Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
Розділ XII
Було вже, мабуть, близько години ночі, коли ми нарешті проминули острів; пліт, здавалося, ледве рухається. Якби за нами хто погнався, ми пересіли б у човен і пере, махнули б через річку на іллінойський берег; добре, що ніякої погоні за нами не було, бо ми й не додумалися по класти в човен рушницю, або вудочку, або якихось хар чів Ми так хапалися, що не встигли все як слід обмірку вати. А от поскладати все наше майно на плоту - то було таки безглуздям.
Якби ті люди приїхали на острів, як я гадав, то зна йшли б там багаття, що я його розпалив, і цілісіньку ніч чатували б коло нього на Джіма. В кожному разі, ми нікого не бачили і якщо мов багаття не збило їх з пантелику, то це не моя вина. Я зробив усе, що міг, щоб їх обдурити. Тільки-но почало розвиднятися, ми пристали до коси у великому закруті на іллінойському березі, нарубали со кирою зеленого віття й прикрили ним пліт так, щоб ски далося на западину в береговій косі. Косою звуть у нас пі щану обмілину, що поросла чагарником так густо, як бо рона зуб'ям.
По міссурійському берегу тяглися гори, а по іллінойському боці темнів густий ліс, і фарватер проходив тут ближче до міссурійського берега, а через те ми не-боялися, що нам хтось зустрінеться. Ми стояли там цілий день, сте., жили за плотами та пароплавами, що пропливали вниз річкою повз міссурійський берег, дивилися, як борються з течією пароплави, йдучи вгору серединою річки. Тим часом я переповів Джімові мою розмову з тією жінкою, і Джім сказав, що вона спритна пройда, і коли б вона, мовляв, вдарилася за нами навздогін, то не сиділа б цілу ніч, втупившись у багаття,- «ні, сер, вона привела б із собою собаку».- «Ну, а чого ж,- сказав я,- вона не порадила чоловікові взяти соба ку? » Джім відказав, що це їй, звісно, таки спало на думку, але вже тоді, як чоловіки відпливали; ото вони, мабуть, і подалися до міста, щоб знайти собі сoбаку [273] і через те змарнували багато часу, а то не сиділи б ми тут на косі, за шістнадцять чи сімнадцять миль від містечка, а потрапили б знову до того самого містечка. А я сказав, що мені байдуже, чому їм не пощастило нас упіймати, головне - те, що таки не пощастило.
Коли почало смеркати, ми повистромляли голови з кущів і оглянули всю річку і вгору, і вниз за течією, але так нічого й не помітили; тоді Джім зняв кілька дощок з плоту і збив затишного куреня, щоб можна було в ньому сховатися від спеки й від дощу та щоб наше майно не замокло. Джім зробив у тому курені й підлогу, на фут вище за пліт, так щоб наші ковдри та інше манаття не заливало хвилями, що їх здіймали пароплави. Якраз посередині куреня ми наклали поверх підлоги шар глини дюймів шість чи сім завтовшки Г'ббгородили його дощаною стінкою, щоб глина трималася купи; це ми зробили для того, щоб можна було розпалювати вогнище в холодну та дощову [274] годину: з куреня вогню не буде видно. Ми витесали де одне весло, про запас,- ану, як котре з наших зламається! - адже ж ми щохвилини могли напоротися на корягу чи ще на щось. Потім ми поставили в себе на плоті коротку жердину з розсохою, щоб вішати на неї старий ліхтар, бо мусили щоразу засвічувати його, тільки-но з'являвся згори пароплав, що міг на нас наскочити; а для пароплавів, які йшли проти води, треба було засвічувати ліхтаря хіба тільки тоді, коли попадеш на ті місця, що їх називають перекатами,- вода в річці стояла ще досить високо, і багато обмілин були під водою, тож пароплави, що йшли річкою вгору, не завжди держалися фарватеру, а шукали, де течія була менша.
Цієї другої ночі ми пливли годин сім, а то й вісім, за течією, що ринула зі швидкістю чотири милі на годину. Ми ловили рибу, балакали і вряди-годи пірнали у воду Й плавали, щоб сон прогнати. Як же хороше було мандрувати отак за водою широкою тихою річкою: лежиш собі горілиць, милуєшся на зорі; не хотілося навіть голосно розмовляти, та й сміялися ми не часто, хіба що тихесенько хихотіли. Погода взагалі була ясна та тиха, ну й нічого такого не траплялося - ні тієї ночі, ні другої, ані третьої.
