Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
Оповідка перша
«А було це так. Неподалік од якогось міста один купецький син заходився в діброві храм будувати, присвячений його родинному божеству. Опівдні робітники, теслярі та інші майстри, пішли до міста попоїсти, а тим часом зграя мавп, що жила тут поблизу, підкралася до тої будови. Якийсь робітник залишив там наполовину розпиляну соснову колоду з загнаним у неї клином, що був виструганий [18] з дерева кхадира. Мавпи гралися, забавлялися, стрибаючи з дерева на дерево, вибиралися й на маківки храму. Котрась із них, якій, мабуть, судилося рано вмерти, заради цікавості скочила на недопиляну колоду, і коли стала витягувати лапами клин, то причандалля того мавписька потрапило в щілину. Чи варто пояснювати, що довелося зазнати бідоласі?
Тому я й сказав: «А нам який клопіт?» До речі, ми харчуємося тим, що залишається від їжі лева. То нащо нам братися за діло, яке нас не обходить?»
Даманака йому заперечив: «Ет, голубе, хіба лише про наїдок потрібно дбати? Негоже так. Неспроста кажуть:
Аби зараять друзям у біді,
На ворога накликати погибель,
Велителеві служать мудрі люди,
А не для того, щоб набить живіт.
До того ж
Хто ради іншого живе, той істинним життям живе.
На що не піде стариган, набити щоб собі живіт.
Людське життя коротке, пов'язане воно
З багатством, доблестю й знаннями.
Хто знає це, по-справжньому живе.
А от ворони - ті живуть з пожертв.
Буває повний і струмок,
Бува й у миші рот ущерть набитий.
Радіють і нікчеми.
Дурниці декому приносять щастя.
До того ж
Хто народивсь, щоб молодість згубити неньці,
Не піднесе свойого роду корогов.
Помер хто у шаленім світі, чи родиться він знов?
Той справді народився, хто возвеличує свій рід.
Крім того,
Хоч виросла трава на березі ріки,
Та милостива нам її поява: [19]
Надію подає плавцеві,
Коли боїться він у вирі потонуть.
Не так багато є людей,
Які живуть життям високим,
Готові захистити інших,
Подібно до хмарин у спеку.
Вважають мудрі: мати істинно велика
Й наставника, що гідний шани,
Спроможна виносить під серцем.
Того, хто має незвичайний хист,
Але не виявить,- зневажать люди;
Торкнутись можна в дереві вогню,
Та не тоді, коли він вже палає».
І мовив Каратака: «Та ми ж з тобою не великі персони. Для чого нам втручатися в його справи? Бо ж кажуть:
Хто заговорить із низів без дозволу володаря,
Заслужить неповагу він, а то й презирство та ганьбу.
До того ж
Там слово промовляти варт, де дасть воно хороший плід,-
Стобарвність вирізниш як слід лише на білім полотні».
Але Даманака не погодився з ним: «Не треба, не треба так говорити.
Може стать малий великим, вірно служачи цареві,
Може все великий втратить, як у службі тій він схибить.
Через те й мовиться:
Цар милостив до тих, котрі найближче,
Хай безтямні, неосвічені, безрідні.
Так заведено - царі, жінки, ліани
До тих схиляються, хто близько біля них.
До того ж
Якщо слуги розуміють, звідки царські гнів і милість,
То нерідко вірні слуги верховодять над царями.[20]
Та для тих, знання у кого і мета ясна й висока,-
Для митця а чи вояки,- при царю найкраще бути.
Тим же, хто пихатий надто, хто своїм царем гордує,
Тим найтяжча буде кара - прошаком життя проскніти.
Той же, хто царів вважає неприступними і злими,-
Недбайливий ледацюга і нездатний до служіння.
Як слонів приборкать можна, змій а чи бенгальських тигрів,
Для розумних - щoб той владар! І його вони впокорять.
Підхід знайшовши до царя, мудрець доскакує посад,-
Опріч Малайських гір ніде сандал на світі не росте.
Якщо цареві догодив, чарівних матимеш красунь,
Багато коней, і слонів, і білі парасолі - теж».
І сказав тоді Каратака: «То що ж, любий, нам тепер робити?» - а Даманака відповів: «Зараз і наш повелитель Пінгалака, і все його оточення помирають від страху. Треба підійти до нього й дізнатися, що спричинило такий переполох, а потім уже й вирішувати, що має бути: дружба, війна, похід, замирення, сидіння у твердині, плутанина чи цілковита ясність?» Спитав Каратака: «А як же ти, любий, довідаєшся, чи перелякався наш володар?» Даманака йому відповів: «Хіба це так важко? Ось послухай, що кажуть:
Почувши річ, худоба навіть все збагне,
Лиш знак подай - рушає кінь і слон.
