениця погоріла, хазяйка вигнала з квартири...

Знявся гомін

— Пшениця?

— Яка хазяйка?

— Причому ж тут ми?

— За віщо ж нас?..

— (Перебив хтось). Навіщо нас?

— (Разом двоє). Приведено?

Мал ахій

— А хіба я мало питань та проблем розплутав, розв'язав? Примітка: проблеми — це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє. 1) Про негайну реформу людини і в першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти, 2) про реформу української мови з погляду повного соціялізму, а не так, як на телеграфі, що за слово уночі правлять, як за два слові — у, ночі, 3) додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здається мені на контору. Соціяльні батьки! Ще раз нагадую: поспішіть з моїми проектами, найпаче з проектом негайної реформи людини. Наочні доводи негайности — ось вони (показав пальцем на всіх, кого привів). Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім!.. Учора п'ять було, завчора три...

Перший до всіх

— Що скоїлось? За що він вас привів?

знявся ще гучніший гомін

— Ми сами не знаємо...

— Стояли біля церкви, гомоніли про се, про те, і раптом... (Заметушився дідок).

— Пардон. Цій дівчині млосно стало в церкві, отож я заскочила туди і вивела її на свіже повітря. Сами знаєте, який на Тройцю у церкві пікантний дух: березка, трава, квіти... (тремтіла рожевим пером дама). Вивела її у холодочок і раптом підходять

вони (на Малахія): «Я вас веду в Раднарком». __

«Мене»?

— «Вас»... — «Будь ласка, — од церкви, кажу, не одійду, але в Раднарком, будь ласка!..»

— Я стояв. Прийшла оця баба... гражданка... Про щось мене спитала... І раптом: ідіть в Раднарком!.. Дозвольте, — я член дітей, авіохему, житло-коопу і мене в Раднарком? За що? (Вигукував, немов вигавкував, той, що в ґаліфе). За віщо?

М а л ахій

— За що?.. О, лю-ди! Ще зречено було в староіндійських книгах Риґ-Ведах: не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили? (На ґаліфе й дідка). Ви напередодні соціялізму одштовхнули женщину, вдаривши її зневажливим словом!..

Той, що в ґаліфе

— Я? Ударив? М ал ах ій

— Ви ж (на даму й парубка) ще гіршеє вчинили, — ви біля церкви полювали на дівчину (показав на бліду дівчину), о, люди!

Дама

— Я? Я, навпаки... Я ж сама женщина! Той, що в ґаліфе розтривожено

— Дозвольте, мсйо! Я вдарив? Кого? Мал ахій

— Кого? (До баби — прочанки). Об чім ви, гражданка, хотіли в їх спитати? Я бачу, ви із села прийшли.

Баба

— Еге... Прибилась, голубе. Люди сказали, що дорогу до Єрусалиму вже розгороджено...

Мал ахій

— Вибачте і дозвольте перебити на слові: об чім ви в їх спитали?

Баба

— Чи не знають, є тепер дорога до Єрусалиму — спиталась.

Мал ахій

до дідка й ґаліфе

— А ви... ви що їй одповіли?

Дідок

— Ми?

Ґаліфе

— Дозвольте, — я?

М ал ахій

— Так! Ви!.. Де б сказати їй, що не до гробу тепер єрусалимського нам треба йти, а до Ленінового мавзолею, до нового Єрусалиму плюс до нової Мекки, — до Москви, ви сказали: проходь, проходь, матінко, — зневажливо, прикро, — і кому, питаю? Женщині, селянці!

Ґаліфе

— Жодного прикрого слова! Навпаки, я з дитячих літ воєнний. Ввічливість — моя стихія! Ідеал!

М алахій на дідка

— А ви... Замість доказати їй і ствердити все вищесказане, що скоро прийде час, коли всесвіт заспіва Москві: святися, святися, новий Ієрусалиме, слава бо революції на тобі возсія — а ви сказали: одчепись! На біржу!..

Дідок

— Я ж не знав, що таких на Москву треба справляти.

М ал ах ій

ще з більшим піднесенням

— Ага! Він не знав!.. Наочні доводи кажуть й показую далі (до блідої дівчини). Скажіть, будь ласка, і простіть на слові, — чим надили, на яке ремесло спокушали вас (показав на дамочку й панночку) вони сьогодні, там, біля церкви? (Дівчина мовчала). Не казали вам: тридцять карбованців на місяць, харчі добрі, навіть солодке, білизна, вбрання?

Дама

затремтіла рожевим пером

— Пардон, і як вам не соромно! (До дівчини). Скажіть, милонько (до панночки), ти, Матильдонь-ко, скажи, що я сказала, про що говорила, як вивели ми її, сердешную, з церкви. Дитя моє! — сказала... Матильдо, скажи, як я сказала?

Панночка

— Дитя моє, сказали ви, мадам Аполінаро... (Сама закурила, затяглася димом). Дитя моє! Ви не з машиністочок, часом?

Мадам Аполінара до дівчини

— А ви як мені відповіли, милонько... Ну? Ну?.. (Побачила, що дівчина мовчатиме, сама одповіла за ню, змінивши голос на молодий і скорботний). Ні, санітарка я, — сказала вона, дитя моє. Я тяжко, важко зідхнула і спитала... Матильдо, скажи, про що я спитала?

Панночка

— У якій лікарні? Скільки заробітку? — спитали ви.

Аполінара за дівчину

— У Сабуровці, вісімнадцять на місяць — сказа-до дитя моє!.. То Матильдонька аж ойкнула... (До Матилъди). Скажи, як ти ойкнула?

Матильда

— Ой! Та там же збожеволіти можна... Аполінара

— Ойкнула Матильдонька, а я додала: сердешнее дитя. Колись і я отак сиріткою бідненькою, дівонькою бліденькою служила, плакала, плакала, — аж поки... не виплакала собі долі... (До Малахія). Що, може не так я сказала? Не така була наша розмова?.. Пардон, і будь ласка! Я знаю, що я казала і що іще казатиму...

Ма л ахій

пильнуючи кожного її слова, раптом рукою впинив

— Більш точно: «Служила, служила, плакала, плакала, аж поки не плюнула отак... пху, та й пішла до одної мадамочки» — сказали ви. «Ось і Матильдонька так, а подивіться — ви й вона, вона й ви» — сказали, ще й показали ви, о женщино!

Аполінара

— Я? Мал ахій

— І надили, і спокушали велехитро, що є у вас їсти й пити, хорошенько походити, мило духовите, гігієна, шоколад...

Аполінара

— Матильдонько, скажи, чи ж я таке казала, душенько?

Матильда

— Навпаки і нічого подібного! Парубок

— Я при тому був. Нічого такого і подібного не

говорила ця гражданка мадам... Навпаки, хоть я їхнього соціяльного походження й не знаю, проте скажу, що поводження їхнєє було з Олею, не треба вам восьмого березня.

Мал ахій

— Проповідують і пишуть — нема нічого поза клясами, а я кажу — ось вам, ось вам позаклясова солідарність злих (до парубка). Та хто ж, як не ви перший приступив з помаранчами до неї, як змій спокуситель спокушав її під деревом біля церкви, щоб забула вона про Кирюшика і полюбила б вас, і хто, як не Оля, заплакавши гірко, розсипала ваші помаранчі та й побігла в церкву губити свідомість?

Парубок

— Виходить, я її призвів до церкви? Ха-ха... Та я всю антирелігійну аґітацію напам'ять знаю і навпаки весь час їй агітував, щоб вона кинула все і не боялася Бога...

Аполінара

— А я її з церкви вивела.

Перший комендант підійшов до Олі — серйозно, чутливо

— Скажіть, будь ласка, товаришко, вас справді вмовляли, улещували, щоб ви кинули радянську роботу і пішли... ну... на іншу роботу, чи що?

Оля по павзі

— Ні.

Другий комендант звів брови

— Ні?.. Так, може, хто-небудь нав'язливий був, образив вас словом, нечемно поводивсь?.. Скажіть по щирості, не бійтесь, за це, я запевняю, неприємності вам аніхто не зробить.

Оля

— Я й не боюся. Кажу — ні! (Заметаливсь гнівом голос). І коли вже хочете знати, то найбільш мені упікся (на Малахія) він. Цілий ранок простежив за мною. Ну, як мара та (до Малахія, гнівно). Скажіть, чого ви стежили за мною? Навіщо?

Ма л ахій

— Не стежив, а стеріг од тих, хто іменно стежив і полював на вас.

О л я

зло й насмішкувато

— Ви, часом, не були в божевільні? Мал ахій

— Двадцять сім год. Рух. Захвилювались усі.

О л я

Два кроки до Малахія

— Що?.. Де саме? Мал ахій

У»* %* • ? •• своїй сім і.

