Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Езопові байки Переказ для дітей П.Цімікалі Переклад В.Забаштанського, А.Чердаклі
ВОЯКА ТА КІНЬ
Колись за давніх-давен жив хоробрий вояка. І був у нього кінь, прудконогий красень. Понад усе полюбляв він поєдинки.
Зачувши, що цар кличе мужів свого краю до бойового походу, вояка засідлав коня і вирушив У путь.
Протягом усього походу він дбайливо доглядав вірного друга. Купав його, чистив, годував добірним вівсом і духмяним свіжим сіном. І ситий, плеканий огир блискавкою літав у бою, не раз рятуючи життя своєму господареві.
По війні хоробрий вояка з конем щасливо вернувся додому. Та щось непокоїло коня, і недарма. Бо наступного ранку господар запріг його, добряче навантажив воза й поїхав на базар. Гадав кінь, що після базару відпочине, проте господар одразу запріг його до плуга й до пізнього вечора орав ниву.
З того дня й почалося. Від світання до смерку тяжко працював кінь, духу не переводячи. Ба навіть уночі їздив господар чи до млина, чи ще куди.
І так день у день!
А що тепер не було війни, то й здавалося господареві - нема чого доглядати коня, тож і годував його не добірним вівсом і духмяним сіном, а самою сухою соломою.
Бідолашний кінь поволі почав підупадати на силі. До того ж, як добрий колишній скакун, почувався незаслужено скривдженим.
«Бач, як скінчилася війна,- часто думав [70] він,- то й не доглядає мене господар. Не любить мене по-справжньому».
Минув якийсь час, і країну раптом облетіла звістка: сусідній цар іде війною на їхню землю, аби відвоювати колишні володіння.
Сколихнувся край. Залунали сурми, зусібіч розлетілися гінці - і рушили до столиці бойові дружини, поповнюючи цареві лави. Подався до війська й наш звитяжець, випрягши коня з плуга.
- Знову в похід, кониченьку мій! - гукнув запально.- Неси ж мене прудко, друже, як носив колись, пам'ятаєш?
- Пам'ятаю,- зітхнув кінь.
- Тож мчи і знай, що від спритності твоєї залежить життя господаря.
- Мчу,- сказав кінь і рвонув щосили.
Та не подолавши й половини шляху, упав, знеможений.
Вояка допоміг коневі підвестися й знову сів-на нього. Та кінь незабаром спіткнувся, зашкутильгав і звалився додолу.
- Ти ба! - здивувався господар.- Що це тобі?
Перегодом рушили вони далі. Та кінь падав знову й знову. [72]
- Ну, що мені з тобою робити? - розпачливо вигукнув вояка.- Як зарадити лихові?
- Ходи пішки, господарю,- відмовив кінь.- Ти мав скакуна, та зробив з нього віслюка. Як же тепер віслюка обернеш на скакуна?
Присоромлений вояка похилив голову.
Отак часом люди доти дбають про інших, доки залежні від них, а потім забувають про свої обов'язки.
КІНЬ І ВІСЛЮКЖив собі колись селянин. І мав на обійсті коня та віслюка. Щоранку навантажував їх садовиною та городиною і їхав до міста торгувати.
Якось сердешний віслюк занедужав. Але господар того не помітив і нав'ючив його, як завжди. А віслюкові гіршало та гіршало, і врешті одного ранку дорогою до міста він геть знебувся.
- Поможи мені трохи,- просить віслюк коня,- не можу далі нести вантаж.
- Як же я тобі поможу?
- Візьми зо два кошики із моєї спини. А решту я сам подужаю нести. [73]
- Ти що, здурів? - відповідає кінь.- Адже я й так нав'ючений.
- Я знаю, але ти дужчий за мене і не зморений хворобою. Візьми хоч один кошик.
- Ні, не візьму.
- Прошу, зроби мені таку ласку.
- Не сподівайся, нічого не вийде. Зітхнув віслюк та й почвалав далі. Однак не витримав довго, спіткнувся й упав.
Господар ішов позаду, розмовляючи з сусідою.
Побачивши віслюка долі, підбіг до нього, поскидав кошики й спробував підвести.
- Що тобі сталося, віслюче? - спитав співчутливо.
- Та хіба не бачиш, що він хворий? - сказав, підходячи, сусіда.
- Хворий? А я й не знав. Що ж тепер робити?
- Заведемо бідолаху до мого приятеля, він добре знається на худобі й неодмінно чимось зарадить. Он його подвір'я.
- Ходімо!
Підвели вони віслюка й подалися до обійстя сусідиного приятеля. Потім вернулися до коня, [74] а він, забачивши господаря, хотів був рушати далі.
- Еге, стривай-но, друже мій! - гукнув господар.- Стій, не квапся, не покину ж я кошики посеред дороги. Треба повантажити їх на тебе - ти молодий і дужий. Коли трапляється в дорозі лихо, мусимо допомагати один одному, інакше не можна.
Господар заходився прилаштовувати коневі на спину кошики. Кінь шаленів з люті й розпачу та нарікав на долю.
- Ет, як не щастить, то вже не щастить! Не хотів я взяти у віслюка жодного кошика, а тепер мушу нести весь його вантаж, та ще й збрую.
А віслюк, лежачи на моріжку, очуняв трохи й, підвівши голову, мовив до коня такі слова:
- О жорстокий коню! Якби ти був допоміг мені, взявши трохи мого вантажу, то я дійшов би до міста. А так жорстокість твоя на тобі й окошилася!
