Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША
Кручі корчаться і гнуться;
Онде бескети носаті
Захропіли, лігши спати .
Між каміння, баговиння
Чуть струмочків дзюркотіння.
Щось рокоче, щось воркоче,
Мов кохання шепт урочий,
Раювання сни чудові,
Спів надії, спів любові! –
Оддається скрізь луною,
Казков'ою давниною.
Шугу! Пугу! Скрики, зойки...
Сич і пугач, чайки й сойки –
Їм незмога сю ніч спати...
Чагарями скачуть жаби –
Товстопузі, довголабі!
Ось гадючиться коріння
І крізь ріння, й крізь каміння;
Дивовижні їх сплетіння
Мов зібрались нас хапати:
Пручать скрути, ніби спрути,
Щоб мандрівців затягнути.
Долом мшавим, колом млавим
Миші, миші сунуть плавом,
Незліченні, різноцвітні!
А на кожнім горнім плаї
Світляків рясніють зграї,
Щоб зблукались мимохідні.
Ти скажи, чи ще йдемо ми,
Чи на місці стоїмо ми?
Все тут крутить веремії –
Корчі, й скали-зубоскали,
Й світляки, що заскакали,
Завихрились, навіснії.
М е ф і с т о ф е л ь
Йди за мною без зневір’я!
Почалося середгір’я;
Звідси нам, як дивний сон,
Замигоче цар Мамон.
Ф а у с т
Крізь землю з'аграва замріла,
Немов розжеврілася рань,
Запроменіла, зазоріла,
Прохлюпнулась в найглибшу хлань.
Там в’ється пара, дим клубками,
Там жар у мареві горить,
То ллється тонко, мов нитками,
То водоспадом аж яскрить,
То по долині круженяє,
Струмує тисячею жил,
То знов водносталь їх єднає
Між двох прилеглих скельних брил.
Ось іскор безліч нам заграла,
Мов золотий пісок зрина...
Поглянь, поглянь, як запалала
Скали стрімчастої стіна!
М е ф і с т о ф е л ь
Мамон вже знає, як одзначить
Цю урочистість, празник цей!
Радій, що все ти зміг побачить;
Я чую вже розбещених гостей!
Ф а у с т
Який рвучкий схопився вихор!
У спину б’є, мов триста душ!
М е ф і с т о ф е л ь
Чіпляйсь за ребра скель чимдуж,
Бо в прірву звалишся, то буде не до ігор.
Гускне ніч од імли завій...
Чуєш? Бором реве борвій!
Сполошились сови вирлаті.
В вічнозеленій палаті
Вітер колони рушить,
Гілля трощить і крушить,
Стовбур’я стогне в одчаї,
Коріння вивертом зяє.
І страшно грьопає враз додолу
Мішма, шкереберть все те посполу,
І, розгулявшись по вітровалі,
Буря регоче в проваллі.
Чуєш крики – дальше й ближче?
Чуєш гуки – вище й нижче?
З усіх верхів, з усіх низів
Рине скажений чаклунський спів.
Х о р в і д ь о м
Весь Брокен од відьом зацвів, –
Жовта стерня, зелений сів.
Зібрався там увесь кагал, –
Сів Уріан на трон із скал .
Усяк навзаводи летить,
Відьма п...ть, а цап смердить.
Г о л о с
Старенька Ба'убо в стороні
Одна трюхика на свині .
Х о р
Хвала тому, кому хвала!
Нехай би Баубо нас вела!
Вперед, стара! Щодуху дми!
А за тобою – ми, відьми!
Г о л о с
Ти кудою ішла?
Г о л о с
Мимо Ільзенштайна .
До сови у гніздо зазирнула стайна,
Аж та витріщилась.
Г о л о с
Взяв би тебе дідько!
Чого ти так швидко?
Г о л о с
Я півбока драна,
Дивись, яка рана!
Х о р в і д ь о м
Далекий шлях, широкий шлях,
А всі стовпились – просто жах,
Всіх вила колють, мітли рвуть,
І мати дохне, й діти мруть.
В і д ь м а к и
(півхором)
Ми тут повзем, як слимаки,
Попереду усе жінки.
До зла баби йдуть, як на мед –
На тисячу ступнів вперед.
Д р у г и й п і в х о р
Та ми не заздрим на бабів,
Їм треба тисячу ступнів,
А чоловік – одразу скік!