Щоночі пропливали ми повз міста; деякі з них стояли на темних пагорках, і видно було тільки смугу вогнів - жодного будинку не помітиш. П'ятої ночі ми проминули Сент-Луїс, над ним миготіла ціла заграва. В нашому Сент-Пітерсберзі люди казали, буцімто в Сент-Луїсі живе двадцять, ба навіть тридцять тисяч чоловік, але я не вірив, поки сам не побачив сили-силенної вогнів, що світилися о другій годині тієї тихої ночі. З міста не долітало жодного звуку; всі спали.
Щовечора, близько десятої години, я вилазив біля якого-небудь села на берег і купував центів за десять-п'ятнадцять борошна, копченої поребрини та ще сяких-таких харчів; а часом, було, прихоплю й курку, якій не силиться на сідалі. Батько завжди казав: «Трапиться курка - бери, коли тобі самому не потрібна, то, певно, комусь згодиться, а добре діло ніколи марно не пропаде». Я ще не бачив, щоб та курка не згодилася самому батькові, але така вже в нього була примовка.
Рано-ранесенько крався я на баштани й кукурудзяні поля і позичав там кавуна, або диню, або гарбуза, або качани молодої кукурудзи, або ще-щось такого. Батько завжди казав, що в позичках немає нічого лихого, якщо збираєшся колись той борг сплатити; а вдова, навпаки, [275] запевняла, що позичка - та сама крадіжка, тільки інакше названа, і жодна порядна людина ніколи того не зробить. Джім сказав, що, з одного боку, вдова має рацію, а з другого боку - мій батько має рацію; а через те для нас найкраще буде викинути якісь дві-три страви із списку і ніколи їх не позичати - тоді при добрій нагоді можна без гріха позичати все інше. Пливучи річкою, ми обговорювали це питання цілу ніч і все намагалися вирішити, від чого нам треба відмовитися: від кавунів, чи від динь-канда-лупок, чи ще від чогось. До світанку ми нарешті все щасливо владнали й вирішили відмовитися від кислиць та лісових слив. Перед тим нам було якось неспокійно на душі, а тут відразу стало легше. Я дуже був радий, що все вийшло на добре: кислиці мені не смакують, а дикі сливи достигнуть не раніш, як за два або за три місяці.
Часом траплялося нам підбити качку, що прокидалася дуже рано вранці або летіла на ночівлю дуже пізно ввечері. Взагалі жилося нам із Джімом непогано.
П'ятої ночі нижче Сент-Луїса нас заскочила страшенна гроза - гуркотів грім, спалахувала блискавиця, і дощ лив як з відра. Ми позалазили в курінь, а пліт покинули напризволяще. Блисне блискавка - і враз видно широку пряму річку перед нами та високі скелясті бескиди по обох її берегах. Минув короткий час, і я сказав: «Ану, Джіме, глянь он туди!» Там попереду маячів пароплав, що наскочив на скелю й розбився. Течія несла нас просто на нього. При світлі блискавки пароплав було видно дуже добре. Він сильно похилився набік, так що лише частина верхньої палуби здіймалася над водою; при кожному спалаху було чітко видно найдрібніші речі на ній; біля великого дзвона стояло крісло, а на його спинці висів старий капелюх.
Було вже геть за північ, буря ще лютувала, і все навколо виглядало так таємниче, що я відчув невтримне бажання, яке на моєму місці відчув би кожен інший хлопець, якби побачив розбитого пароплава, що лежав отак похмуро посеред річки,- мені закортіло забратися на палубу, пополазити скрізь та подивитися, що там робиться. Я ска зав:
- А давай-но пристанемо до нього, Джіме.
Але Джім затявся й спершу не хотів нізащо. Він сказав:
- Вигадаєш таке - приставати до розбитого пароплава! Нам і тут добре. Гляди, щоб, бува, не вийшло так, як у святому письмі сказано: «Де гріх - там і покута». Вважай, що там, може, й сторож є.
