Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Конспект лекцій Страхування / Шелехов
Головні категорії і принципи страхування
2.3.1. Поняття страхового ризику
Найважливішою категорією страхового права є ризики – випадкові, ймовірнісні події, захист від яких є основою страхових правовідносин. Ризик визначає можливість здійснення страхових правовідносин: договір страхування, де відсутній елемент ризику, є недійсним. Будь-яка діяльність людини пов’язана з великою кількістю ризиків, які характеризуються можливістю настання, обсягом можливого збитку й особливостями керування цими ризиками.
Ризик – поняття багатопланове. У правових дисциплінах категорія ризику належить до цивільного права. Серед усіх цивільно-правових інститутів теорія ризику найбільше досліджувалася у страхуванні, тому що саме в ньому ризик набуває значення істотного і центрального елемента можливих правовідносин. У силу виняткової значимості поняття ризику для страхування, страховий договір належить до числа алеаторних (ризикових) і ризик розглядається як основа такого договору, призначення якого – саме в усуненні наслідків ризику.
Ризик у страховому праві характеризується можливістю і випадковістю настання події і визначається для кожного страхового зобов’язання або законом, або договором на підставі правил страхування. Складність страхового ризику пояснюється ще і тим, що у практиці страхових правовідносин термін “страховий ризик” вживається неоднозначно: відомо близько двадцяти його трактувань.
Наявність страхового ризику визначає можливість укладання договору страхування і, отже, існування страхових правовідносин, які виникли на основі цього договору. Таким чином, в процесі укладання конкретного договору страхування з усіх його істотних умов вирішальним є досягнення сторонами угоди про страховий ризик.
З погляду страховика, страховий ризик і об’єкт страхування є предметом страхування, а обсяг ризику визначає для нього, з одного боку, можливість прийняття того або іншого об’єкта на страхування і, з іншого – умови такого прийняття. Визначення обсягу ризику на стадії укладання договору страхування набуває настільки важливого значення, що зумовлює наявність законодавчо закріпленого “інформаційного” обов’язку страхувальника: при укладанні договору страхування повідомляти страховику про всі відомі йому обставини, що мають вагу для оцінки страхового ризику, а також про всі укладені або ті, що укладаються, договори страхування стосовно цього об’єкта страхування.
З юридичного погляду страховий ризик – це подія або дія (обставина, субстанція). Поняття страхового ризику переважно вживається в значенні події і як подія може бути зіставлене зі страховим випадком, проте при такому порівнянні помітні істотні відмінності. Вони виявляються насамперед у тому, що страховий випадок є подією, яка вже наступила, здійснилася, а страховий ризик – це лише можливість або ймовірність настання певної події, що виключає будь-яке їхнє ототожнення, а тим більше виключає спробу розглядати їх як збіжні поняття. Страховий ризик і страховий випадок співвідносяться не як загальне і окреме, а як узагальнена і конкретизована категорії.
Настання страхового випадку – реалізація страхового ризику – єдина підстава для виникнення обов’язку страховика виплатити страховку. Поняття страхового ризику як підгрунття юридичного факту неминуче призводить до необхідності встановлення цілої низки ознак, з яких одні визначаються законодавчо, інші – висуваються й обгрунтовуються теорією і практикою страхового права.
Законодавчо закріпленими ознаками події, що розглядаються як страховий ризик, є ймовірність і випадковість її настання. Зобов’язання, що передбачається страхуванням, повинно бути таким, настання котрого є ймовірносно можливим. Якщо настання обставини неможливе, то договору страхування теж не буде.
Момент часу, до якого повинна виникнути можливість настання страхового ризику, визначається по-різному: на момент укладання цього договору або на період часу, після якого настання ризику стало неможливим.
Обставина, що передбачається страхуванням, повинна бути випадковою, тобто її настання не повинно пов’язуватися з поведінкою учасників страхових правовідносин. При цьому безумовними підставами відмови страховика виплатити страховку є лише навмисні дії страхувальника (застрахованого, отримувача), спрямовані на настання страхового випадку, або вчинення страхувальником чи особою, на чию користь укладений договір страхування, навмисного злочину, що прямо веде до настання страхового випадку.