Розумний у чужих очах все прочитає,
Учений і немовлене почує слово!
А Ману що каже?
Обличчя вираз, порух губ, гримаси, жести, блиск очей
І слова настрій видають найпотаємніші думки.
Тож я піду сьогодні до охопленого страхом Пінгалаки, силою розуму свого врятую його від переляку, підкорю його собі і завдяки цьому добуду посаду міністра!»
Каратака здивувався: «Ти ж, любий мій, у службових справах нічогісінько не тямиш. Як же це тобі вдасться [21] підкорити його?» - «А так,- відказав Даманака,- як мудрий Дгаум'я наставляв пандавів перед вступом до міста Вірати. Та про це всі вояки знають:
Землі у квітах золотих жадають троє водночас -
Герой, мудрець і той, хто зна, як слід прислужувать царю.
Тож для служби має мудрий особливу мову знати,
Щоб царю робити благо і від нього мати ласку.
Хто чеснот не бачить в іншім, мудрі люди тим не важать,-
Солончак не дасть врожаю, скільки не ходи при ньому.
Вартий владаря служивий, хай злиденного й без царства,
Владарю служіння з часом дасть жадану нагороду.
Нехай і змушений мудрець у голоді сидіть, як стовп,-
Він від господаря чека заслужених винагород.
Скупого й грубого царя завжди ненавидить слуга,-
Чом не зненавидить себе, раз він не знає, як служить?
Царицю, принца, матінку, царя і радника його,
їх охоронців і жерця, як і правителя, шануй.
Слід слугам кинути царя, як в нього їм нема життя.
Мандрівники не рвуть плодів отруйних з арки-дерева.
Хто цареві каже: «Квітни!», хто в усіх ділах умілець,
Хто безмовний у служінні, той цареві наймиліший.
Хто тримає лад в палаці, стереже набуток в ньому,
Хто готує добре одяг, той цареві наймиліший.
Хто в розмову не вступає із прислугою гарему,
Хто не гляне на коханок, той цареві наймиліший.
Хто переступить не сміє меж пристойності в житті,
Мовляв: «Я в шані у царя», той цареві наймиліший.
Хто людей всіх зневажає тих, що роблять зле владиці,
Й сам добро для нього творить, той цареві наймиліший.[22]
Хто не гра в азартні кості, чуючи в них смерті подих,
На жінок царя й не гляне, той цареві наймиліший.
Хто у бій іде найперший, й сам у місті - між останніх,
Хто царів палац пильнує, той цареві наймиліший».
І спитав Каратака: «Ну, от підеш ти туди, любий, а з чого ж ти почнеш?» І Даманака на це сказав:
«Як добре слово мовить хтось, то й бесіда приємно йде.
Так на доглянутім лану зерно народжує зерно.
Кмітливці помагають тим, хто у халепу попаде,
Кмітливці вказують шляхи, як із халепи вийти їм.
Міністри зблиснуть мудрістю, перш ніж явити доброту.
(Так хмара грізно прогримить, перш ніж рясним линуть дощем).
Той, мов папуга, балакун, а той слова в душі хова.
А як зійдуться у гурті, стають подібні до заклять.
Я не заводитиму розмови в неслушний час. Колись мене батько навчав, що все треба робити розсудливо, не пускаючись здорового глузду.
Якщо і Брихаспаті сам промовить щось не до ладу,
Він, втративши здоровий глузд, заслужить кпинів і ганьби».
Мовив тоді Каратака:
«Нелегко вдовольнить царів, вони як білі пасма гір,
Оточені потворами, жорстокі,- важко їм служить.
До того ж вони
Царі, закуті у броню, готові вірити брехні,
Подібні до підступних змій, жадають завжди насолод.
Цар не доступний для людей, як не доступний сан святих,
Що невдоволення у них дрібне щось навіть виклика. [23]
Марно ласки від царя чекати,
її важко зберігати,
Та якщо вона здобута,
Збережеться, як вода в ставку».
Даманака відказав: «Воно справді так, але
Як здатний хтось, о милий мій, проникнуть в задуми чужі,
Він зможе неука того прибрати враз до рук своїх.