О л я

— А я подумала — справді...

Мал ахій

— Справді, Олю, бо ж сучасна сім'я — божевільня. Перший ступень божевільні. Божевільний куток. Скорочено — божкуток.

О л я

— А любов?

Мал ахій

— Це — мара! Голубая мара, себто — мрія... Бо

хіба ж не вона, нездійсненна, привела вас сьогодні до церкви?.. (Оля поникла. Малахій два кроки до неї). Хіба ж не вони (на парубка й Аполінару показав), скориставшися з вашого стану, спокушали і надили вас вийти на розпуття жіноче, щоб грати на струнах універсального кохання?

Оля

звела голову

— Ні. (Рвучко повернулась і пішла). Парубок

до Малахія

— Га?

Аполінара кинулась була за О лею

— Дитя моє! Олю! (Та Оля так глянула на неї, що Аполінара прикусила язика. Тоді обернулась та до Малахія). Будь ласка, ведіть її тепер ви! Будь ласка! Я маю собі заробіток... (До комендантів). Нарешті, я просю защити од таких і подібних натяків та ще де — у Рад-нар-комі! Матильдо! (Демонстративно одійшла).

Матильда

— Я теж! (Одійшла). Парубок

— Це ж наклеп! Провокація! (Одійшов). Дідок

— Нуда ж... (Подибав і собі). Ґаліфе

— І за що?.. (Одійшов).

з

А вже входив у комендатуру кум, небритий, суворий. За ним боязко ступала з дорожнім клуночком Любуня

Кум

— Спокійно! Він тут!

Не хапаючись, мовчки дійшов до Малахія, став, подивився на його, поминув, повернувся, знов підійшов

Перший комендант

— Ви в якій справі, товаришу, прийшли? До кого?

Кум

Суворо глянув на коменданта, одійшов до Малахія, постояв, чи не озветься він, чи не усміхнеться він, тоді

втретє підійшов

— Хоч здрастуй, куме, коли мовчиш, і я мовчу! (До комендантів і до всіх). Га?.. Трохи під машину не попали, і за це така стріча!

Любуня боязко наблизилась

— Папонько! Мамонька... (Затремтіли губи, не могла далі вимовитись).

Кум

— Спокійно!.. Ну що ж, куме!.. Кланялась тобі жона твоя, а моя кума...

Любуня перемоглася

— Казали — проклену, Любуньо, як без папонь-ки вернешся...

Кум

— Спокійно! Кланялась, ридала, ще й переказала, що має три доньки: Віру, Надію, Любов (до

всіх)у мої хрещениці (до Малахія). Віру та Надію вдома залишає, а Любов по тебе посилає.

М ал ахій

— Тіні минущого, гетьте з очей! Гетьте з очей! Лю бун я

— Папонько! (Хотіла щось сказати, та кум, во-ди їй подавши, перебив).

Кум

— Випий, Любонько! Випий, хрещенице, бо вода хоч і холодна, проте тепліша за серце і кров твого батька... (До Аполінари). Можна подумати, що він їй рідний папаша?

Аполінара тихо

— Я спочуваю... Скажіть, він за кого тут служить? У якому чині?

Кум

— Він?.. Ніде він не служить. Навпаки, — хоч і повнолітній, — безпризорний він правопорушник. Три тижні, як із дому втік.

Аполінара

— Ага-а!.. Так он він хто!.. (До своїх). Він ніхто — ви розумієте?

Ґа ліфе

— Як? Аполінара

— Він з дому втік, а дочка шукає...

Парубок

— Ага-а... з полюбовницею?

Аполінара

— Тільки так! Забрав гроші, усе чисто, а донька

оце ось і догнала, ви розумієте. Ніякого права він не має, щоб водити нас по раднаркомах, тим паче допитувати... Ніякого права, і жодної хвилинки я тут не лишаюся. Матильдо! Альон додому!.. (До коменданта). Оревуар! (Пішла).

Матильда

— Я теж!.. (Пішла). Парубок

— Я й подавно! (Пішов). Дідок

— Хе-хе... Я теж (і собі подибав). Ґаліфе

— За що? (І пішов). Мал ахій

— Усе це, плюс попереднє, плюс — що втекли — ще дужче переконує мене, як потрібна негайна і тільки за моїми проектами реформа людини... (До комендантів). Де мої проекти?.. Півтора року носив я їх в голові, півроку писав і переписав каліграфічно, — де вони?..

Другий комендант

— Я вам уже сказав...

Мал ахій

— Негайно подайте їх на розгляд РНК! Щоб сьогодні подали! Чуєте? Ні, зараз подайте! Зараз!.. Чого ж ви стоїте? Хіба можна сьогодні стояти, коли ж ви сами бачили й чули, — отакеє з людьми робиться, дарма що навколо у радіо грають, пасуться трамваї, басує авто!

Другий

— Ось слухайте, дорогий мій. Ви витратили на писання двох прекрасних, скажу, надзвичайно серйозних проектів два роки?

Мал ахій

— Так.

— І ви хочете, щоб такі проекти та було розглянуто й вивчено (а їх треба серйозно й всебічно вивчити) за якихось два тижні?

— Це ж ви до чого?

— Бачите, треба більшого часу, щоб, приміром, держплян вивчив ваші проекти. То я б радив вам посісти яку-небудь посаду (між іншим, є директива ОВИКОВІ дати вам посаду), ждати на ухвалу проектів, а тим часом, може, написати і ще пару нових...

М алахій

подумав, тихо собі усміхнувся

— Гаразд! Я згоджуюсь.

Коменданти зраділи

— Так?

— От і чудесно! До речі, ось і доня ваша по вас приїхала...

Кум

— Не тільки хрещениця, — я, його кум!

Другий

— І кум. От разом всі й повертайтесь на вашу округу...

Кум

— І я тебе, куме, як вернемось, ой і поздоровлю ж з днем твого ангола! (До комендантів). Це йому сьогодні сорок сім годочків вийшло. (До Любуні). А як там, подумай, вдома з приводу цього, як там сусідям і людям, що день ангола є, а самого чоловіка нема.

М алахій

— Згоджуюсь — з умовою: посаду мені тут, в столиці, в РНК. Хоть за швайцара, аби тут.

Комендант

— От тобі й на! Та що ви, голубчику! В РНК всі посади обсаджено, і швайцарську тоже. Звільнити #с когось, щоб вас посадити — ви ж самі розумієте

— ніяково, живі ж люди сидять...

М алахій

— Я стоятиму... Дайте мені посаду стояти, коли всі сидять! Інакше Симеоном Стовпником стану отут і стоятиму, аж поки РНК не розгляне моїх проектів. Крім того, просю вас не курити!

Другий

— Вибачте!

Мал ахій

— За цей плякатик боляче, — кричить, кричить, і ніхто його не слухає. А це ж РНК...

Перший

— Тільки ви не кричіть!

Кум

— Спокійно!

Мал ахій

— Мільйони дивляться з молінням на цю свою найвищу установу, на гору цю — Преображення України, на нову Фавор, а ви ходите тут під плякатом

— і ламаєте першу найважливішу заповідь соціялізму — не кури!.. Ні, ще раз переконуюсь, що без моєї негайної реформи людини всі плякати — це тільки латки на старій одежі... Де мої проекти? Я зараз саморучно подам їх голові РНК. Він зрозуміє, бо він бачить і чує, як шкодять революції люди, люди і люди.

Кум

— Наприклад, ти в першу чергу, бо куме, куме, хто ж, як не ти, прийшов до товаришів, котрі спеціяльні люди, в революції напрактикувалися, а ти їм заважаєш?

Ma л ахій жодної на це уваги

— Негайно потрібна реформа, найнегайніше, кажу, бо бачите, що робиться з людиною, бачите? (Показав на бабу прочанку, що закуняла на стільці і тихенько хропла). Бачите? Чуєте? Тільки що ввійшла у свій раднарком — і вже заснула! Наочний приклад до негайности реформи — ось... Покличте сюди голову РНК! Тільки, будь ласка, мерщій. Це буде цікаве й повчаюче видовище: найкращий син народу, голова РНК, розбудить у себе в комендатурі найтемніший елемент з того ж народу, в присутності реформатора з того ж таки народу... О, друзі! Голову мерщій! До речі й фотографа покличте!.. (Замріяно). Увійде голова, торкнеться її... Між іншим, скажіть, щоб не забув він булаву взяти, бо до голови треба й булави... Увійде, торкнеться булавою й спита: хто ти, громадянко, що прийшла й заснула?

Баба

прочулася

— Агапія Савчиха я! Підбилася, голубе, — йду в Єрусалим.

— Куди? — перепита голова.

— В Єрусалим або на Ахон-гору.

