Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
Оповідка шоста
«В одному селищі жив могутній бик на ім'я Махаврі-шабга. От якось у період тічки, залишив він своє стадо і, риючи рогами круті береги річки, подався до лісу, де став живитись вершечками малахітової трави. А в тому лісі жив жадібний шакал, якого звали Пралобгака. Одного разу він зі своєю жінкою розкошував на піщаному березі річки, і ось туди спустився на водопій гостророгий Махаврішабга. [142]
Побачивши його, шакалиха сказала шакалові: «Поглянь, у цього бика відвисають два шматки м'яса, якщо по них ударити, то вони, мабуть, згодом відпадуть. Тобі, любий, треба йти слідом за ним». Чоловік їй на те відповів: «А хто його знає, коли вони відпадуть, а може, й зовсім не відпадуть? Чого ти мене посилаєш на таке нікчемне діло? Сидячи тут, ми наїмося вдосталь мишей, бо поблизу пролягає їхня дорога до водопою, а коли я тебе залишу й піду назирці за тим гостророгим биком, то хтось інший займе наше місце. Не слід цього робити. Сказано ж:
Хто залишить вірне діло й за невірним поженеться,
Той загубить вірне діло, і невірне теж загине».
А шакалиха стояла на своєму: «Ой, який же ти ледачий! Десь крихту чогось роздобудеш і радий. Недарма кажуть:
Наповнить легко річечку, як і мишаче анджалі,-
Нікчему вдовольняє те, що іноді перепада.
Отож завжди треба бути діяльним та моторним. Бо ж кажуть:
Де завзяття і охота, де немає місця ліні,
Де в єднанні глузд і мужність, там живе богиня Щастя.
Покладаючись на долю, рук не опускай у ділі,-
Без зусилля із кунжута ти не вичавиш олії.
А також
Той тупоумний, що в житті задовольняється малим,
Удачі позбавляється і статок свій розгублює.
А чому ти думаєш, що ті два шматки хтозна-коли відпадуть? Сказано ж:
Хвали достойний тільки той, хто краще від життя бере,-
Адже сам Індра горобцю охоче воду подає.
Та й, крім того, мені набридла мишатина, а ті два шматки м'яса таки справді відпадуть. Інакше й бути не може». Після цього вони залишили насиджене місце й почвалали за гострарогим. Справедливо говориться: [143]
Муж лише до того часу сам собі буває паном,
Поки гострих слів стрекалом не шпигне його дружина.
її словами збуджений, не в жарт вважає чоловік
Збагненним незбагненний світ, неїстівне все їстівним.
Довго вони теліпалися слідом за гостророгим, а ті два шматки м'яса так і не відпали, і, коли вже звернуло на п'ятнадцятий рік, шакал сказав своїй жінці:
«Дивлюсь оце вже стільки літ, вони улад гойдаються,
Прив'язані, либонь, як слід, чи ж упадуть колись, чи ні?
Так-от, не відпадуть вони. Повернімось додому». Тому я кажу:
Дивлюсь оце вже стільки літ, вони улад гойдаються,
Прив'язані, либонь, як слід, чи ж упадуть колись чи ні?»
І сказав Сомілаці той чоловік: «Коли так, рушай у Вардгаманапур. Там живуть двоє купецьких синів, одного звуть Гуптадгана, а другого - Упабгуктадгана. Ти розберись у натурі кожного з них, а потім уже проси винагороди. Якщо тобі сподобається збирати гроші й жити ощадливо, то я зроблю тебе Гуптадганою, а коли схочеш тратити гроші на втіху та розваги, то я зроблю тебе Упабгуктадганою». І, сказавши це, він зник.
А Сомілака, до глибини душі здивований, попростував до Вардгаманапура. Вже зовсім посутеніло, коли він, украй стомлений, дістався до того міста і, питаючи дорогою всякого, з ким здибувався, як знайти Гуптадгану, незабаром підійшов до його оселі. Переступивши поріг дому, Сомілака почув, що Гуптадгана свариться з дружиною та синами. А як хазяї посідали вечеряти, то й йому знехотя дали трохи попоїсти. Коли вечеря скінчилася і всі полягали спати, Сомілака знову побачив уві сні тих двох страхопудів, які розмовляли між собою. Ось один і каже: «Слухай, Картаре, навіщо ти змусив Гуптадгану так розщедритися, коли він пригощав Сомілаку? Кепсько ти зробив». Другий на це відповів: «Нема тут мого гріха, Кармлне. Моє діло посилати людині достаток, а як розпоряджатися ним, про це ти маєш дбати».