Якщо наслідувать царя,
Так і підлеглим добре жити.
Й ракшасів можна підкорити,
Як стежити за їхніми думками.
Коли у гніві цар, звернися
До пестуна його з хвалою,
І в милість царський гнів перейде,
Й підкориш ти його без заклинань».
Сказав Каратака: «Ну, що ж, якщо ти такої гадки, то я бажаю тобі успіхів на цьому шляху. Хай збудеться все, що ти задумав!» І Даманака, вислухавши таке напутнє слово, вклонився Каратаці й подався до Пінгалаки.
Пінгалака, помітивши, що до нього наближається Даманака, звелів вартовому, який стояв біля -входу: «Підніми жердину! Це наш, це Даманака, син нашого колишнього міністра. Хай заходить і згідно з правом перебуває серед наближених до мене осіб». Даманака заповз на череві всередину, низько вклонився повелителеві і, діставши дозвіл, сів на вказане йому місце. А Пінгалака, піднявши праву лапу, прикрашену подібними до блискавок пазуря-ми, доброзичливо проревів: «Хай щастить тобі! Чогось давно тебе не було видно!» Даманака на це відповів: «Повелитель не потребував наших послуг. Тільки в слушний час і вищі, й середні, і найнижчі мають догоджати цареві і вести мову з ним. Бо сказано:
Володарю прислужиться й билинка
Почухати за вухом, почистить зуби.
Неоціненна в службі та людина,
Яка хвалу царю складати вдатна.
А коли ми, слуги володаря нашого, відступаємося від нього в лиху годину, забуваємо про свій обов'язок, то нам [24] не місце серед служителів божественного. Недарма кажуть:
Цар, що достоїнств розрізнить не може,
Не розуміється й на слугах.
Хай родовитий, хай багатий,
Ніхто з розумних слугувать не буде.
Адже кажуть:
Якщо рівняють до нерівні,
Якщо до нижчих причисляють,
Якщо високої посади не дають,
Слуга владику залишає.
Коли цар необачно призначає слуг своїх, достойних займати високі пости, на такі посади, де може впоратися будь-хто, рано чи пізно вони залишать його, і гріха в тім не буде.
У золоту оправу треба брать,
А не в свинцеву дорогий алмаз,
Інакше сяяти браслет не буде
І ювеліра цим зганьбить.
А тепер, будь ласка, вислухай, чому я так довго не показувався на очі повелителеві:
Благорозумний чоловік не стане мати справу з тим,
Хто не уміє зрозуміть, де правий, а де лівий бік.
Слуга служить не буде в тих, хто незугарний гральну кість
Від камінця коштовного безпомилково відрізнить.
Якщо господар слуг своїх всіх міря на один копил,
Зусилля найстаранніших зведуться певне нанівець.
Немає без владики слуг, і слуг немає без царя.
Один від одного вони залежні - владар і слуга.
Без слуг не може бути цар ласкавим до своїх людей,
І сонце без проміння теж не може сяяти і гріть.
У суті нашого буття чотири осі сходяться,
І коло обертається - буття господаря й слуги.[25]
Волосся в нас на голові лише помащене блищить,
А без оливи блиск втрача, то що й казати вже про слуг.
Радіючи покорі слуг, їм щедро гроші платить цар.
Вони ж відплачують йому усім своїм важким життям.
Лиш знаючи свого царя, могутні й мудрі служаки,
Сміливці мужні, доблесні, беруться домогтись мети.
Слуга в доручені діла вкладає душу до кінця,
Немов прислужує чужій вродливій молодій жоні.
Той справжній помічник царю, хто вміло справи всі веде,
Хоча б вони були й важкі, і не виказує себе.
Хто мовчазний коло воріт стоїть на чатах цілий день,
На запит мовить кілька слів, той вартий похвали слуга.
Хто бачить, як життю царя загрожує страшна біда,
Відтак біді запобіжить, той істинний слуга царю.
Облаяний, покараний, побитий, зганьблений царем,
Хто не вважає це за гріх, той істинний слуга царю.
Хто голод переборює, хто недоїсть і недоспить,
І терпить спеку та мороз, той істинний слуга царю.
Хто поголоску про війну, що вже над краєм нависа,
Почув і спокій не згубив, той істинний слуга царю.
Того нікчемного слугу, що через нього зменшивсь край,
Неначе шкіра над вогнем - зі служби увільнити слід.