— Темна ж ваша путь, громадянко, й непроґре-сивна! — скаже голова.

— А темна, голубе! Така вже темна, що йдеш і не знаєш, чи є туди путь, чи нема — і ніхто не зна. Казали на селі у нас люди, що буцімто совіцька власть у турків Гроб Господній вторгувала і дорогу говільникам розгородила, та чи так же воно?..

— О, люди, люди! — скаже голова і додасть вельми ввічливо: не до Єрусалиму тепер треба йти, а до нової мети.

— До якої ж, голубе?

— До якої? До вищезазначеної, великої, № 666006003, голубої мети... Тоді вернеться грома-дянка назад, на своє село, і, йдучи, проповідуватиме слово нове й благокрасне.

Агапія

— Ні, я в Єрусалим обрікалася. Хату спродала і все чисто спродала, щоб тільки доставитись туди або на Ахон-гору, намальовану бачила — сяйво і Божую Матір на хмароньках — та щоб ото вернулась я?

Мал ахій напівмрійно

— Ой, вернися, громадянко, — скаже голова. Агапія

— Ой, не вернуся. Мал ахій

— Ой, вернися, — додам вже я. Агапія

— Ой, ні! Мал ахій гнівливо

— Вернися!

Агапія теж з серцем

— Ні!

Мал ахій з оприском

— Раба ти!

Агапія зраділа

— У лаврі манахи колись так взивали: раба Божа Агапія.

Ma л ахій обійшовши

— Ой, раби ж!.. Як поночі в сливи, так вона в той соціялізм дивиться. Жаль, що не маю булави...

Кум

— Запитання!.. (Малахій обернувся). Тепер вже не до тебе, куме! (До комендантів). Запитання! Руба!

Другий

— Будь ласка! Руба! Кум

— Та невже ж раднаркоми не мають сили погнати кума додому, хоча б етапним шляхом?

Другий здвигнув плечима

— Нема за що. Кум

— Як, нема за що?.. Аджеж чоловік утік із дому, у жінки (у куми) удар за ударом в самісіньке серце, дочки в непритомії. (До Любуні). Я вже думаю, хрещенице, чи не подохли там кури, бо хто ж за ними тепер нагляне, припустім — сьогодні, коли така спека і взагалі незручно в природі. (Втерся хусткою, до комендантів). До того ж усі сусіди, увесь народ у містечку зворушився, ходить отак і сам себе питається: — яка ж це власть, що під нею батьки тікають з дому?

Другий

— Подайте на його в суд.

Кум

— На такі ваші бюрократичні слова дозвольте сказати, що я невдоволений з радянської влади!

Другий

— Що ж поробиш... Кум

— Спокійно!.. Незадоволений і маю на це юридичне право... А втім, я не про це прийшов сказати рад наркомам.

Другий

— А про що? Кум

— Ось писане прохання. Просю, прочитайте зараз і вголос при йому, при мені й при хрещениці.

Другий

почав читати тихо. То перший підійшов і дочитав уголос: — ...на підставі програми комуністичної партії про дарове державне лікування, з одного боку, і на підставі немовби слабого на голову отця нашого й кума, з другого, я й хрещена донька моя колективно клопочемось у раднаркомів, аби одіслали отця й кума нашого до божевільного дому на пробу, і, якщо хоч трошки розуму в йому вбавилось, то...

Кум

— Про що далі пишеться, то довоєнний аблакат сказав, що раднаркоми не мають права одкинути не тільки моєї, а й хрещениці просьби.

Любуня

— Тільки це не насправжки.

Кум перебив

— Спокійно! Перший дочитав

— Гаразд! Подумаєм...

Кум

— Подумайте!.. Тільки просю вас — недовго думайте.

Мал ахій до кума

— Мене до божевільного дому? Мене? Та як ви смієте! Мене народ послав.

Кум

— Брешеш, куме! Всі сусіди, увесь народ мене сюди послав, щоб завернути тебе додому...

Мал ахій

— Більш як сто сіл, хуторів, містечок я пішки пройшов, йдучи до Харкова, столиці УЕСЕРЕР, на ногах моїх ще й нині порох степових пі ляхів, із ста криниць та колодязів, спочивавши, пив я воду і з народом гомонів... Я делеґат!

Кум

— Брешеш! Ти з дому втік!

Мал ахій

— Я всеукраїнський делеґат, куме! Кум

— Навпаки, хоч скоро вся Україна делеґатами стане, ти ж і я — ніколи в світі! Отож ходім краще додому, кажу.

Мал ахій до комендантів

— Вимагаю: вигоньте його — це раз! і негайно покличте сюди голову РНК і всіх наркомів — два. Я сам беруся, зараз отут на Агапії покажу вам, як треба робити негайну реформу людини. Ну?.. Чого ж ви стали?

Кум

— І я вимагаю! Не тільки я, — хрещениця ось, кума там, а за сусідів, за народ я вже говорив, як він ходить і вимага... Негайно пошліть його туди!

Мал ахій ображено, велично

— Мене? Реформатора? (Підійшов до телефону). Станція? Перекажіть там голові РНК і всім наркомам, хай попричеплюють значки до петельок і йдуть в комендатуру на раду — негайно. Чуєте? Порядок денний: доповідь реформатора Малахія про негайну реформу людини з наочним показом на Агапії — така даль голубая сьогодні, а вона стоїть та соняшник лускає... Не перебивайте! Хто там перебиває?

Перший

— Товаришу реформаторе! Прошу до порядку! (Тільки одвів Малахія, кум за телефон).

Кум

— Товариші раднаркоми! Не слухайте його! Не слухайте, кажу, бо хіба лС НЄ бачите, що він не сповна розуму став. Младенці в голові... Та не перебивайте ж!..

Перший

одібрав телефона, одзвонив

— Алло... Трапилась маленька трагікомедія... Це ті самі, що з Учорашнього прийшли... та ні, з містечка Вчорашнього... Ні, не п'яні... Трошки згодом все це виясниться...

Увійшов кур єр

Перший до Малахія

— Зараз дзвонили сюди з РНК, просили, щоб ви прийшли до заступника голови.

Ma л ахій зрадів

— А що, куме!.. (Велично). Одзвоніть і перекажіть йому — іду. Ні, краще пустіть мене до телефону, я сам подзвоню. Однині між мною й урядом жодного посередника. Годі!

Перший

— Він одійшов уже од телефону. Між іншим, просили, щоб ви прийшли негайно. Вас ждуть на дачі РНК.

Ma л ахій

— Який вострог! Іду!.. Між іншим і ви, Агапіє. Я появлю вас заступникові голови РНК, як наочний досвід до моїх проектів...

Аг апія

— Може він скаже, чи є тепер дорога до Єрусалиму?

Перший

— Просили конфіденціяльно. Розумієте?

Мал ахій

— Ага! То тоді ви, Агапіє, зостаньтеся поки що тут. Я скоро вернуся... А куди ж іти? Куди?

Перший

написавши пакета, дав його кур'єрові

— Ось вас оцей товариш проводить... (До кур'єра). Будь ласка, одведіть товариша реформатора на Сабурову дачу*.

Мал ахій

— Дякую! (Пішов за кур єром, показавши кумові дулю).

Кум

* Назва Харківської психіатричної лікарні.

— Куди ж його ви? Перший

— Як ви просили — психіятрам на освідчення. Агапія

наблизившись до телефону, боязливо взяла трубку та нишком: — Товариші! Просю ухС я вас, як би мені до Єрусалиму доставитись.

ТРЕТЯ ДІЯ 1

Закрякали, закружляли над Малахієм у саду в Сабу-ровці грайворони дзюбаті. Загомоніли, закричали

кругом його хворі: — Гей, чорні! Помовчіть!.. Тож не встиг ще Бог світ сотворити, як вони небо вкрили і поклювали першу золоту зорю, із сонця решето зробили... Темно мені й холодно!.. (Сумно кричав на грайворонів один і звертався до Малахія). Реформуй сонце!

Ма л ахій

рухом голови й рук своїх показав

— Реформую!

Другий

весь час напружено до всього прислухаючись, таємниче шепотів: — Тихо, благаю вас.

2

Підійшла санітарка Оля, а за нею зустарений парубок, санітар

— Олю Манойловно!

Оля

— Я вже сказала...

— Олю!

— Одчепіться!

— Він же вас увів у неславу, а я зовсім другу любов маю на мислях... Прийдіть, а то я до вас прий-ду.

Оля

відійшла

— Я місцькомові скажу...

Перший хворий до Малахія

— Це професор напустив навмисне їх у сад, щоб вони клювали мені голову... Ось глянь, як уже поклювали... (Став навколішки). Вижени їх!