І перегнав весь той потік.
Г о л о с
(зверху)
Ходіть до нас сюди з озір!
Г о л о с
(знизу)
Хотіли б ми до гір, на шир,
Та миємось, уже чистіш води.
Зате й безплідні назавжди.
О б и д в а х о р и
Вже місяць змерк, світ з'ірок стух,
І вихор стих, і вітер вщух,
Лиш ми, відьми, тут шумимо,
Мільйони іскор метемо.
Г о л о с
(знизу)
Пождіть! Пождіть!
Г о л о с
(зверху)
Це хто з провалля там ячить?
Г о л о с
(знизу)
Мене візьміть! Мене візьміть!
Я лізу більше трьох століть...
Яка тяжка до верху путь,
А все ж кортить з своїми буть.
О б и д в а х о р и
Сідай на вила, на козла,
Дістань кола чи помела;
Бо хто сьогодні не злетить,
Тому в багні довіку скніть.
Н е д о в і д ь м а
(внизу)
Я вже давно тут дрібочу,
Але, як інші, не злечу;
Із дому йду усіх раніш,
Сюди прийду – усіх пізніш.
Х о р в і д ь о м
Чарівна масть одваги дасть ,
Оберне всяку річ у снасть,
Учинить човен із ночов, –
Хто вверх не сплив, той вниз пішов...
О б и д в а х о р и
Ми облетіли гору в млі,
Аж захотіли до землі.
Весь луг сирий скорій укрий,
Відьомський рій, відьмацький рій!
(Опускаються).
М е ф і с т о ф е л ь
Біжать, летять, свистять, стукочуть,
Скриплять, шиплять, киплять, клекочуть,
Смердять, іскрять, горять, печуть!
Відьомський дух повсюди чуть!
Держись мене, бо зразу відітруть.
Та де ж ти?
Ф а у с т
(здалека)
Тут!
М е ф і с т о ф е л ь
Вже встигли відіпхати?
Та я ж таки господар хати!
Дорогу Фоланду! Гей, люба чернь, роздайсь !
До мене, докторе! За мене враз хапайсь,
Та й виб’ємось з цієї товчі.
Нащо вже й я, а чую прилив жовчі.
Мене мов тягне щось туди, в оті кущі,
Щось блима там, мов очі вовчі...
Ходім, ходім туди мерщій!
Ф а у с т
Дух заперечення! Ну що ж, веди де хочеш,
Коли вже ти увесь із протиріч;
Прийшли на Брокен ми стрічать Вальпурги ніч,
І раптом ти мені про самоту торочиш.
М е ф і с т о ф е л ь
Не самоту, а вужчий круг!
Дивись, який веселий рух
Біля бадьорого багаття!
Ф а у с т
Волів би там, вгорі, гулять я.
Там жар затлів і дим пішов,
Юрба до злого вже збираться стала,
Розв’яжеться там загадок немало.
М е ф і с т о ф е л ь
Й зав’яжеться чимало їх ізнов.
Нехай великий світ хвилює,
А нас і тиша улаштує.
Прадавній звичай всім велить
В великім світі скрізь малі світки творить.
Бач, молоді відьми всі наголо тут голі,
Старі ж убралися мудріш.
Прошу, будь з ними приязніш!
Турботи мало, втіх доволі.
Он грають вже... Бодай їх, тих музик!
До тої ревняви я й досі ще не звик,
Але тому вже не зарадиш горю...
Ходім, я перше сам зайду,
А там тебе у круг введу.
Ну що, скажи, чи мало в нас простору?
Очима кинь – нема йому кінця...
Кругом костри веселі зір голублять;
Тут варять, п’ють, кричать, танцюють, люблять...
Що ж краще є, як г'улянка оця?
Ф а у с т
А як до них ти звернешся з привітом?
Чи так, як чорт, чи, може, ворожбитом?
М е ф і с т о ф е л ь
Я, правда, звик собі інкоґніто ходить;
Та хоч-не-хоч, в цей день слід
орденом світить.
Підв’язки в нас не знає тут ніхто,
Зате шанує всяк це кінське копито.
Он бачиш слимака? Випручуючи ріжкі
До нас підповзує плазьма,
Мене вже він рознюхав трішки...
Втаїтися тут способу нема.