Не годиться володареві, думаючи про мене - «Та ж він шакал!», зневажати мене за це, хоча б тому, що
Нам родять черви шовк, а камінь - злото,
Трава священна дурва - смух корови,
В болоті лотос-красень виростає,
Із океану-моря місяць сходить,
Росте блакитний лотос із багнюки,
Нам щиро дерево вогонь дарує,
Зростає камінь-пожалій на кобрі
І пахощі - з коров'ячої жовчі,-
І все достоїнством своїм прекрасне.
Та чи й збагнеш причину їх появи?[26]
Народилась в домі миша - її нищим, бо шкідлива.
Від котів у домі користь - підгодовуємо їх.
Що в другу вірнім та слабкім, що у могутнім та в лихім?
Я - відданий, могутній я, тож, царю, поважай мене!»
Пінгалака прорік: «Бути вже так! Здібний чи нездібний, але ти син нашого давнього міністра. Тож кажи, коли щось маєш на думці, не бійся». Даманака на те відповів: «О божественний, є дещо таке, про що слід сказати!»
«Тож повідай швидше, не зволікай!» - гаркнув Пінгалака, і Даманака розпочав:
«Це діло може видатись володарю землі дрібним,
Тож Брихаспаті не велить про це на раді говорить.
Хотів би я, о рівня божествам, щоб ти вислухав мене сам на сам, бо
Вухами шістьма почуте - увесь білий світ почує,
Чотирма - таємним буде,- мудрий відкида шість вух».
І от, з волі Пінгалаки, тигри, пантери, вовки та всі інші, почувши, що говорив на раді Даманака, відразу повиходили. Тоді Даманака й запитав Пінгалаку: «Чому повелитель, ідучи до річки напитися води, раптом повернув назад і зупинився саме тут?» Пінгалака, збентежено вищіривши зуби, відповів: «А так, знічев'я». По тих словах Даманака і мовив: «Ну, коли, о божественний, про це не можна розповідати, нехай так воно й буде. Бо кажуть:
Щось дружинам, щось синам,
Щось добрим людям розповісти можна,
На міру таємниці важить слід,
Що до діла буде, а що - ні.
Вислухав оце Пінгалака й подумав: «Гадаю, він заслуговує на довір'я. Мабуть, я повідаю йому все, як було, і розкрию душу. Недарма кажуть:
Жоні, що все про тебе зна, і доброчинному слузі,
І другові бідy відкрий - і ти щасливо заживеш!»[27]
«Ти чуєш, Даманако, могутнє ревіння, що доноситься здаля?» - «Чую, повелителю,- озвався Даманака.- Ну то й що?» І сказав йому тоді Пінгалака: «Хочу я, любий, піти з цього лісу». А Даманака запитав: «Чому?» Пінгалака сказав: «Та тому, що в цьому лісі оселилась якась чудернацька істота, могутнє ревіння якої долинає до наших вух. Мабуть, і сама вона така ж могутня, як і її ревище». Даманака мовив: «Негоже, о повелителю, боятись якогось там ревіння! Недарма кажуть:
Руйнується потоком міст, закляттям - незахищений,
Любов вмира через брехню, від слова гине боягуз.
Навіщо володареві з цієї причини кидати напризволяще ліс, який перейшов йому у спадщину від предків. Мало що може ревіти: грім, водоспад, віна, барабан, литаври, черепашка, вози... То хіба всього цього боятися треба? Неспроста ж кажуть:
Поразки не зазнає цар, якщо не гине воля в нім,
Коли в жахну атаку йде на нього ворог навісний.
Про страх не відають хоробрі,
Хай навіть сам творець на них у гніві,
Зуміє випить озеречко,
Але не вип'є моря сонце.
А також
В бою хоробрих, в дружбі вірних,
Стійких в нещасті, у біді бадьорих,
Окрасу істинну всіх трьох світів,-
Таких синів нечасто родять матері.
До того ж
Хто вродився в неповазі, той подібний до травинки,-
Щоб не гнутись - сил не має, квітнуть - талану не має.
А ще
Нащо краса, як нездатен протиставить ти хоробрість,-
Так лакована прикраса обсипається у спеку.
Тепер володар знає все і повинен бути несхибним. Не треба лякатись якогось там звуку. Правду кажуть:[28]
Про це раніше я вже чув і сповнивсь райдужних надій,
Однак здобув у ділі цім лиш клапоть шкіри й дерева».
І коли Пінгалака спитав, як це сталося, то Даманака розповів йому таке.
Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