Мал ахій одним рухом

— Вижену!

З

Підійшов третій. Він увесь час змітав щось біля себе

Третій

— Позамітайте крихти. Дивіться — накришили...

4

Прибіг четвертий з жовтою квіткою

Четвертий

— Бачили Олю? Вона сьогодні чарівна. Вона — прекрасна. У неї така ніжна й запашна полова зало-за (понюхав квітку). Такої я ще не бачив, хоч і мав любов...

Перший

— Вони й залозу поклюють! Третій

— Хай клюють, аби не топтали... Другий

трепетно

— Тихо!.. Почують. Четвертий

— Мав любов з дівчатами, жінками, бабами... Пригадую, де це було. Вперше у кухні, потім в ко-морці, на кладовищі, в церковній ограді — росяна трава і дзвони, ще й досі дзвони, білий фартушок, гострий молодик з правого боку...

Третій

— Це на крихтах, на хлібові!..

Четвертий

— Заждіть! Разом сто сім жінок за п'ятнадцять років, чотирнадцять тисяч, п'ятсот тридцять... тридцять...

Перший

— Поможіть їх розігнати! У-у-у...

Закричавши тужно, став бігати й підстрибувати. За ним побігли другі, кожен із своїм рухом, вигуком або

піснею

5

Підійшов санітар. Четвертий до нього: — Ви бачили Олю?

Санітар

— Он туди йди! Вона там... (Показав у другий од Олі бік).

Четвертий

— У неї прекрасна й запашна, як троянда, полова залоза — я бачив...

Санітар

— Де ти... бачив?

— Я сидів отам в кущах... А вона підійшла... -Ну?

— Рвала квіти...

— Ну?

— Нахилилась...

— Ну-ну?

— Я й побачив... На нозі біля коліна... А вночі вона прийшла до мене і, якби не кішка...

— Яка кішка?

— Та, що й цієї ночі знов привела мені троє котят... Скажіть, яке має право та кішка нявкати всім, що котята од мене...

— Ну, вже поблудив... Отуди йди, до всіх...

Четвертий обійшовши

— Що прокинусь уночі, а вона вже з котятами і нявкає, нявкає всім: — няв-няв-няв...

6

Підійшла Оля, щоб заспокоїти четвертого. Санітар заступив їй дорогу

— Інтеліґентик оцей каже, що ви приходили до нього вночі.

Оля

— Щодня йому гіршає.

— А може цьому й правда?

— Що?.. Боже мій! Трохиме Ивановичу!

— Я не винний, бо ще й не такий на вас поговір може вийти.

— Поговір?

— Знаю я про все, Олю — як і де тулялося вам і як морозивом Кирюшика годувала та як постіль квіточками посипала, сорочечку білую скидала.

О л я

хитнулась

— Неправда!

— Неправда? Та я про любов про вашу все чисто знаю і навіть можу сказати, якого числа уночі ви прив'язали Кирюху до себе косою і такечки спали...

— Як же це... ви дознались! Боже мій! Хто вам про це сказав?

— Хто, питаєте??

— Скажіть!..

— А гарнесенька ви зараз. Цей сором вам дуже личить, їй-богу. Очата, як дві небесні плянети, і так далі...

О л я

одними губами

— Хто?

— Про морозиво пташка розповіла, бо на дереві сиділа і все чисто бачила, про постіль та квіти не-тля-метелик, ну а про косу — муха-ха-ха. Ну, ну... Я шуткую, бо що таке му-ха? Дурна кома-ха-ха...

— Що ж тепер мені робити?..

— Не що інше, як плюнути на Кирюшика, бо все одно з другою вже крутить любов.

— На любов свою хіба можна плюнути?

— Як не плюнете — піде поговір...

— Трохиме Ивановичу! Невже ж ви хочете мене перед усім світом на поглум виставити, щоб згоріло в мені серце. Що я вам зробила?

— Нічого. Проте я хочу, щоб ви зробили мені любов, бо я вже знемігся без неї... Чуєте?.. Пора вже подумати й про мене.

О л я

заломила руки

— Скажіть як ви дозналися?

— Про що?

— Ну... про морозиво, постіль, квіти?..

— Я ж уже сказав: пташка, метелик, муха...

— Трохиме Ивановичу! Скажіть!

— А попросіть!

— Трохиме Ивановичу...

— Попроси!

— Ну, милий! Скажіть! Санітар її за руки притяг до себе

— Пустіть.

— Ну-ну... Не норовися!

— Не давіть мені руки!

7

Тяжко зігнувшись та міцно стиснувши руки, наблизивсь п'ятий хворий

— Поможіть!

Санітар до Олі

— Оцьому ввижається, немов носить він на плечах величезного удава, що хвіст його волочиться десь по той бік світу... А любов моя без взаємности ще гірша за того удава, бо давить не руки, а серце... Отак! Отак!

О л я

скрикнула

— Не мучте!

П'я т и й

— Не можу! Знемігся! Зараз впустю. Зараз буде катастрофа. Поможіть!

Санітар

— Він сказав... Кирюха. Оля

— Він!

П'ятий до Малахія

— Не можу задавити... Це ж удав — всесвітнє зло. І тільки я впустю його — він задавить увесь світ... Поможіть!

Мал ахій рухом руки

— Поможу! О л я

— Невже він? Санітар

— Ще не вірите... У вас тут (показав на спину) родинка. Так? (Показав на груди). А ліва трошки більша за праву... Так? А ви любите, щоб все... (Зашепотів про щось в ухо).

О л я

— А він не казав, що тепер у мене тут... од його дитина?

Санітар

— Дурниця. Подвійний аборт; Кирюху із серця, дитину із черева — от і вся проблема.

О л я • — А про свою хворобу не казав?

Санітар

— Про яку хворобу?.. Та ви шуткуєте, Олю Ма-нойловно!

О л я

— Хочете пересвідчитись? Санітар

— Ну-ну... Це він на зло мені, за ті гроші... Отже паскудник, га! А ви чого зразу про це не сказали... Хіба так можна гратися!.. (Пішов).

Оля упала і тяжко заплакала П'ятий

— Зараз буде катастрофа! Пускаю! Поможіть!

Ма л ахій

непомітно стеживши за санітаром та Олею, заходив, захвилювавсь, як ще ніколи

— Негайно... Негайно потрібна реформа людини!.. Зараз кажу, або вже ніколи! Разом з цим пересвідчуюсь, що ніхто, опріч мене, такої реформи не зробить... Так. От тільки не знаю, з чого почати... Вихор думок, голубих, зелених, жовтих, червоних... Як їх багато! Ціла метелиця. А найбільш голубих, і вони, по-моєму, найкращі та найпри-датніші будуть на мою реформу. Треба ловити їх... Ось одна! Ось друга! Ось третя. Немов метелики, а дивіться, що з них виходить!

У хворій його уяві з'явилися, розквітнули дивовижні проекти, реформи, цілі картини. Спочатку з голубих коливань і метеликів збіглися, закрутилися якісь голубі кола з жовтогарячими центрами, забринів спів «Милость мира» Дехтярьова, перемішаний з Інтернаціоналом, брязкотом кадила та з трелями жайворонків, по тому вималювалось таке: десь у голубій РНК голубі наркоми сидять і слухають його доповідь про негайну реформу людини. Плещуть в долоні, схвалюють і вітають його, він далі показує наркомам наочно, як треба негайно реформувати людей. По черзі до його підходять: дідок в дармовисі, ко-лииіній воєнний в ґаліфе, дама, Агапія, санітар, божевільні, він накриває кожного голубим покривалом, повчає, переконує, потім робить магічний рух рукою і тоді з-під голубого покривала виходить оновлена людина, страшенно ввічлива, надзвичайно добра, ангелоподібна. Далі ці люди, багато людей і він на чолі їх, з червоними маками та з жовтими нагідками йдуть у голубу даль. По дорозі бачать — стоїть гора Фавор, Оля несе яблука святити, люди співають їй «осанна», тільки якось по-новому. По тому в голубому мареві маячить якийсь новий Єрусалим, далі голубі долини, голубі гори, знов долини, голубі дощі, зливи і нарешті голубе ніщо.

8

Очувся Малахій. Олі вже не було. Навколо ходили й

кружляли хворі

Малахій

— Ага... На підставі вищепобаченого (взяв пучку землі, поплював, розтер і помазав собі лоба) пома-заюся народним наркомом. (Гучно). Сповнилось! Слухайте всі, всі, всі... В ім'я голубої революції я помазавсь народним наркомом...

Другий

— Тихо! Я бачив, у траві верблюжі вуха ростуть.

М а л ах і й

— Хай ростуть!

— Вони ж слухають.

— Прекрасно!

— І переказують!

— Кому?

— Всім...

