Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
Оповідка шістнадцята
«Живе в одній країні, де густі-прегусті ліси, лев на ім'я Ваджраданштра, і завжди повсюдно супроводжують його шакал Чатурака і вовк Крав'ямукха. І от якась верблюдиця, відчувши, що їй настав час родити, відбилася від стада й примостилась для пологів у невеличкому гаю. Довго вона там мучилась, аж поки з її утроби вискочило маленьке верблюденя. Лев та його почет, що саме нагодилися, втамували голод м'ясом верблюдиці, а дитинча повелитель забрав з собою і так йому сказав: «Любий, ти нічого не бійся - ні я, ні мої підлеглі тебе не вб'ють. Гуляй собі в лісі, де тобі тільки заманеться; а через те, що твої вуха подібні до наконечника стріли, шанку, ти будеш зватися Шанкукарна - Карнавухий». І відтоді вони, вже вчотирьох, стали щасливо жити, втішаючи один одного розмовами про всяку всячину.
Одного разу десь на галявині Ваджраданштра зчепився з несамовитим слоном, який у гніві своїми іклами так поколошматив лева, що той навіть поворухнутись не міг. Довгенько пролежав він так, понівечений та голодний, а потім сказав своїм наближеним: «Знайдіть-но мені якусь тварину, щоб я, лежачи отут, спромігся б її вбити й нагодувати вас». І от, коли смеркло, вони кинулись по лісу шукати здобичі, але намагання їхні були марними. Тоді Чатурака подумав: «От якби Шанкукарна віддав себе в жертву, то ми кілька днів прохарчувалися б. Та на це надія мала, бо [93] наш повелитель його шанує. Доведеться, мабуть, силою розуму спонукати володаря на вбивство. Бо ж кажуть:
Для розумних в цьому світі все приступне, все осяжне,
Переборне і знищенне,- тож пускай у діло розум!»
Усе обмізкувавши, він удався до Шанкукарни з такими словами: «Послухай, Шанкукарно, там лежить наш повелитель і знемагає від голоду, якщо він помре, то й ми довго не протягнемо. Отож вислухай мене в ім'я повелителя». Шанкукарна стурбовано мовив: «Швидше кажи, що треба робити, і я за твоїм велінням без вагань піду на все. Заради блага повелителя нашого я ладен звершити не одне добре діло, а хоч би й сто». І Чатурака сказав: «О любий, от якби ти віддав своє тіло повелителеві, то була б від цього подвійна користь, бо ти мав би два тіла і повелитель зостався б живий». Шанкукарна йому відповів: «Ну, що ж, так я й зроблю задля нашого повелителя. Вірність дгар-мі - тому запорука!» Дійшовши згоди, вони пішли удвох до лева, і Чатурака сказав йому: «Ніякої звірини, о божественний, ми, на жаль, не вловили, та й божественне Сонце вже зайшло. Та ось Шанкукарна поклявся своєю вірою, що віддасть тобі своє тіло, аби ти розділив його на дві половини, і він матиме від того подвійну користь». Лев проричав: «Це мене дуже радує, тим паче, шо діло скріплене вірою, і його треба негайно виконувати!» Тільки-но лев прорік ці слова, вовк і шакал накинулись на Шан-кукарну й роздерли його навпіл. Тоді Ваджраданштра звелів Чатураці: «Я спущусь до річки, зроблю обмивання і помолюсь богам, а ти сиди тут невідступно»,- та й подався до води. Не встиг лев щезнути з-перед очей, як Чатурака став думу думати: «Як би мені самому цього верблюда з'їсти?» - і він звернувся до вовка: «О Крав'я-мукхо, ти, любий, напевне, змучився від голоду? Так-от, поки немає нашого повелителя, скуштуй верблюжинки, а я левові про це не скажу». Та лишень вовк заходився коло верблюжого м'яса, як Чатурака й гукнув: «Гей, Крав'я-мукхо, володар повертається! Ти десь там збоку сядь і чекай, аж поки він сам стане призволятися». На тому й згодилися між собою. А коли підійшов лев і побачив, що у верблюда вже вирвано серце, він грізно насупив брови й заревів: «Хто ж це так випотрошив верблюда, якого я вбив?!» Заледве прогриміли ці слова, Крав'ямукха зиркнув [94] на Чатураку, мовляв, скажи, як домовилися, щоб мене повелитель не чіпав. Але Чатурака, осміхнувшись, прошамкотів: «О повелителю, Крав'ямукха не послухав моєї поради й наївся м'яса. А тепер поглянь на його морду і ти переконаєшся, хто скуштував плодів дерева непристойної поведінки». Почувши таке, вовк, рятуючи свою шкуру, забіг безвісти.
