Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
Оповідка дванадцята
«Жила неподалік від гори Варуни, в глухій місцевості старезна, згубно-отруйна змія на ім'я Мандавіша. От якось вона подумала: «Треба щось робити, щоб поліпшити собі життя!» Потім отруйниця поповзла до великого ставка, де водилось багато жаб, і завмерла над водою. Тоді одна жаба підпливла до берега й спитала її: «Чого це ви не добуваєте собі прожитку так, як бувало раніше?», а та й відповіла: «Ой, любесенька, мені вже ні їсти, ні пити не хочеться. Ще б пак! Сьогодні на смерку, блукаючи в пошуках їжі, я побачила жабу й мала намір її схопити. А вона помітила мене і, злякавшися смерті, пострибала геть та й затерлася між брахманів, які поринули в свої клопоти. І от я, наче мені душу хто потьмарив зовнішньою схожістю, узяла та й укусила за великий палець сина якогось брахмана, а він одразу й помер, розпавшись на п'ять первинних елементів. Тоді його батько, опечалений горем, став проклинати мене: «О лиходійко, вкусила ти мого ні в чому не винного сина. Отож за цей гріх служитимеш жабам - їздовим тваринам - і їстимеш лише те, чим вони зволять тебе почастувати». От я й прийшла сюди, щоб служити вам - їздовим тваринам». Ну, ця жаба розповіла про таке всім іншим жабам у ставку, а ті зраділи й усе доповіли жаб'ячому цареві, якого звали Джалапада. Він подумав: «Ото дивина!» Потім в оточенні своїх міністрів з осторогою вибрався на берег ставка, виліз до Мандавіші на самий капшук, а решта розмістилась на тілі змії за старшинством. Що ж іще? Ті, кому не вистачило місця на спині, стрибали слідом, а Мандавіша, щоб їх [193] потішити, показувала різні способи свого пересування. І тоді Джалапада, сповнений невимовного блаженства, сказав Мандавіші:
«Ні на слоні, ні на коні, ні в паланкині, певна річ,
Приємно так не чувся я, як верхи на Мандавіші».
Та ось одного дня Мандавіша прикинулася слабою й стала повзти неквапом, а Джалапада помітив це і спитав: «Люба Мандавішо, ти, мабуть, нездужаєш сьогодні?», а та й каже: «Я, божественний, не можу сьогодні вас нести, бо через недоїдання дуже охляла».- «То ти,- порадив їй Джалапада,- їж маленьких жабенят». Почувши це, Мандавіша так зраділа, що аж затремтіла усім тілом і схвильовано мовила: «Оце - те прокляття, яке наслав на мене брахман, і я задоволена твоїм розпорядженням!» Відтоді вона стала раз у раз пожирати жабенят і за кілька днів набралася сили і, посміхаючись у душі, подумки сказала:
«Навіщо жаби різні ці, що хитрістю їх здобула,-
А чи надовго їх тепер на їжу вистачить мені?»
Проте Джалапада, вельми зачарований облудними розмовами, нічогісінько не зрозумів; тим часом туди приповзла друга чорна змія і, побачивши, як Мандавіша возить на собі жаб, страшенно здивувалася й запитала її: «Чуєш, чого це ти возиш тих, кого ми їмо? Це не діло!» Мандавіша відповіла:
«Я знаю те, що жаб вожу, але свойого часу жду,-
Так дочекавсь брахман свого, коли він хитро придуривсь».
Та спитала: «Як же це?», і Мандавіша розповіла.