Особливого значення в характеристиці страхового ризику набуває ознака невідомості, в основному стосовно до настання страхового випадку. Щоб визначити ознаку невідомості в страховому випадку, потрібно встановити, чи належить невідомість до настання самої обставини або достатньо однієї невідомості моменту її настання. Якби до страхових ризиків належали лише зобов’язання, про які невідомо, настануть вони чи ні, то з їхнього числа варто було б виключити таку обставину, як смерть, настання котрої неминуче, і невідомий лише момент її настання. Хоча окремі різновиди особистого страхування традиційно передбачають цю обставину як страховий ризик.
Отже, до страхових ризиків можуть належати як обставини, про які невідомо, наступлять вони чи ні, так і обставини, настання яких неминуче, але невідомий момент їхнього настання. Віднесення обставини до майбутнього часу як її необхідної ознаки й обов’язкової умови дійсності страхування є одночасно і принципом здійснення страхування. Коли настання страхового випадку є неможливим, то це є безперечною підставою неможливості виконання зобов’язання страховиком.
Складність страхового ризику виявляється і при вирішенні конкретних справ у страховій практиці. Наприклад, громадянин застрахував свій майновий інтерес, який пов’язаний із будівлею. У договорі страхування страховими ризиками були визнані: пожежа, вибух, удар блискавки, повінь, землетрус, буря, ураган, цунамі, злива, град, обвал, зсув, паводок, сель, вихід грунтових вод, незвичні для цієї місцевості тривалі дощі і сильний снігопад, поломка опалювальної системи, водопровідної і каналізаційних мереж, а також випадок, коли для припинення поширення пожежі або у зв’язку з загрозою якогось із стихійних лих необхідно розібрати будівлю або перенести її на інше місце.
Навесні громадянин - страхувальник виявив, що у бетонних стінах підвального помешкання його будинку з’явилися тріщини. Страхувальник міркував, що настав страховий випадок, який складається з того, що тріщини виникнули як наслідок сильних опадів восени, котрі спричинили до підняття рівня грунтових вод, ранніх безсніжних сильних морозів і зими з різкими коливаннями температури. Страхувальник своєчасно звернувся до страховика з заявою про настання страхового випадку.
Страховик відмовився визнати настання страхового випадку. Він вважав, що стіни підвального помешкання деформувалися внаслідок морозного випирання обводненого грунту в основі фундаменту, що не було передбачено як страховий ризик і тому не може визнаватися страховим випадком.
Суперечка між страховиком і громадянином була розглянута судовими органами. Основна розбіжність полягала в тому, чи можна визнати збитки громадянина наслідком настання страхового випадку, що є проявом страхового ризику, передбаченого в договорі згідно правил страхування.
Експертні органи, досліджуючи матеріали справи, зробили висновок, що для правильного вирішення цієї справи потрібно з’ясувати, через що відбулося випирання обводненого грунту, який залягає поблизу фундаменту. Внаслідок перевірок і вивчення правового матеріалу експертна комісія прийшла до висновку, що морозне випирання обводненого грунту, який залягає поблизу фундаменту, є не що інше, як результат виходу підгрунтових вод, і, отже, є підстави визнати, що відбувся прояв страхового ризику, тобто настання страхового випадку.
Завдяки викладеним вище основним поняттям страхового ризику можна сформулювати деякі практичні висновки:
поняття “страховий ризик” повинно вживатися саме для позначення небезпек і випадковостей, із настанням яких законодавство і правила страхування зв’язують здійснення страховиком відповідних страхових виплат. У страховій і законодавчій практиці до зобов’язань, що пов’язані з страховими ризиками, до їхнього фактичного настання термін “страховий випадок” не слід застосовувати;
всі небезпеки і випадки, визначені як страхові ризики, повинні бути перераховані в правилах страхування. При наявності угоди сторін щодо обставин, які не зазначені у правилах страхування, але визначені ними як страхові ризики, ці обставини повинні бути чітко і повно зазначені у договорі. Такого ж письмового оформлення потребує виключення в договорі конкретних ризиків за згодою сторін із переліку страхових ризиків, які містяться у правилах страхування;
страховик зобов’язаний надати страхувальнику інформацію, що пояснює поняття й особливості страхового ризику для конкретних об’єктів і умов страхування;
перетворення (трансформація) страхового ризику у страховий випадок потребує з’ясування дійсного (фактичного) змісту цієї обставини, тому що словесна форма не завжди виражає дійсну сутність такої трансформації;
поняття страхового ризику, викладене вище, має фундаментальний характер і тим або іншим чином повинно міститися у страховому законодавстві будь-якої країни.