Малахій звів голову

— Прекрасно! Гей, верблюжі вуха! Перекажіть всім, всім, мій перший декрет.

Хворі поміж себе

— Всім, всім, всім. Малахій

— З ласки великої матері нашої революції я помазався народним наркомом. Анкета моя: ціпок і торбина сухарів; родинного стану я зрікся, пішки пройшов увесь стаж попередній, воду я пив із ста семи криниць; нарком без портфеля; зовнішні ознаки та клейноди мої: червона лента через ліве плече, ціпочок і сурма, для українців бриль і на великі свята — корона з соняшника в руці. Народний нарком Малахій. Ні, не так... Народний Малахій, в дужках нарком. Скорочено — Нармах... Ні, Нар-махнар.

Хворі

— Народний нарком. Нармахнар появився. Хтось

став навколіна

— Виведи нас звідси! Хтось захвилювався

— Він самозванець, не вірте!

Третій

— Коли ти велике начальство, — прикажи, щоб хліба святого не кришили. Хай крихти позбирають. Отож од таких і голод. Думка була весілля справляти, коли гульк — і молода, і мати весільна на баштані посохли... А замість кавунів дитячі голови посходили. Що крику, що плачу, кажуть...

Малахій

— Прикажу! Виведу! Всі бо ваші просьби, заяви у серце кладу. До речі — мій другий декрет... Всім, всім, всім... Негайно скасувати всі портфелі й теки. Коли ж урядовці спитають, куди їм складати заяви та скарги, відповідь дайте: однині всі скарги народні, заяви і просьби носіте: 1) в голові, 2) в перед-сердечних сумках — ніже ні в портфелях, ні в те-ках. Народний Малахій, нарком. Скорочено — Нармахнар. Харків. Вілла Сабурова.

Хворі

— Виведи нас, Нармахнаре! Малахій

— Виведу й поведуі Поведу туди, де зоріє небо й голубіє земля, де за обрієм співають на золотих сідалках голубі будимирі соціялістичні півні...

Хворі

— Нас не пустять!

— Не вірте йому!

— Сторожа не пустить.

— Небесні два сторожі й квочка не пустять.

Малахій

— Я вам скажу таке слово, що пустять — пароль такий, що й мур розваля... Підходьте по пароль!

Хворі

— По пароль! По пароль! По пароль!

Малахій кожному тихо

— Голубі мрії...

Хворі

повторивши той пароль, кинулись до муру

— Так виводь нас! Веди!

Малахій

— Лізьте!

Хтось із хворих

— А як піймають? Мал ахій

— Не впіймають!.. На сторожі коло вас сам нарком народний. Лізьте, кажу!

Подерлися, перелізли хворі через мур. Малахій переждав останнього. Тоді поплював на руки

— В ім'я соціяльної матері нашої революції (поліз і собі).

9 О л я

прибігла

— Стійте! Куди ви?

Малахій з муру

— Не закудикуйте! Хіба ще й досі не зрозуміли? Обійти треба кожну хату, межу і завод, щоб кожному преподати голубії мрії...

— І вам не сором перелазити через мур! Злізьте!

— Народний нарком має право перелазити через всі тини на Україні, через всі мури й паркани. Це моя прероґатива.

— Прошу й благаю вас — злізьте.

Малахій

— Гм... Вона просить (зліз з муру). Коли хто-небудь з бідних і покривджених попросить, щоб народний нарком повісився, він мусить і це негайно зробити... Бачте, Олю, народний нарком уважив вашу просьбу, тепер уважте ви мою. Пустіть мене туди.

— Куди?

— Туди, до всіх, а перш — до гегемонів.

— Побудьте ще трошки у нас, відпочиньте, а тоді й підете собі...

— Олю! Невже ви маєте мене за божевільного.

— Ну, от ще... Та ніхто, ніхто не має вас за божевільного.

Мал ахій проникливо

— Олю! У вас очі такі чисті й прозорі, що навіть тінь легенької неправди я бачу на дні їх і читаю —

божевільний.

— Та ні! То вам так здається.

— Щоб знали ви, Олю, — я не божевільний. Вийшла, як це трапляється, малюсінька помилка. Угадайте, яка?

— Не знаю... Скажіть!

— Малюлюнічка. Провожатий помилився — де б вести мене на віллу РНК, а він на Сабурову віллу одвів. От і все. А Оля повинна помилку цю залагодити, пустивши мене...

— Ні, ні! Я не можу. Попросіть професора. Він розумний і добрий, він вас огляне... І взагалі вас скоро випустять. Я чула, вас тільки на освідчення прислали... Та хіба вам погано тут? Дивіться — зелено як, квіти, повітря яке!..

— Не голубе! Ах, Олю! Од вас тепер залежить, щоб оновилася людина і земля у просторах блакитних, як лебідь на тихих ставах, музично і вільно попливла...

Десь за садом загув лунко заводський гудок. Малахій

так і скинувсь

— Чуєте?.. Туди, туди, — до гегемонів!.. І божевільним справді буду, коли спізнюсь і не поведу їх за собою...

Оля

— Ой, Боже! Гудок у заводі — дванадцять годин. Зараз на сніданок... А де ж другі... Де вони?

Малахій

— Вони вже пішли.

Оля

— Справді? Пішли снідати? Ma л ахій

— Так. На голубе снідання пішли. О л я

— Так ходімо ж і ми. Мерщій! (Пішла).

Малахій пішов був за нею. Скоро вернувся — сам. Взявся лізти знов на мур. Завагався

— Ні... Вона мене просила.

10 О л я

вернулась

— Наркоме! Малахій

— Не бійтесь! Я ж відступивсь і здавсь на вашу просьбу. Проте я маю вас переконати, Олю. Я мушу першій вам преподати голубії мрії, тим паче, що в очах у вас вони ще не зів'яли, бринять, а як коли, так їх там ціла повінь. Я з вас почну...

— А я покличу санітара.

— Олю! Я навколіна стану, ось... До ніг вклонюсь, молитиму, пустіть...

— У вас температура, наркоме. Вам треба лягти.

— Навпаки, мені треба встати. Олю, хвилиночку... Ви тільки зважте, що дадуть мої проекти вам особисто. Бо хто-хто, а ви колишете завжди голубії мрії. Не пустите ж мене — доведеться, чорний очіпок надівши, однести їх на гробки.

— Гукають.

— А пустите — він вернеться.

— Хто?

— Кирюшик.

— Не вернеться.

— Згідно з проектами моїми — вернеться. Не-вкоснительно. Уночі зимою...

— Гм... А чом не весною?

— Зимою. Ви, Олю, засвітивши каганець самот-ности, прястимете нитку жіночого смутку. А колиска рип-рип, а в колисці дитя хлип-хлип, — мати Оля горювальниця пісню співатиме, оту саме, як її... (Заспівав): — Ой спи, дитя, без сповиття. Поки мати з поля прийде, та принесе три квітоньки: одна буде дрімливая, друга буде сонливая, а третя — щасливая... (Нахилився до О лі) У О лі сльози?..

Оля

крізь сльози

— Ну, а далі що? Мал ахій

— Зимою вночі. Метелиця буде по всіх степах, по всіх світах: гу-гу-гу. Коні в степу тупу, тупу — то з походу революційного їхатиме він...

— Хто?

— Згідно з проектами — Кирюшик.

— Так?

— Невкоснительно. У віконця стане, тихесенько постукотить: «одчини, дружино Олю, товаришу вірний»... (До Олі) Оля?

Оля

тихо

— Одчине...

Мал ахій

— Засніжений, заметений у порога стане: — «Драстуй», — скаже. Тоді Оля у відповідь (Заспівав з відомої солдатської пісні, одмінивши трохи слова): Драстуй, драстуй, милий мій, пожалуй у хату... Тоді скаже милий: — Олю, оновлений після ре-форми людини, спокутавши гріхи свої перед тобою в походах і боях за голубосяйні мрії, я вернувсь до тебе, прости мене... Оля скаже...

О л я

замріяно

— Прощаю! Прощаю! Ма л ахій

— Тоді милий посадовить свою Олю коло колиски... Отак. (Посадив Олю на пні). То на неї любо гляне, то на милее дитя, то к серцю пригорне, то в очі загляне, то ноги цілує святі у чашечки похололі... Оля плаче?

Оля

— Ні... це я так, дурненька (замріяно). Ох, як же я нагорювалася, тебе ждучи, милий!..

Мал ахій

— Це все відбудеться згідно з моїми проектами... Я маю поспішати, Олю. Я йду.

Оля

замріяно

— Ідіть! Ідіть! Мал ахій виліз на мур. Сів

— Ходімо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад моєї негайної реформи...