Оповідка тринадцята«Жив у якомусь селищі брахман на ім'я Яджнядатта, а в нього була жінка, дуже ласа на любощі. І от, віддавши серце іншому, вона пекла пампушки з цукром та маслом і потай від чоловіка носила своєму коханцеві. Одного разу, коли вона вчиняла тісто, чоловік спитав: «Для кого це ти, люба, печеш пампушки? І куди їх носиш? Скажи мені [194] чисту правду». А вона, оком не змигнувши, заторохтіла: «Тут неподалік є святилище милостивої Деві, в якому я пощусь і приношу жертву - особливим способом приготовлену їжу». Отак сказала і, не криючись від чоловіка, одразу ж подалася до храму Деві, міркуючи дорогою: «Ну от, чоловіченько й повірив, що я розповіла про Деві і, мабуть, думає: «Моя жінка несе для Деві жертовні страви, які сама ж приготувала». Ось підійшла вона до святилища, спустилась до річки і зробила обмивання, а її чоловік, який ішов за нею назирці, причаївся за статуєю богині. Скінчивши обмивання, брахманка наблизилась до храму, обмила статую богині, намастила її сандалом, прикрасила гірляндами, розпалила пахощі, а також відправила інші жертовні обряди і, низько схилившись перед нею, промовила: «О богине, що я маю зробити для того, аби мій чоловік осліп?» Почувши це, брахман, який стояв за статуєю, уривчастим голосом промовив: «Якщо ти день у день годуватимеш свого чоловіка такими пампушками з маслом та цукром, то він незабаром осліпне». А та розпусниця й повірила оманливим словам та й почала надалі напаковувати його пампушками. Минув якийсь час, і брахман сказав: «Чогось я, любенька моя, недобачаю». Тут вона й подумала: «Ой, нарешті, справдилися слова Деві». І тоді любий її серцю коханець став учащати до неї, не маючи страху на душі, мовляв, що йому зробить сліпий брахман? От якось, коли він прийшов і збирався вже обняти вітрогонку, брахман угледів його і, вхопивши за чуба, так віддубасив, що той перетворився на п'ять первинних елементів, а свою гультяйку вигнав геть з двору, відрізавши їй носа. Так-от, я через те й кажу:
Я знаю лиш, що жаб вожу, але свойого часу жду,-
Так дочекавсь брахман свого, коли він хитро придуривсь».
Отак подумки усміхаючись, Мандавіша сказала другій змії: «Оці жаби всі неоднакові на смак!», а Джалапада, почувши те, дуже стривожився: «Що вона верзе?» і спитав Мандавішу: «Чого це ти, голубонько, такі страшні слова промовляєш?», а та, щоб приховати свої справжні наміри, сказала: «То вчулося тобі!» Джалапада, серце якого було зачароване нещирими словами, так і не розгадав її злого умислу. А що ж було далі? Змія винищила усіх жаб, навіть ікринки на розплід не залишила. Ось тому я й кажу: [195]
Як треба, то б розумний зміг на плечах ворога нести,-
Так чорна кобра спромоглась немало винищити жаб.
Отож, володарю, так само, як Мандавіша силою свого розуму вигубила жаб, я знищу всіх наших ворогів. Правду кажуть:
Хай буря гуготить вогнем - коріння лісу не згорить,
Але з морозом вітерець - із коренем загубить ліс».
І озвався Мегхаварна: «Справедливо сказано, батечку. Адже в тому й полягає велич достойних, що, навіть опинившись у скрутному становищі, вони не облишають початого діла. Тому й мовиться:
У тому велич поляга достойних слави мудреців,
Що справ не кидають вони, хай буде їм спочатку й зле.
А також
Нікчема, боягуз, він перешкод
боїться й ледарює,
Людина так собі щось розпочне
й зупиниться у скруті,
І тільки мудреці вперед ідуть,
якесь почавши діло,
І візьмуть сотні перепон в путі,
і перемоги дійдуть.
Ось так і ти, знищивши до пня ворогів, зробив моє царство вільним, як і годиться чинити всім розумним політикам. Недарма ж кажуть:
Розумний докладе зусиль, щоб до господи не пустить
Пожежі, боргу, ворогів а чи якоїсь із хвороб».
І Стхіраджівін мовив: «Щасливий ти, повелителю, бо починання твої увінчуються успіхом, а здобувається перемога не лише завдяки хоробрості, а й з допомогою мудрості. Сказано ж:
Вщент знищить ворогів не здатна зброя.
Воістину вчинить це може мудрість,
Бо людське тіло вбить лиш зброя здатна,
А мудрість убива багатство, рід і славу. [196]
Отже, коли мудрість і руки людські об'єднуються, то без зусиль можна досягти успіху в будь-якій справі.
Якщо заздалегідь ума прикласти,
запам'ятається все до кінця.
Хто буде йти своїм шляхом настійно
і не збиватиметься з кроку,
Той величчю засяє в цілім світі
і піднесе себе, уславить.
І пристрасті його в ділах
достойні будуть похвали.
До того ж Царство дістається тому, хто наділений політичною мудрістю, хоробрістю і ладен піти на самопожертву. Сказано ж:
Багатство й велич наживає
Той, хто спілкується з хоробрим, з мудрим,
З багатства вже приходить щастя,
А вслід за ним - найвища честь!»