Виходячи з сказаного, перерахуємо базисні принципи здійснення страхування:
1) принцип страхового (майнового) інтересу;
2) принцип граничної сумлінності (найвищої довіри);
3) принцип відшкодування;
4) принцип безпосередньої причини;
5) принцип суброгації;
6) принцип абандону;
7) принцип подвійного страхування (сприяння страховиків, або контрибуції).
Розглянемо зміст цих принципів і те, як вони відображені в українському страховому законодавстві.
2.3.2. Принцип страхового інтересу
Згідно з принципом страхового інтересу, страхувальник повинен мати законний майновий (фінансовий) інтерес до конкретного об’єкта, що підлягає страхуванню, на підставі якого він може одержати користь у вигляді матеріальної захищеності від втрати життя, здоров’я, працездатності або зберігання обсягу своїх матеріальних коштів, чи звільнення його від виниклого боргу або від матеріальної відповідальності за шкоду іншим особам у вигляді наслідків його діяльності (бездіяльності).
Цей принцип визначає, що договір страхування передбачає відшкодування конкретних збитків, які заподіяні конкретній особі. Якщо з’ясується, що страхувальник не мав майнового інтересу – не був власником, орендарем, користувачем загиблого майна – відповідно, він не може зазнати збитку і, отже, не може виступати страхувальником. Тоді договір страхування визнається недійсним.
Суперечки щодо цього базисного принципу в страхуванні виникають постійно. Наведемо приклад з морського страхування, де суперечка виникає, зазвичай, між судновласником і фрахтувальником. Залежно від формулювання умов чартеру, у фрахтувальника виникає або не виникає майновий інтерес до судна, котрий витікає з покладеного на нього зобов’язання застрахувати судно від тих або інших ризиків.
Наступний приклад – банкір і судновласник, який одержав банківський кредит для здійснення перевезень своїм транспортним засобом. Банкір зацікавлений у цілості судна, бо якщо воно не буде плавати і перевозити вантажі, то судновласник не виплатить банку кредитний борг. Виникає майновий інтерес банку, і тому за умовами більшості кредитних угод банкір вимагає застрахувати судно.
2.3.3. Принцип граничної сумлінності
Обидві сторони договору страхування зобов’язані бути гранично сумлінними стосовно один до одного, тобто вони повинні надати одне одному всі суттєві фактичні дані щодо предмета договору страхування, котрий укладається або був укладений між ними, незалежно від того, вимагаються ці дані іншою стороною чи ні. Принцип діє однаково як на етапі укладання договору страхування, так і при його виконанні сторонами. Замовчування рівноважно перекручуванню фактів (на відміну від принципу достатньої необхідності, що діє у звичайній комерційній діяльності). Суперечки, що викликані неточністю страховика, зазвичай, трактуються на користь страхувальника.
Принцип граничної сумлінності потребує виконання двох умов. Перша – при укладанні договору страхувальник зобов’язується повідомити про всі обставини, що цікавлять страховика у зв’язку з прийняттям на страхування конкретного об’єкта страхування. Друга – страхувальник зобов’язаний дотримуватися певного стану речей, робити або не робити будь-які дії протягом усього періоду дії договору страхування.
Принцип граничної сумлінності поширюється і на страхових посередників (страхових брокерів або агентів, що беруть участь в укладанні страхового договору), а також може поширюватися на застрахованих осіб, а у окремих визначених випадках – і на отримувача страхового відшкодування (страхової суми). Тим або іншим чином принцип граничної сумлінності поданий у ЗУ “Про страхування” (статті 17, 20, 25).
