Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Артюр Рембо Вірші Переклад Всеволода Ткаченка та ін.
V. СОНЦЕ І ПЛОТЬ
І
Ген Сонце, прихисток ласкавості й зростання,
На землю збуджену жагуче ллє кохання.
І ти, належачки в долині, чуєш знов,
Як дужчає земля, як бурхає в ній кров.
її висока грудь здіймається в жаготі.
Любов'ю сповнена, вона, мов жінка з плоті,
Таїть, багата на ясне проміння й сік,
Усяких зародків великий мурашник!
Все зріє, все росте!
Венеро! О Богине!
Мені античної доби бракує нині
Й шкода, що вимерли сатири, фавн-звірок,
Боги, які, кору ковтаючи гілок,
В обіймах тисли Німф білявих серед лілій.
Мені шкода доби, коли могутні сили -
Вода бурхливих рік та сік зелених віт -
У жилах Панових творили цілий світ!
Земля тремтіла під цапиними ступнями.
І жайворонко, Пан, торкаючись устами,
Під небом створював величний гімн жаги.
В долині стоячи, він чув, як навкруги
Йому відповідав Природи світ тваринний.
На деревах німих гойдалися пташини,
Земля гойдала люд, і синій Океан,
І кожна звірина виводили пеан!
Мені шкода часів Кібели-чарівниці,
Яка, говорять, на великій колісниці
Найдивовижніші об'їхала міста.
І чисте джерело безмежного життя
Текло з її грудей у непроглядні далі;
Блаженну грудь її щасливі люди ссали,
Неначе на руках у неї немовля.
І, маючи снагу, цнотливою була
Людина, що тепер «Я знаю достеменно»
Говорить і бреде, глуха й сліпа страшенно.
Проте немає більш богів. Людина - Князь!
Людина - Бог! Тепер Любов - Дороговказ!
Якби люд ссав ще грудь твою дебелу,
Праматір люду та богів усіх, Кібело!
Якби не позабув Астарти назавжди,
Яка, зринаючи між синьої води,
Немов напахчена потоками лілея,
Сіяла, спінена, вродливістю своєю.
Звитяжно темний зір її очей будив
На серці любощі, а в лісі - солов'їв.
II
Я в тебе вірую, божественная нене,
О Афродіто! Шлях поріс тернами в мене,
Відколи інший Бог припнув нас до хреста;
Я в тебе вірую, Венеро пресвята.
Під оболоками сумна й бридка Людина.
Зодягнена, вона не є тепер невинна,
Бо гордий божий бюст їй забруднила твань,
І висохла вона, як на вогні бовван.
У рабство віддано це олімпійське тіло,
Яке й по смерті ще пожити захотіло,
Сконавши й першої позбувшись красоти!
Вкладаючи в Бовван той стільки чистоти,
Ти чарів додала, о Жінко, нашій глині,
Щоб душу немічну просяяти Людині,
Яка, закохана, ще змінить навмання
Земну в'язницю на красу ясного дня.
Забула Жінка вже й про ремесло гетери.
«Який чудовий фарс!» - від імені Венери,
Святого й ніжного, регоче з неї світ.
III
Але щасливих тих не повернути літ!
Людина видихлась, усі зігравши ролі!
Одначе, ідолів розтрощуючи долі,
Вона, позбавившись усіх Богів своїх,
Воскресне й до небес полине, вийшла з них!
Звитяжна й вічна мисль як ідеал; а потім
І Бог, який живе у ній під шаром плоті,
Здійметься, їй чоло спаливши вочевидь!
Коли побачиш ти, як бурить він овид,
То, розглядаючи колишній гніт, розкута,
Йому промовиш: ось моя свята Спокута!
І виринаючи з глибин морського дна,
Обгорнеш ти ввесь Світ, прекрасна й осяйна,
Любов'ю щирою і посміхнешся щиро.
І зарокоче Світ, немов могутня ліра.
Цілунки голосні лунатимуть навкіл.
Любові Світ запраг, йому ти й знімеш біль.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як гордо голову здійняла знов Людина!
