Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША
Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША
Переклав з німецької Микола ЛУКАШ
ПРИСВЯТА
Знов близитесь ви, постаті туманні,
Що вже мені з'являлися колись.
Чи держу вас? Чи знову тій омані
Мої чуття прихильно піддались?
Ви ринете! Пануйте ж, нестриманні,
Коли вже ви так владно піднялись;
Моя душа бентежно молодіє,
Коли від вас чудовний дух повіє.
Ви принесли веселих днів картини
І образів навіки любий рій;
І першого кохання й дружби тіні
Встають, немов у казці прастарій.
Згадалися життя зиґзаґи звинні,
Минулий жаль, і втрати біль гіркий,
І ймення тих, що їх зрадлива доля
В цвіту стяла, мов квіти серед поля...
Пісень моїх не чують ніжні душі,
Що слухали пісні юнацьких днів;
Розвіялись бесіди наші дружні,
Їх відгомін давно вже відбринів.
Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,
Та їх хвала не радує чуттів;
А ті, що їх, мов рідні, привітають, –
Розкидані, десь по світах блукають.
І знов мене привиддя полонили,
Неначе звуть в мовчазне царство сна.
Колишній спів мій, майже занімілий,
Лунає знов, мов арфа чарівна;
Я стрепенувсь, і сльози забриніли,
І серце враз відтало аж до дна...
Теперішнє здалека ледве мріє,
А що пройшло – ізнов живе і діє.
ПРОЛОГ У ТЕАТРІ
Директор театру, поет і комік.
Директор
Обидва ви не раз мені
В пригоді стали в хвилю скрути;
Скажіть, яким повинен бути
Театр у нашій стороні?
Бажаю я завжди юрбі годити:
Вона живе, дає й другому жить.
Стовпи стоять, поміст із дошок збитий,
І всяк туди, на свято мов, спішить.
Сидять усі вже, звівши вгору брови,
До подиву і захвату готові.
Я знаю, як сподобатися всім,
А все ж чомусь сьогодні страшнувато;
Хоч путнє щось незвично бачить їм,
Але вони читали страх багато.
Як змайструвать виставу нам таку –
Нову, й живу, і людям до смаку?
Люблю, коли у нас під балаганом
Гучна юрба хвилює ураганом
І тиснеться до цих дверей вузьких,
Мов у переймах болісно-тяжких.
Ще в білий день, ще о четвертій
До каси товпляться дістать квиток
І ладні битися за нього до півсмерті,
Мов це – в голодний рік насущника шматок.
Лише поет зробить це диво здібний;
О друже мій, тут твій талант потрібний!
Поет
Не говори про натовп той нікчемний;
Його діла високий дух гнітуть,
Затьмарюють, як морок ночі темний,
Затягують у вир, у каламуть.
Веди мене в небесний світ таємний,
Де радощі поетові цвітуть.
Лиш там любов і дружба нас чекають,
Божественні чуття в серцях плекають.
Що в глибині грудей у нас постало,
Що, тремтячи, зірвалось на уста,
Невдало раз, а інший раз і вдало, –
Поглине все хвилина зла й пуста;
А що роки у серці визрівало,
В довершене творіння вироста.
Примарний блиск живе одну хвилину,
Правдивому нема в віках загину.
Комік
А що мені з потомних тих віків?
Коли б і я про них лиш говорив,
То хто б сучасників розважив?
А їм потрібен добрий жарт,
І вже чогось веселий хлопець варт,
І чимсь в суспільстві він заважив.
Хто зацікавить публіку зумів,
Того вона не кине цінувати;
Що більше буде слухачів,
То легше їх опанувати!
Отож зробіть нам п'єсу до пуття
І виведіть фантазію і волю,
Кохання й розум, пристрасть і чуття,
Та й дурості якусь там дайте ролю.
Директор
А головне, як більш перипетій!
Бо глядачі цікаві до подій;
Як більше сцен напружених, рухомих,
Щоб всяк дививсь, не зводячи очей, –
І ви попали вже в число відомих,
Усюди люблених людей.
Лиш масою підкорите ви масу,
Для себе в ній всяк найде штучку ласу
Де всього є, там кожен візьме щось,
Й видовище до серця всім прийшлось.
Даєш нам твір – давай в шматках, на милість,
Таке рагу нам вигідніш, як цілість,
Бо легко зготувать і зручно подавать.
Нащо тобі здалась довершена умілість?
Хоч що дай публіці – на шмаття буде рвать...
Поет
Ганебне ремесло ганебним буде скрізь
І справжньому художнику не личить.
Та ви, я бачу, завзялись
Нікчемних партачів звеличить.
Директор
Такий докір мені не заболить:
Хто дума путнє щось зробить,
Знарядь шука, як до роботи.
А вам – м'які дрова колоти;
Для кого пишете? Глядіть:
Ось цей з нудоти йде сюди,
Той – за столом по зав'язку напхавшись,
А той (найгірший він завжди) –
Газет усяких начитавшись.
До нас збігаються, немов на маскарад,
Побачити цікаве кожен рад.
Тут дами напоказ з'являються ошатні;
Це теж артистки, лиш безплатні.
Ви дивитесь з поезії висот,
І всі поклонники вам любі;
Погляньте ж ближче на народ:
Одні холодні, другі грубі.
Той по виставі йде у карти грать,
Той зночувати ніч в обіймах у повії;
Чи ж варт для них бентежить мрії
І муз шляхетних турбувать?
Кажу ж вам, лиш пишіть,
Все більш і більш пишіть, –
І зразу шлях до успіху відкритий, –
Людей аби із плигу збити,
Бо трудно їх задовольнить...
Що з вами? З радощів? Чи що болить?
Поет
Іди шукай деінде наймитів!
Ти хочеш, щоб поет занапастив
Свій вищий дар – і пориви, і мрії
Природою натхненого творця!
Чим він чарує всі серця?
Чим він скоряє всі стихії?
Це та гармонія, що лине із грудей
І обійма весь світ – природу і людей.
Коли природа свій починок вічний,
Байдуже прядку крутячи, пряде,
І всіх створіннів гурт негармонійний
Різноголосими гуде, –
Хто вносить лад усюди живодайний,
Вливає ритм у кожен рух і звук?
Хто всі ті голоси в хорал єднає зграйний
В акордів голосних врочистий перегук?
Хто каже бурі в пристрасті ревіти,
Зорі вечірній в роздумі сіять?
Хто може всі весняні пишні квіти
До ніг коханої прослать?
Хто лаврові листки спліта в вінок,
Щоб увінчати почестю героїв?
Хто олімпійцям захист і зв'язок?
Поет, людської сили прояв.
Комік
Явіть же нам ту силу сповна,
Хай творчість так у вас іде,
Немов пригода та любовна.
Буває, двох десь випадок зведе,
А там пішли побачення й розмови,
Щасливі сни й пробудження раптові,
Надії хміль і гіркота оман, –
І так незчуєшся, як вродиться роман!
Таку і ви нам п'єсу дайте,
В життя людське чимглибше заглядайте!