Відповідно до загальноцивільного законодавства страховик, підписавши договір страхування на підставі поданих йому страхувальником даних щодо об’єкту страхування в обсязі, який визначений заздалегідь самим страховиком, не може вимагати визнання цього договору недійсним на тій підставі, що отриманих даних недостатньо для ухвалення рішення про підписання договору.
Є нечисленні винятки з цього принципу, установлені чинним законодавством (ст. 24 ЗУ “Про страхування”). Особливе місце цей принцип посідає в медичному страхуванні, де правдиві дані щодо застрахованого може повідомляти страховику його довірений лікар, який при цьому повинен дотримуватися умов “клятви Гіппократа”. Для зняття цього протиріччя страхувальник (застрахований), при поданні страховику своєї заяви про бажання застрахуватися, повинен письмово дозволити лікарям порушити цю клятву, але тільки щодо змісту конкретного договору страхування.
2.3.4. Принцип відшкодування
Згідно з принципом відшкодування, страхувальник не повинен отримувати прибуток внаслідок страхування своїх ризиків. Страхове відшкодування повинно лише відновити його майнове положення до того рівня, що був безпосередньо перед настанням страхового випадку. Страхове відшкодування повинно компенсувати лише реально заподіяну страхувальнику матеріальну шкоду, причому на тих умовах, за якими було укладено договір страхування (ст. 9 ЗУ “Про страхування”).
Принцип у прямій його формі (пряма виплата особі, яка фактично зазнала майнового збитку, суми відшкодування в обсязі реально завданого майнового збитку) безпосередньо поширюється тільки на страхування майна страхувальника (або майнового інтересу вигодонабувача) і відповідальності за шкоду, заподіяну майну або майновим правам третіх осіб.
Для особистого страхування принцип відшкодування реалізується по-різному в залежності від особливостей умов передбаченої страхової виплати. Так, для виплати у випадку смерті застрахованої особи цей принцип носить опосередкований характер, тому що виплата здійснюється особі, іншій ніж застрахована особі (вигодонабувачу). Для виплат по інших випадках, що не передбачають смерті застрахованої особи (хвороба, непрацездатність, досягнення визначеного віку тощо), принцип відшкодування носить безпосередній характер самій застрахованій особі, але сума страхової виплати по конкретному випадку обумовлюється у договорі страхування заздалегідь і визначається тільки якісною конкретизацією різновиду випадку, що настав.
Проблема реалізації цього принципу полягає в тому, щоб точно визначити реальний рівень майнового стану страхувальника (при страхуванні майна), або максимальний обсяг можливої майнової відповідальності страхувальника перед іншими особами (для страхування відповідальності), або обсяг його реальної потреби у особистому захисті (для особистого страхування) на час, коли він придбає страхову послугу. Тому у страхуванні дуже важливо правильно визначити реальну вартість прийнятого на страхування об’єкта. Об’єкт потрібно спочатку оцінити, тобто визначити його страхову вартість, а потім застрахувати на страхову суму, яка може і не збігатися зі страховою (дійсною) вартістю цього об’єкта, але не може її перевищувати. Договір страхування повинен точно вказувати, які збитки (прямі або непрямі) у ньому застраховані і за якою системою страхової відповідальності вони застраховані (див. розділ 2.5). Якщо застраховані непрямі збитки, то зазначається об’єктивний критерій для їхнього однозначного визначення.
2.3.5. Принцип безпосередньої причини
Збитки і втрати страхувальника можуть бути обумовлені багатьма причинами – прямими і непрямими. Щоб страхове відшкодування за договором страхування підлягало сплаті, повинна бути безпосередня причина (іншими словами, першопричина збитку), що прямо призводить до виникнення збитку. Вона повинна бути зафіксована в договорі як страховий ризик, на випадок якого здійснюється страхування.
