Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
Оповідка десята
«Росло на якійсь горі у далекій країні дуже велике дерево, а на ньому жив птах Сімбукха, послід якого перетворювався на золото. Одного разу прийшов туди мисливець, і Сімбукха саме тоді опорожнився. Мисливець побачив, що послід миттю став золотом, і дуже здивувався: «Ти диви! З дитинства я ловлю птахів, а такої чудасії ніколи не стрічав!» Отак подумавши, він розкинув під тим деревом тенета. Нерозумний і довірливий птах, як завжди, сів під дергвом і відразу ж заплутався в сітці, а мисливець узяв його, посадив у клітку й поніс додому. Потім подумав: «Що я робитиму з цим птахом? Він може завдати мені [187] лиха. Якщо хтось дізнається про його здібності та внесе у вуха цареві - не жити мені на білому світі. Краще вже я сам розповім про все повелителеві». Так він і зробив. А цар, як побачив цього птаха, від подиву витріщив очі, що виблискували на його лотосоподібному обличчі, страшенно зрадів і тієї ж миті наказав: «Гей, ви, слуги цареві, пильнуйте цього птаха, як ока в лобі. Напоїв, наїдків та всього іншого давайте йому вдосталь». Але один з міністрів сказав: «А що нам робити з оцим, вилупленим з яйця, якого ми пригріли, прийнявши на віру слова негідного мисливця? Коли таке було, щоб пташиний послід перетворювався на золото?! Треба цього птаха випустити з клітки». Тільки-но за вимогою міністра птаха випустили, він злетів на верхній брус високої брами палацу, викинув послід з чистого золота і проспівав строфу:
«Перший дурень - я, а другий - хто царю полює звіра,
Далі йдуть раджі, міністри, а затим уже й весь почет».
А потім, вельми щасливий, шугнув у небо. Тому й повторюю я цю саму строфу».
Однак і цього разу повелитель сов не послухав Рактак-ші, який говорив задля його ж блага, а велів годувати Стхіраджівіна ще краще, ніж раніше, м'ясом та всілякими смачними стравами. І тоді Рактакша таємно зібрав увесь свій клан і сказав: «Побратими, велике лихо загрожує славній фортеці нашого володаря! Як і належить доброму наставникові, я давав йому слушні поради, але марно! Треба нам шукати надійної фортеці на іншій горі, бо ж кажуть:
Процвітає той, хто гіршого чекає,
А як не чекає - зазнає біди.
У глухім бору до старості дожив я,
А от голосу не чув печери».
А родичі спитали його: «Про що це ти?», і Рактакша розповів.
Оповідка одинадцята«В одній лісистій країні жив лев на ім'я Кхаранакхара, що мав дуже гострі пазурі. От якось блукав він по всіх усюдах, змучений голодом, але нічого з їжі собі так і не [188] знайшов. Надвечір при заході сонця доблудився він до гірської печери, зайшов туди й подумав: «Може, сюди вночі забреде якась худобина. От я й залишусь і тихенько чекатиму». Невдовзі повернувся господар цієї печери - капловухий шакал Дадгіпунчха - і по слідах, які вели до неї, здогадався, що туди зайшов лев, а назад не виходив. І він подумав: «Ой лишенько, пропав я! Мабуть, там лев причаївся. Що ж мені робити? Треба якось вивідати, чи він там. Отак поміркувавши, шакал, стоячи біля входу, завив: «Гей, печеро! Гей, печеро!» Потім помовчав трохи і знову заходився вити: «Гей, ти, невже забула, як ми з тобою домовилися? Адже, коли я наближаюсь, ти маєш відгукуватись на мій поклик такими словами: «Я тебе чекаю!» Раз ти мовчиш, то я піду до іншої печери». Почувши це, лев подумав: «Очевидно, ця печера щоразу, коли він приходить, запрошує його, а сьогодні нічого не говорить, бо мене злякалася. Правду ж кажуть:
Кому запав у душу страх, той голосу не подає,
Але тремтінням рук і ніг виказує свій переляк.
Ось я замість неї відгукнуся, а коли він увійде, втамую свій голод». І лев так заревів, що аж луна пішла по всій печері. Той страшний гук нагнав жаху на всіх звірів довколишніх лісів, а шакал біг, рятуючи свою шкуру, та примовляв:
«Процвітає той, хто гіршого чека,
А як не чекає - зазнає біди.
У глухім бору до старості дожив я,
А от печери голосу не чув».
З огляду на це нам усім треба якнайшвидше тікати звідси». І по цій мові Рактакша з усією родиною подався в далекі краї.
Стхіраджівін дуже зрадів, коли Рактакша пішов, і подумав: «О, як добре, що Рактакша забрався звідси - він надто кмітливий, а всі інші туполобі. Мені шалено пощастило. Недарма кажуть:
Коли у повелителів розумних радників нема,
На них погибель жде близька - їм не уникнути її.
А справедливо також вважають: [189]
Розумні бачать ворогів в підступних радниках отих,
Що мудрість топчуть без кінця й державцю шкоди завдають».
Після таких роздумів став він щодня приносити до свого гнізда по гілочці, маючи на увазі спалити їхню печеру. «Не відають дурні сови, що ми збираємося спопелити їхнє гніздо. Правду кажуть:
Хто робить другом недруга, а з вірних друзів ворогів,
Хто зло вважає за добро, той на загин приречений».