Близько почувся санітарів голос: Олю Манойловно! Оля

— Кличуть!.. Тікайте! Мал ахій

— Не тікаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято онов-лення нашого українського роду, що відбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по-старому ж — на Спаса. Подробиці: бой конфеті, серпантин і то, що у моїх декретах... (Скочив за мур, потупотів десь).

11

Санітар підбіг

— Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичі (подивився кругом). Та де ж він?

О л я

заступила те місце, де переліз Малахій

— Не знаю. Санітар

підозріло

— Як так не знаєте? Та я черговому лікарю рапорта напишу, як і хто гуляє з хворими в кущах, а тоді — не знаю... (Оля мовчала). Ви набрехали на Кирюху: ніякої хвороби, каже він... (Оля мовчала). Де Стаканчик?.. А хворі всі де?.. Може повтікали?

Оля

очутилася

— Хворі? Вони он... -Де?

— Пішли снідати, і Стаканчик.

— Нічого подібного, там їх нема.

— Та он вони, хіба не бачите, за ріг зайшли...

Санітар побіг. Десь близько почулися тривожні голоси: Хтось випустив хворих! Хворі втекли! Оля перелізла

через мур

12

Біля канцелярії стояли, ждали кум і Любуня. Хвилювалися

Любу н я

— Аж не віриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем його додому... Боже! Що вже находилися, а що наговорилися... Невже, хрещений?

Кум

— Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь... Ось приклади, хрещенице, руку ік серцю...

— Ой!..

— Та ні... До мого серця.

Любуня приклала руку до кумового серця

Кум

— Як?

— Ой же б'ється!

— Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп-гуп-гуп. Сильне хвилююся я. (По павзі). Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибо-гина гребля, шу-шу — очерет... Кум сидить, і я си-дю, кум вудить, і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цім-м... Куме, комар! А кум: га-га? Ляп себе по лобі...

— У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у ґулях.

13

Вийшов санітар

— Це ви прийшли по хворого Стаканчика? Кум

— Не тільки ми, а й дочка його ось... Санітар

— Його у нас вже нема.

— Як так нема?

— Він втік.

Кум остовпів. Любуню спазми взяли

— Ой... ой... ой... Кум

— Не кричи, бо я вже нічого не чую (до санітара). Скажіть, ви мене вдарили?

Санітар

— Я?.. Нічого подібного. Кум

— А чого ж мені в голові загуло?

Любуня

знов узяло її на спазми

— Утік... Кум

— Не кажи!

— Утік...

— Не кажи цього слова!

Любуня заплакала

— Уті-і-ік... Кум

до санітара

— Запитання!

— Будь ласка.

— Коли утік?

— П'ятнадцять хвилин тому... Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонимо до міліції, зараз його вловлять...

— Спасибі, — тепер уже не вловлять.

— Ви так думаєте?

— Не вловлять. Як судився за півня з сусідкою, то три роки, аж поки не висудив...

— До чого ж тут півень?

— А до того, молодий чоловіче, що характер у кума такий. Раз уже почав тікати — до смерти тікатиме. Розумієте?

— Нічого не розумію.

— Як не розумієте? Він у вас тікає, а ви не розумієте! А як подам у суд і навіть на раднаркомів, що не встерегли кума, що він утік і може чортзна-що наробити... Бюрократи ви всі після цього!.. А втім, ви тепер нам не потрібний, молодий чоловіче... І взагалі лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймої гармати в самісіньке моє серце, ніж прийшли з таким повідомленням... Ідіть, бо не можу на вас дивитися!

Санітар

— А я кажу — міліція вловить. Навідайтесь завтра (пішов).

Кум

— Сяду тепер та посумую... Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме, куме! Любив тебе, шанував, як брата рідненького, у серці носив і доносивсь — до музолів... (По павзі). А посумувавши, скажу: шабаш! Додому, Любонько, і навіть негайно!

Лю буня

— Без папоньки?

— Не тільки без папоньки, — без кума.

— Хрещений!..

— Додому!

— Хрещений!..

— Шабаш!

— Хрещений! Як же ми без папоньки на очі появимось?

— Прийдем уночі.

— Мамонька проклянуть мене... А вам до церкви як, на базар? Скрізь питатимуть, чом без кума вернувся?

— Не піду я до церкви... А втім, чого я хвилююсь, коли я постановив: прийти, захворіти і вмерти...

— Не можна без папоньки.

— Можна, — не можна, годі, кажу!

— З ким же тепер рибу ловитимете?

— Сам!

— А не можна, не можна без папоньки... Хто в дамок сяде з вами, хто про політику?

— Сам!

— Аз ким «сади мої зелененькі» заспіваєте?.. А як же на Різдво, на Великдень?..

— Сам! Сам заспіваю, сам занедужаю, сам і помру! Сам!

— Хрещений! Згадайте, як на ваші йменини ви папоньку додому вели та й заблудились на своїй же вулиці, й якби не Полкан наш, то б і не знайшли воріт...

— Не згадуй, бо хіба я кажу, що кум поганий чоловік? Кажу я так? Кажу?

— Ні.

— Музолі у серці од любови й досади. Хто ми, кум і я? Хто? Хлопчики-піонерчики, що наввипередки побігли, чи до гробу вже підходимо?.. (По павзі). Він буде по наркомосах усяких бігати, до Ве-цека скакатиме, а я буду останніх поросят продавати, щоб його завертати додому?.. Годі! Додому!

— Я не поїду, хрещений.

— Що?

— Я сама щукатиму. Знайду, приведу — щастя, не знайду...

— Загинеш!

— Не знайду — загину... Сама собі смерть заподію.

— А як твоя мамонька, а моя кума, хрещенице, та все хвора лежить і навіть помирає... од тифу?

— Мамонька як благословляли мене в дорогу, да руки мені цілували, сльозами поливали, молили, Щоб я без папоньки не верталась.

— А як твої сестри Віруня й Надюня і собі ле-жать, на малярію заслабли, ніхто води не подасть і нікому компреса на нещасний лоб накласти?

— Не можу! Тоді ще, як у церкву заскочила та молилась, тоді ще відчула, що доля нас розлучить.

— А як там без тебе всі квіти на вікнах посохли і в палісаднику посохли?

— Сон мені щоночі, хрещений: одна я немов, один на степу плету вінок з васильків та нагідок, а вони сухі немов, сухі, як ото мертвому в голови кладуть... Доля віщує, її не обійдеш, хрещений.

— І курчата без води заливаються, а квочка не зна, що далі робити, де води шукати.

— Хрещений!..

— І після цього не йдеш?

— Ні!

— Ага! Так ти хочеш показати, що в тебе папонь-кина характер... Дак знай же, знай, що й я не абищо і маю характер твердішую втричі за кумову й твою. Прощавай! (Обійшов. Посварився). Одумайся! Загинеш! (Любуня мовчала. Кум насунув капелюха). Загинеш, кажу!

ЧЕТВЕРТА ДІЯ

1

Турбувалась мадам Аполінара, щоб бува не накрила її установу міліція, а найбільше вночі побивалась

— Гляди, Агапіє, часом наскочить міліція, кажи: це мої онуки Оленька і Любонька, допіру приїхали... говіти абощо.

Агапія

на все годилася

— А Господи! Так і скажу, аби тільки подорожну ви мені до Єрусалиму виклопотали...

— Виклопочу!

— Чи скоро ж?..

— Зажди!

— Коли ж місяць жду... (Шепотіла). Ні грошей, ні Єрусалиму.

І як на зло Аполінарі в цю ніч десь недалеко зривались

тривожні свистки

2

Вискочив з якогось чуланчика знервований гість Гість

— Свистять!.. Ах, мадам Аполінаро, скільки я вам радив знайти безпечнішу кватиру, щоб подалі— далі од радянської влади...

Докірливо, сердито глянув на мадам Аполінару і побіг по східцях через задні двері. Забув застібнути підтяжки

Апо лінара

йому вслід заломила руки

— Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелеґальні!

З

Із того ж чуланчика вийшла Любуня

— Нудно... Хай грають. Апо лінара

— Не треба, Миронько! Чуєш — свистки? Любуня

— Втечу! Апо лінара до музики

— Ну, грайте! Тільки, благаю, — піяно, піяно...

Любу ня підійшла до Агапії

— А що як папонька вдома? Агапія

— То Бог святий один знає... Любуня

— Я оце подумала, і весь світ мені почорнів. А що як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голосніше!

4

Увійшли, по східцях захиталися дві дівчини з гостями

й Матильда

— Ось... Прийшли.

Перша

— Котики, ви не пожалієте.

Гість

— Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как з белих яблонь дим...

Друга

— Браво! Гість

— Увяданья золотом охвачений. Аполінара

до дівчат

— Прийшли мої дітуні... А Оля ж де? Матильда

— Вина! А тоді про Олю...

