Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ГомерІліадаПереказ для дітей Катерини Головацької
ПОХОРОН ВІРНОГО ПАТРОКЛА
Так сумували трояни у цілому місті. Ахеї ж,
До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішили
Кожен на свій корабель, і всі порозходились швидко,
Крім мірмідонян, що їм розійтися Ахілл не дозволив.
- О воїни, любі моєму серцю! - мовив Ахілл до своєї дружини.- Не поспішайте розпрягати дзвінконогих коней. Хай ми тричі об'їдемо на бойових колісницях навколо Патроклового тіла і вгамуємо наші роз'ятрені душі надгробним плачем.
Уголос заплакав Пелід, а за ним усі мірмідонці, женучи пишно-гривих коней круг тіла славного героя. Тричі промчали вони, а тоді Ахілл спинив своїх коней, зійшов із колісниці й, поклавши руки Патроклові на груди, скрушно сказав:
- Радій, вірний Патрокле! Я все зроблю, щоб ти з великою шаною зійшов у підземну пітьму.
І по тих словах Ахілл кинув Патроклові до ніг тіло блискучого Ректора, кинув обличчям у порох та й пішов собі геть. [182]
Мірмідонці порозпрягали коней, що нетерпляче іржали, познімали бойові обладунки і всі посідали перед Ахілловим кораблем - вождь пригощав їх, поминаючи друга.
Під ножами різників падали білі бики, вгодовані кози, барани і свині, кров ручаями струміла навколо Патрокла, і невдовзі смачно зашкварчала печеня на численних багаттях.
Сам же Ахілл у супроводі ахейських вождів подався до намету царя Агамемнона. Там на нього вже чекали, і служники гріли воду у величезнім казані, щоб мірмідонський вождь змив із себе бруд і загуслу кров. Та відмовився похмурий герой.
- Клянуся Зевсом, наймогутнішим богом,- вигукнув він,- поки не поховано Патрокла, я не змию зі свого тіла ворожої крові! Сядьмо, друзі, тепер до жалобної учти, а завтра вранці звели, Агамемноне, привезти з лісу дров для великого погребного вогнища. Хай безжальний вогонь знищить смертне тіло Патрокла, забере його з-перед наших очей, щоб військо знову могло шикуватись до бою.
Після учти ахейські вожді розійшлися по своїх наметах і вклалися спати. Довго не спав тільки Пелід: лежачи на березі невгамовно-шумливого моря, він тяжко зітхав, сумуючи за другом. А коли нарешті здолав Ахілла сон, з'явилася йому душа вірного Патрокла, така ж, наче був він живий, і в такі самі шати убрана. Стала вона в головах і знайомим голосом мовила:
- Поглинула мене чорна смерть і незабаром прийде по тебе, Ахілле, бо тобі судилося загинути під високими мурами Трої. З
, юнацьких літ жили ми з тобою під одним дахом, у домі старого Пелея. Тож хай і по смерті кістки наші спочивають разом, в одній спільній урні - у тій золотій амфорі, що подарувала тобі мати-богиня. Хотів був Пелід обійняти вірного друга, та Патроклова душа, наче дим, уникла його рук і з тихим шелестом пройшла крізь землю. Вражений Ахілл зірвався на ноги і в розпачі крикнув:
- Богове! Невже і справді в Аїді від нас зостається тільки душа- і подоба, а життя навіки щезає?
Сльози нестримно полилися Ахіллові з очей, і так у пекучих сльозах зустрів він світосяйну Еос.
Ще ледь зажевріло на сході, а вже за наказом владущого Агамемнона великий загін воїнів на чолі зі славним Меріоном подався з мулами в ліс, що зеленів по схилах високої Іди, багатої на джерела. Під дужими ударами падали густоверхі дуби один за одним, щоб того ж таки дня на березі сивого моря спалахнути погребним вогнем. [183]
Ахілл сам обрав місце на крутому березі, де згодом мали насипати могилу Патроклові і йому. До того місця позносили дубові колоди та гілля, і все військо зібралося довкола.
Ось з'явилися на бойових колісницях мірмідонці, а попереду них дружинники урочисто несли Патроклове тіло. Голову померлому підтримував Ахілл - він проводжав свого вірного друга в останню путь.
На знак жалоби воїни зрізали собі на голові пасма волосся і кидали їх на Патроклове тіло. Пелід і собі зрізав кучері і поклав їх другові в холодну руку, і всі, хто стояв поблизу, не могли стримати сліз.