Всі так живуть, а бачать так не всі,
Тож покажіть життя у всій красі.
Картини барвні, світло тьмяне
Та іскра правди в млі омани –
І наварили ви пиття,
Що людям скрашує життя.
І йде сюди замріяне юнацтво,
Йому наш твір – чудесне відкриття,
І йдуть сюди вразливі на чуття,
Для них ця гра – переживань багатство.
І кожен тут знаходить щось своє
І бачить те, що в нього в серці є.
Ще здатні всі вони і до плачу й до сміху;
Шанують пориви, із блиску мають втіху...
Хто всього знав, тому попробуй догоди!
Хто починає жить – подякує завжди.
Поет
Верни ж мені той час блаженний,
Коли я жити починав,
Коли пісень потік натхненний
З джерел незглибних виринав;
Коли в туман був світ повитий
І чар закритий в пуп'янки,
Коли барвисті і п'янкі
В лугах веселих рвав я квіти...
Я бідний був – і все я мав,
І правду й вигадку кохав...
Верни ж ті пориви чудові,
І серця жаль, і щастя сни,
І міць ненависті й любові –
Минулу молодість верни!
Комік
Та молодість потрібна лиш,
Як ворог у бою натисне,
Як дівчина, усіх миліш,
Тобі сама на шию звисне,
Як вабить здалеку вінок
Тебе добігти ген до цілі,
Як на умі тобі танок
І пиятика ночі цілі, –
А струни ліри золоті
Рукою вправною торкати,
Назустріч обраній меті
Стежками звинними блукати, –
Це вам, старим, і Бог велів,
І цьому тільки маємо радіть ми,
Бо старість з нас не робить малюків,
Вона лиш застає нас дітьми.
Директор
Покиньте спори й аргументи,
Лишіть докори й компліменти, –
За них нічого не купить;
До діла треба приступить.
Натхнення, настрій – то бридня все,
Сміліші будьте, їх не ждіть.
Коли поетом ти назвався,
Умій натхненням володіть!
Варіть же швидше, друже милий,
Кріпкий напій, що ми ждемо;
Чого сьогодні не зробили,
Те завтра не прийде само!
Отож і дня дарма не гайте,
Як тільки є можливість десь,
За коси враз її хапайте
І вже із рук не випускайте,
Поки свого не доб'єтесь.
Адже яких лише дивацій
Не бачив наш німецький кін!
Тож не шкодуйте ні машин,
Ні чудернацьких декорацій.
Не бракуватиме зірок,
І сонця, й місяця, і неба,
Дамо й води, й вогню, як треба,
І скель, і звірів, і пташок!
Так розміркуйте ж все дотепно,
На сцені всесвіт умістіть
І швидко й бережно пройдіть
Із неба через землю в пекло.
ПРОЛОГ НА НЕБІ
Господь, архангели,
згодом Мефістофель.
Рафаїл
Могутнім громом сонце грає
В гучному хорі братніх сфер
І путь накреслену верстає
Од первовіку й дотепер.
Цих незбагненних див видіння
Сповняє силою серця,
І, як у перший день творіння,
Величні всі діла Творця.
Гавриїл
Земля із швидкістю страшною
В просторі крутиться-літа,
І райське світло дня чергою
Зміняє ночі темнота.
Хвилює море неозоре
І шумом скелі покрива,
Та сфер стремління вічно-скоре
І гори, й море порива.
Михаїл
Бурхають бурі навзаводи,
Шумлять нестримано кругом
І огортають твердь і води
Таємно-грізним ланцюгом.
Блискоче з хмар руїнний пломінь,
Громам осяюючи путь,
Та всеблагої ласки промінь
Приборкує стихії лють.
Всі троє
Цих незбагненних див видіння
Сповняє силою серця;
І, як у перший день творіння,
Прекрасні всі діла Творця.
Мефістофель
О, Господи, ти знов між нас явивсь,
Питаєш, як ідуть у кого справи;
Між челяддю і я тут опинивсь,
Бо ж завше був до мене ти ласкавий.
Не вмію я так компліментів править,
Як ангели, удатні на язик,
Від пафосу мого ти б засміявся навіть,
Коли б ти був од сміху не одвик.
Сонця й світи залишу я в спокої –
Я свідок лиш мізерності людської.
Смішний божок землі не зміниться ніяк, –
Як спервовіку був, так і тепер дивак.
Погано він живе! Не треба
Було б йому давать і крихти світла з неба.
Тим розумом владає він,
Щоб жити, як тварина із тварин.
Та він же чисто коник той цибатий
(Пробачте порівняння це мені):
Не підлетить, а вміє лиш стрибати
Та знай сюрчить в траві свої пісні.
Та у траві іще б якось жилося,
Так ні, притьмом в болото суне носа.
Господь
І вічно скаржишся мені ти!
Невже ж тебе задовольнити
Земля ніколи не змогла б?
Мефістофель
Ні, Господи! На ній одне лихе твориться:
Так люди мучаться,
що жаль на них дивиться, –
Вже проти них і запал мій ослаб.
Господь
Ти знаєш Фауста?
Мефістофель
Він доктор?
Господь
Він мій раб!
Мефістофель
Та раб то раб, а служить по-якому?
І їсть, і п'є він щось не по-земному.
Його думки, на безум хворі,
Ширяють десь в непевній далині.
То з неба б він зірвав найкращі зорі,
То пив би він всі радощі земні;
Та ні земля, ні далі неозорі
Не вдовольнять тієї маячні.
Господь
Він поки що у мороці блукає,
Та я вкажу йому до правди вхід,
Бо знає садівник, як деревце плекає,
Який від нього буде цвіт і плід.
Мефістофель
Та він не ваш, я ладен закладатись!
Дозвольте лиш за нього взятись,
І піде він за мною вслід.
Господь
Я згоден, спробуй його злудить,
Поки живе він на землі;
Хто йде вперед, той завше блудить.
Мефістофель
Спасибі вам; з мерцями справи злі,
Я не люблю тії мороки;
Мені за них миліш здорові, повні щоки;
Я так люблю живих людей,
Як любить кіт живих мишей.
Господь
Що ж, спробуй відірвати духа
Від його першоджерела
І, якщо він тебе послуха,
Зведи його на стежку зла.
Знай, сам ти осоромишся натомість:
В душі, що прагне потемки добра,
Є правого шляху свідомість.
Мефістофель
Свідомість швидко завмира!
Я знаю, в мене певна гра.
А вже коли свого доб'юся,
То матиму утіху немалу:
Нехай тоді плазує у пилу,
Як та змія, моя тітуся.
Господь
Приходь сюди безпечно завше,
На ваш-бо рід не маю ворожди;
А з духів заперечення, лукавче,
Ти був мені найстерпніший завжди.
Людина не всякчас діяльності радіє,
Понад усе кохає супокій;
Потрібен їй супутник ворушкий,
Щоб бісом грав і збуджував до дії.
А ви, справдешні діти Божі,
Любуйте на дива творіння гожі!