А тим часом лісовою дорогою проходив верблюжий караван з важкими в'юками. На шиї в переднього верблюда висів чималий дзвінок, вловивши теленькання якого, лев сказав шакалові: «Дізнайся, любий, звідкіля долинає цей нечуваний досі жахливий дзенькіт». Чатурака гайнув кудись і, невдовзі повернувшись, заторохтів: «Тікати, тікати треба, повелителю, якщо маєш змогу!» - «Чого ти мені душу гризеш? Кажи, що там таке!» - розпорядився лев, і Чатурака мовив: «О повелителю, це сам Дгармараджа, бог смерті, розгнівався на тебе за те, що ти нібито сказав: «Цьому верблюдові я вкоротив віку!», і тому вирішив: «Візьму я з собою тисячу верблюдів!» І от він зібрав усіх чисто родичів убитого верблюда, дідів та прадідів його, головному з них повісив на шию дзвіночок, і він іде сюди, щоб помститися». Лев, усе це вислухавши, так перелякався, що навіть не зважився підійти до мертвого верблюда, він тільки здалеку блимнув на нього очима і одразу ж переставився на той світ, а Чатурака залюбки поласував свіжиною. Через те я й кажу:
Зло іншим заподіявши, досягне успіху мудрець,
Вмре з голоду недоумок, як нещасний Ваджраданштра».
Коли Даманака пішов, Санджівака задумався: «Чого ж Це я, травоїдний, опинився між м'ясоїдних, таких, як лев Пінгалака і його оточення? Правду кажуть:
Не варто іншого вітать, не варто іншому служить,-
Хто цим зневажить, той помре, так само, як ослиця.
А що ж я маю робити? І куди мені податися? Де знайти спокій? Піду я, мабуть, до Пінгалаки - він же мені дав притулок, то й не позбавить мене життя. Бо сказано:
Із тим, кому служить судилось вік,
буває доля люта,
Тож мусять мудреці настійніше завжди
йти до мети своєї. [95]
Повсюди на землі віддавна знає люд
відому приповідку:
«Обпаленим вогнем цінніші за бальзам
щедротні узливання».
А також
В цьому світі всяк, хто тільки має плоть,
Згідно з кармою плоди трудів збирає -
Мимо волі їх добро чи зло уродить.
Що вже буде, те вже й буде. Що ж гадати!
І тому єдиний вихід для мене - це прийняти смерть від когось із восьми видів м'ясоїдних тварин, краще всього від самого лева. Недарма ж кажуть:
Людей великих іще більш нещастя возвеличує,-
Так славиться найбільше слон, що ікла об стрімчак зламав.
До того ж
Заслуговує хвали й малий,-
Муку терпить він, немов великий.
Так узяток свій бере бджола
З поту, що із вух слона збігає».
Отак поміркувавши, спотикаючись на кожнім кроці, Санджівака почвалав до лева і, як угледів здалеку його лігво, подумки промовив: «Правду ж кажуть:
Подібний до гнізда отруйних лютих змій,
оселі крокодилів,
Лісів, де тьма страхіть, зболочених озер,
де лотоси й не пахнуть,
Палац правителя - це справжній океан,
наповнений нещастям,-
В нім стільки вірних слуг, однак нікому з них
ніяк не можна вірить».