Тим часом воїни вже розпалили вогнище завширшки і завдовжки сто ступнів, і ахейські вожді у скорботі великій поклали Патроклове тіло нагору. Поруч поставили коштовні амфори з духмяним олієм та медом, а до ніг кинули щойно забитих коней, биків і овець.
Та вогнище горіло кволим вогнем, і марно воїни роздмухували його з усіх боків - дрова не займалися. Тоді Пелід, одійшовши убік, став голосно молитися дужим вітрам Борею й Зефірові, благаючи їх прилетіти й розбурхати жалобний вогонь.
Відразу почула ту ревну молитву золотокрила Іріда й легкою вісницею помчала до палацу вітрів. Стала там на каміннім порозі, і всі вітри підвелись їй назустріч, запрошуючи кожний до себе. Та відмовилася золотокрила богиня - вона поспішала до течії Океану - і тільки переказала Бореєві й Зефіру Ахіллові слова.
Не гаючись подалися вітри на поміч. Аж засвистіло над землею, як полетіли вони, женучи небом поперед себе темні хмари і здіймаючи високі хвилі на морі. Нарешті вітри дісталися вогнища і заходилися круг нього.
Застогнало полум'я, зашипіло, яскравим вогнем зайнялися дубові колоди і довго горіли, майже всю ніч. І всю ніч ходив навколо вогнища зажурений Ахілл із золотим келихом у руці - він робив узливання вітрам та плакав тужно за другом.
Аж як зійшла над землею світоносна Еос і золоті її шати заясніли над морем, Борей і Зефір одлетіли, яскраве полум'я вщухло і вогнище стало поволі згасати. Ахейські вожді залили його пурпуровим вином і склали, тяжко зітхаючи, Патроклові білі кістки до золотої урни, накрили її тонким полотном і засипали землею там, де мала височіти згодом спільна могила славетних друзів - Ахілла і Патрокла.
А тоді на шану померлому почалися великі грища, що тривали до самого заходу сонця. [184]
Перші вийшли змагатися славні кінники. Пелід звелів винести багаті дарунки й пообіцяв їх тим, хто виграє у перегонах, але сам, повитий чорною журбою, не взяв участі у грищах.
- Якби ми ховали не Патрокла,- сказав він ахейським вождям,__
то я напевне дістав би першу нагороду, бо немає прудкіших коней за тих, що дав мені батько Пелей, а йому подарував сам бог Посей-дон. Ті коні безсмертні й досі тужать за Патроклом - незрушно стоять, похнюпившись, і їхні пишні гриви звисають аж до землі. Та і я від горя знемігся. Ви ж, друзі, виходьте на своїх колісницях вперед і за моїм знаком рушайте чимдуж ген до того всохлого дуба, а тоді миттю вертайте назад.
І от виїхали та стали уряд найкращі їздці: перший - благородний Евмел, син Адметів, що завжди був попереду в кінських перегонах. Поруч став на своїй колісниці могутній Діомед, стримуючи прекрасних Енеєвих коней - Діомед відняв їх у бою, а Енея встиг урятувати бсг Аполлон. Далі стала колісниця русокудрого Менелая Атріда, а за ним виїхав Антілох, доблесний Несторів син.
Угледівши Антілоха, старий Нестор підійшов до нього і стиха промовив:
- Мій сину, коні в тебе не такі прудкі й легкі, як в інших героїв, тож покладайся більше на себе, на спритність свою і вміння правити кіньми. Тільки гляди: не скаліч коней і не зламай колісниці собі на ганьбу.
Уважно вислухав Антілох батькову раду і запам'ятав кожне слово. За Антілохом виїхав на своїй бойовій колісниці славний Меріон, товариш знаменитого крітського володаря Ідоменея.
Всі одночасно бичами на коней вони замахнулись,
Хльоснули віжками лунко і окриком грізним погнали
Вчвал їх. І коні помчали вперед по широкій рівнині
Від кораблів бистрохідних. І хмарою ніби чи вихром
Курява в них з-під грудей аж до самого неба сягала.
Й гриви у коней швидких розвівалися з вітру диханням,
Повози ж їх то землі многоплідної ледве торкались,
То у повітря злітали. І, стоячи на колісницях,
Правили кіньми візничі, й звитяги жадобою кожне
Билося серце, і коней своїх підбадьорював кожен
Криком, і, куряву знявши, летіли вони по рівнині.