У договорі страхування визначаються страхові випадки – події, першопричиною яких є наперед обумовлені страхові ризики. Причому тільки страхові випадки (події, що визначені у договорі і уже відбулися) зобов’язують страховика здійснити відповідну страхову виплату. Цей принцип поданий у статтях 8 і 9 ЗУ “Про страхування”.
Відомі класичні приклади зі страхової практики, що змальовують дію цього принципу. Перший випадок стався в 1918 р.: у судно влучила ворожа торпеда і воно зайшло у порт захисту. Почався ремонт, але насувався шторм і капітан порту, що побоювався затоплення судна в акваторії, повинен був вивести його у відкрите море. Після виходу з порту судно загинуло під час шторму. Суд підтвердив слушність висновку страхової компанії про те, що фактична причина загибелі – військові дії, що не підлягають страховому захисту.
Інший приклад дослідження ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків – випадок загибелі судна після ремонту. Для проведення ремонту судно простояло в доці тривалий час, але через військові дії воно було відремонтовано недостатньо якісно, і незабаром затонуло. У судовому рішенні за цією справою було встановлено, що низка подій не виявилася результатом військового ризику – вона була перервана дією такої головної фактичної причини, як недбалість ремонту судна.
У договорі страхування можуть бути винятки (обмовки) за ризиками, за якими страхування не здійснюється. Якщо безпосередньою причиною збитку стали обставини, зазначені в таких обмовках, то вони не компенсуються страховиком.
2.3.6. Принцип суброгації
Принцип суброгації (зустрічного, регресного позову страховика) означає, що страховик, виплачуючи страхове відшкодування по договору майнового страхування страхувальнику (вигодонабувачу), після фактичної виплати суми відшкодування отримує у страхувальника (вигодонабувача) право на позов до третьої особи, з вини якої відбулося заподіяння шкоди об’єкту страхування, для компенсації матеріальних витрат страховика в обсязі виплаченого ним страхового відшкодування за рахунок винної сторони.
Слід зазначити, що спочатку страховик повинен виплатити страхове відшкодування, тобто фактично визнати свою відповідальність за договором майнового страхування, і лише після цього він може одержати право знайти винуватця збитку, законним чином довести його провину і зажадати від нього компенсувати виплачену суму страхового відшкодування (ст. 25 і ст. 27 Закону України “Про страхування”).
Якщо сума страхового відшкодування менше обсягу завданої страхувальнику шкоди, то стосовно неотриманої ним різниці право майнового позову до особи, що винна у заподіяному збитку, залишається у самого страхувальника.
Термін позовної давності при реалізації принципу суброгації встановлюється у відповідності з загальними нормами цивільного права.
2.3.7. Принцип абандону
Абандон (Abandonment) – це умова, визначена у договорі страхування за згодою страховика і страхувальника, яка передбачає одержання від страховика повної страхової суми в обмін на відмову страхувальника від своїх прав на застраховане майно (як правило, транспортний засіб або вантаж) на користь страховика, після чого останній стає власником об'єкта страхування і розпоряджається їм на власний розсуд (наприклад, утилізує). Підстави для абандону – це наступні страхові випадки:
1) Повна конструктивна загибель — фактично часткове ушкодження або повна загибель об'єкта страхування, коли витрати по його відновленню до стану, що передував страховому випадку економічно недоцільні, тому що перевищують страхову суму, обумовлену договором страхування. У цьому зв'язку страхувальник може одержати право на абандон. Прикладом повної конструктивної загибелі може служити аварія корабля або літака.
2) Повна фактична загибель — втрата, загибель або знищення застрахованого майна при технічній неможливості його відновлення. Наприклад, морське судно, зіткнувшись із скелею, перетворюється на купу уламків (які, будучи зібрані в єдине ціле, не становлять морське судно). Різновид такого виду загибелі — затоплення застрахованого майна, коли воно тим самим вибуває зі сфери людського впливу. При цьому страховик зобов'язаний сплатити страхувальникові повну страхову суму, після чого права на майно повністю або частково (у відповідній частці, пропорційної відношенню страхової суми до страхової вартості) переходять до страховика. При цьому ніякої заяви про передачу прав на майно від страхувальника не потрібно. Термін “Повна фактична загибель” широко використовується в практиці морського і авіаційного страхування [22, 23, 38].
