Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЕСЕЙ Андрій Ніковський
1885-1942
Якось маленьким, обідраним хлопчиком стояв Андрій Ніковський перед вивіскою магазину в Одесі і на запитання одного пана, що він робить, відповів: «Учусь, дядю, читати». Зворушений пан поміг хлопцеві здобути освіту, і Андрій блискуче закінчив в Одесі не тільки гімназію, а й Одеський університет. Завдяки цьому випадкові модерна Україна першої чверті 20 сторіччя дістала в особі Андрія Ніковського одного з найбільших культурних діячів у ділянці політики, науки і літератури.
Народився він 2 жовтня 1885 року в Одесі чи під Одесою у бідній приміській селянській родині. Маючи нахил до жур-налізму, змолоду співробітничав у місцевій одеській пресі; також брав активну участь в організованому українському житті Одеси. Коли в 1908 році утворилася партія ТУП (Товариство Українських Поступовців), — він став одним із чільних діячів цієї партії, з ініціативи якої заснувалася в перші тижні революції 1917 року Центральна Рада. 1910 (за іншими даними 1913—14) Ніковський став поруч із Сергієм Єфремовим редактором щоденної великої української газети «Рада», а коли царський уряд під час війни заборонив «Раду», Ніковський редагував журнал «Основа» (Одеса, 1915), співробітничав у нелегальному часописі української революційної молоді «Боротьба» (1915). Великі організаційні здібності виявив Андрій Ніковський, коли став уповноваженим Комітету південно-західнього відділу Союзу міст. Ця громадська організація для допомоги населенню і фронту під час Першої світової війни мала сильні суспільні й фінансові позиції; в ній зосередились великі кадри української інтелігенції, що проходили тут своєрідну школу організаторської праці в великих державних масштабах і що, порядком опіки над біженцями й полоненими та окупованими західньоукраїнськими землями, знайомились із здобутками українського життя в Галичині. Ніковський був одним із керівників тих українських кадрів, що в їх руках опинився південно-західний відділ Союзу міст.
В перші дні революції 1917 року, саме 17 березня, Ніковський став членом Комітету, що його обрала рада громадських
організацій і партій у Києві і що в його руках була фактична влада в Києві протягом перших трьох місяців революції, поки його місце посіла Центральна Рада. Ніковський був обраний на з'їзді ТУП 26 березня 1917 до ЦК ТУП, а також став редактором відновленої «Ради», що тепер виходила під назвою «Нова рада» (1917—19). З самого початку утворення Центральної Ради (21 квітня 1917) Ніковський став її членом і був одним із заступників Михайла Грушевського як Голови Центральної Ради. 7 листопада, під час більшовицького перевороту в Петрограді і спроби білих і червоних росіян захопити владу в Києві і повалити Центральну Раду, Ніковський став членом «Крайового комітету для охорони революції на Україні», що його утворила Центральна Рада. Після перемоги Центральної Ради в листопаді 1917 уряд УНР (Генеральний секретаріят) — призначив Ніковського комісаром міста Києва.
Завалений кипучою і складною працею над організацією законодавчої (Центральна Рада) і виконавчої (уряд) влади новоутвореної Української республіки, Ніковський, як редактор «Нової ради», систематично висвітлював у цій газеті найпе-кучіші питання українського державного і культурного відродження. Під час німецької окупації 1918 року він, одійшовши від організаційно-державної праці, редагував далі «Нову раду», а також написав книжку літературно-критичних есеїв VITA NOVA (Київ, в-во «Друкар», 1919; статті про Павла Тичину, Михайла Семенка, Якова Савченка, Максима Рильського). У цій талановитій книжці він проголосив велике світло українського відродження, його нові духові маршрути. Незважаючи на свої помірковані політичні і суспільні позиції, Ніковський з ентузіяз-мом привітав тодішніх українських радикальних модерністів із Семенком включно. Цією книжкою Ніковський утвердив себе як першорядний літературний критик того часу.
В час готування повстання проти німецької окупації 1918 року Ніковський був першим головою Українського Національного Союзу, що об'єднував усі ворожі до окупації українські республіканські партії. В 1920 році Ніковський був міністром закордонних справ УНР в кабінеті Прокоповича. Не бажаючи ангажуватись у різні комбінації після поразки УНР, Ніковський емігрує спершу до Варшави, а потім до Відня, де, відійшовши від політики, працює у відомому українському видавництві Оренштайна, прислужившись до видання серії високовартісних книжок.