Нехай живий і вічно-творчий дух
Ллє скрізь любові світло животворне
І явищ біг, речей минущих рух
Хай думкою безсмертною огорне.
Небо закривається,
архангели розходяться.
Мефістофель
До чого ж гарний дідуган!
З ним інколи зустрітися приємно.
І то сказать: такий великий пан
З дияволом обходиться так чемно!
ДІЯ ПЕРША
НІЧ
Вузька кімната з високим ґотичним склепінням.
Ф а у с т сидить неспокійно в кріслі біля столу.
Ф а у с т
У філософію я вник,
До краю всіх наук дійшов –
Уже я й лікар, і правник,
І, на нещастя, богослов...
Ну і до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так і лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять років навмання
Туди й сюди, навкрив-навкіс
Воджу я учнів своїх за ніс, –
А серце крається в самого:
Не можем знати ми нічого!
Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,
Учені, магістри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла сміюся, чортів не боюся, –
Зате ніяких радощів не маю,
Не вірю я, що я щось знаю,
Не вмію я людей навчати,
Не вмію їх на добро напучати...
Грошей, майна я не нажив
І слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити, –
Чи не одкриє духів міць
Мені одвічних таємниць,
Щоб я дарма не мудрував,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
І світу внутрішній зв’язок,
Щоб я пізнав основ основу,
А не кидав слова-полову...
О повний місяцю ясний,
Мій друже тихий і сумний!
Коли б востаннє з висоти
Мої страждання бачив ти
За цим столом чувань нічних,
Між цих пергаментів і книг!
Коли б я міг блукать між гір,
В твоїм промінні ніжить зір,
Серед печер звиватись духом,
В твоїй імлі снуватись лугом,
Весь чад науки там лишити,
В твоїй росі цілющій змити!..
Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?
О мури прокляті сирі!
У цих мальованих шибках
Небесний світ – і той зачах!
Стримлять до неба стоси книг,
Ненатла точить їх черва,
Їх пилюга густа вкрива,
І кіпоть осіда на них;
Уздовж полиць з давнезних літ –
Реторти, слоїки, склянки,
Начиння, приладів рядки –
І це в тебе світ! І це зветься світ!
І ти питаєш ще, чому
На серце туга наляга,
Чому незвідана нудьга
Труїть всі радощі йому?
Замість живих природи хвиль,
Куди Творець людей вселив,
Навколо тебе – тлінь, і цвіль,
І жах потворних кістяків.
Тікай! На волю, на простір!
Візьми цю книгу чарівну;
Цей Нострадамів віщий твір
Тобі відкриє таїну .
Спізнаєш ти шляхи світил,
Збагнеш природи вічний рух,
І в душу вступить повінь сил,
Коли промовить духу дух.
Шкода обнять сухим умом
Священних знаків зміст живий;
Ви, духи, тут в’єтесь кругом,
Озвіться ж ви на голос мій!
(Розкриває книгу і бачить знак
макрокосму. )
Яким блаженством всі мої чуття,
Уся моя істота пойнялася,
Немов по жилах полумінь життя
І невмируща юність розлилася...
Чи то ж не Бог ці знаки написав,
Що душу збурену втишають,
Що Серце вражене втішають,
Що перед розумом наяв
Природи тайнощі всесильні виявляють?
Чи ж я не Бог? Я просвітлів!
І враз моє духовне око
В природи творчий вир заглянуло глибоко.
Тепер збагнув я сенс премудрих слів:
„В світ духів можна прозирнути ,
Та ум і серце мляві вкрай:
Встань, учню, і земнії груди
В ранковім сяєві скупай!”
(Розглядає знак).
Як все тут діє в колі вічнім,
У многоликій красоті,
Як сили горні в льоті стрічнім
Міняють кінви золоті!
На благовісних крилах мають,
Споруду всесвіту проймають
У гармонійній повноті!
Яка картина! Ах! Картина лиш...
Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,
І небо, й землю – все живиш?
Невже ж ти болю в серці не загоїш,
Жаги палкої в нім не заспокоїш?
(Перегортає нетерпляче книжку
й натрапляє на знак Духа Землі).
Цей знак на мене має інший вплив!
Ти, Дух Землі, мені рідніший,
Я став відразу мов сильніший,
Мов хміль вина мене сп’янив;
І я ладен пірнути в світу море,
Знести земні і радощі, і горе;
Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,
Ні згуби страх, ні буря не поборе!
Нахмарило кругом –
І місяць заховавсь,
І лампа згасла!
В імлі встає над головою
Червона заграва...
Холодний жах згори війнув,
Мене пройняв!
Це дух летить, це дух благання вчув...
Одкрийсь мені!
Твій повів серце стрепенув
І владно тягне...
Усе єство до тебе прагне!
Тобі віддав навік я серце й душу,
Нехай і вмру – тебе побачить мушу!
(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання.
Займається червона заграва,
і в полум’ї з’являється дух).
Д у х
Хто зве мене?
Ф а у с т
(аж відсахнувся)
Лице страшне!
Д у х
Ти притягнув мене так владно,
З моєї сфери пивши жадно,
І ось...
Ф а у с т
Жахаєш ти мене!
Д у х
Благав ти ревно і незмінно
Побачити вид мій, почуть мою річ;
Вразив мене відчайний клич, –
Ось я... То чом же, надлюдино,
Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?
Де велет сміливий, що світ в собі створив,
Носив, плекав; що помисли жили в нім
Із духами у всьому стати рівним?
Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,
Нестримано до мене поривавсь?
І ось, як я дихнув на тебе палко,
Відразу знітився ти жалко,
Гробак нікчемний, боязкий?
Ф а у с т
Ні, я знесу вогонь чарівний!
Це я, це Фауст, тобі я рівний!
Д у х
В життя потоках, у морі дій
В’юся вгору, вниз,
Ллюся всюди й скрізь!
Народження й смерть –
Океан і твердь,
Ткання мінливе,
Життя бурхливе, –
Я тчу на грімкому верстаті часу
Богам на одіння живую красу.
Ф а у с т
По всьому світу ти снуєш,
Діяльний дух, як я близький до тебе!
Д у х
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!
(Щезає).
Ф а у с т
(падає додолу).
Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!
(Хтось стукає у двері.)
О смерть гірка! Це йде мій помічник ,
Докучливий сухий влазл'ивець!
І щастя обернулось внівець,
І привид вимріяний зник!
Увіходить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку,
з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.
В а г н е р
Даруйте, ви декламували;
Це з грецької трагедії, мабуть?
Це вміння має значення чимале,
І я б хотів його здобуть.
Чував я, що й священик-казнодія
Повчитись часом може в лицедія.
Ф а у с т
Так, якщо й сам священик – лицедій;
Немало є між них такого крою.
В а г н е р
Ох! Ми живем здебільша самотою
І бачим світ хіба у день святий,
Немов крізь телескоп, лише здалека;
І вчить людей казанням – річ нелегка.
Ф а у с т
Без почуття й мистецтво все даремне,
Коли ж говорить з вас душа,
То слово щире і буремне
Усі людські серця зруша.