На другий день прокидається Сомілака, а Гуптадгана страждає від проносу і тому змушений до самого вечора постити. Сомілака удосвіта рушив з його двору - подався [144] до Упабгуктадгани. Той ушанував гостя, як належить, почастував різними наїдками, надарував йому одежі й усякої всячини і поклав спати на розкішному ложі. Серед ночі Сомілака знову побачив уві сні тих самих двох страхопудів, які перемовлялись між собою. Один з них і каже: «Слухай, Картаре, щось надто витратився Упабгуктадгана, приймаючи Сомілаку. Як же він тепер буде розплачуватися з купцем, що в нього понабирав усього в борг?» І той мовив: «Знаєш, Кармане, це моє діло, а що з цього вийде - твоє».
І ось, коли вранці царський слуга приніс Упабгуктадга-ні грошей із царевої казни, Сомілака подумав: «Краще вже жити так, як Упабгуктадгана, а не як той скнара Гуптадгана. Недарма ж кажуть:
За плід пізнання вед для нас -
Вогонь жертовний щоб не гас;
Плодом пізнання шруті є -
Добро, додержання чеснот;
Плодом пізнання жінки є -
Вдоволення жаги і сил;
Плодом нажитого добра -
Жага до втіх і доброта.
Тож нехай творець зробить мене велелюбним і щедрим» а не таким скупієм, як Гуптадгана». І став тоді Сомілака Даттабгуктадганою - щедрим і велелюбним. Ось тому я й кажу:
Буває й так: надбав добра, а втішитись не може ним,
Неначе Сомілака той, який попав у ліс глухий.
Якщо вже той, хто закопав своє добро в дворі - багач,
Тоді і ми ж таки пани - який від того людям зиск?
А також
Найкращий спосіб зберегти своє добро - роздать його,-
Так роблять стік із озера, щоб ряскою не заросло.
Тож грошей суть, аби за них втішаться й роздавати їх,
Дивись-но, як усі беруть те, що назносила бджола. [145]
До того ж
У багатства три дороги - даток, насолода й втрата.
Хто на перші дві не важить, третю їм, вважай, готує.
І, збагнувши це, розсудливий чоловік не повинен добувати багатств задля наживи, що призведе тільки до нещастя. Сказано ж:
Змія повітрям живиться й не немічна,
Слон сіно їсть сухе, а все ж могутній він,
Вживають кращі з мудреців плоди й коріння,-
Вдоволення - то справжній дар людини.
Той, що шукає радощів і спокою душевного,
Чи ж знайде їх, гасаючи, коли сам ласий до багатств?
Велике щастя має той, вдоволення хто спив до дна,
Страшенно нещасливі ті, хто не спізна вдоволення.
Як розум потемніє геть, то й потемніють відчуття,
Заступить сонце хмари тінь, поглине й промені вона.
Нас вчать великі мудреці: умиротворення - це мир;
Добро не вдовольня бажань, вогонь не втишує жаги.
Заради грошей роблять все - засуджують за доброту
І возвеличують за те, за що звеличувать не слід.
Той, хто на віру не дає, ніколи щастя не зазна,-
Вже краще обійти багно, ніж бруд змивати опісля.
Чи є цінніше щось за дарування?
Чи є лютіший ворог за жадібність?
Чи є прикраси ліпші за чесноти?
Чи є достаток вищий за вдоволеність?
Немає гіршої нужди, ніж в власній гідності нужда,-
У Шіви статок - віл один, а саме він верховний бог.
Так-от, утямивши все це, любий Хіраньяко, ти повинен бути вдоволений». Вислухавши Мантхараку, той мовив: «Шановна Мантхарако, у тебе що на думці, те й на язиці. Правду кажуть:[146]
О царю, легко тих знайти, у кого кожне слово - мед,
Та важко розшукати тих, хто скаже й вислуха гірке.
А незрадливий друг лиш той, хто скаже навіть і гірке.
А решта - то ніщо, пусте.у друзях тільки числяться.