1923 (чи 1924) Ніковський повернувся в Україну до своїх дітей, бажаючи, за згодою радянського уряду, віддати всі свої сили на українське культурне будівництво в УРСР, до якої
опісля весь час виявляв себе лояльним громадянином. Він зосередив свою працю у Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН), ставши членом Постійної комісії ВУАН для складання словників, — десятки словників цієї комісії, що встигли вийти до розгрому 1933 року, становлять цілу епоху в розвитку модерної літературної української мови. Водночас Ніковський виконує велику працю як перекладач (зокрема його прегарні переклади й редакція цілого циклу Гоголя ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ ПІД ДИКАНЬКОЮ) і як літературний критик (статті про Підмогиль-ного, Яновського тощо).
Незважаючи на те, що Ніковський не вчинив ніяких політичних вчинків проти радянської влади, а, навпаки, вклав усі свої сили на розвиток української культури в УРСР — і якраз за це останнє! — Москва вирішила знищити Ніковського разом із такими лідерами ВУАН, як Єфремов, методою найпідлішої поліційної провокації і терору, сфабрикувавши 1929—30 року процес СВУ (Спілки Визволення України) і силою змусивши підсудних підписати фальшиві свідчення проти самих себе. На процесі Ніковський в окремих іронічних репліках дав зрозуміти публіці цю фальсифікацію і провокацію. Він був засуджений до каторги в північній Росії. Кажуть, нібито пережив її.
VITA NOVA
(Уривки з книжки) З передмови
Аве віта нова — морітурі те салютант. Гряди, голубице Нового життя. Тебе вітають, мусять тебе привітати давні мрійники далеких зірниць.
Темпора футура прорізають темряву літературної втоми і благословляють імена небагатьох новаторів, котрі нас свого часу дивували чудною формою, оманою своїх снів.
...Це не зле, що Микола Вороний, Петро Карман-ський, Грицько Чупринка, О. Олесь та інші різними шляхами прийшли були до того місця, де «три дороги різно», певний час вагалися в виборі і скінчили на тім, що, зав'язавши очі, поприходили на високе лоно нашої поезії, того самого Шевченка, з почесних обіймів якого мали вони вирватися, але якого не подужали і не одіпхнули в минувшину.
...Збирали вони пильно й обережно зерна народного світогляду і тяжко боялися егоїзму, уникали химерної гри фантазії, бокували од нових теорій пізнання світу й людини, лякалися індивідуалізму й тікали від одиниці до громади, були не вище і не самотньо від переживань своєї інтеліґенції.
...І в ці роки, в дні найбільшого вияву національної думки, над усіма корогвами, кулеметами, оркестрами, гарматами, процесіями, гетьманами, політиками, партіями, ватажками, і парляментами... панував він один: — Український поет! Монархічна
Росія, ідеологи централізму, міжнародні політики й місцеві педанти мусять схилити свої голови перед ним, великим і непоборним властителем іржавого пера — Ти переміг, Поете!
Українську переможну революцію зробив Шевченко, — не полководець, не герой, не цар, не дипломат і не німецький народний учитель, — зробив поет!
...Здавалось би, — який злочин, яка екзотичність, що в дні нашої загальної мобілізації, в ці дні являються артистичні постаті Павла Тичини, Якова Савченка, Максима Рильського і М. Семенка з якимись своїми настроями і формами, з капризним вибором тем і ритмів та своїми чисто поетичними інтересами. Але безтактности в цьому нема; нація живе повним життям, і ось вам перші ознаки національного багатства: являється лишок, являється розкіш, не необхідне.
...Нехай же ростуть і плекаються на нашій землі нові люди, котрі вільно, не думаючи, черпатимуть вогонь надхнення з багатства своєї країни, нехай дістануть дар щедрий і великий, бо творчість єсть цінність сама по собі, з якої даятель поживе ту користь, якої сам схоче.
З розділу «Інтермеццо»
...Ні, мій друже, ми з вами живемо старим в сучасному. Це не значить, що наше не єсть життя: воно зберігає всю силу інерції, воно все ще живе й працює, дає наслідки й ефекти, гальмує й імпульсує сучасність — словом, живе своїми законами акцій і реакцій... тільки одно: за ним нема будуч-ч и ни.