3) Пропажа застрахованого транспортного засобу (судна, літака) або вантажу без звістки.
4) Ушкодження в обсязі, що тягне за собою недоцільність ремонту судна або доставки застрахованого вантажу в місце призначення.
5) Захоплення судна або вантажу, застрахованих від такої небезпеки. В останньому випадку можливе завдання особливого різновиду збитку, який має назву баратрія (Barratry), тобто збиток, заподіяний судну або комерційному вантажу, що перевозиться, в результаті навмисних дій капітана або членів його команди. Баратрія виникає коли, наприклад, за змовою екіпажа з рятувальниками створюється небезпека (ризикова обставина) для судна й вантажу з метою їхнього наступного рятування та отримання грошової винагороди за порятунок. Під ознаки баратрії підпадає дезертирство із судна зі злочинними намірами (наприклад, відмова від гасіння пожежі), навмисне порушення правил судноводіння або направлення судна в райони блокади з метою піддати його ризику арешту або захоплення. Власник може бути застрахований від баратрії з боку капітана і екіпажа. Всі поліси морського страхування в практиці Ллойда обов’язково передбачують баратрію.
Заява про абандон повинна бути зроблена протягом визначеного часу з моменту виникнення конкретних підстав і не може бути умовною або відкликана. Як правило, законодавство багатьох країн вважає абандон однобічним актом страхувальника. Тільки по англійському праву для здійснення цьго принципу необхідна згода страховика. Термін позовної давності при реалізації принципу абандону встановлюється у відповідності з існуючими нормами відповідного права (Кодексом торговельного мореплавства тощо).
2.3.8. Принцип подвійного страхування
Принцип подвійного страхування (сприяння, контрибуції) застосовується тоді, якщо страхувальник застрахував той самий об’єкт за договорами майнового страхування у декількох страховиків одночасно, причому загальна страхова сума за всіма договорами страхування перевищує реальну вартість майна, і всі страховики застрахували однакові ризики цього об’єкта. Якщо страховий випадок станеться у період одночасної дії цих договорів, сумарно виплачене всіма страховиками страхове відшкодування страхувальнику не може перевищувати реальну і дійсну вартість збитку (згідно з принципом відшкодування). При цьому будь-який страховик виплачує свою частку відшкодування пропорційно розміру страхової суми за його договором страхування.
Якщо страхувальник через якісь причини одержав від декількох страховиків суми відшкодування збитку, що сумарно перевищують заподіяний йому збиток, то кожний страховик, що бере участь у такому подвійному страхуванні, і який виплатив суму відшкодування цілком, має право звернутися до інших страховиків, які ще не виплатили суми страхових відшкодувань, із вимогою покриття його збитків у частині, що перевищує його частку в спільному покритті збитків страхувальника, у вигляді частки кожного такого страховика, котра пропорційна значенню страхової суми, визначеної договором страхування між ним і страхувальником (сприяння) .
Якщо всі або більшість страховиків виплатили страхувальнику повні суми страхових відшкодувань при наявності подвійного страхування, то вони мають законне право вимагати від страхувальника повернення сум, які вони переплатили останньому (контрибуція). Термін позовної давності при цьому встановлюється загальними нормами цивільного права.
Цей принцип є похідним від принципу відшкодування і принципу граничної сумлінності, тому що страхувальник зобов’язаний повідомити страховику про всі договори страхування, вже укладені стосовно конкретного об’єкта страхування або які перебувають на стадії оформлення. Принцип подвійного страхування наведено у статтях 9 і 21 Закону України “Про страхування”.
Принцип сприяння не суперечить очевидному положенню, згідно з яким страхувальнику завжди дозволяється дострахування об’єкту страхування по тих самих страхових ризиках до величини реальної дійсної вартості об’єкта у будь-яких страховиків, про що буде наведено пізніше.
Книга: Конспект лекцій Страхування / Шелехов
ЗМІСТ
На попередню
|
|