Та от, поки вони отак розмовляли, до того озера примчав сполоханий мисливцем рябошкурий олень Чітранга. Побачивши його, Лагхупатанака від несподіванки злетів на дерево, Хіраньяка сховався в густі трави, а Мантхарака пірнула в воду. Потім Лагхупатанака, впізнавши оленя, сказав Мантхараці: «Іди сюди, Мантхарако, це прибіг змучений спрагою олень, і мова в нього не людська». Почувши це, Мантхарака сказала воронові: «О Лагхупа-танако, судячи з його уривчастого віддиху і стривожених очей, він сюди примчав, злякавшись мисливця, а не для того, щоб напитися води. Треба розпитати, чи не йдуть мисливці за ним слідом. Бо ж кажуть:
Із переляку чоловік так часто дихає, як міх,
Не може спокою знайти, куди б він тільки не пішов».
Чітранга, почувши їхню розмову, озвався: «О Мантхарако, ти розгадала причину мого страху: рятуючись від стріл мисливця, я ледве добіг сюди. Покажи мені надійне місце, де можна було б сховатись від мисливців».
Тоді Мантхарака сказала: «Послухай, Чітранго, про що йдеться в «Нітішастрі».
Є два способи для того, щоб з очей сховатись вражих,-
Бути, мов мисливець, спритним чи уміти прудко бігать.
Отож тікай швидше в густий ліс, поки не нагрянули жорстокі мисливці». Тим часом Лагхупатанака стрімко злетів з дерева і сказав: «Слухай, Мантхарако, ті мисливці давно вже розійшлись по своїх домівках, здобувши великі шматки м'яса. Ось тому, Чітранго, краще відпочинь трохи на цьому березі». І вони тепер, учотирьох, сідали опівдні Дружним колом піддеревом і втішали один одного дотепними висловами та вправлялися у красномовстві. Гарно ж сказано:
Коли в розумного від слів встають на тілі волоски,
Він насолоду відчува без спілкування з жінкою.
Той, хто дотепних, мудрих слів поміж народу не збира,
Ані зерняти не внесе до скарбу приязних розмов! [147]
А також
Хто нездатний підхопити влучне слово
Й незугарен відповісти ловко,
Той не має скриньки із багатством.
Де ж йому узять слова-перлини?
Та ось одного разу не прийшов на ту розмову Чітранга, і всі вони стривожено загомоніли: «Чого це сьогодні наш друг не прийшов? Чи не розірвав його лев або ще хтось із хижаків? Може, бідолаху впіймали мисливці? Чи не захопила його лісова пожежа? Чи не звалився він у безодню? А може, допався до молодої трави, а вона йому завадила? Влучно сказано:
За того, хто пішов у сад,
Близькі бояться, щоб чогось не сталось.
А що й казати вже тоді,
Коли блукає він у темній пущі?»
І тоді Мантхарака сказала воронові: «Чуєш, Лагхупа-танако, я і Хіраньяка не можемо піти його шукати, бо ми дуже повільно рухаємось. Отож лети до лісу, може, де знайдеш його живим». І Лагхупатанака полетів. Незабаром він помітив Чітрангу, який заплутався в тенетах на березі озерця. Згнітивши серце, ворон спитав його: «Що сталося, любий?» Коли Чітранга побачив Лагхупатанаку, йому зробилося тоскно і прикро на душі. Правду кажуть:
Як гостро чується наш біль у наших друзів на виду,
Хоч би він трохи вже й притих чи навіть геть утамувавсь.
Потім, заливаючись слізьми, Чітранга сказав воронові: «О друже, мабуть, прийшла моя смерть. Я зрозумів це, тільки-но тебе побачив. Недарма ж кажуть:
Коли приходить смертний час і з другом випада зійтись,
Обидва щасні - і живий, і той, хто в інший світ іде.
Ти пробач мені, коли я щось не до ладу сказав під час наших розмов, і передай оці мої слова Хіраньяці й Мантхараці.
Коли щось вчинено дурне, свідомо а чи зопалу,
Простіть обоє гріх мені, любов'ю сповнивши серця».
Почувши це, Лагхупатанака мовив: «Любий, маючи таких вірних друзів, як ми, тобі нема чого боятись. Я зараз [148] полечу по Хіраньяку. Тим, у кого є добрі друзі, в горі не треба журитися. Бо ж кажуть:
Хто везінню не радіє, в відчай не впадає в горі
І не знає в битві страху, той вродився світ прикрасить».
