Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Микола Зеров
1890-1937
EBP АЗІЙСЬКИЙ РЕНЕСАНС І ПОШЕХОНСЬКІ СОСНИ
«Крик серед півночі в глухім око лі» — я не знаю слів, які б краще характеризували нашу літературну суперечку цього року, а власне — листи Хвильового, що дали їй привід1*. Можна ще сказати інакше, — як сказав на диспуті Могилянський: «В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря». Правда, поміж першим і другим означенням різниці по суті немає. Але що найцікавіше: так почуваємо не тільки Могилянський і я, якого Ю. Якович ласкаво, хоч і безпідставно, відносить до літературної правої2* (в наших безнадійно заплутаних відносинах літературних — «правая, левая где сторона?»). Так почувають і інші люди, що зачисляють себе до найлівішої лівої. В статті Ґадзінського, видрукуваній в ч. 9 «Життя й революція», читач може побачити ті самі слова («Рятунку! душимось! свіжого повітря!»), сказані вже від імени «живіших елементів» сучасного письменства.
Не можна не назвати цього явища знаменним. Це значить, — що хоч як говорять і ще, певно, говоритимуть про те, що Хвильовий впадає в єресь і, «в унісон з правими», виявляє невір'я у «творчі сили робітничо-селянського молодняка», що Хвильовий уважає, «ніби письменником може бути геній» і тому: «тисячоголові сопливі, не суйтеся до літерату-ри!»3), — а одно за тими його статтями мусять признати всі, хто тільки мислить і почуває: це їх турботу й тривогу за майбутнє нашого письменства. І треба в запалі боротьби остаточно придушити в собі дар орієнтації і почуття справедливости, щоб назвати невірою письменника, перед очима якого стоїть, породжена подіями революції, виношена в схвильованій свідомості активного її робітника, картина культурного ренесансу. Що ж то за невіра, що відкриває такі широкі перспективи і з такою тугою простягає до них руки: «Приходь, наставай, нове відродження!..» І навіть, коли б на Хвильового находили часом хвилини сумніву й вагання, то, гадаю, мої опоненти ласкаво погодяться зо мною, що це й є та проба, в якій завжди гартується переконання, і що сто раз вище стоїть людина, в якій вічна тривога думки плодить інколи сумніви, аніж ті люди, пласкі і впевнені, що вивчили катехізму і тим раз назавжди визволили себе від небезпеки сумніву та шукання.
Але вищезгадані напади на Хвильового тратять під собою всякий ґрунт ще й тому, що всі його сумніви ані трохи не захитають ґрунтовної підвалини наших революційних літературних угруповань — їх віри в культурно-творчу потенцію нових суспільних груп, що вже прийшли і мають ще розгорнутись. Радісний і світлий обрій культурно-історичних видінь Хвильового лише часово захмарений одною обставиною — чи справляться нинішні літературні угруповання, при нинішних методах їх роботи, з безмежно складними завданнями, які повинні вони розв'язати? Чи зможемо взагалі ми, люди переходової доби, не змінивши умов літературного життя, взяти той тон, якого вимагає наша роля і наша відповідальність? — «Глибокими борознами» лягають літа, зруйновано багато набутків, і багато чого потрібного поросло травою забуття. Валиться стара школа; культурний сосняк, посаджений коло неї, розрісся на справжню тайгу і закрив краєвид навіть на чумацький шлях Сагайдак; «до повіту — 60, до
станції 80», і в учительськім помешканні самогонний апарат, — і все-таки цей глухий шлях виходить десь на широку дорогу історії. Незмінною лишається «стара істина землі — сонце підводиться на сході». І цілина таїть в собі великі сили, треба лише знати, як ті сили збудити до життя...
З подібних міркувань виходить і Хвильовий. Ми повинні широко і ґрунтовно зазнайомитися з культурним набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний досвід. Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу не тільки в останніх її вислідах, а і в її основах, бо без розуміння основи ми лишимось «вічними учнями», які ніколи не можуть з учителями зрівнятися. Ось що говорить сам ініціятор дискусії імпресіоністичним своїм натяком на Европу і пізнішими до свого гасла коментарями.