Усе це він перебирав у своїй голові, аж поки побачив лева в тому стані, про який йому говорив Даманака. Зні-чений віл насупився і здалеку вклонився повелителеві, не наважуючись підійти до нього. А Пінгалака теж помітив, що Санджівака виглядає саме таким, яким розмалював його Даманака, і страшенно розлютився, мріючи запопасти його собі в потраву. «Ага, он Санджівака вигнув горбом спину, б'є копитами об землю і обома рогами націлився мені в черево, прагнучи кинутися в бій, щоб заколоти мене!» Каратака, як побачив, що вони обидва понадувались, немов розквітле дерево палаша, і от-от ладні один одного вбити, сказав Даманаці: «О дурню, кепсько ти зробив, що нацькував їх одного на одного. Нічогісінько не тямиш ти в політиці! Ось що твердять її знавці: [96]
Лише міністри ті, котрі умом своїм
влаштовують всі справи
Й по роздумах тяжких ідуть на крайній крок,
політики достойні;
А ті, хто, як і ти, щоб досягти мети,
безглуздої до краю,
Втрачають міру і саме життя царя
підводять під загрозу.
Якщо повелителя нашого зараз буде поранено, то це завдяки твоїм наговорам. А Санджівака неодмінно загине в цьому двобої, бо зневірився він у житті. І ти ще, дурню, сподіваєшся на пост міністра?! Не знаєш шляху до миру, а, сповнений пустопорожньої пихи, спонукаєш до розпалювання воєн! Сказано ж:
Політику сам Брахма розписав
На складові - від миру до війни,
Із них - війна - найгірша складова,-
Лиш змушено вдаються до війни.
А також
Де не вирішити миром, там іде мудрець війною,-
Мед жовтухи не лікує - нащо пить настій патолу?
До того ж
Тим, політику хто знає, спершу мирно треба діять,
Бо ж ні в якім добрім ділі мирні заходи не марні.
Тьму ворожої загрози можна миром розігнати -
Ані місяцем, ні сонцем, ні мечем, ні смолоскипом. [97]
З усього видно, що не слід тобі пнутися в міністри, бо ти навіть не уявляєш, які завдання на них покладаються, а їх, цих завдань, як свідчать про те шастри, аж п'ять. Перше - знати, до яких заходів треба вдаватися, започатковуючи ту чи іншу справу; друге - дбати про наявність людей і певних засобів; третє - заздалегідь обумовлювати час і місце дії; четверте - запобігати лихові; п'яте - досягати успіхів на ниві своїх діянь. Хіба не знаменує неминучості лиха те, що немає одностайності між володарем і міністром? І коли в тебе лишилася хоч крихта здатності мислити, то подумай, як відвернути нещастя. В різних ситуаціях випробовується розум міністрів, але тобі, дурневі, не під силу таке випробовування, бо ти погруз у нікчемній метушні. Сказано ж:
Міністрів в ділі пізнають, в час кризи хворих,- лікарів.
Як все гаразд - то й мудрі всі, здорові - хто не вчений муж?
А також
Ниций кпить із діла інших, як зробити сам не може,-
Миша звалить кіш з харчами, а піднять його не зможе.
А втім, це навіть не твій гріх, а гріх повелителя, який повірив твоїм словам. Бо ж кажуть:
Цар негідникам довіривсь, і не йде тим шляхом,
Що його на нього наставляють мудрі слуги,-
Попадає в клітку перешкод, оман, безглуздя,
Що спокою позбавляє і до зла призводить.
То чому ж ти хочеш стати його міністром? Може, знайдеться хтось істинно порядний? Недарма ж кажуть:
До володаря того, який не має слуг розумних,
Хай він буде добродійним, наближатися не слід,-
Не підходь також до ставу, хоч вода у ньому й чиста:
Адже хижі крокодили в чистій водяться воді.
Повелитель, який не має доброчесних і освічених слуг, приречений на загибель. Сказано ж:
Багатствами володарів, що тішаться балачкою
Облесливих веселих слуг, всолоджуються вороги.[98]
Чого варті, о дурню, твої поради? Яке від них пуття - саме лише горе. То правда, що
Не гнеться кедр, хоч тисне гурт, за бритву камінь не зійде.
Отож-бо, Сучимукхо, знай, безтямного учить не варт».
«А це ж чому?» - спитав Даманака, і Каратака розповів йому.
Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