Лагхупатанака заспокоїв Чітрангу й подався туди, де на нього чекали Хіраньяка й Мантхарака. Наспіх він розповів їм історію полонення Чітранги. Ворон, знаючи, що Хіраньяка зможе перегризти тенета, в яких опинився Чітранга, посадовив його собі на спину й подався до оленя, а той, побачивши повелителя щурів, відчув якусь надію на життя і сказав:
«Щоб нещастя подолати, треба вірних друзів мати,
Бо нещастя не здолати, як не маєш вірних друзів».
Хіраньяка мовив: «Любий, ти ж добре знаєш нітішастри, тож скажи мені, як ти опинився в тенетах?», а Чітранга йому відповів: «Зараз не час для розмов, ти краще, поки не нагодився підлий мисливець, перегризи пута на ногах моїх». Хіраньяка усміхнувся і сказав: «Тобі нема чого боятись мисливця, раз я прибув сюди. А оскільки я великий ненависник зброї, то мені дуже цікаво дізнатись, як такий знавець нітішастри потрапив у цю халепу? Ось про що я тебе й питаю!» І Чітранга мовив: «Друже, але ж кар-ма розум убиває. Бо ж кажуть:
В тих, хто попав у зашморг бога смерті,
Чий дух покривджений судьбою злою,
Нехай душа хоч буде величава.
В них розум на каргу горбату схожий.
Те, що Творець всім на чолі разками літер вкарбував,
У часі невблаганному не стерти навіть мудрецям».
А поки вони так між собою розмовляли, Мантхарака, вболіваючи за другом, з яким скоїлась біда, поволеньки теж причалапала до того злощасного місця. Побачивши її, Лагхупатанака сказав Хіраньяці: «Ну, це вже нікуди не годиться!», а той спитав: «Що, мисливець іде?» - «Та не згадуй про того мисливця! - озвався ворон.- Он Мантхарака наближається. Це так недоречно - ми ж усі пізнаємо, де лихо живе, якщо мисливець нагодиться. Ну, я тоді шугну в небо, ти заб'єшся в нору, Чітранга ж дасть [149] драпака. А куди ж подінеться земноводне? Мене дуже турбує, що Мантхарака сюди прибула». І Хіраньяка звернувся до черепахи: «Чого ти, люба, придибала? Тікай, не оглядаючись, поки мисливець не з'явився!» - «Що поробиш,- скрушно мовила Мантхарака.- Хіба ж я могла всидіти на місці, коли мій друг потрапив у біду, що спопеляла моє серце? Правду кажуть:
Ніхто не зміг би пережити
З коханою розлуки, втрати грошей,
Якби забракло друзів поруч,
Що кращі за цілюще зілля.
Нехай я краще відійду, ніж втрачу за життя тебе,-
Життя по смерті прийде знов, а ти не вернешся повік».
А тут і мисливець прибіг з луком, натягнувши тятиву зі стрілою аж до самого вуха. Якраз під той час Хіраньяка встиг перегризти тенета, сплетені з жил, і Чітранга щодуху кинувся тікати, Лагхупатанака злетів на дерево, а Хіраньяка забився в найближчу нору. Мисливець дуже засмутився, що втратив здобич, і тоді, помітивши Мантхараку, яка повзала по землі, подумав: «Коли вже доля так мене обікрала, то я візьму цю черепаху й нагодую сьогодні свою родину». Не довго думаючи, він загорнув її в траву дарбху, прив'язав до кінчика лука, якого поклав на плече, і попрямував додому. А Хіраньяка, як побачив, що мисливець забрав з собою Мантхараку, з жалю заголосив: «Ой, горе, горе велике приключилося!
Я ще долаю у пекельних муках
Одне нещастя, рівне океану,
Як інше насуває вже на мене,-
Навіщо діри марно затикати?
Хто вірний слову і в ділах, то це дружина, друг і лук,-
Як важко відшукати їх, хто в добрих сім'ях народивсь.
Ні матері, ані жоні, ні братові, ані синам
Не довіряють люди так, як другу вірному свому.