ЛИСИЦЯ ТА ЦАПЯкось улітку опівдні промітна, хитрюща лисиця спускалася з гори, простуючи до лісу. Там жила її сестра, в якої саме справляли іменини [75]лисеняти. Тож і квапилася тітонька привітати свого небожа, а заразом смачно попоїсти та розважитись. Спустилася вона з гори та й побігла полем. Облизувала губи й думала:
«Напевне, сестра чимало смачненького наготувала, як торік і позаторік... пирогів, курочок... а то, гляди, ще й гусочку або качечку... Тієї птиці доволі навколо, а надто в мірошника... А медяники! Де ж і поласувати ними, як не в сестриці!»
Коли це раптом: трах! бах! трісь!
Нестямилась лисиця, як гепнулась у колодязь. Ласуючись думкою на ласощах, не помітила небезпеки. Добре, що хоч не забилася. Та й води в колодязі було трохи, ледве по коліна лисиці. Але сам колодязь був глибоченний, і хоч як вона дерлася та дряпалась - вибратись нагору не могла.
- Ой, горенько мені, що ж я робитиму сама серед поля? Хто мене витягне звідси? Просиджу всеньку ніч у крижаній воді, то до ранку й закоцюбну...
Заплакала лисиця, заголосила:
- Оце була б уже в сестри та любенько розмовляла в золотому товаристві, а на вогні [76] смажилися б курочки, качечки, гусочки... Та ба, спіткало тебе лихо, тітонько лисице...
Аж раптом згори долинула чиясь хода. Підвела лисиця голову та й побачила цапа, що нахилився над колодязем. Мабуть, йому дуже хотілося пити.
Серце в лисиці закидалось, і вона сказала подумки:
«Є нагода врятуватися!»
І гукнула радісно, наче була рада-радісінька, що опинилася в колодязі:
- Моє шануваннячко, цапе!
- Це ти, лисице? - здивувався цап.- Добридень! Ну як там, добра вода? Я йду здалеку і мало не зомлів зі спраги.
- Ще й питає, чи добра! Пресмачна! Холодна й солодка. Вип'єш - як на світ народишся. Лізь-но сюди, покуштуєш - будеш мені дякувати.
- Зараз! - вигукнув цап, стрибнув у колодязь і жадібно припав до води. Пив, пив, аж поки вгамував спрагу, а потім підвів голову і вдячно глянув на лисицю.
- Ну що, правду я сказала? Добра вода?
- Ой же й добра! Освіжився нарешті! Від [77] самого ранку ніде не можу знайти води, всі джерела висохли.
- За такої спеки воно й не дивно.
- Може, полізьмо вже нагору? - спитав цап і спробував видертися по стіні. Але небавом збагнув, що з того нічого не вийде, і мовив до лисиці:
- Що ж тепер робити?
- Справді,- вдавано засмутилася лисиця, - залізли сюди, не подумавши, як будемо вибиратися. Ну й бевзі ж ми, любий цапе!
- Хоч би що там було, а треба поміркувати, як видобутися нагору.
- Ну-бо спробуймо так,- каже лисиця.- Ти стань дибки, передніми ногами обіприся об стіну й нахили голову, а я видерусь тобі по спині на роги й ухоплюся за цямрину. А коли вилізу, витягну й тебе. Згода?
- Згода!
- Ну, то ставай, як я казала.
Цап став дибки, сперся передніми ногами на стіну й нахилив голову. Лисиця видерлась по спині йому на роги, витягши лапи, вхопилася за цямрину та й вискочила з колодязя. Хитрунці цього тільки й треба було.
- Ох, не віриться, що нарешті вибралась!
- Ну, а тепер витягни мене! - гукнув цап. Лисиця нахилилася над колодязем і відказала:
- Як же я тебе витягну, любий цапе? По-перше, я тебе не дістану. Та коли б навіть удалося схопити тебе за роги, чи подужаю я, маленька лисичка, витягти такого здоровенного цаписька? Де в мене така сила візьметься?
Лисиця засміялася й нахилилася нижче:
- Ех, цапе, цапе, аби в тебе було стільки розуму, скільки в бороді волосся, ти б не стрибав у колодязь, не подумавши перше, як вибиратимешся нагору.
Та й побігла до сестри, де вже зібралися гості, їла, пила й розважалася аж до ранку.
На цапове щастя, була лисиця добросердна, хоч і хитрюща. Тож коли скінчився вранці бенкет, попросила вона в сестри міцну мотузку й, замість іти додому, побігла до колодязя.
- Гей, цапе! - гукнула.- Ти ще й досі тут п'єш воду?
З колодязя долинув захриплий, жалібний голос:
- Де ж мені бути? Звичайно, тут.
- Ну, зараз вилізеш. Я принесла мотузку. Один кінець прив'яжу до дерева, а другий [80] спущу тобі. Хапайся за нього та й вилазь помалу.
Лисиця все зробила, як казала, та й дременула додому. Боялася, щоб цап не полоскотав їй боки рогами.
Невдовзі бідолаха вибрався нагору, мокрий і брудний. А згодом лежав у хліві на соломі, поволі приходячи до тями.
«Правду казала лисиця,- думав він.- Бракує мені розуму. Але це лихо мене навчило. Надалі ніколи не починатиму жодної справи, не подумавши перше, чи зможу довести її до ладу».
Книга: Езопові байки Переказ для дітей П.Цімікалі Переклад В.Забаштанського, А.Чердаклі
ЗМІСТ
На попередню
|
|
