Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Езопові байки Переказ для дітей П.Цімікалі Переклад В.Забаштанського, А.Чердаклі
СКНАРА
Був собі колись один чоловік. Мав широкі лани, пасовиська, сади й виноградники, багато будинків, але жив самотньо. І над усе на світі любив гроші.
Одного разу, обійшовши свої володіння, він подумав:
- Розкидане моє багатство по всіх усюдах, не можу його оком обняти, то й радості з нього не маю. От коли б замість цього господарства було в мене золото, я б його тримав завжди при собі, тоді б уже мої очі натішилися.
Та й продав чоловік всі будинки, крім одного, найбільшого, в якому сам мешкав. Купив собі зливок золота, приніс додому, замкнув у скриню і почувся щасливим. Відтоді щоранку, вставши з постелі, і щовечора, облягаючись, діставав своє золото й довго милувався ним.
Аж ось одної ночі приснилося йому, ніби в будинок залізли злодії й украли золото. Скочив переляканий чоловік з постелі й кинувся [152] до скрині. Побачивши блиск важкого зливка, заспокоївся. А скоро подумав:
« Сон може й справдитись, всякого буває! Дивись, і потягнуть у мене скарб. Треба його сховати десь-інде, безпечніше, де ні руки людські не дістануть, ні око не вздрить... Але де?»
Довго він сидів, отак міркуючи, і думка його снувала від одного кутка будинку до іншого, від вогнища до порога. Нараз очі йому спалахнули.
- В саду! - прошепотів.- Там надійніше! Там ніхто не здогадається шукати.
І, взявши золото й лопату, подався в сад. Вибрав у закутку під густим деревом місце, викопав яму й поклав туди скарб. Сховав добре, але заодно закопав у землю і розум свій, і душу.
Позначив собі схованку і, заспокоєний, вернувся до хати.
«Тепер злодії мені не страшні»,- подумав і ліг спати.
Але тільки засіріло надворі - прокинувся чоловік. Захотілося йому глянути на своє багатство. Хутко побіг він у сад, розкопав яму, дістав зливок, погладив його ніжно, подивився якусь часинку та й поклав назад. Відтоді так [153]і повелося: щоранку йде щасливець у сад і милується золотом.
Неподалік саду стояв будинок. Якось уранці майстер лагодив на ньому дах. Багатій того не помітив. А майстер добре бачив, як він видобув з землі щось блискуче, довгенько дивився на нього, а тоді закопав знову.
«Е,- думає майстер,- он де хова багатій свій скарб! Ну, почекай!»
Вночі переліз він через огорожу, пробрався нишком до того місця, знайшов схованку й викопав зливок.
А вранці багатій розгріб яму - нема золота! Перелякався, розкопав ще трохи - нема. Глибше розкопав - нічогісінько! Немов скарб став незримий!
- Ой лишенько! - вигукнув.- Яке ж бо лихо мене спіткало! Все життя своє вклав я в той зливок, і ось маєш! Пропало все! Що ж тепер мені буде?
Та й заплакав, заголосив із розпуки.
Сусід багатія, минаючи його господу, почув лемент.
«Що б то могло старому статися? Дай-но подивлюся».
Зайшов у сад, побачив хазяїна й питає: [154]
- Що тобі, любий сусіде? Чому плачеш?
- Ох,- відповідає той,- не питай. Украли моє золото, що я тут сховав. Те золото, до якого я приходив щоранку, діставав з землі й тішив ним своє серце. Ой, пропало моє золото... Що тепер мені буде? Не жити мені, як його не бачитиму. -**
Та й знову заридав-заголосив.
- Не плач і не сумуй, друже,- сказав сусід.- Бо хоч і мав ти золото, насправді не мав нічого. Ніякої користі воно тобі не давало. Тільки б дивився та дивився... То візьми якийсь камінь, поклади в яму і скажи собі, що то золото. І буде тобі добре, як перше.
МАНДРІВЦІ ТА ЧИНАРАСтояв жаркий літній день. Сонце пекло нещадно. Ні вітерця, ні хмаринки.
Двоє мандрівців ішли сірим курним шляхом. Навколо, скільки око сягало, слався безрадісний випалений степ, голий-голісінький, анінайменшого кущика не видко було, не те що дерев. Земля пашіла жаром, піт заливав очі; потомлені чоловіки ледве совали ногами. [156]
- І не згадаю такої спеки на своєму віку,- каже один.
- Таж у липні завжди так, чого ти хочеш? - заперечив другий. - Ще й сонце над самісінькою головою.
- Ай справді, вже обід. Хоч би який затінок знайти, перепочити трохи. Я вже геть знебувся.
- Я теж, тільки не віриться мені, що в цій пустелі є затінок.
Задихаючись, вибралися вони на високий пагорб, коли бачать - попереду розлога, глибока балка, а на дні її росте висока чинара. Ледве добрели мандрівці до чинари й попадали в холодку.
Довго лежали вони, сховані від сонця густим листям, і холодок поволі розвіяв утому. Чоловіки збадьорилися, пожвавішали.
- Як тут гарно! - промовив один.- Нікуди не хочеться йти звідси!..
- Твоя правда, друже мій. Перебудемо тут, поки сонце поверне на вечірній пруг, бо хтозна, чи трапиться ще затінок по дорозі.
Довгенько пролежали вони мовчки, втішаючись свіжістю. Аж ось один і каже:
- Знаєш, що я думаю? [157]
- А що?
- Чинара - нікчемне дерево. Таке здорове, а плодів не дає!
- Справді! Височенний стовбур і могутнє гілля пропадають марно. Скільки ж то чудових солодких плодів могли б вони вигодувати!
- Авжеж! І живе чинара довго, а користі з неї - ніякої!
- Нікчемне дерево!
- Авжеж, нікчемне!
Почула те чинара й мовила до них:
- О безсоромні люди! Ніжитесь у моєму затінку, в холодку, й кажете, що я нікчемна. Як-то можна приймати все добре, що я вам даю, і ганити мене? Багато чого зазнала я на своєму віку, але такої невдячності ще не бачила.
Книга: Езопові байки Переказ для дітей П.Цімікалі Переклад В.Забаштанського, А.Чердаклі
ЗМІСТ
На попередню
|
|