Отак замість гнізда біля входу до совиної фортеці виросла купа хмизу, і тоді Стхіраджівін, скориставшись тим, що на світанку сови сліпнуть, хутко злітав на гору Ріш'я-муку і сказав Мегхаварні: «Все готове, повелителю, щоб спалити печеру, де засіли вороги. А тепер зберіться всі разом, візьміть у дзьоби по запаленій гілочці й кидайте в моє гніздо перед входом до ворожої фортеці; завдяки цьому наші недруги згинуть у своїй домівці, як у гарячому казані». Почувши таку радісну звістку, Мегхаварна сказав: «Розкажи, батечку, як ти там жив? Давно ми тебе не бачили!» Але Стхіраджівін заперечив: «Не час, любий, точити теревені. Ще чого доброго ворожий підглядач розвідає, що я сюди прибув, і сови, твої недруги, дізнавшись про це, хоч і сліпі, а спробують кудись шугнути. Так-от треба поспішати. Бо ж кажуть:
Як хтось марудиться тоді, як треба хутко діяти,
Тому розгнівані боги завадами усіють шлях.
А також
Як справа невідкладна жде, а надто та, що дасть плоди,
Негайно треба діяти, інакше вип'є соки час.
От, коли ти знищиш ворогів і повернешся додому, я тобі все чисто і спокійно розповім». Після цих слів Стхі-раджівіна повелитель Мегхаварна, наказавши кожному з і підлеглих узяти в дзьоб по запаленій гілочці, полетів зі ; своєю зграєю до совиної твердині. Добувшись туди, вороги закидали вогнем гніздо Стхіраджівіна. Тоді всі ті, що вдень нічого не бачать, пригадали слова Рактакші й кинулись до виходу, але його так загатили, що врятуватись нікому і [190] не пощастило - вони знайшли смерть у власній домівці, немов грішники в пекельному вогні. Знищивши таким чином усіх недругів до останку, Мегхаварна повернувся до своєї фортеці на дереві ньягродга, і, сповнений душевної втіхи, вмостившись на троні, що стояв посеред залу ради, запитав Стхіраджівіна: «То як же, батечку, жилося тобі весь цей час серед ворогів? Нам дуже цікаво дізнатися про це. Коли твоя ласка, повідай усе громаді, бо ж
Краще вже із чеснотливцем разом у вогонь попасти,
Ніж єдину мить на службі в ворога свого пробути».
І, почувши таке прохання, Стхіраджівін одповів: «Хіба ж то, любий, таїна, як важко жаданий плід дістається?
Заради успіху, либонь, отруту можна проковтнуть,-
Немає іншого шляху для тих, хто до мети іде.
Навіть сильним світу цього, мудрецям,
у вичікуванні слушної години
Іноді доводиться водитись
з грішниками, в кого груба мова.
Так і Бгіма, хоч який був всемогутній,
у володаря країни матсьїв,
При дворі не куховарив, не орудував
чорною від сажі кочергою?
Хто слушної години жде,
терплячість мусить мати.
Що б не чинив, чи добре діло а чи зле,
звершити має справу.
Чи ж не пустився у танок,
веселий іскрометний,
Арджун, чия рука і груди огрубіли
від тятиви Гандівиного лука?
Хто прагне успіху у чомусь досягти,
тамуючи завзяття,
Хоч би й могутній був чи пасинок богів,
таємно діять мусить.
Так довго при дворі Вірати Драхми син
служив з братами справно.
І кожний з них - достойний Захисник скарбів,
і цар богів, Бог смерті. [191]
Хіба не змушені були при сил буянні і при всій красі
Нащадки Мадрі у тяжкі часи Віраті випасать корів?
Хіба не змушена була, коли талан
зле обійшовся з нею,
Подібна до богині щастя Шрі
красуня незрівнянна
Перетирать сандал при царському дворі
в чужому краї матсьїв
І завжди чуть брутальний оклик молодиць:
«Агей-но, слугівнице!»?
Сказав Мегхаварна: «Авжеж, батечку, жити в ворожому стані - це те саме, що дотримуватись «обітниці меча»- і Стхіраджівін потвердив: «Щира правда, повелителю, але ніколи й ніде мені не доводилось бачити такого товписька дурнів! Єдиний, хто був мудрий, то це Рактакша, наділений гострим розумом і озброєний знанням багатьох шастр! Саме тому він і зміг розгадати задум, що таївся в моїй душі, а всі інші міністри - несусвітенні телепні, які зажили собі оманливої слави завдяки міністерським постам, і нічогісінько не тямлять у політиці. Адже
Якщо від ворога прийшов тобі прислужувать слуга,
Не довіряйсь йому,- шпигун, про все своїм він донесе.
Удару ворог завдає, коли противника війська
Втомливий роблять перехід чи стали, щоб перепочить.
Тому розумні з усіх сил дбайливо бережуть себе -
Трьох благ божественне житло. Недбалість нам несе загин.
Справедливо мовиться:
Хто з ненажер не зна хвороб?
Який з дурних міністрів не чинить хибних кроків?
Кого не окриля талан? Кого не косить смерть?
Кому шалена пристрасть не несе біди?
Захланний губить славу, гультяи - родину,
Падлюка - приязнь, скнара - щастя, розпусник - світло знань,
Жадібний до багатств - втрачає віру,
А радник нерозумний велич владаря занапащає.[192]
Отож, володарю, те, що шановний прирівняв моє життя між ворогами до «обітниці меча», то я справді цього зазнав. Кажуть:
Ганьбі вдивляючись в лице, за спину заховавши честь,
Розумний дба про інтерес: не дбати - дурістю було б.
Як треба, то б розумний зміг на плечах ворога нести,-
Так чорна кобра спромоглась немало винищити жаб».
Спитав тоді Мегхаварна: «Це ж як?», і Стхіраджівін розповів.
Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