Ходім, обійдем всю громаду тую;
Ти женихайсь, а я постаростую.
(До деяких, що сидять біля погаслого багаття).
Панове старики, чого ви сіли скраю?
Всередині я вам повеселитись раю,
Між молоді, в розгульнім сум’ятті;
Насидитесь і дома в самоті.
Г е н е р а л
Служить народу – шкода праці!
Хоч як рятуй його в біді,
А як в жінок, то так і в націй –
Завсіди зверху молоді.
М і н і с т р
Тепер не той пішов вже чоловік!
Де старина та люба-мила?
Коли у нас була вся сила,
То справді золотий був вік.
В и с к о ч е н ь
І ми були мов не дурні,
Повсюди руки нагрівали;
Та в цій крутні, у цій вертні
І те, що мали, ми втеряли.
П и с ь м е н н и к
І хто тепер читав би твір
Поважного якогось змісту?
Не втрапиш ти ніяк, повір,
На молодь, надто гонористу.
М е ф і с т о ф е л ь
(являючись на мить старезним дідом)
На суд страшний іти всім скоро доведеться,
Бо я в останній раз на шабаш ось бреду;
Як я вже на тонку пряду,
То й світ небавом западеться.
В і д ь м а – п е р е к у п к а
Панове, прошу, не минайте!
Погляньте пильно на мій крам!
Такої знайди, так і знайте,
Ніде більш не надибать вам.
Нема нічого в мене в ятці,
Щоб без заслуг якихсь було;
Все наше, нічого бояться,
Усе колись робило зло.
Кинджали всі не раз багрились кров’ю,
Бокали всі трутизни пал лили
В тіла при повному здоров’ю;
Убори всі дівчат з пуття звели,
Усі мечі або вчинили зраду,
Або противника підступно вбили ззаду.
М е ф і с т о ф е л ь
Е, тітко! Зваж ти на вимоги ринку.
Те, що було, те загуло!
Сховай кудись свою старинку,
Нове б нас дужче притягло!
Ф а у с т
Ну й шарварок – аж голова дуріє...
Це ярмарок, чи що, кругом шаліє?
М е ф і с т о ф е л ь
Все стовпище угору підступає;
Не ти його, воно тебе рушає.
Ф а у с т
То хто стоїть?
М е ф і с т о ф е л ь
Пригляньсь, Ліліт.
Ф а у с т
Яка Ліліт?
М е ф і с т о ф е л ь
Адама перша жінка .
Пустила коси вітру на розпліт –
Ото її єдина одежинка.
Як в них вона заплута юнака,
То вже не скоро бідного пуска.
Ф а у с т
Он дві сидять – стара і молода.
Мабуть, натанцювались досить.
М е ф і с т о ф е л ь
Сьогодні так сидіть не випада.
Ходім до них! Мене до танцю зносить.
Ф а у с т
(танцюючи з молодою)
Колись приснилися мені
Два яблучка на яблуні;
Два яблучка висять-блищать,
І я поліз, щоб їх зірвать.
К р а с у н я
Та яблучок кортить-бо вам,
Усім Адамовим синам,
І радо я в своїм саду
Тих яблучок для вас найду.
М е ф і с т о ф е л ь
(танцюючи з бабою)
Колись приснилося мені
Старе дупло в осичині;
Хоч те дупло й гниле було,
Воно мене немов тягло.
Я г а
Я б’ю низенько вам чолом,
Лицарю з кінським копитом!
Держіть готового сучка,
Коли дупло вас не ляка.
П р о к т о ф а н т а з м і с т
Прокляте кодло! Як же ви посміли!
Чи ж вам не ясно з виступів моїх,
Що в привидів немає справжніх ніг?
Ви й танцювать, як люди, ще схотіли!
К р а с у н я
(танцюючи)
Чого ж то він сюди приліз?
М е ф і с т о ф е л ь
Та він буває всюди й скрізь!
Як хто танцює, то він цінить.
І жоден крок йому б не існував,
Коли б його він не обґрунтував.
А як вперед ідеш, тоді його аж пінить.
Коли б іще на місці ви топтались,
Як він в млині своїм старім ,
Та й славили його при тім, –
Тоді б ви, може, схвалення діждались.
П р о к т о ф а н т а з м і с т
То що ви тут? Ну й звички у чортів!
Почезніть геть! Та я вже ж просвітив!