Врятувався я від загибелі і втратив скарби, а тепер украли в мене найвірнішого друга Мантхараку. Кажуть:
Дає нам дружба три плоди: рятунок від нещасть і бід,
Підтримку в потайних ділах і поміч у тяжкі часи.
А Мантхарака таки справжній друг! То чому ж доля безперестану сипле на неї стріли нещастя, яких я не в змозі відвернути?! Отак спершу я втратив багатство, потім батьківщину, а тепер довелось розлучитися з другом! Такий, певно, закон життя. Сказано ж: [150]
Приречено на болі плоть, минущі статки і добро,
За щастям стріч - печаль розлук, такий талан усіх живих.
А також
Опинишся без грошей, подаянь,
Удари сипляться на свіжі рани,
І ворогів все більше, палить голод,-
Вразливий ти - нема нещастям ліку.
Ой, хтось дуже влучно сказав:
Хто митру з двох складів створив, той помага в нещасті,
Кохання втіху нам дає і впевненістю повнить нас».
І поки Хіраньяка отак бідкався, підійшли Чітранга з Лагхупатанакою, і Хіраньяка їм сказав: «Нема чого нарікати на долю! Давайте краще подумаємо, як врятувати Мантхараку, поки мисливець не заніс її світ за очі.
Той, хто впадає у журу і ридма плаче у біді,
Йому не збавитись повік від непосідливих нещасть.
Природний засіб від нещасть - про нього відають знавці,-
Це викорчовувати їх із тим, що супроводить їх.
А також
Добра набутого надійний захист,
Надбань майбутніх вірна запорука,
Від напастей погрозливих рятунок,-
Найвище чудодійне слово - мантра».
Вислухавши його, ворон мовив: «Тоді зробимо так, як я скажу. Нехай Чітранга вийде на дорогу, якою прямуватиме мисливець, і впаде, мов неживий, на березі першого-ліп-шого озерця. Я сяду йому на голову й злегенька клюватиму його, щоб каверзний мисливець подумав, що олень мертвий, і побіг до нього, поклавши на землю Мантхараку. А ти, Хіраньяко, перегризи мотузки, сплетені з дарбхи, і нехай Мантхарака тікає в озерце, під воду». Чітранга на те сказав: «Так, друже, чудову мантру ти побачив, і завдяки їй ми неодмінно врятуємо Мантхараку. Як-то мовиться: [151]
Буде успіх чи неуспіх - від старань душі залежить,-
Це давно усім відомо - розум визначає успіх.
Отак і треба зробити». На тому й вирішили. І от мисливець, проходячи понад озерцем, побачив на березі Чітран-гу, якого клював ворон. Він дуже зрадів і подумав: «Напевно, цей бідолашний олень, зранений путами, спромігся лише добрести до води і сконав. Ну, черепаха в мене добре зв'язана, а тепер і оленя я приберу до рук». А тоді він поклав черепаху на землю і сам пішов до оленя. Тим часом Хіраньяка кинувся до Мантхараки, перегриз своїми зуба-ми-блискавицями мотузка з трави дарбхи, визволив черепаху, і та подалась до озерця й пірнула під воду. Чітран-га, не чекаючи, поки до нього підійде мисливець, схопився на ноги і разом з вороном помчав геть. Коли невдаха мисливець вернувся по черепаху, то її вже й сліду не було. Тоді він сів на землю і прочитав таку строфу:
О Крітанто, ти поцупив оленя,
З твоєї волі зникла черепаха,
А їх я вполював не так і легко.
І ось голодний в лісі тут блукаю,
Зневажений дружиною і дітьми,-
Зроби і те, чого не встиг зробити,
Готовий я тепер до всього.
Отак побиваючись, пішов мисливець додому ні з чим. А як його вже не стало видно, ворон, черепаха, олень і щур почали на радощах обніматися, немов заново на світ народилися. Потім повернулись до озера і стали там щасливо жити, потішаючи один одного всілякими розповідями та вправляючись у красномовстві. Ось як розумні цінують дружбу і знають, що з другом не можна бути нещирим. Недарма ж кажуть:
Хто дружбу водить із людьми й інтриг ніяких не плете,
Той не зазнає за життя ударів злого талану».
На цьому й кінчається друга тантра «Придбання друзів».
Так у створеній достойним Вішнушарманом «Панчатантрі» завершилась друга тантра, що іменується «Придбання друзів».
Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