...Села, старого села, побуту, специфічної сільської й селянської етнографії нема, — все змінилося або змінюється на якесь нове, невидане, упевнене, бешкетне, сміливе, завзяте й одверто цинічне. Але сильне й тямуще. Місто горить електрикою, трамвай коротить час і віддалень, аероплян обіймає ве-ликі горизонти: на верству піднімається, а на сто десять верстов обрій ширшає; кінематограф показує все наочно: катастрофи і красу, драму і сміх, людей і картини, мускули й хворість. Дурних і наївних нема.
...Ще може до світової війни урбанізм не продер шкури селянської України, але після війни можна вважати, що залізо цивілізації на всіх без виключень насипало своїх стружок, і добре це чи ні, а досить того, що це факт, який напоїв нашу кров і нерви.
...І коли не сміємо одкидати реальности нового життя, то чи годиться ж одкидати нове слово, нову поезію тільки за те, що вона незвичайна і незвикла, а тому незрозуміла чи мало зрозуміла. Не все добре, що нове — це правда, але не все незрозуміле єсть погане. Увага і толерантність — ось прикмети високі культурної людини, незалежно од її освітнього баґажу.
...В хуртовинах громадянської війни, в скаженій різанині народної і аристократичної партій, в перемінах системи господарства та економічних відносин, під впливом нових торговельних шляхів і навіть почасти під враженням привезеного зі Сходу краму — екзотичних ласощів, культів і жінок, східних тканин і меблів, раритетів, малювання, різьби і наосліп нахапаних книжок — укладалися ідеї, образи і форми нової і первісної національної італійської поезії. Як ім'я Цезаря було ненависне не тільки аристократам Риму, але й просто темним і некультурним людям, бо не розуміли вони всенародного розмаху справи, котру він сам зробив і вважав особистою, так і вірші Катула, поема Лукреція, твори Верґілія, еротика Горація могли і повинні були і таки дивували їхніх сучасників.
З розділу «М ихайло Семенко»
Новітні наші поети: вони за шість місяців 1919 року одбули стільки еволюцій, що просто не потовпишся, та то ще при надзвичайно малій продукції.
Статистика продукції наших поетів взагалі оперує невеликими цифрами, з тою хіба варіяцією, що Микола Вороний і Володимир Самійленко за тридцять років понаписували щось по тридцять віршів і все в однім напрямку, а наші молоді за який рік зазнали вже скільки прикрих катаклізмів поетичних, не беручи в рахунок політичні і соціяльні.
...Адже читаючи книжку поезії, ми читаємо тільки себе... В чім же тоді безпосередня сила поезії, і чим поет, наприклад, М. Семенко, — гарний? А тільки в тім і тим, що він досить виразно віддає своє переживання і може примусити мене в й о г о словах шукати себе.
...Чом же я пишу про Семенка й Тичину, як не тому, що вони мене схвилювали, здивували, дали дещо в їхніх творах зрозуміти і викликали якийсь схожий з їхнім процес переживання. Я здивувався й позаздрив: «А дивіться. Таце ж я сам переживав, бачив... А це — надзвичайно вірно. Як же глибоко він сягнув! І відки така м у д р і с т ь?!»
...«Подай же руку козакові і серце чистеє подай», — казав Шевченко на знак дружби політичної і національної. «Люба панно, дайте руку», — на знак кохання казав недавно М. Вороний. Семенко руку, як образ спільности рук і праці, тут одкидає; він бере щось сучасне: момент перед виходом — «застебни пальто!» (про вірш Семенка «Заплети косу міцніш», КОБЗАР, стор. 255).
Сьогодні вдень мені було так нудно, Ніби докупи зійшлись Олесь, Вороний і Чупринка, Почувалося дощово й по-осінньому облудно —
В душі парикмахер цілий день на гітарі бринькав.
(М. Семенко)
Він знає, що не він той новий і сильний, котрому судилося посунути лінію обрію в широкий світ, але розуміє, що вже можна не приймати загально-признаних, добрих і добірних, гарних і для всіх та-лановитих, усіма хвалених Олеся, Вороного і Чупринку. Отже я ставлюся до цього спокійно і вам раджу, бо це тим трьом все-таки мало що шкодить, а М. Семенка в цьому знайти чи, принаймні, зрозуміти ви можете.
Андрій Ніковський. VITA NOVA. Київ, в-во «Друкар», 1919; передрук з кн. А. Ковалівського З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КРИТИКИ. Харків, ДВУ, 1926, стор. 100-104.
Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