Це питання встало і на київському диспуті 24 травня 1925 року. У той час, як одні боялися, що гасла Хвильового (тоді ще не з'ясовані другою його статтею) наша примітивність зрозуміє, як заклик до позверхового мавпування Европи, а другі, озброївшись молодечим завзяттям, збиралися ту Европу завоювати, — я спробував показати, що Европа у Хвильового «фігурує, як символ поважної культурної «традиції» і як стимул до підвищення «нашої власної кваліфікації». Цю думку потім ствердили і розвинули дальші статті Хвильового...
Значить, не уникаймо і старої Европи, і буржуазної, і навіть февдальної. Не лякаймось її психологічної зарази (хто знає, може пролетареві краще вже заразитися клясовою окресленістю західноєвропейського буржуа, аніж млявістю російського «кающегося дворянина»), освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишитися назавжди провінціялами. І на звернене до молодої молоді «Камо грядеши» Хвильового відповідаємо: «Ad fontes!» Тобто, йдімо до перших джерел, доходьмо до кореня.
Розуміється, вимога знати джерела безмірно ускладнює учення... Студіювання великих майстрів завжди переймає свідомістю власної своєї' малости («Poeta semper tiro», говорив Франко, вирісши, як мистець і, мабуть, забувши свою юнацьку фразу про «дурня» Фльобера), — а ця благодатна свідомість великою мірою ослаблює ту самозакоханість, на яку хворіють здебільшого «невизнані генії». Тобі л е-вичівський Матюша у «Суєті» уважає себе за генія, може, тільки тому, що ні разу ще не бачив людини, яка б вивчила до краю «Гуси» Крилова...
...Смішно, але мені, напр., довелося раз почути, що Зеров «роз л ожив» Хвильового, письменника самостійної і затаєної мислі, — дарма що всі думки Хвильового виросли в ньому і одстоялися в формулах ще тоді, коли ні Зеров Хвильового, ні Хвильовий Зерова не знали.
Але пора збирати висновки. Такі прості вони і так давно сформульовані. Гадаю, що для розвитку нашої літератури потрібні три речі: 1) Засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів. 2) Вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання (цієї думки я ще гадаю торкнутися іншим разом) і 3) Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкую-чих письменників.
Революція відкрила широкі перспективи українському культурному розвиткові. Після 1917 р. не вдавалася ні одна спроба загнати його в тісніші межі. І тепер, коли гасло українізації звучить повним звуком, нові суспільні сили, покликані ліквідацією старого ладу до загального проводу, мусять нашу культурну творчість поставити в такі умови, щоб раз назавжди відійшли в минуле колишні, такі влучні слова Семенка: Взагалі! — чого я прибув сюди, в Київ? Місто досить нудне...
І не знати, чи це ти в парк попав, Чи десь в селі між чумаків... Нема нічого більш прекрасного, Як сьогоднішній день. Я не дожену його тут, Кожного дня я зостаюсь ззаду Тут, між своїми.
Це було влучно і сильно в 1918-19 pp., коли і в сусідів була павза в культурній творчості. Оскільки ж слушніше це тепер, коли у росіян, напр., — про поляків не згадую за браком хороших інформацій — так широко розвернулась книжна продукція, театр, музика і т. д. І так прикро, коли подумаєш, що нам трудно з ними рівнятись. І то не тільки тому, що в нас менше людей і запасу, а й тому, що у нас ще не створено відповідної культурної атмосфери. Справді: сонце підводиться на сході і не можна не вірити, що ми вийшли на широкий шлях історії, а тим часом скрізь — сліди застарілої «малоросійщи-ни», провінціяльности — і — «галици свою річь го-воряхуть» (риса запустіння: провінціяльне місто, зачинені віконниці, тихо, — і тільки галки кричать). І рівним шумом тужить «не сибірська тайга», що виросла з культурного колись сосняку: «Ох, ви сосни мої — азіятський край».
«Життя й революція», 1926, ч. 11, листопад, стор. 67-72; передрук з книжки — Микола Зеров. ДО ДЖЕРЕЛ. Історично-літературні та критичні статті. Краків-Львів. Українське Видавництво, 1943, стор. 258-265.
1 М. Хвильовий. КАМО ГРЯДЕШИ, Харків, 1925, стор. 64.
2 Ю. Якович. Жовтнева критика. «Культура і побут», ч. 41.
3 С. Щупак. На літературні теми. «Прол. правда», ч. 25 (1256).
Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