- Дід твій там за сторожа! - кажу я.- Там нема [276] чого й стерегти, крім стернової рубки та капітанської каюти. Невже ж ти гадаєш, що хтось захоче важити головою заради такого добра та ще такої ночі, коли пароплав щохвилини може розвалитися й піти на дно?
Джім не знайшов, що на це відповісти, а через те промовчав.
- Та й до того ж,- кажу я,- ми змогли б позичити щось путнє з капітанської каюти. Сигари там, напевне, знайдуться - центів по п'ять за штуку готівкою. Капітани пароплавів завжди люди грошовиті, одержують аж шістдесят доларів на місяць і не стануть торгуватися за злиденний цент, якщо, скажімо, вподобають якусь річ. Бери-но в кишеню свічку, Джіме: я не заспокоюся, поки ми не обшукаємо всього пароплава. Невже ти думаєш, що Том Сойєр проґавив би таку нагоду? Та нізащо в світі! Він би назвав це «пригода»! Авжеж, так і сказав би: «Справжня пригода!» Он що! Та він, хай там що, а заліз би на розбитий пароплав, навіть коли знав би, що там йому капець буде. Ще й з яким шиком зробив би теє! Ого! Вигадав би якусь таку штуку, що тільки рота роззявиш!.. Ти подумав би, що то сам Христофор Колумб відкриває царство небесне. От шкода, що немає тут Тома Сойєра!
Джім побурчав трохи, а проте поступився. Він сказав, що говорити треба якомога менше й тільки пошепки. Сяйнула блискавка і саме вчасно показала нам розбитий паро-плай; ми вчепилися за вантажну стрілу з правого боку й прив'язали до неї наш пліт.
Палуба тут піднялась дуже високо. Ми подалися вниз, на лівий борт, до капітанської каюти, обережно намацуючи ногами дорогу й широко розкинувши руки, щоб не наткнутися на ванти,- було так темно, хоч в око стрель. Скоро ми натрапили на засклену ляду, злізли на неї, ступили крок і опинилися перед дверима капітанської каюти, що були розчинені навстіж, і - щоб я луснув, коли брешу! - раптом в глибині рубки побачили світло, і в ту саму мить до нас долинули голоси.
Джім прошепотів, що йому погано і що треба звідси драпати геть. Я сказав: «Гаразд»,- і вже хотів був вертатися на пліт, коли раптом почув, як хтось зойкнув і жалібно промовив:
- Ох, не руште мене, хлопці! їй же богу, я й слова нікому не скажу!
Другий голос відказав йому досить гучно:
- Брешеш, Джіме Тернере! Чували ми те не раз. Ти завжди вимагаєш собі більшої пайки, і ти завжди хапаєш,[277] скільки тобі захочеться. Ми мовчали, бо ти погрожував, що викажеш нас, якщо не дамо. Але цього разу терпець нам увірвався. Ти найпідліший, найзрадливіший пес на всю країну!
Тим часом Джім дременув до плоту. Я ж мало не луснув з цікавості; адже Том Сойєр, думаю собі, в таку хвилину нізащо в світі не пішов би звідси, ну і я залишуся подивитися, що ж то воно буде далі. Я став навкарачки й- обережно порачкував вузеньким темним коридором, поки між мною та стерновою рубкою залишилася тільки одна каюта. А в рубці, бачу я, лежить долі чоловік, руки й ноги в нього зв'язані, а над ним стоять іще якихось двоє; один із них тримає в руці тьмяного ліхтаря, а другий - пістолета, цілиться в голову тому чоловікові, що лежить долі, й каже:
- Ох, і кортить же мені загнати кулю в це падло! Та воно й варто було б пристрелити таку погань!
Зв'язаний чоловік тільки кулився та все благав:
- Ой, прошу ж тебе, не треба, Білле! їй-богу, я нікому й словечка не скажу!
І щоразу чоловік з ліхтарем сміявся й відповідав:
- Авжеж, не скажеш! Це таки щира правда, можу ручитися!
А один раз він сказав:
- Чуєш, як ласки канючить! Таж коли б ми не подужали й не зв'язали його, він би нас обох пришив. І за що? А так! Тільки за те, що ми хочемо своє дістати! Але тепер, сподіваюся, ти вже нікому не.будеш погрожувати, Джіме Тернере! Сховай свого пістолета, Білле.