І бога променем своїм краса первинна
На плотськім олтарі в тремкий повергла стан.
Щаслива від добра, поблідла від страждань,
Людина хоче все пройти й пізнати! Думка,
Немов запряжена здавен лошиця, шумко
Злетить з її чола, ще й знатиме чому
(Хай, звільнена, вона шугатиме в пітьму),
Чому блакить німа й незвідані простори,
Чому, немов пісок, ряснять злотисті зорі?
Чи гнатиме Пастух великий цей табун
Світів, заблуканих між жахів галактичних?
Чи всі оці світи відлунням звуків вічних
Лунатимуть, якщо їх обійняв етер?
Що скаже, бачачи, Людина відтепер?
Чи голос розуму - то тільки сновидіння?
Якщо життя таке коротке, то людина
Прийшла звідкіль? її поглине Океан
Численних Зародків, Зачатків і Буянь
В Горні гігантському, в якім Природа-Мати
Почне Людину, це створіння, воскрешати,
Аби вона росла в хлібах та серед руж?
Ми знати можемо! І нас гнітить чимдуж
Лахміття неуцтва й химери вузькуваті.
Людські губитиме прикмети кожна мати.
Ховає глузд блідий безмежність повсякчас.
Ми вздріти хочемо! Карає Сумнів нас,
Що, мов понурий птах, нас б'є крильми щосили.
І без кінця біжать далекі небосхили!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Відкриті небеса! і мертва таїна
Перед Людиною, що, стоячи, одна
Співає між пишнот розкішної природи.
І ліс співає теж, шепочуть тихо води.
І пісня радісна вітає днину знов.
Спокути час настав, прийшла любов, любов.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
IV
О плоті пишносте, знемого ідеальна,
Любові провесно, зірнице тріумфальна!
Схиливши до колін героїв і богів,
Білющий несучи трояндовий розлив,
Чіпатимуть Ерот і Калліпіга біла
Жінок і квіти, що розквітли серед тіла.
О Аріадно, ти ридаєш, ледь жива,
Побачивши, як на потоках проплива,
Під сонцем сяючи, Тесеєве вітрило.
О дівчинко, яку нещастя-надломило,
Облиш ридати! Вакх межи фрігійських нив
Уздовж блакитних рік червону піну збив,
Прогулюючись на злотистій колісниці,
В яку запряжено пантери і тигриці.
Нагу Європу Зевс гойдає, мов дитя,
Яка, здригаючись між хвиль від забуття,
Рукою білою торкає шию бога.
Він зводить погляд свій на неї якомога.
І тулить дівчина свою щоку бліду
На Зевсове чоло, зомлівши на ходу
В цілунку дивному. І плюскітливі хвилі
Злотою піною волосся їй покрили.
Ось Лебідь-велетень між лотосів, кущів
Лаврових мрійливо й закохано проплив,
До Леди білістю свого крила припавши.
Коли Кіпріда йде, така прегарна завше,
То тіло звабливо напнеться молоде,
Злітає золото з її тугих грудей
І з лона сніжного, що вкрила піна тьмава.
Приборкувач Геракл, могутній, наче слава,
Левину шкуру на плече натягши вмить
І хмурячи чоло, за небокрай спішить.
А літнім місяцем осяяна Дріада
Стоїть замріяно, як золота принада.
На плечі хвилею спадає їй коса.
З поляни темної, де блискотить роса,
Вона вдивляється у мовчазне довкілля...
Легкий серпанок свій Селена губить біла
Ендіміонові прекрасному до ніг,
Його цілуючи між променів блідих...
Ридає Джерело в предовгому екстазі.
То Німфа снить, сумна й похилена при вазі,
Вродливим юнаком, кого потік заніс.
Повіяв уночі любові свіжий бриз.
В священнім пралісі, у нетрях предковічних
Боги згромадились у Мармурах величних,
Де гнізда Снігурі собі ладнають з віт.
Боги вслухаються в Людину й вічний Світ!
29 квітня 1870
Книга: Артюр Рембо Вірші Переклад Всеволода Ткаченка та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