Сказав Мегхаварна: «Звичайно, завдяки твоїм зусиллям твори про політичну мудрість швидко дали свої плоди, і ось Арімардану з усім його кодлом знищено». І Стхіраджівін мовив:
«Як до мети йти маємо нагально,
То слід одразу йти, не відкладать на потім.
Царя дерев, що височить над лісом,
Безжально повалити люди здатні.
Однак, о повелителю, яке пуття від тих промов, що не сприяють ні розвиткові справи, ні досягненню успіху? Недарма кажуть:
Нерішучий, в кожній справі боязливий,
Той, хто в гріх впада на кожнім кроці,
Той, хто не доходить до мети своєї,-
Для людей сміховисько правдиве.
Та й до легких справ розумні не повинні ставитись зневажливо, бо інакше
«Я не можу це зробити - ах, бо ж то усе дурниці.
Тут уміння непотрібне, тут зусилля ні до чого!» -
Так бездумні люди часом марнотою все вважають,
Навіть і важливе діло, і цим лихо накликають. [197]
Отож зараз, подолавши ворогів, мій державець, як ніколи раніше, може насолоджуватися сном. Бо кажуть:
Коли немає в домі змій, солодким спочиваєш сном.
А наразишся на змію, тоді приходить важко сон.
А також
Чи може буть благополуччя,
тоді як серце неспокійне
У тих, кому на битву йти,
коли покличуть сурми,
Його благословляють божества
на подвиги високі,
Які від мудрості залежать
і потребують немалих зусиль?
І ось тепер, коли мій задум успішно здійснився, я чую в серці мир і благодать. Віднині ти, справедливо правлячи народом і милуючись царством, визволеним від ворогів, утішайся щастям, що його посилає Покровителька царства, трону, царського парасоля, які ти маєш передати синам, онукам та іншим поколінням нащадків своїх.
Якщо про слуг не дбає цар, а лиш до блуду схильний він,
То царська влада - марнота, на шиї у кози соски.
Цар, який до цнот прихильний,
Вад не терпить, слуг шанує,
Житиме собі щасливо
У прихистку парасоля.
І не слід, гадаючи - «Я сам добув царство!», упиватися ласками Шрі (тобто втішатися царською владою), бо так само важко звеличити царський рід, як і вилізти на бамбуковий стовбур, і дуже нелегко втримати Шрі, схильну, всупереч сотням зусиль, до раптового зникнення; ваблячи серця багатьох, вона врешті щезає, подібно до мавпячого племені, непостійна, немов крапля води на листі лотоса, грайлива, як пориви вітру, ненадійна, як дружба з недо-стойними, примхлива, ніби змія, що миттю спалахує, мов краї хмар при заході сонця, хистка, як бульбашки на воді, отруйна, як гадюка, а тане так швидко, неначе купа скарбів, добута неймовірними зусиллями. [198]
Коли помазали тебе на царство,
То дбай про те, як труднощі долати,
Бо в час помазання з коштовних кухлів
Також і прикрощі струмлять з водою.
І ніколи не забувай, що кожного може спіткати лихо. Недарма кажуть:
Блукання Рами, Балі потоптання,
життя пандивів лісове,
Загибель Врішни і падіння Наля,
Арджуни вправи танцівні,
Велителя поразка з Ланки скрушна,-
усе під владою Часу.
Скажіть, кому вдалось її уникнуть
або від неї вберегтись?
Де Дашаратха, що на небесах
царю богів був другом?
Де Сагара тепер, що в береги
взяв океан могутній?
Де Вайнья, що з руки родивсь отця?
Де Ману, Сур'ї син?
Усім їм грізний Час, могутній Час
закрив навіки очі.
Де цар Мандгата, що здобув Тримир'я?
Де цар богів Нагхуша?
Де Сатьяврата-цар, мудрець Кешава,
обізнаний у шастрах?
Де ті, що Шакри посідали трон
і славою втішались,
Слонами й колісницями? їх Час
підніс і на загин прирік.
Отак, збагнувши те, що Лакшмі вічно хитається, як вуха знавіснілого слона, правуй, неухильно дотримуючись справедливості».
На цьому закінчується третя тантра - «Про війну ворон і сов», у якій мовиться про мир, про війну, про шість первооснов політики.
На цьому завершується третя тантра, названа «Про війну ворон і сов» у «Панчатантрі», створеній достойним Вішнушарманом.
Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