Білл відказав:
- О ні! І не жди, Джейку Паккарде. Я за те, щоб його вбити... Так йому й треба! Хіба ж він сам не вбив старого Гетфілда?
- А я не хочу його вбивати, у мене інше на думці.
- Спасибі тобі за ці слова, Джейку Паїскарде! Я, доки житиму, не забуду їх,- мовив той, що лежав, і схлипнув.
Паккард не звернув на нього ніякої уваги; почепив ліхтаря на гвіздок і пішов саме туди, де я причаївся в пітьмі, подавши Білові знак іти за ним. Я швиденько посунувся задки кроків на два, але пароплав так перехилився набік, що я не встиг відсторонитися вчасно і, щоб вони на мене не наскочили й не впіймали, заліз у верхню каюту. Джейк Паккард посувався помацки в темряві, а коли добрався до моєї каюти, сказав:
- Сюди. Йди сюди. [278]
Він увійшов, а Білл за ним. Але перш ніж вони увійшли, я вже заліз на верхню койку, забився у самий куток І дуже шкодував, що не чкурнув звідси геть. Вони стояли поруч, тримаючись руками за край койки, і розмовляли. Я їх не бачив, але знав, де вони, бо від них тхнуло віскі. Ото добре, думаю собі, що я не пив віскі, а хоч би й випив - то дарма! Вони б мене однаково не пронюхали, бо я й не дихав - такий був наляканий. Та й хто б же міг дихати, слухаючи таку розмову? Вони розмовляли тихо й серйозно. Білл хотів убити Тернера. Він сказав:
- Він нахваляється, що викаже нас, то й викаже! Якби ми навіть погодилися віддати йому наші пайки, то хіба тепер, по сварці, це допоможе? Та ще й після того, як ми його почастували! їй-богу, він викаже нас, це вже напевно! На мою думку, краще його порішити.
- І я за те,- дуже тихо відповів Паккард.
- Сто чортів! А я був подумав, що ти проти. Ну й гаразд. Ходімо ж та й пристрелимо його!
- Зачекай-но хвилинку, я ще не все сказав. Вислухай мене. Застрелити - то діло хороше, але можна зробити все й тихенько, якщо вже кого спекатися треба! Ось що я хочу сказати: ну, на якого біса ми самі собі зашморг на шию накидатимемо, коли можна зробити те, що ти надумав, так, що й комар носа не підточить, і нічим не ризикуючи. Правду я кажу?
- Авжеж, правду! Та тільки як те зробити?
- Дуже просто! Я думаю так: ми понишпоримо тут по закутках, позбираємо все, що позалишалося по каютах, потім зліземо на берег і сховаємо нашу здобич. А тоді підождемо. Ручуся тобі - не мине й двох годин, як пароплав розпадеться й потоне. Втямив? Негідник потоне разом з ним, і хай нарікає на себе самого. Думаю, це багато краще, ніж убивати. Взагалі мені не хочеться вбивати людину, коли можна обійтися й без цього. Вбивати - діло дурне і грішне. Ну, то як же? Згода чи ні?
- Хай і так! Мабуть, твоя правда. А що, як пароплав не розпадеться й не потоне?
- Таж ми можемо зачекати годин зо дві й подивитися, що воно буде. То як же?
- Ну гаразд, ходімо!
Вони пішли, і я виліз. Весь вкритий холодним потом, поплазував я до носа пароплава. Там було темно, як у могилі, та тільки-но я прохрипів пошепки: «Джіме!», як він коло самісінького мого ліктя озвався якимось ніби стогоном, і я сказав йому: [279]
- Мерщій, Джіме! Немає коли охати! На пароплаві ціла зграя вбивць, і якщо ми не відшукаємо їхнього човна та не пустимо його вниз за водою, щоб вони не змогли втекти звідси, то одному з них прийдеться гірко. А знайдемо човна, то всі вони, вважай, у пастці,- їх забере шериф. Швидше повертайся! Я огляну лівий борт, а ти - правий. Починай з того місця, де наш пліт, і...
- Ох, боже ж мій, боже! Наш пліт? Немає плоту... він одірвався та й поплив геть! А ми тут залишилися!..
Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
ЗМІСТ
На попередню
|
|