Друга до гостя

— Можна грушу? Гість

— Будь ласка... Я не буду больше молодим... Чого душенька ваша хоче, те й беріть!..

Дівчата

— Ой, який добренький! Гість

злякався своєї доброти

— Тільки з умовою. Дівчата

— З якою?

— На вибір дається півхвилини (вийняв годинника). Півхвилини що завгодно. Півхвилини! Раз, два!..

Дівчата

— Шоколяди! Вина! Пундиків!

Гість

— Якої саме шоколяди? Якого вина?

Дівчата

— Червоного ссуіодкого! Ні, білого!

Гість

— Та якого ж, кажіть?

Друга дівчина

— Цукерок! Рахат-лукуму!

Гість

— Що більш вам до смаку? Друга

— Цукерки!

Гість

— Сто грамів? Двісті грдмів? Триста грамів? Півхвилини минуло.

Перша

— Так скоро? Гість

— Жізнь моя, іль ти приснілась мне... Перша

— Я ж шоколяди хотіла.

Гість

— Точно я весенней гулкой ранью проскакал на розовом коне... Ні, годі (сів на стіл).

Друга

— Постривайте ж! Ми вам теж скажемо: що завгодно, тільки півхвилинки... Ха-ха-ха. Уявляю. Півхви линки...

Апо лінара

— Ах, Мусю, Мусю! Хіба ж так можна жартувати. Гості й справді подумають — півхви линки...

Розлила вино по чарках. Гості взялись частувати

дівчат

Агапія до Любуні

— От якби тобі, доню, папоньку знайти, а мені дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?..

— Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню.

— Я й забула, що ти десь із степів... Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимі...

— Болить, бабуню, серце, подобно я умру...

— А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла з Єрусалиму і на третій день померла...

Дівчата схопились з-за столу

— Мадам Аполінаро! Мамочко! Гості просять потанцювати. Можна?

Аполінара

— Тільки благаю вас, дівоньки, піяно! Піянісимо!

Музика заграла фокстрота. Майнули тіні по стінах, по стелі — гості й дівчата пішли у танок

Любуня

— Ось грають, танцюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що як па-понька до млинів уже доходить, а я тут?

Агапія

— Немов заснула: лице таке ясне та біле, їй-бо, не брешу. А в труну їй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали і кипарисовий хрестик... Дай, Боже, тобі, доню, мені й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Любуня пішла в чуланчик. Агапія доказує своє). Хіба прошения написати? Товариші, отак і отак, Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повірите, товариші, аж сниться вже. Іду, немов пливу в повітрі повз море тепле, і стежечка в червоних квітах, а десь за морем сяйво до неба, як от зоря улітку бува... А знаєте, товариші, як не вдасться до Єрусалиму, так я Вухсє... (Закуняла).

5

Оля привела Малахія. Ще з порога гукнула

— І я з гостем, та ще з яким!..

Дівчата й гості привітали Олю оплесками, вигуками «ура». Музика вдарила туша

Ма л ахій ставши на сходах

— Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився). Вітаємо наших вірноподданих!..

Аполінара до Олі

— Це здається Мірин, Любчин... О л я

— Батько. Аполінара

— Навіщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навіщо драма!

О л я

— Де вона? Аполінара

— Ша! їй голова заболіла. Спить. О л я

заглянула в кабінетик

— Миро, ти спиш?.. Спить! (Підійшла до Ма-лахія). Що дорожче, наркоме, батько чи сон?

Мал ахій

— Сон, якщо він по роботі. О л я

криво всміхнулась

— Нуда ж по роботі. Вибачте, я піду передягну-ся, а то змокла (до всіх). Дощ надворі.

6

Із розгону ввійшов іще гість

— Здорово, контрреволюціє! Аполінара

зраділа і разом занепокоїлась

— Боже мій! Дівоньки! Дивіться, хто прийшов...

Дівчата

до нового гостя

— А-а! 0-т!.. Наше «ніколи» прийшло.

Гість

подивився на годинника

— Ого! П'ятнадцять за першу. Поїзд у другій. Ще треба телеграму вдарити... Так! Пляшку пива мені, дві пляшки вина і цукерок дівчаткам — мерщій!

Аполінара

— Може б повечеряли, милий... Гість

— Ніколи! Ніколи! Де Мира? Дівчата

— Миро! Миро! До тебе «ніколи» прийшов.

Аполінара

ще гірш занепокоїлась

— Ша! Піяно, дівоньки... (До гостя благально). Може б ви сьогодні другу собі подруженьку вибрали.

Гість

— Ніколи, контрреволюціє! Я на п'ять хвилин. Аполінара

— Вона хвора.

— На що саме?

— їй голова болить.

— Дурниці!

Аполінар а

— Милий, драма буде... Гість

— Ніколи!.. Миро! Можна? (Пішов у чуланчик).

Мал ахій до Аполінари

— Хто він такий?

Аполінара

— Знакомий наш... Що веселий, а добрий...

Мал ахій

— До кого пішов?

Аполінара

— Я й сама не знаю... Бачте, я харчую їх, себто — приходять їсти, тут і спочивають, а котра, то й з гостем... Хіба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту... Може горілоньки з дощу або пива.

Мал ахій

— Я вам забороняю продавати любов у коробках!

— Яку любов?

— У коробках, кажу! Хіба не бачу — нагородили коробок на кохання, немов кльозетів. Де місяць? Де зорі, питаю? Де квіти? (Вийняв з кишені якусь саморобну дудку, заду див). Всім, всім, всім декрет! Однині забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев'яних, тим паче у фанерних, коробках любов... Ні, не так. Щоб не зламати принципів нашої економполітики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тільки не в коробках, не законсервовану, а при місяцю, при зорях вночі, на траві, на квітах. Коли ж закортить кому вдень, то здебільшого там, де дзвонить у розгонах сонце і гудуть золоті бджілки, отак: дз-з-з... Нармахнар (подумав) Перший.

7

Убігає Любуня. За нею гість Гість

— Куди ти? Мені ж ніколи, Мирко!

Любуня

— Папоньки голос! Пустіть!.. Папонька милий мій, любий, дорогий, золотий... (Поцілувала йому руки). Насилу, насилу я вас знайшла.

8

Ускочила Оля, набігли дівчата, підійшли, хитаючись, гості

(У л я

— Це я тобі його знайшла. Агапія

— А мені приснилось, — ангол у сопілку золотую грає... Коли гульк — аж це Любоньки батенько.

Дівчата

— Справді, батько?

— Миро! Це твій батько?

Ма л ахій

— Я не батько. Я народний Мал ахій. Та НЄВуКЄ уК не читали першого декрету? Зрікся родинного стану...

Гість подивився на годинника, махнув рукою й побіг Любуня

— Папонька любий! Ви не дивіться, що я така, що я в таких нарядах...

Мал ахій

— Зрікся родинного стану, кажу.

— Простіть мене, папонько. Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копійку заробляла...

Агапія

— Простіть її за блуд, і Бог вам ще не такі гріхи відступить...

Оля не спускала з Малахія очей Любуня

— Зараз приїде Ванько, ми сядемо, папонько, і до вокзалу... У мене є гроші, аж п'ятдесят три рублі. Квитки я куплю з пляцкартами, ситра в дорогу, помаранчів. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мій, а вже сивенький...

Мал ахій обійшовши

— Кажу, нема папоньки... І кума нема! Є народний Малахій, нарком! Нармахнар! Перший!

Любуня

— Що ж мені тепер?

О л я

до Малахія

— Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна!

Малахій

— Запалюйте огнища універсального кохання на вулицях ваших городів, грійте потомлених, — в голубих моїх країнах вам за це спорудять пам'ятники...

Любуня

— Як же мені тепер?

О л я

— Попросимо, щоб він іще одну голубу брехеньку розказав, і знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночі. Ха-ха-ха. Скільки їх, милих, вже зо мною спало, що ж, як доведеться приймати та гріти з походу, то ще задавлять... Музико! Колечко!

Любуня, як хвора, поточилася в чуланчик. Дівчата й

гості підхопили Олю

— Браво! Браво!

— Колечко!

— Оля колечко співа.

Оля

в супроводі музики заспівала: Потеряла я колечко, потеряла я любов, через етоє колечко буду плакать день і ночь. Міл уехал, меня бросіл ще й малютку на руках, як згляну я на малютку, так сльозами і заллюсь — через тебя, моя малютка, пойду в море утоплюсь.

Ма л ахій зійшов на східці

— Алло, алло!.. Перекажіть радіом всім, всім, всім на Україні сущим — людям, тополям, вербам нашим, степам і ярам і зорям на небі.