[185]
Одразу ж вирвалися наперед Евмелові коні. Даремно могутній Діомед хльоскав своїх батогом - Евмел упевнено йшов перший. Сльози гніву й досади навернулися Діомедові на очі, і яснозора Афіна Пал-лада, завваживши це, поспішила на поміч своєму улюбленцеві. Дужою рукою зламала вона дишло в Евмеловій упряжці, і коні злякано потягли врізнобіч, а сам Евмел упав із колісниці й добряче забився.
Перший мчав тепер Діомед, за ним поспішав Менелай, а його вже наздоганяв Антілох. У тому вузькому, небезпечному місці, де джерельна вода розмила дорогу, Антілох узявся обганяти Менелая.
- Що ти робиш? - скрикнув той.- Чи глузду позбувся? Переженеш мене далі, де ширше. А тут ми перечепимося колесами й розіб'ємося обоє.
Та Антілох удав, що не чує, і ще дужче погнав своїх коней. Ось уже обидві колісниці мчать поруч, а дорога все вужчає. Не витримав Менелай і натяг віжки, пропускаючи вперед Антілоха.
Так вони і примчали назад: перший за змилених конях - Діомед, другий - Антілох, а відразу за ним - розгніваний Менелай. Незабаром прибув і Меріон, а останній, далеко відставши, пішки прийшов Евмел, тягнучи колісницю і женучи поперед себе коні. Та Ахілл обдарував і Евмела коштовним дарунком, бо знав, який це блискучий їздець, і пожалів його у біді.
Не тамуючи гніву, Менелай голосно ганьбив Антілоха за підступність і дурість. Тоді Антілох підвів до Менелая коня, що одержав у нагороду, і чемно промовив:
- Угамуй нарешті свій гнів, о Зевсів нащадку, бо я ж молодший за тебе, а ти і родом старший, і доблестю вищий. Ти ж знаєш, як замолоду люди піддаються своїм почуттям і не коряться розумові. Тож не гнівись і візьми мою нагороду - коня, а коли цього замало, то я принесу тобі ще багаті дарунки. Я все ладен віддати, аби тільки не втратити твоєї щирої дружби і не прогнівити безсмертних богів.
Зрадів тим словам ясночолий Менелай, і серце у грудях йому аж забилося дужче.
Наче ранковими росами вмите колосся зернисте
На половіючій ниві, що вся вже наїжилась збіжжям,-
Так же і серце у грудях твоїх, Менелаю, зраділо.
- Еге ж, я розгнівився сьогодні на тебе,- сказав утішений Менелай.- Ніколи ти не був зухвалим і зарозумілим. Тільки сьогодні [186] буйна молодість здолала в тобі світлий розум. Але твій батько, твій брат і ти сам багато зробили для мене, припливши сюди, до високої Трої. Тож я не візьму в тебе коня, хоч по правді нагорода належить мені. Хай усі міднозбройні ахеї бачать, що в мене серце не жорстоке і справедливе.
Так помирилися славні герої, а богорівний Ахілл підніс золотий келих старому Несторові і всім на втіху лагідно мовив:
- Візьми цей келих, о старче, і збережи на згадку про похорон мого вірного друга Патрокла. Це нагорода тобі на знак шани, бо ти вже не можеш змагатися ні в перегонах, ні в кулачнім двобої, ні в боротьбі, долає тебе тяжка старість. Та всі ми знаємо, що колись ти був непереборний у грищах, тож і сьогодні шануєм тебе.
Подякував щиро володар пілоський Пелідові й порадив провадити далі змагання.
І грища тривали. Спершу билися навкулачки два дужі герої Епей і Евріал, і хоч колись, як ще ховали царя Едіпа, Евріал переміг усіх суперників, тепер він не встояв перед хоробрим Епеєм. Але нагороду від щедрого Ахілла дістали обидва: Епей - великого, ще не приборканого мула, а Евріал - чималий келих із подвійним дном.
Тоді вийшли в коло боротися могутній Еант Теламонід і хитромудрий Одіссей. Обхопили герої один одного дужими руками, аж спини в них затріщали і рясний піт зросив їм рамена і груди. Довго змагалися вони - Еант брав силою, а Одіссей - хитрістю і підступом, тож обидва були рівні в борні. Побачив це Пелід і дав обом однаково дорогі нагороди.
До самого вечора тривали грища. Герої змагалися з бігу, стріляли з луків, метали списи й важкі диски. Найкращі нагороди дісталися обом Еантам, Діомедові, Одіссею, Меріонові та владущому Агамемно-ну. І тільки надвечір усі розійшлися по своїх кораблях та наметах.
Книга: ГомерІліадаПереказ для дітей Катерини Головацької
ЗМІСТ
На попередню
|
|