А ви?.. Сидіть та компонуйте
З чужих об’їдків розмазню,
Та в попілець ретельно дуйте –
Ачей здобудете вогню!
Як вам це всмак, то дурні й діти
З вас подивують інший раз;
Але шкода серцями володіти,
Коли немає серця в вас.
В а г н е р
Та красномовство все ж нам не байдуже,
А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.
Ф а у с т
Шукай заслуги не в словах,
Не шийся в галасливі блазні!
Як розум є в твоїх речах,
То будуть без окрас виразні,
Бо для правдивих мудреців
Не треба вишуканих слів.
Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,
Цяцьковані, бундючно-пишномовні, –
То вітер лиш, що десь між верховіть
Сухим осіннім листям шарудить.
В а г н е р
Ох, довгий лан знання,
А ми недовговічні!
Всі досліди мої критичні
Не раз ця думка зупиня.
Як важко досвіду набратись,
Щоб до самих джерел дістатись!
А там, дивись, на півшляху
Спіткаєш нагло смерть лиху.
Ф а у с т
Пергаментом жаги не вгамувати,
Не в нім свята, живуща течія;
Повік тобі на спрагу знемагати,
Коли суха душа твоя.
В а г н е р
Пробачте, нам приємно завше
Побачить, дух часів прослідкувавши,
Які колись думки у мудреців були
І як далеко ми тепер вперед пішли.
Ф а у с т
Авжеж далеко, аж до зір!
В часи минулі не сяга наш зір:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти „дух часів”, –
В тім лиш відбиток духу письмаків,
По суті, можем помічать ми.
Та писанина – то якесь страхіття,
Поглянувши, світ за очі б тікав:
То – купа сміття, звалище лахміття,
А в кращім разі – фарс з життя держав,
Повчальними прикрашений думками,
Банальними, як у ляльковій драмі.
В а г н е р
А світ? А людський ум і почуття?
Пізнати їх усякий з нас бажає.
Ф а у с т
А що ж „пізнати” означає?
Хто справжнім іменем назве дитя?
Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,
Та й ті провидці, серцем необачні,
Несли свої думки юрбі невдячній;
За те й палили, й розпинали їх...
Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,
Бо вже, дивіться, пізня ніч.
В а г н е р
А я ладен і цілу ніч не спати,
Аби вести із вами вчену річ.
Дозвольте й завтра, в великоднє свято
Спитати вас про те, про се.
Я щирий до наук – і знаю вже багато,
Але хотів би знати все.
(Виходить).
Ф а у с т
(сам)
Іще його не зрадила надія;
Копається в гноїську, скарб шука,
А знайде часом черв’яка,
То, дурень, і тому радіє...
Як міг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духів рій таємний?
Та дякую тобі я на цей раз,
Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!
Ти з пут відчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видіння те було таке грізне,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Я вже зирнув у істини свічадо
І поринув у вічне сяйво радо,
Земного збувшися єства;
Я був уже, мов світлий херувим,
Спроможний всю природу обійняти,
У насолоді творчій богувати;
За це зухвальство я діждавсь одплати,
Упавши в прах під словом громовим...
Мені з тобою не дано зрівнятись,
Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,
А вдержати – снаги не стало в нім.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову у людську безвихідь.
Куди ж іти? Чого тікати?
Чи відректись від давніх мрій?
Своїми ж вчинками ми ставимо завади
Собі в дорозі життьовій!
На всі високі духу поривання
Матерія лягає тягарем,
І, благ земних досягши обладання,
Найвище з благ оманою ми звем,
І почуття, і пориви натхненні
Ми в суєті розгублюєм буденній.
Фантазія почне свій смілий льот,
Об вічності черкаючися грані,
Та розмах той повужчає зарані
В мутному вирі часових незгод.
Вгніздиться в серці глибоко турбота
І невсипущая скорбота,
Прогонять радощі, захмарять супокій,
Приймаючи щоразу вид новий:
То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,
Вода, вогонь, отрута, ніж;
Нема загрози – а дрижиш,
Нічого не згубив – а мусиш щось жаліти...
Не рівня я богам, і знаю, що це так;
Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,
Що вплаз живе і землю риє-пушить,
Поки його чиясь нога роздушить.
Хіба ж не пил то, з безлічі полиць
Злітаючи, мій мозок сушить?
Не мотлох то, що тисяччю дрібниць
Мене в цім затхлім світі душить?
Чи ж тут знайду, чого шукав?
Пощо мені у сотнях книг читати,
Що рід людський завжди і скрізь страждав,
А хто-не-хто і щастя міг зазнати?
Чом вищиривсь ти, черепе пустий?
Твій мозок, як і мій, колись серед туману
Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,
До правди рвавсь, і потрапляв в оману.
Стоять, мене на глузи беручи,
Вали, зубці, колеса, кулі...
Біля дверей б’ючись, я мав вас за ключі, –
Та ви мені замка не відімкнули...
Бо, повна тайн і білим днем,
Природа не відслонить запинала,
І що вона тобі від духу заховала,
Того не витягнеш гвинтом і важелем.
Ось інструмент ще батьківського вжитку,
До нього я ні разу не торкавсь;
Ось блок уже здавен дармує без пожитку,
Від каганця весь сажею узявсь.
Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,
Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!
Що від батьків у спадок ти дістав,
Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.
Що без пожитку нам –
то т'ягар зайвих справ,
А користь вся у тім, що хвиля може дати.
Та що там із кутка так вабить, ловить очі?
Чи в пляшечці тій криється магніт?
Ясніє любо так, мов в лісі серед ночі
Проміння місячне, пробивши хащу віт.
Привіт тобі, фіале мій єдиний,
Утілення умілості людини,
Побожно я на стіл тебе здійму.
Вмістилище лагідних струй дрімотних,
Виталище витворних сил мертвотних,
Вслужи як слід господарю свойму.
Дивлюсь на тебе – і страждання глухне,
Візьмусь за тебе – поривання вщухне,
Вгамується в душі бажань прибій;
До ніг мені безкрає, світле море
Простелеться, мов дзеркало, прозоре,
І вдалині засяє день новий.
Ось близиться вогненна колісниця
На легких крилах! Вже готовий я
Новим шляхом в ефірний безмір звиться
До вищих сфер, де чистий чин сія.
Божиста розкіш, вічне раювання!
Чи ж варт його така гробача слизь?
Так, від земного сонця без вагання,
Без жалкування відвернись!..
Дерзни вступити самохіть до брами,
Якої всяк уникнути б волів;
Ти мусиш зараз довести ділами,
Що честь людей – не менш, як міць богів;
Перед хмурн'им проваллям не дрижати,
Що в нім фантазія до мук нас прирекла,
До того входу прямувати,
Що поза ним пекельний вир пала;
На крок рішучий мужності здобутись,
Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.
Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;
Залежався ти в цьому футляреві,
Давно вже я про тебе й не гадав!
Ти вигравав ще на дідівських святах
І звеселяв гостей понуркуватих,
Коли між них ти за столом кружляв.
Твій штучний карб аж очі в себе брав:
Усі той карб у віршах толкували,
А потім враз свій трунок випивали, –
Я не забув і досі тих забав...
Та не мінятимусь з сусідами тобою,
Не мудруватиму над хитрою різьбою,
Бо іншого пиття собі надбав.
В тобі ж темніє сік п’янкий, фатальний,
Що я обрав на цей бенкет прощальний;
В останній раз, самотній і печальний,
Вітаю ранок я, що тайно засвітав!
(Підносить келиха до вуст.
Чути дзвони й хоровий спів)
Х о р а н г е л і в.
Христос воскрес!
Мир вам, оплутані
Згубними, лютими,
Грішними путами,
Мир вам з небес!
Ф а у с т
Що за гомін, що за світлий дзвін
Від уст відводить чашу ненадпиту?
То дзвонів гук; чи не вістує він
День великодній змученому світу?
Ви, хори, почали уже той втішний спів,
Що в воскресіння ніч з уст ангелів бринів
Потвердженням Нового Заповіту?
Х о р ж і н о к
Миром пашистим
Ми полили Його,
Саваном чистим
Ми повили Його;
В гріб положили
Тіло Його святе...
Як же з могили
Зник ти, Христе?
Х о р а н г е л і в
Христос воскрес!
Радуйтесь, смирнії,
Серцем покірнії,
В іспитах вірнії, –
Ви спасетесь!
Ф а у с т
Небесна вість любові й миру,
За чим прийшла в оселю сіру?
Лети туди, де є лагідні почуття.
Я чую вість, але утратив віру.
А чудо – віри вкохане дитя.
У сфери ті, відкіль той спів лунає,
Мені заказано політ;
Та рідний був той дзвін мені з малечих літ,
І знов мене він до життя вертає.
Колись, було, в суботній тишині
Небес цілунок мариться мені,
І чудо чується у дзвоні, тайни повнім,
І я горю в екстазі молитовнім;
І йду, було, у поле, в ліс,
У тузі солодко-бентежній,
І розливаюсь морем сліз,
І світ встає в мені безмежний!
Так згадую я час дитячих забав'ок
І щастя свят весни, свобідне і безкрає,
І спогад любий цей мене вже не пускає
Зробить останній, грізний крок.
Дзвеніть, бриніть, пісні, ясні, як мрія!
Сльоза біжить... О земле, знову твій я!
Х о р у ч н і в
Землю покинув Він,
Вставши із тліні,
Вгору полинув Він
В слави промінні.
Він в небесах ясних,
Там Йому стать, радіть;
Ми ж на путях земних,
Тут нам страждать, терпіть.
Ти нас залишив,
Вчителю, ми скорбим:
Ти нас не втішив
Щастям Твоїм!
Х о р а н г е л і в
Христос воскрес,
Смертію смерть зборов!
Вільний від зла оков,
Рад мир увесь!
Хто Його чтитиме
Тим, що чинитиме:
Ближніх любитиме,
Благо творитиме,
Тайну віститиме, –
З тим буде Божий Син,
З тим буде Він!
ЗА МІСЬКОЮ БРАМОЮ
Юрби людей, що вийшли гуляти за місто.
Г у р т п і д м а й с т рі в
Із нами хочете? Ходім!
Д р у г и й г у р т
Та ні, ми йдем в Стрілецький дім.
П е р ш і
А ми до млину водяного.
О д и н п і д м а й с т е р
Я раджу вам до Доброї Води.
Д р у г и й
Коли ж негарна там дорога!
Д р у г и й г у р т
А ти?
Т р е т і й
Куди вони, і я туди.
Ч е т в е р т и й
Ходім у слободу, там гулянки на диво,
Дівчата гарні, і незгірше пиво,
І хлопці б’ючі, хоч куди.
П ’ я т и й
Диви, яка палка натура!
Чи втретє засвербіла шкура?
Ти не заманиш більш мене туди.
Н а й м и ч к а
Ні, ні, пусти, я маю бути в місті.
Д р у г а
Та він десь тут, ходім до тих осокорин.
П е р ш а
Мені нема з того кор'исті,
Бо ж горнеться до тебе він,
З тобою тільки і танцює...
Мене те щастя не хвилює!
Д р у г а
Та він там буде не один,
Казав, що прийде і блондин.
Ш к о л я р
Глянь, пане-брате! Ну й дівульки!
Гайда слідом, підчепим хто яку.
Хмільного пива дзбан,
Кріпкий тютюн до люльки
Та дівка при бок'у – оце нам до смаку.
Д і в ч и н а – г о р о д я н к а
Нівроку, хлопці дженджуристі,
Та легковажні, просто жах:
Де б погулять в пристойнім товариств
Так ні, побігли по дівках.
Д р у г и й ш к о л я р
(до першого)
Стривай, ще дві ідуть за нами,
Дівчата ладні, чепурні;
Одна – моя сусідка саме,
І страх до любості мені.
Дивись, як ніжками дрібочуть,
Напевно, нас догнати хочуть.
П е р ш и й
Ні, пане-брате! Щ'о нам чепурні!
Біжім, не даймо зникнуть дичині.
Ті рученьки, що в будень працю люблять,
В недільний день найкраще приголублять.
М і щ а н и н
Ні, новий бургомістр не радує мене,
Як на посаду став, так зразу кирпу гне!
А місту з цього мало послуг, –
Що день, то гірше справи йдуть,
Що час, то збільшується послух,
Що раз, то більше з нас деруть.
С т а р е ц ь – л і р н и к
(співає)
Пани кохані, любі пані,
Мої рум'яні, пишно вбрані
Учуйте голос слізний мій,
Запоможіть в нужді гіркій!
Нехай недарма буду грати!
Блаженний той, хто може дати...
Хай ради празника і ми
Повеселимся між людьми.
Д р у г и й м і щ а н и н
Люблю я над усе в неділю а чи в свято
Послухати про війни та бої;
В Туреччині, – десь є такі краї, –
Народи ріжуться завзято.
Стоїш собі із кухлем край вікна,
А по ріці човни проходять рівномірно;
Так весело святковий день мина,
І йдеш додому тихо й мирно.
Т р е т і й м і щ а н и н
Еге ж, сусіде, й я за те,
Хай б’ються там собі на лихо,
Хай світ перевертом іде,
Аби у нас було все тихо.
С т а р а б а б а
(до дівчат-городянок)
Дівчатонька! Ой любий маків цвіт!
У вас не закохатись годі!
Бабуся стане вам в пригоді –
Чи ворожить, чи вилити пристріт.
Д і в ч и н а – г о р о д я н к а
Не йди, Аґато, до старої відьми,
Не станем тут із нею говорить ми;
Та, знаєш, в неї в новорічну ніч
Я судженого бачила навіч.
Д р у г а
Та і мені вона гадала,
Його в кришталі показала:
Військовий, смілий, гарний на виду, –
Шукаю скрізь його, та хтозна, чи знайду.
С о л д а т и
Кріпкії замки –
Мури зубчасті,
Пишні дівчата,
Ще й гордуваті –
Здобич солдата!
Красна в нас плата
За см'іливий труд!
Завше ми радо
Йдем за трубою,
Як до утіхи,
Так і до бою.
Любо нам жити,
Мило нам битись,
Замки й дівчата
Мусять скоритись.
Красна в нас плата
За сміливий труд!
Візьмуть солдати
Й далі ідуть.
Ф а у с т і В а г н е р
Ф а у с т
Від криги звільнив закуті хвилі
Ясної весни животворний зір;
Полів зеленіє весела шир;
Стара зима у люті безсилій
Втекла до схову суворих гір
І посилає подеколи звідти
Зернистого снігу спізнілу стягу,
Що зникне вмить на зеленім лугу,
Бо білого сонце не хоче терпіти;
Всюди буяє ріст і цвітіння,
Все одягає барвне одіння,
І як немає квіток ще тут,
То їх замінює вбраний люд.
З гірки цієї обернися
І на місто подивися:
Як із темрявих воріт
Весело висипав люд, мов цвіт.
Сонце всіх їх радо віта:
Це ж бо день воскресіння Христа,
Та й самі вони з мертвих встали,
Вийшли з тісних, ядушних домів,
Кинули темні горища й підвали,
Стіни гнітючі майстерень, цехів,
Вирвались з вулиць щемких оков,
Із святобливого смерку церков –
Вийшли всі до світла ясного!
Глянь-бо, глянь, народу якого
Розійшлось по садах, по полях,
А ріка тече розлого,
Вся в веселих, рухливих човнах.
Од берега, до краю повен,
Одчалює останній човен;
Навіть з далекої гори
Убрань мигочуть кольори...
А он – селян святкові зграї,
Тут люди раді, як у раї,
І скрізь один лунає крик:
Ось тут я справді чоловік!
В а г н е р
Шановний докторе, із вами
Приємно й корисно пройтись;
А сам би я не зміг гулять між му гирями,
Бо грубості я не виношу скрізь.
Цей крик і зик, скрипки, скраклі
Для мене зроду ненависні:
Так репетують, мов їх гонять духи злі,
І це в них гра, і це в них пісня!
С е л я н и
(танцюють і співають під липами)
Ой пастушок прибравсь в танок,
На жупанку – стрічок, квіток –
Як мак той, процвітає...
Під липою гульня вже йде,
І всі танцюють, аж гуде –
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинає.
Ось пастушок прискорив крок,
Та шусть в гурток, та до дівок,
І вже одну штовхає...
Та обертається мерщій:
„Агій, дурний, який швидкий –
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Звичаю мов не знає!”
Та пастушок її в кружок,
Направо стриб, наліво скок –
Плахіття тільки має!
Розчервонілись – аж горять,
Втомились — сіли спочивать,
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Він дівку підмовляє.
„Ой пастушок, голубчичок!
Слова ж твої, як той медок,
А не зведеш, буває?”
А він її у гай веде,
З-під липи ж їм танець гуде –
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинає...
С т а р и й с е л я н и н
А, пане докторе, гаразд,
Що й ви між нас у день оцей:
Такий учений чоловік,
А не цураєтесь людей!
За це ж найкращий кухоль вам,
Хоч покуштуйте наших вин,—
Пиття вам згагу прожене;
І, скільки в кухлі є краплин,
Бажаю я, щоб стільки днів
Вам Бог до віку приложив.
Ф а у с т
За ласку дяку віддаю
І за здоров'я ваше п’ю.
Народ обступає їх колом.
С т а р и й с е л я н и н
Еге ж, гаразд, що ви до нас
У цей веселий день прийшли;
Та ви і в інший, гірший час
До нас прихильними були.
Чимало є між нас таких,
Що ваш покійний панотець
Одзволив з пазурів чуми,
Поклавши пошесті кінець.
А ви, ще парубком, із ним
З села ходили до села
Між хворих, чумних мертвяків –
Не брала вас недуга зла.
Випробувань скінчився час:
Спасителя Спаситель спас.
У с і
Хай Бог пошле вам довгий вік,
Учений муж, наш рятівник!
Ф а у с т
Моліть Того, хто боре зле,
Спасати вчить, спасіння шле.
(Іде з Вагнером далі).
В а г н е р
Народна шана, о великий муже,
Тебе, напевне, схвилювала дуже.
Щасливий той, хто весь свій хист
Оберне на таку користь!
Показує на тебе батько сину,
Юрба навкруг хвилює без упину,
Застиг скрипаль і танцюрист.
Ти йдеш, і всі стоять рядами,
Шапкуючи, прохід дають:
Ще мить – і всі навколішки впадуть,
Немов перед священними дарами!
Ф а у с т
Пройдім туди ще декілька ступнів
Та й сядемо на камені спочити.
Не раз я тут у роздумі сидів,
Від молитов і посту хоровитий,
І, уповавши на Творця,
Ридав, зітхав, ламав я руки,
Благав страшній чумі кінця,
Визволу від тяжкої муки.
Хвала юрби звучить мені як глум,
І скільки вже я передумав дум
Про те, що ми, невдахи бідні,
І батько, й син – похвал не гідні!
Мій батько, чесний, скромний трудівник
Над тайнами природи бивсь весь вік
Ретельно, ревно і невтомно,
Але якось головоломно .
У чорній кухні він сидів,
Замкнувшись із гуртком адептів,
І там за безліччю рецептів
Чудовий еліксир варив.
З негідних речовин червоний лев вчинявся,
Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,
А згодом їх обох ганяв огонь палкий
На шлюбне таїнство з покою у покій.
І в склянці ось, блискучіша над перли,
З'являлася цариця молода;
Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,
Чи вижив хто – питать шкода,
Із цим-то варивом пекельним,
Ще гірше од чуми смертельним,
Ми гори й доли ці пройшли.
Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,
Вони погинули, а я доживсь безслав’я –
Убивцям чую похвали.
В а г н е р
Навіщо вам про те журитись?
Хіба ж не досить нам трудитись
Ретельно й чесно, так, як нас
Учили вчителі в свій час?
Коли ти хлопцем батька поважаєш,
Його науку радо приймеш ти;
Коли ти мужем скарб той умножаєш,
То син твій зможе більше досягти.
Ф а у с т
Блаженний той, хто ще надію має
На світ зірнуть із цього моря тьми!
Бо треба нам, чого не знаєм ми,
Що знаємо – з того пуття немає.
Та годі, годі сумувать
Такої гарної години!
Поглянь, як в сяєві прощальному блищать
Окучерявлені хатини...
Заходить сонце; гасне день у нас;
Десь інший край ще оживить та сила.
Коли б дались мені могутні крила,
Летів би я за сонцем повсякчас,
Глядів би я на світ просторий
У променистім сповитті,
На тихі падоли, на жевріючі гори,
На сріберні струмки і ріки золоті...
Ні дикі урвища, ні темряві ізвори
Мене б у льоті не могли спинить,
І ось уже внизу леліє море,
Ваблива, лагідна блакить...
Не видно вже Божистого світила,
А мрія знов у серці заясніла:
За ним, за ним летіти дню навстріч,
Лишаючи позаду себе ніч,
Над мною – небо, піді мною – хвилі...
Це мрія, сон, а день уже погас...
Чому лиш дух крилатий в нас,
Але тілесно ми безкрилі?
Та хто не марив, хто не снив
Злетіли в'исоко-вис'око,
Почувши жайворонка спів,
Що його не догляне око,
Побачивши, як од землі
Орел шугає попід тучі,
Як понад море й гори-кручі
Летять додому журавлі?!
В а г н е р
І я, було, частенько химерую,
Але в таких дурницях не смакую.
Набриднуть швидко всі поля й ліси;
Пташині крила – то мені до лиха;
Книжки, книжки читати – от де втіха,
Немає в світі кращої краси!
Вони скрашають вечори зимою
І зогрівають серце і думки,
А розгорну пергаменти шумкі –
То й небо те, здається, тут, зі мною.
Ф а у с т
Тобі одна знайома путь,
А я – стою на роздоріжжі...
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай не схожі – і ворожі.
Одна впилась жаждиво в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.
О духи, духи, ви ж тут є,
Ширяєте між небом і землею,
Зійдіть до мене й силою своєю
Змініть, змініть життя моє!
Коли б плаща чарівного я мав,
Щоб він мене поніс у світ незнаний,
То я б його, щасливець незрівнянний,
І за царську порфіру не віддав.
В а г н е р
Не викликай тих духів навісних,
Що в мареві над нами в’ються роєм:
Даремно людям ждать добра від них,
Вони приносять звідусюди зло їм.
Із півночі кусливі духи йдуть,
І зуби, й язики у них гостренні,
Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,
Сухотами згризаючи легені,
Із півдня, із розпечених пустинь
Спекотою палючою діймають,
Із заходу не прохолодну тінь,
А зливу, як потоп, на ниви насилають.
Лиш позови – вони з’являються на клич,
Готові враз на згубу і на шкоду,
Та, хоч і ангельська в них річ,
Вони диявольського роду.
Але ходім! Уже зовсім стемніло,
Холодна мла полями залягла;
Кортить увечері до хатнього тепла!
Та що ж ти став і дивишся здуміло,
Мов поночі побачив дивне щось?
Ф а у с т
Собака чорний он там по ріллі блукає.
В а г н е р
Та бачу й я – нічого в тім немає.
Ф а у с т
Ану пригляньсь, на що воно здалось?
В а г н е р
То, мабуть, пудель, що шукає
Свого хазяїна сліди.
Ф а у с т
А глянь, як він спіралями кружляє,
Зближаючись щораз до нас сюди!
За ним слідком у грі витворній
Мигочуть іскри голубі...
В а г н е р
Та що це ти?
Там просто пудель чорний,
А інше все примарилось тобі.
Ф а у с т
Мені здається, ніби він проводить
Чаклунський круг навколо наших ніг.
В а г н е р
Дивись, як сторожко й непевно
він підходить –
Замість хазяїна він двох чужих настиг.
Ф а у с т
Все вужче коло, вже він близько!
В а г н е р
Ну от, дивись, звичайне псисько,
Гарчить, то знітиться увесь,
Хвостом виляє — звісно, пес.
Ф а у с т
До мене, цуцику! На, на!
В а г н е р
Ця псина, бач, яка чудна!
Як станеш ти – й вона тут стане,
Гукнеш – одразу прибіжить,
Загубиш щось – то найде вмить,
Ціпка тобі з води дістане.
Ф а у с т
Ти правду кажеш, духа тут нема;
В цьому собаці – виучка сама.
В а г н е р
І мудреця, буває навіть,
Такий собака зацікавить;
Твоєї ласки сп'овна заслужив
Годованець веселих школярів.
Увіходять до міської брами .
КАБІНЕТ ФАУСТА
Фауст увіходить з пуделем.
Ф а у с т
Покинув я поля і луки,
Що у нічнім тумані сплять,
Ущухли в грудях люті муки,
І буйні пориви мовчать.
Душа стражденна просвітліла –
Благословен просвіток цей!
І знову в ній заговорила
Любов до Бога, до людей.
Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!
Чом ти там на порозі гарчиш?
Ляж біля печі, треба зігріться...
Ось на подушку, та мовчи ж!
Кумедно кружляв і петляв чогось ти,
Як сюди ми йшли по дорозі крутій,
Тепер попав до мене в гості,
Так шануватися умій.
Коли у келії смиренній
Знов світло лампи спалахне,
В моїй душі, добром натхн'енній,
Зринає видиво ясне.
Думки стають чіткі і стислі,
Надія лине в майбуття,
І знову, знов я зношу мислі
До потайних джерел життя.
Та цить же, пуделю! Твоє завивання
Не гармонує зі звуками тими,
Що душу сповняють думками святими.
Таж нам відоме людське глузування
З високого всь'ого,
З того, що в ньому не тямлять нічого;
Осміюють вони прекрасне все;
І ти туди ж, за ними, псе!
Та лихо мені! Я знову нудьгую,
В душі задоволення більше не чую.
Чом так швидко криниця висихає,
А мене знов спрага змагає?
Не раз таке було зі мною...
Та з цим ще можна позмагатись:
Нам треба вірою пройнятись,
Премудрістю понадземною,
Нам тільки Відкриття з'ясує світ.
Відкрию Новий Заповіт,
Відкрию текст прадавній знову,
Заглиблю в нього пильний зір
І цей священний первотвір
Перекладу на милу рідну мову.
(Розгортає книгу і лаштується перекладати).
Написано: „Було в почині С л о в о!”
А може, переклав я зразу помилково?
Зависоко так слово цінувать!
Інакше треба зміркувать,
Так внутрішнє чуття мені говорить.
Написано: „Була в почині М и с л ь !”
Цей перший вірш як слід осмисль,
Бо ще перо біди тобі натворить.
Хіба ж то мисль і світ і нас створила?
А може, так: „Була в почині С и л а !”
Пишу – і сумнів душу огорнув:
Я, мабуть, знову суті не збагнув...
Та світ свінув – не зрадила надія,
І я пишу: „Була в почині Д і я!”
Коли ти хочеш тут сидіти,
Пуделю, то годі вити
І скавуліти!
Мені в роботі заважаєш,
Господаря так зневажаєш!
Хоч мені з кімнати
Прийдеться тікати,
Хоч гостю покажу поріг:
Біжи туди, звідкіль прибіг!
Та що це? Що я бачу?
Чи я притомність трачу?
Чи це не сон, чи не мара?
Собаку щось мов розпира –
Росте, росте, як та гора,
Втрачає подобу собачу!
Так ось кого я пригостив!
Немов страшенний бегемот,
Він блимнув оком, роззявив рот.
Ну що ж! Бог милостив!
Пекельне кодло розженем
Ми Соломоновим ключем !
Д у х и
(в коридорі)
Одного уже зловили –
Обережно, браття миле!
Як в капкан хитрий лис,
Втрапив в пастку хижий біс.
Тільки глядіть!
Підлетіть та заграйте,
Все змішайте,
І звільніть його, звільніть!
Якщо ми зможем –
Йому допоможем;
Він нашій породі
Теж стане в пригоді.
Ф а у с т
Я звіра чарами зв’яжу ,
Замову Чотирьох скажу:
Саламандро, блищи,
Ундіно, течи,
Сільфідо, подуй,
Кобольде, працюй!
Той, хто не знає,
Що в кожній стихії
Силу становить –
Той не здолає
Добрі й лихії
Духи замовить.
В огні розвійся,
Саламандро!
В воді розлийся,
Ундіно!
Блисни в повітрі промінно,
Сільфідо!
Дай дому поміч незмінно,
Incudus! Incudus!
Вийди, я тебе не боюсь!
Ось всі чотири –
Нема їх в звірі...
Лежить і вищиривсь, бридкий;
Його не зрушив поклик мій!
Та ще я нову
Вживу замову.
Ти, може статься,
Пекельного роду?
Глянь на цей знак !
Його бояться
Всі ваші зроду.
Чому ж це ти наїживсь так?
Виплід триклятий!
Вмієш читати
Ім’я Несказанного,
Чудом зачатого,
За нас розп’ятого,
В віках осіянного?
Де ж він? За піччю он,
І вже вироста, як слон,
Заповнює весь покій,
Хоче узятись туманом...
Спускайся униз мерщій!
Падай ниць перед паном!
Бачиш, мої не марнії погрози,
Спалять тебе святії грози!
Не змушуй же
Вогонь троїстий лити !
Не змушуй же
Щонайсильніших чар ужити!
М е ф і с т о ф е л ь
(виступає, коли туман розійшовся,
з-за печі в одязі мандрованого схоласта )
Що тут за шум? Чим зможу вам служити?
Ф а у с т
Так ось хто в пуделі сидів!
Мандрований схоласт! Оце так насмішив!
М е ф і с т о ф е л ь
Вітаю вас, великовчении муже!
Од ваших чарів впрів я дуже.
Ф а у с т
Як звешся ти?
М е ф і с т о ф е л ь
Як дивно запит цей
Від того чуть, хто зневажає слово
Й, не звикши мислить поверхово,
Зглибляє дійсну суть речей.
Ф а у с т
Таких, як ти, відома суть –
Аж світиться крізь покрив назви;
Пізнаєтесь усюди враз ви,
Коли „лихими” вас „спокусниками” звуть;
Ну, добре, хто ж ти є?
М е ф і с т о ф е л ь
Я – тої сили часть,
Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.
Ф а у с т
Це загадка! Розгадку ж хто подасть?
М е ф і с т о ф е л ь
Я – заперечення усього!
Бо всяка річ, що постає,
Кінець кінцем нічим стає,
І жодна річ буття не гідна.
А все, що ви звете гріхом,
Чи згубою, чи просто злом, –
Ото моя стихія рідна.
Ф а у с т
Ти кажеш, що ти – часть,
а сам з’явивсь цілком.
М е ф і с т о ф е л ь
Мені чужа зарозумілість.
Це ж тільки ви з своїм дурним світком
Себе вважаєте за цілість.
Я ж – часть од часті лиш, що перше всім була,
Частинка тої тьми, що світло привела,
Те світло гордеє, що хочеться йому
З одвічних володінь прогнати матір тьму.
Та це йому не вдасться – шкода сил,
Воно навік приковане до тіл:
Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,
Тілами лиш спиняється в ході,
А згинуть ті тіла – тоді
Й воно разом з тілами згасне.
Ф а у с т
А, ось до чого ти згодивсь!
Велике знищить – неспромога,
Так ти з маленьким заходивсь.
М е ф і с т о ф е л ь
Та й тут непевна перемога!
Цей світ, оце нікчемне Щось,
Проти Ніщо мов затялось;
На всякі способи я брався,
А все удачі не діждався:
Проти пожеж, потопів, бур
Земля стоїть собі, як мур!
Людське й звірине кодло теж набридло:
Як можна так поводитися підло?
Вже я їх бив, губив – і знов,
Дивись, шумує свіжа кров.
І скрізь таке, хоч бийся в груди –
В землі, в воді, в повітрі, – всюди
Мільйони родяться життів,
В теплі і в холоді, в сирому і в сухому...
Остався б я, напевне, ні при чому,
Коли б огонь служить не захотів.
Ф а у с т
На всеблагу творящу силу,
Підступний, ниций, хижий біс,
Ти руку смертно-зледенілу
Даремно, грозячи, підніс.
До чогось іншого б узявся,
Потворний дух, поріддя тьми!
М е ф і с т о ф е л ь
Та я вже й сам був поривався;
Про це ще поговорим ми.
А зараз можна мені вийти?
Ф а у с т
Чому ж не можна? Ну й чудний ти!
Тепер уже знайомі ми:
Заходь до мене, як захочеш,
Вікном – вікном, дверми – дверми,
Та й через комин ти проскочиш.
М е ф і с т о ф е л ь
Та так-то так! А звідси вийти як?
Завадою постане під ногами
Біля порога тайний знак.
Ф а у с т
А! Ти злякався пентаграми ,
Що має силу над чортами?
Пекельнику, як ти сюди пробравсь?
І як це дух такий попавсь?
М е ф і с т о ф е л ь
А придивись до неї пильно, –
Вона накреслена нещільно:
Не вийшов трохи крайній кут.
Ф а у с т
Випадок добре постарався!
Так ти тепер в неволі тут?
Оце не ждав, не сподівався!
М е ф і с т о ф е л ь
Коли сюди я вскочив псом,
Я не помітив знаку того, –
І чорту вийти вже незмога.
Ф а у с т
А чом не вилізти вікном?
М е ф і с т о ф е л ь
Та звичка в нас така вже здавна повелась:
Чортам і привидам скрізь вхід без перепони,
Але кудою вліз, тудою і вилазь.
Ф а у с т
То в пеклі теж свої закони?
Чудова річ! То з вами можна й пакт
Надійний підписати, безумовно?
М е ф і с т о ф е л ь
Як хто формальний укладе контракт,
Обіцяне завжди одержить сповна.
Колись питання це складне
Ми обговорим неодмінно.
Ну, а тепер пусти мене,
Прошу тебе, прошу уклінно.
Ф а у с т
Та ще хвилиночку пожди,
Скажи мені хорошу казку!
М е ф і с т о ф е л ь
Та це ми встигнемо завжди.
Пусти мене, зроби цю ласку!
Ф а у с т
Чи я шукав тебе, скажи?
Ти ж сам попавсь мені на щастя.
Хто чорта вловить, то держи,
Хтозна, чи ще коли впіймати вдасться.
М е ф і с т о ф е л ь
Гаразд, на все я пристаю,
Як хочеш, я лишусь з тобою,
Але дозволь фантазію твою
Потішити мого мистецтва грою.
Ф а у с т
Роби що хоч, але гляди,
Щоб не було в тій грі нуди.
М е ф і с т о ф е л ь
Книга: Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША
ЗМІСТ
На попередню
|
|