Не зна ладу пекельнеє поріддя.
І мудрі ми – а в Тегелі привиддя .
З химерами б’ючись, я вже пихтів-пихтів,
Вони ж живуть; ну й звички у чортів!
К р а с у н я
Та годі вже нам дозоляти!
П р о к т о ф а н т а з м і с т
Скажу вам прямо, не стерплю:
Я деспотизму духу не люблю,
Бо мій же дух не має влади.
(Танець іде далі).
Мені сьогодні вперто не щастить,
Але ж мандрівку треба описати;
Чортів з поетами надіюсь подолати,
Коли б ще тільки довший час прожить.
М е ф і с т о ф е л ь
Він піде ще в калюжу сполоснуться –
Так він лікується з усіх недуг;
Коли ж йому п’явки у зад ввіп’ються,
То вийдуть з нього духи, вийде й дух.
(До Фауста, що кинув танцювати).
А де ж твоя дівчина-врода,
Що до танку співала всмак?
Ф а у с т
Коли вона співала так,
Червона мишка плигнула їй з рота.
М е ф і с т о ф е л ь
Ото і все? Це ще біда мала;
Аби не сіра миша та була.
Чи ж дивляться на те, коли гулять охота?
Ф а у с т
А ще я бачив...
М е ф і с т о ф е л ь
Що?
Ф а у с т
Ти в даль вдивися пильно:
Он дівчина, прекрасна і бліда;
Мов скована – така її хода,
Ледь сунеться – повільно йде, повільно...
Мені здається, впізнаю
В ній Ґретхен милую мою.
М е ф і с т о ф е л ь
Нехай собі! Немає в тім добра.
То ж привид неживий, оманлива мара.
Біда, кого вона спіткає,
Бо зір її у жилах кров стенає,
Людину враз у камінь обертає;
Ще про Медузу казка не стара .
Ф а у с т
Так, мов оскліли очі мертвякові,
Їх не закрила любляча рука.
Це Ґретхен грудь, у любощах п’янка,
Це Ґретхен тіло, в пестощах медове...
М е ф і с т о ф е л ь
Ти – дурень-легковір! Та це ж одна мана!
Здається кожному коханкою вона.
Ф а у с т
Що за розк'оші! Що за муки!
Мене до неї порива...
Та чом цю гарну шию обвива
Червоний шнур подобою гадюки,
А вшир – як спинка ножова?
М е ф і с т о ф е л ь
Та бачу, бачу всі ті штуки.
А часом під пахвою й голова,
Що втяв Персей їй міцнорукий.
Та що за мрією гоньба!
Ходім до того он горба,
Там шумно й людно, – чистий Пратер ,
І, як не спить твій поводатир, –
Ми під театром стоїмо.
Що тут таке?
S e r v i b i l i s
Знов зараз почнемо.
Семірку в нас усі тут полюбляють ,
Остання це з семи денних вистав.
Аматор п’єсу написав,
Аматори і виставляють.
Пробачте, я вже мушу йти;
Аматор я – завісу відслонити!
М е ф і с т о ф е л ь
На вдивовижу вас на Блоксберзі зустріти,
Вам кращого притулку не знайти.
СОН ВАЛЬПУРЖИНОЇ НОЧІ, АБО ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ
ОБЕРОНА Й ТІТАНІЇ
Інтермедія.
Д и р е к т о р т е а т р у
Нині буде вам спочин,
Мідінгівці жваві :
Гора й долина – то наш кін,
Готовий до вистави.
Г е р о л ь д
Півстоліття ждать дано
Весілля золотого.
А сварка скінчиться – воно
Ще золотіш від того!
О б е р о н
До мене, духи, всі сюди,
Як ви мені покірні, –
Ми вже знову, й назавжди,
З жоною друзі вірні.
П у к
Пук перевертом іде,
Притупує ногою,
Веселих духів вслід веде
Ватагу за собою.
А р і е л ь
Аріель заводить спів
У тонах дивних, ясних;
Вабить всіх його мотив –
Потворних і прекрасних.
О б е р о н
Всі, хто хочете, ходіть
До нас любові вчиться!
Щоб подружжю в згоді жить,
Перш треба розлучиться!
Т і т а н і я
Як муж бурчить, жона кричить –
На це є добрий захід:
Її на схід кудись замчіть,
Його пошліть на захід!
О р к е с т р
(tutti fortissimo)
Комарі й жучки-гучки,
Їх брати і сестри,
Жаби й коники-сюрчки –
Усі у нас в оркестрі!
С о л о
Чи ви бачили дуду –
Мов бульбашку надуту?
Йде й гуде – ду-ду, ду-ду,
Гундосить аж до нуду.
Д у х, щ о т і л ь к и т в о р и т ь с я
З жабиних пліч, павучих ніг
І крилець двох незгірших, –
Як не вийде звіреня,
То, певне, вийде віршик!
П а р о ч к а
Дрібний крок, високий скок,
Де росяна травиця;
Та в повітря до пташок
Тобі несила звиться.
Ц і к а в и й м а н д р і в е ц ь
Чи я у маскарад замчавсь,
А чи марю, може?
Звідкіля ти тут узявсь,
Обероне-боже?
О р т о д о к с
Не має він хвоста й рогів,
Я ж знаю те, що знаю:
Як і грецьких всіх богів,
Його за чорта маю.
П і в н і ч н и й х у д о ж н и к
Що я тут не розпочну –
Якісь бліді етюди.
Ось я в Італію майну,
Там все інакше буде.
П у р и с т
В який це я попав содом!
Які кругом лахудри!
З усіх присутніх тут відьом
Лиш дві вживають пудри.
Г о л а в і д ь м а
І пудра, й плаття нас ляка,
То – баб’яче вже діло;
Сиджу на цапі голяка –
Любуйте всі на тіло!
С т а р а в і д ь м а
З тобою спорити шкода,
Та високо не пнись ти;
Хоч ти вродлива й молода,
А доведеться гнисти.
К а п е л ь м е й с т е р
Комарі й жучки-гучки,
Од голої одстаньте!
Жаби й коники-сюрчки,
Не кваптеся, анданте!
Ф л ю г е р
(в один бік)
Яка компанія, гляди
Панянки знакомиті,
Та й кавалери хоч куди, –
Усі як перемиті!
(У другий бік).
Як не розступиться земля
Цю погань поглинути,
Тоді од них готовий я
І в пекло плигонути.
К с е н і ї
Ми – кузьки з тисяччю жалець,
Кусаємось затято;
Прийшли ми к чорту на ралець,
Бо це ж наш рідний тато!
Г е н н і н г с
Поглянь на дружний рій казюк –
Наївні і жартливі!
Ще хтось подумає про злюк,
Що серцем добротливі.
М у з а г е т
Мені приємно поблудить
В цім галасливім крузі;
Відьми б я краще став водить,
Як ті примхливі музи.
C i – d e v a n t г е н і й ч а с у
Із нами ладь, держись за нас, –
Побачиш, вийдеш в люди!
Це ж Блоксберг, наш німецький Парнас,
Усім тут місця буде.
Ц і к а в и й м а н д р і в н и к
Що то за один, скажіть,
Бундючний, гордовитий?
Все носом нишпорить, нюшить,
Чи є тут єзуїти .
Ж у р а в е л ь
Чи чиста, чи мутна вода, –
Люблю ловити рибку;
Й побожним часом випада
В чортів побути дрібку.
С и н с в і т у
Побожні йдуть на кожну путь,
Аби вела угору;
І Блоксберг скоро оберуть
За місце для собору.
Т а н ц ю р и с т
Що це? Ніби бубнії
На багвах б’ють у бубни?
Та де там, ні! То бугаї
Очеретолюбні.
Т а н ц м е й с т е р
Усі у круг – танцюй, нога!
Всі скачуть, як попало,
Кривий стриба, гладкий плига –
Байдуже, що невдало!
С к р и п а л ь
Чорти! Один одного б тут
Смачніше, як людей, їв!
Та їх гамує голос дуд,
Як звірів – спів Орфеїв .
Д о г м а т и к
Усякій критиці на зло
Я на своїм остався:
Бо якби чорта не було,
То де ж би він узявся?
І д е а л і с т
Моя фантазія буя
Цей раз, як кінь безгнуздий;
Бігме, коли усе це – я,
То я таки безглуздий .
Р е а л і с т
Шаліє дух, піднявши бунт;
Я лютий до нестями!
Уперше тут схитнувся ґрунт
У мене під ногами.
С у п е р н а т у р а л і с т
Таїть утіхи немалі
Новий для мене обрій;
Бо як існують духи злі,
То мусять бути й добрі.
С к е п т и к
Шукавши чортових скарбів,
Вже не один збезумнів.
Я цього слова вмисне вжив,
Щоб зримувать свій сумнів.
К а п е л ь м е й с т е р
Жаби й коники-сюрчки,
Клятущі дилетанти!
Комарі й жучки-гучки,
Які з вас музиканти!
П р о н о з и
Ми звемося Sans souci ,
Це не самохвальство;
Гориніж ходимо усі,
Коли велить начальство.
Н е в д а х и
І нам перепадали було шматки,
Тепер не наздогониш.
Протанцювались у нас чобітки,
Ми біжимо босоніж.
Б л у д н і в о г н і
Полюбуйтеся на нас,
Зродило нас болото.
Та блиском ми затьмарим враз
Усю оту голоту!
П а д у ч а з і р к а
Лл'ючи іскри зорев'і,
Сюди я впала з неба;
Кр'ижем тут лежу в траві –
Звести б на ноги треба.
М а с и в н і
Гей, з дороги! Грубим путь!
Всі трави потолочим;
Духи йдуть, і духам буть
Опецьками не злочин.
П у к
Та не тупайте ви тут
Слонячою тупою,
Переважить всіх вас Пук
Сьогодні грубизною.
А р і е л ь
Всяк, хто любить даль і шир,
Всяк, хто не безкрилий,
В літ за мною, до тих гір,
Що троянди вкрили!
О р к е с т р
(pianissimo)
Імла рідкіш, хмарки світліш,
Край неба засвітало.
Шелеще лист, шумить комиш –
Усе немов потало.
ПОХМУРИЙ ДЕНЬ. ПОЛЕ
Фауст і Мефістофель.
Ф а у с т
В недолі! В розпачі! Довго блукала, страждаючи, по землі, а тепер – у неволі. Як злочинницю, вкинуто в тюрму на люті муки – її, миле, безталанне створіння! Аж ось до чого дійшло! Ось до чого!.. – І ти, лукавий, нікчемний духу, таїв усе від мене! – Стій тепер, стій! Ворочай скажено своїми сатанинськими вирлами! Стій наді мною нависом, осоружний! – У неволі! У безпросвітній неволі! У владі злих духів і безсердечно осудливої людськості! А ти заколихуєш тут мене відворотними розвагами, приховуєш од мене її гірке горе, – нехай гине в безпораді!
М е ф і с т о ф е л ь
Вона не перша!
Ф а у с т
Собако! Потворо мерзенна! – Оберни його, безконечний духу! Оберни цього гробака знов у собачу постать, що в ній він любив гасати нічною добою, клубком підкочуватись під ноги мирному перехожому і кидатись на плечі поваленому. Оберни його знову в його улюблену подобу, хай плазує переді мною в пилу, хай я топтатиму його потоптом, падлюку! – Не перша! – Горе! Горе! Ні думкою здумати, ні гадкою згадати! Уже ж одна загинула в безодні такого лиха, і смертною своєю нелюдською мукою не відпокутувала вини всіх інших перед очима Всепрощаючого! Серце моє начетверо крається, як подумаю про одну оцю безталанну; а тобі байдуже – глузуєш з недолі тисячей істот!
М е ф і с т о ф е л ь
От і довеслували ми до того берега, де у вашого брата, людини, глузд за розум заходить. Нащо ж було вступати з нами в спілку, коли хисту нема? І літати кортить, і запаморочення боїшся? Що ж, ми до тебе набивалися чи ти до нас?
Ф а у с т
Чого вищиривсь на мене так людожерно?! Аж гидко! – Великий, могутній духу, ти, що ласкаво з’явивсь мені, ти, що знаєш серце й душу мою, навіщо ти прикував мене до цього ганебного супутника, що йому шкода за ласощі, а згуба за розкоші?
М е ф і с т о ф е л ь
Ти ще не виговорився?
Ф а у с т
Врятуй її! А ні – горе тобі! Найтяжчі прокльони на твою голову на тисячі тисяч літ.
М е ф і с т о ф е л ь
Незмога мені розірвати пута месника, розбити його затвори. – Врятуй її! А хто довів її де загибелі? Я чи ти?
Ф а у с т дико озирається.
Що, грому шукаєш? Шкода, не дано його вам, злиденним смертним! Бач, тиранська звичка: роздробити безвинного суперечника, коли загонить на слизьке.
Ф а у с т
Веди мене до неї. Її треба визволити!
М е ф і с т о ф е л ь
А про небезпеку свою забув? В місті ще свіжі сліди твого кривавого злочину! Над могилою вбитого ширяють духи помсти, чигаючи повороту душогуба!
Ф а у с т
І тобі ще про це говорити! Смерть і погибель всесвітня на тебе, потворо! Веди мене до неї, чуєш, і звільни її!
М е ф і с т о ф е л ь
Та поведу вже, зроблю що можу. Що ж у мене, вся влада на небі й на землі? Я обмарю сторожу; добудь ключа і виведи її звідти людською рукою. Я ж чатуватиму напоготові з чарівними кіньми, – умчу вас. Це я можу.
Ф а у с т
Швидше!
НІЧ. ЧИСТЕ ПОЛЕ
Фауст і Мефістофель летять навзаводи вороними кіньми.
Ф а у с т
Чом в’ються вони круг шибениці?
М е ф і с т о ф е л ь
Не знаю, щось варять, щось творять.
Фауст
Висяться, низяться, клоняться, хиляться.
М е ф і с т о ф е л ь
Чарують, чаклують.
Ф а у с т
І кадять, і святять.
М е ф і с т о ф е л ь
Вперед! Вперед!
В'ЯЗНИЦЯ
Фауст з низкою ключів і лампою перед залізними дверима.
Ф а у с т
Знов жаль мене проймає незборимий,
У серці знов весь біль всіх серць людських.
Тут, тут вона, за мурами сирими,
Карається за свій безгрішний гріх!
Ти боїшся ввійти до неї?
Ти страшишся вини своєї?
Йди, не гайся! Смерть іде на поріг.
(Кидається до замка. Зсередини чути спів).
П і с н я
Моя мати, ледащо ,
Зарізала мене!
Мій батько, гультяй,
Із’їв мене!
А сестричка мала
Взяла й знесла
Кістки в зелений гай;
Я пташечкою полинула –
Вилітай! Вилітай!
Ф а у с т
(відмикаючи)
Не думає вона, що милий тут,
Соломи шелест чує, брязкіт пут.
(Входить).
М а р ґ а р и т а
(ховаючись у солому)
Ой горе! Йдуть... Ой смерть, не йди!..
Ф а у с т
(тихо)
Цить, цить! Я випущу тебе на волю.
М а р ґ а р и т а
(кидаючись йому до ніг)
Коли людина ти, згляньсь на мою недолю!
Ф а у с т
Та не кричи, сторожі не збуди!
(Схоплює кайдани, щоб відімкнути).
М а р ґ а р и т а
(навколішки)
А хто ж тобі цю владу дав
Наді мною, кате?!
Крові вночі вже зажадав...
Ой зжалься, встигнеш ще скарати!
Чи ждати ранку тобі шкода?
(Встає).
Я ж молода ще, молода!
І мушу вмерти!
Я гарною була, і в тім причина смерті.
В мене був дружок, а тепер нема,
Хтось порвав вінок, квіти поламав...
Ой, пусти! За що така насила?
Пощади! Що я тобі зробила?
Вчуй мою благальну річ...
Та я ж не бачила тебе й навіч!
Ф а у с т
Чи виживу я цю стражденну ніч!
М а р ґ а р и т а
Тепер твоя тут воля, кате.
Дай хоч дитя погодувати,
Всю ніч воно ще тут було;
Вони взяли його, мені на зло,
І кажуть, що я вбивця немовляти.
І я безрадісно помру.
Пісень про мене співають...
То не люди – шакали.
Книга: Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША
ЗМІСТ
| 1. | Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША |
| 2. | Твої чуття за цю часину
Зазнають більше втіх,... |
| 3. | Б р а н д е р
І зо страху середо дня
У... |
| 4. | Сьогодні зводж'у до її кімнати.
Ф а у с т... |
| 5. | Ф а у с т
Провести вас до дому?... |
| 6. | Кручі корчаться і гнуться;
Онде бескети носаті... |
| 7. | Вони ту казочку стару
До мене приклали.
Ф... |
| 8. | Дух, що тільки твориться — поет, який не має "власного... |
На попередню
|
|