О л я

Довго русою косою Трепетала по волне, Правой рученькой махала: Прощай, міленький, прощай!

Мал ахій самотньо

— Перекажіть, що народний Малахій вже сумує, і срібна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагічно: на голубих мріях сумує...

Його оточили дівчата і гості. Сміялися. Танцювали. І от в цей момент крикнула Агапія: — Любина завісилась!

Аполінара

— Завісилась!

Дівчата заглянули в чуланчик

— Завісилась!

— Завісилась!.. Мирка!.. їй-богу!

Знялась тривога. Гості, дівчата кинулись врозтіч, східцями в двері

Агапія до Малахія

— Ваша донечка завісилась! Ма л ахій

— Не тривожтесь, вірноподданко, вона не завісилась, а потонула в морі... Більш точно — в голубому морі...

9

О л я

вийшла з чуланчика

— Зняла... Вона вже мертва... (До Малахія). Чуєте. Це ж ви її довели... до смерти!

Мал ахій

— Он краще ловіть молодика, бо він мочиться у море.

О л я

— Він остаточно збожеволів... Куди ж тепер, після голубих мрій? (Сама собі одповіла переконливо). Чого ж іще думаєш... Туди... Назад. На службу. (Повязалась хусткою й пішла, твердо ступаючи).

10

Ускочила Аполінара з невеличкою скринькою, в яку запихала намисто, золоті обручки, шматок шовку тощо

Аполінара

— Я вже яка, але ж не така, як оцей... (Плюнула на Малахія і побігла).

Ма л ахій

— І плювали, і били його по ланітах. То він, узявши сурму золотую, подув у ню... (вийняв дудку) і заграв всесвітньої голубої симфонії (заграв на дудку). Я — всесвітній пастух. Пасу череди мої. Пасу, пасу та й заграю...

Агапія засвітила свічечку. Малахій грав. Йому здавалося, що він справді творить якусь прекрасну голубу симфонію, не зважаючи на те, що дудка гугнявила і лунала диким дисонансом.

♦Літературний ярмарок», серпень 1929, кн. 9, стор. 151-232.

ВІД УПОРЯДНИКА

Цей текст НАРОДНОГО МАЛАХІЯ взятий без змін із «Літературного ярмарку». Ми зовсім опустили лише четверту дію — сцену на заводі, що її Куліш написав і додав до п'єси на вимогу цензури і ЦК партії. Святослав Гординський, який звіряв текст п'єси в «Літ. ярмарку» з текстом оригіналу п'єси, як вона йшла в перших виставах «Березоля», встановив, що в тексті в «Літ. ярмарку» є ряд пропусків. Подаємо тут текст двох із тих викреслених цензурою місць. В 3 сцені другої дії, після слів Малахія, де він закликає голову Раднаркому прийти і розбудити «у себе в комендатурі найтемніші елементи з того ж народу, в присутності реформатора з того ж народу», в «Літ. ярмарку» є пропуск такої розмови Малахія з бабою Агапією: Малахій

— Іскажіть, гражданко, якої ви нації? Агапія

— Як це?

Ma л ахій

— Я питаю, ви руська, українка, єврейка, татарка?

Агапія

— Руської віри.

Мал ахій

— Виходить, руська.

Агапія

— Мабуть, руська... Ну, даж, руська...

Мал ахій

— Кацапка... Агапія

— Ні, ні, і в роду таких не було... Мал ахій

— Наочний приклад до моїх проектів... Жаль, що нема наркомів... Скільки вам літ, Агапіє?

Агапія

— 57... Ні, збрехала... 59... У піст... Ну, даж, 57. Ні, ні, ні, 59. Здається, 59.

Мал ахій

— У вас на селі революція була? Агапія

— Не знаю... Неграмотна, то й не знаю, про що питаєтесь.

Мал ахій

— Развйорстку брали? Махнівці або петлюрівці були?

Агапія

— А, Господи, брали. І Петлюри були... Аякже, прибігали на конях.

Ma л ахій

— А красні? Комуністи? Більшовики? Агапія

— І більшовики були... Попереводилися тепер усі: Петлюри і більшовики... А комуністи ще не перевелися.

Другий

— Треба припинити цю комедію. Секретар

дзвонить

— Комендатура... Пришліть кого-небудь з варти... (ДоАгапії). Громадянко, вам до кого, в якій справі?

Агапія

— До Єрусалиму якби мені, товаришу, чи як вас. Мал ахій

— Революція заскочила була в село на конях, а нині тільки курява на далекому обрії... Голубая курява... Ви чули. Вона шука дороги до Єрусалиму... Хату спродала... Це трагічно й комічно...

Агапія

— Правда. Якби ще товариші помогли... Хоч скажіть, чи є туди дорога...

Мал ахій

— Ви зрозуміли тепер, як потрібно реформи людини в першу черг...

Секретар

— Про це вже знають усі... Кум

— Без тебе знають... Мал ахій

— Дак скличте негайно держплян, раднарком. Розгляньте проекти... Оновити їх треба. І Україну. І Україну, кажу. Старчихою бо стояла при шляхах битих, задрипана, струпом укрита, з торбиною... Що з того, що в торбині Тарас і Грінченка словник — вся культура... Така даль голуба сьогодні, а вона... соняшник луска. Ненавидю рабу... Оновити або вбити...

Агапія

— Розпитуюсь — ніхто не зна, чи є туди дорога. Будьте милостиві...

Мал ахій

— Чому ще й досі проекти мої не розглянуто? Секретар

— Я вам сказав: через місяць. Мал ахій

— Я вимагаю зараз! Секретар

— Вимагати ви не маєте права. Мал ахій

— Мене народ послав. Кум

— Брешеш, куме! Всі сусіди, увесь народ мене сюди послав, щоб завернути тебе додому...

Мал ахій

— Більш, як сто сіл, хуторів, містечок я пішки пройшов, йдучи до Харкова, столиці УЕСЕРЕР, на ногах моїх ще й нині порох степових шляхів, із ста криниць та колодязів, спочиваючи, пив я воду і з народом гомонів... Тільки біля криниць народ наш, уста роззявивши, всю правду глаголе... Я делеґат!

Кум

— Брешеш, ти з дому втік!

На 192—193 сторінці «Літ. ярмарку» є недокінчена репліка Малахія, що починається: «Мене? Реформатора?» і кінчається словами: «Не перебивайте! Хто там перебиває?» В тексті бе-резільському це місце виглядає так: М а л а х і й: (...) Не перебивайте! Хто там перебиває? Кажіть руською мовою, не ґвалтуйте української...

Секретар: (забирає телефон) Товаришу реформатор. Прошу до порядку.

М а л а х і й: (обійшовши) Терпіти не можу... Наукраїнізува-ли. Не вміють сказати КРИВИЙ... КРІВИЙ або КРИВІЙ... Питаю: навіщо українізують чужих? Хіба щоб погонич скидався на українця і непомітно було, як їдять удвічі більше калорій.

С. Гординський. «Справжній народний Малахій». «Київ», Філадельфія, 1953, ч. 4, стор. 191-195.

Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

ЗМІСТ

1.	Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
2.	ЮРІЙ ЛАВРІНЕНКО
3.	ПОЕЗІЯ Павло Тичина
4.	Максим Рильський
5.	Яків Савченко
6.	Дмитро Загул
7.	Михайль Семенко
8.	Олекса Слісаренко
9.	Микола Зеров
10.	Василь Еллан (Блакитний)
11.	Василь Чумак
12.	Майк Йогансен
13.	Володимир Сосюра
14.	Володимир Свідзінський
15.	Павло Филипович
16.	Тодосій Осьмачка
17.	Ґео Шкурупій
18.	Дмитро Фальківський
19.	Василь Бобринський
20.	Михайло Драй-Хмара
21.	Євген Плужник
22.	Леонід Чернов (Малошийченко)
23.	Степан Бен
24.	Микола Бажан
25.	Марко Вороний
26.	Василь Мисик
27.	Олекса Близько
28.	Кость Буревій (Едвард Стріха)
29.	ПРОЗА Микола Хвильовий
30.	Валеріян Підмогильний
31.	Григорій Косинка
32.	Іван Сенченко
33.	Борис Антоненко-Давидович
34.	Юрій Яновський
35.	Остап Вишня
36.	ДРАМА Микола Куліш
37.	Кость Буревій (Едрард Стріха)
38.	ЕСЕЙ Андрій Ніковський
39.	Юрій Меженко
40.	Микола Хвильовий
41.	Микола Зеров
42.	Володимир Юринець
43.	Олександер Довженко
44.	Лесь Курбас
45.	Михайло Грушевський
46.	Юрій Лавріненко
47.	Євген Сверстюк
48.	ПОЖЕРТВИ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate