Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
Розділ XIX
Минуло дві чи три доби; можна було б сказати про них, що вони пропливли, бо промайнули так спокійно, так плавно й приємно. Ось як ми провели цей час. Річка тут була широчезна - часом милі півтори завширшки; ми пливли ночами, а вдень причалювали десь і переховувалися; вже перед самим ранком ми спинялися й прив'язували плота - здебільшого в тих місцях, де не було течії біля узбережної мілини, а тоді нарізали осокорового та вербового віття і прикривали ним пліт. Потім закидали вудки. А далі купалися в річці, щоб трохи відсвіжитися й охолонути; тоді сідали на піщане дно, де вода сягала лише до колін, і дивилися, як настає світанок. Навколо аніпге-лесь, тихо-тихо - ні звуку, немов цілий світ заснув, тільки часом де-не-де кумкне спросоння жаба. Перше, що побачиш, якщо дивитися в далечінь понад водою, то темна смуга - ліс на протилежному березі річки; крім тієї смуги, важко було щось розрізнити; потім краєчок неба починав бліднути, і та блідість розповзається навкруги; а далі розвиднюється понад річкою, й вона стає вже не чорна, а сіра; вже можна роздивитись, як по ній, ген-ген далеко, пливуть маленькі темні цятки - торговельні човни і всяке таке, [323] та довгі чорні низки - плоти, іноді чути рипіння весел у кочетах або невиразний гомін людських голосів - панує така тиша, що звуки долинають здалеку; поволі починаєш розрізняти й смужки струменів на воді, а по тих струменях знати, що там десь причаївся корч, об який розбивається течія, тому вода в тих місцях і вкривається брижами; бачиш, як туман клубочиться над водою, як небо на сході на зорю займається, як річка багряніє, й можеш уже вгледіти рублену хатину на узліссі, далеко на тому березі річки - мабуть, чи не вартівню при лісному складі,- збито її абияк, і щілини в ній такі, що й собака пролізе; аж раптом зривається вітерець, повіває на тебе холодком та свіжістю й пахощами лісу та квітів; але часом той вітерець несе ще й інший дух - десь на березі валяється здохла риба, й від неї тхне не вельми приємно; і ось, нарешті, настає ясний день, і все навколо немов усміхається до сонця, а співоче птаство так і лящить.
Коли світить сонце, легенький димок непомітний, отже, ми можемо зняти з гачків рибу й зготувати собі гарячий сніданок. Потім ми знову починаємо стежити за широкою річкою, а далі нас облягають ліньки, і ми поступово засинаємо. Прокидаючись, ми роздивляємося навколо - що ж саме нас розбудило? То, мабуть, пароплав пливе проти води і пихкає; але він так далеко, ген аж попід тим берегом, що важко розрізнити на ньому будь-які подробиці,- хіба що ледь розпізнаєш, чи гребне колесо міститься в нього під кормою, чи ті колеса в нього по бортах. Потім цілу годину знову нічого не чути, нічого не видно,- безмежна пустеля, куди не кинеш оком. Часом пропливає далеко-далеко пліт, і на ньому колють дрова, адже ж орудувати сокирою - то звичайне діло на плоті; бачиш лише, як здіймається та падає сокира, проте звуків не чутно; далі бачиш, як сокира здіймається вгору, і, коли вона опиняється в людини над головою, аж тоді чуєш нарешті - крак! - он скільки потрібно часу, щоб звук долетів по воді. Отак ми проводили день: байдикували, прислухалися до тиші. Одного разу впав густий туман, і на плотах та різних човнах, що пливли повз нас, гатили в пательні, щоб часом який-небудь пароплав не налетів на цих. Якась барка чи то пліт, бувало, пропливали коло нас так близько, що ми виразно чули розмови, лайку та сміх; чути - ми чули, але не могли побачити ані самого судна, ані людей; аж моторошно ставало - немов безтілесні духи розмовляють у повітрі. Джім сказав, що то духи, але я заперечив: [324]
- Ні, духи не казали б: «Нехай його чорти візьмуть, оцей клятий туман!»
Спадала ніч, ми відпихалися від берега, випливали на середину річки, кидали весла і - хай собі пливе наш пліт за водою, як сам того хоче. Тоді запалювали люльки, опускали ноги у воду й балакали про все, що тільки на язик навернеться. Ми весь час ходили голяка, і вдень і вночі, [325] якщо нам не дошкуляли комарі; нова одежа, що її Бакова рідня справила мені, була дуже гарна, і я почувався в ній, наче зв'язаний, та й взагалі не люблю чепуритися.
Інколи ми єдині були на всій річці. Ген-ген тяглися береги та острови; коли-не-коли щось спалахувало - певне, свічка у вікні якоїсь хатини, а інколи зблискував вогник чи два над самісінькою водою - то або пліт, або барка, так і знай; бувало, що звідти долинали до нас співи чи звуки скрипки. Як хороше жити на плоті! Над головою - зоряне небо, а ми лежимо на спині, роздивляємося на зірки та сперечаємось: створено їх чи вони самі насіялись? Джім думав, що їх створено, а я - що вони самі насіялись, адже ж їх безліч, і то було б задовго творити їх отаку силу-силенну. Джім гадав, що їх місяць позносив, ніби яйця; воно виглядало досить правдоподібно, отож я йому й не перечив - я ж сам бачив, яку тьму-тьменну дрібнесеньких ікринок викидає жаба. Нам частенько доводилося спостерігати, як падали зірки, і стежити за тим, як вони прошивали темряву. Джім вважав, що то вони попсувались і повипадали зі своїх гнізд.
Раз чи двічі за ніч повз нас у темряві пропливав пароплав, час од часу він вивергав із димарів цілі купи іскор, і вони дощем сипались у воду,- аж любо було дивитися! Згодом пароплав повертав десь на закруті річки, й тоді всі мерехтливі вогні щезали, його пихкання поволі вщухало, і на річці знов ставало тихо; пароплав уже давно зник, і аж тоді до нас сягали хвилі, гойдаючи нашого плота, а потім усе затихало, і дуже довго не чути було нічогісінько, крім жаб'ячого кумкання.
Після півночі люди, що жили по берегах, лягали спати, і тоді яких дві-три години повсюди ставало ще темніше,- ніде ні єдиного вогника у вікні. Ті вогники правили нам за годинника: тільки-но починали вони мерехтіти в темряві - це означало, що скоро світатиме, і ми хутчій шукали зручного місця, де б сховатися й припнути плота.
Одного ранку, вдосвіта, я знайшов порожнього човна й перебрався через перекат на берег - той перекат був тільки двісті ярдів завширшки - і проплив вузенькою річечкою щось із милю в глиб кипарисового гаю, щоб пристати десь до берега та пошукати ягід. Саме в тому місці, де річку перетинав коров'ячий брід, я побачив двох чоловіків, які щодуху мчали стежкою до того броду. Ну, подумав я, тепер мені капут, це вже, мабуть, за мною! Щоразу, як я бачив, що хтось за кимось женеться, то відразу ж думав, [326] що то за мною або за Джімом. Я вже налагодився був дременути геть, проте вони встигли добігти надто близько, озвалися до мене й почали благати, щоб я урятував їм життя,- казали, що нічого лихого не вчинили, а проте за ними женуться та ще й цькують собаками. Дони хотіли були стрибнути до мене в човен, але я їм сказав:
- Зачекайте. Собак та коней ще не чути: ви маєте час продертися крізь кущі й пройти трохи вище вздовж річки; а тоді вже стрибайте у воду і гайда вбрід до мене - це зіб'є собак зі сліду.
Так вони й зробили, і, тільки-но сіли в човен, я поспішив до нашого острівця, а за якихось п'ять чи десять хвилин ми почули здалеку собаче гавкання та крики людей. Ми чули, як вони наближалися до річки, проте їх не бачили: переслідувачі, мабуть, зупинились роздивитися навкруги й пошукати; а потім стало погано чути - ми відпливали все далі й далі; а коли проминули із милю густого лісу і вийшли на широку річку - все стихло; тоді ми повеслували до острівця, сховалися у бережняку поміж осокорів і відчули себе в безпеці.
Одному втікачеві було, мабуть, років сімдесят, а може, й більше - він був лисий, із сивими баками. На ньому був старий пом'ятий капелюх, брудна синя шерстяна сорочка, драні полотняні штани, заправлені у високі чоботи; трималися ті штани лише на одній шлейці домашнього плетива. На руці в нього висіла стара довгопола хламида із синього полотна, з мідними ґудзиками. Обидва незнайомці тягли великі засмальцьовані напхом напхані килимові саквояжі.
Другому волоцюзі, що був одягнений так само, як той ланець, було років тридцять. Поснідавши, всі ми полягали відпочити та й почали про те про се гомоніти, і лише тоді з'ясувалося, що ті волоцюги один одного зовсім не знають.
Лисий у другого питає:
- Ви на чому попалися?
- Та, бачте, продавав я одне зілля, що винний камінь на зубах виводить,- так зчищав, що й сліду не лишається, але разом з ним і емаль із зубів сходить. Цього разу довелося мені затриматися на одну ніч довше, ніж звичайно, і тільки-но я збирався накивати п'ятами, як здибав вас на околиці міста, й ви сказали мені, що за вами женуться, й попросили вам допомогти. Тоді я пояснив, що й на мене чигає небезпека, та запропонував дременути звідтіля [327] разом. Така-то моя притичина... А що ж із вами стряслося?
- Я тут із тиждень проповідував тверезість, ну, то все жіноцтво - і старе, й молоде - мало мене на руках не носило! Я ж таки й справді втер перцю з маком усім п'яницям, то вже не сумнівайтесь! Щовечора мав я з того п'ять чи й шість доларів - по десять центів з голови, діти й негри безкоштовно,- і грошики попливли до мене плавом. Коли це раптом минулого вечора хтось пустив поголоску, [328] що я й сам не від того, щоб тишком-нишком хильнути чарчину. Один негр розбудив мене сьогодні вранці та й каже, буцімто люди верхи і з собаками десь потай збираються і скоро тут з'являться, дадуть мені півгодини, щоб я відійшов трохи вперед, а тоді кинуться за мною навздогін; і якщо впіймають, то дьогтем вишмарують, у пір'ї й пухові виваляють та й возитимуть по місту. Ту я і про сніданок забув - куди й голод подівся.
- Ге, старий,- сказав молодший, а чи не спрягтися нам, щоб вершити справи разом? Яка ваша думка?
- Ну, що ж! Я не від того. А чим же ви промишляєте?
- За фахом я складач у друкарні; трошки патентованими ліками підторговую, часом у театрі граю - я, бачте, трагік; принагідно до месмеризму та френології вдаюся, для різноманітності навчаю географії та співів, а часом і лекції читаю - до всього маю кебету, беру все, що до рук плине, аби тільки не дуже надсаджуватись. А ви в чому руку набили?
- Свого часу я мав велику практику як лікар. Здебільшого застосовував рукопокладення, то в мене був найефективніший засіб - проти раку та всіляких там паралічів; можу також непогано майбутнє провіщати, якщо вивідаю від кого-небудь усе потрібне. Проповідую іноді, свя тим ім'ям даровизну збираю та навертаю до християнської віри.
На хвилю запала тиша, а тоді молодший зітхнув та й каже:
- Шкода!
- Це ви за чим шкодуєте? - поцікавився лисий.
- Подумати тільки, до якого життя я дійшов, як принизив себе в отакому товаристві! - І він почав ганчіркою витирати собі куточок ока.
- Ото лиха година знає, чим же це товариство для вас погане? - спитав згорда лисий, намурмосившись.
- Так, воно надто для мене гарне, саме на таке я й заслуговую. Хто ж мені винен, що я, стоячи високо, так низь ко впав? Звичайно, сам. Я вас і не звинувачую, джентль мени, нікого не звинувачую. Я сам того заслужив. Хай нечулий світ доконає мене. Одне знаю напевне - на мене десь чекав могила. Хай світ поводиться зі мною й надалі так само жорстоко, хай позбавля мене всього - моїх близьких, моїх достатків, всього-всього, але моєї домовини він не відбере! Прийде колись моя остання година ляжу я в ту домовину й забуду про все, і моє бідне, розбите серце матиме нарешті спокій. [329]
А сам тим часом тре ганчіркою очі.
- Дайте нам спокій з тим вашим розбитим серцем! - каже йому лисий.- Чого ви тицяєте вашим розбитим серцем нам під носа? А чим ото ми вашому серцю завинили?
- Атож, я знаю, ви нічим не завинили. Я й не докоряю, джентльмени. Я сам пустився берега, так-так, сам призвів себе до цього. Я заслуговую на такі тортури, еге ж, заслуговую, і не ремствую на це.
- Якого ж то ви берега пустилися? Був, мабуть, такий берег?
- Ах, ви не повірите мені. Світ ніколи не йме мені віри... та киньмо про це... не варт і говорити! Таємниця мого народження...
- Чи не розумієте ви під цим...
- Джентльмени,- мовив молодий вельми урочисто,- я відкрию вам свою таємницю, думаю, що можу на вас звіритися. З походження я - герцог!
Джім витріщив очі, почувши таке; та й я, здається, також. А лисий сказав:
- Та невже! Справді?
- Так, так! Прадід мій, старший син герцога Брідж-уотерського, наприкінці минулого сторіччя втік до Америки, щоб дихати чистим повітрям свободи. Тут він одружився й помер, залишивши собі сина, а батько мого прадіда приблизно тоді ж таки переставився. Другий син покійного герцога привласнив собі титули й маєтності, незважаючи на те, що існує законний спадкоємець. Я прямий нащадок того спадкоємця - законний герцог Бріджуотер-ський. І ось я тут - усіма покинутий, позбавлений високого свого становища, зацькований, зневажений холодним світом, обідраний, змучений, з розбитим серцем, ще й на додаток, принижений до співжиття з якимись пройдисвітами на плоті!
Ця розповідь зворушила Джіма до краю, і я розчулився й собі. Ми намагалися його розважити, але він заявив, що це даремно - ніщо не може зменшити його страждань; та коли ми визнаємо його за герцога, то це його трохи втішить. Ми відразу погодилися, але не знали, як шанують герцогів. Він пояснив, що ми маємо вклонятися йому, звертаючись до нього «ваша милість», або «мілорде», або «ваша світлість», проте, якщо .називати його просто «Бріджуо-тер», він не матиме нічого проти, бо це титул, а не прізвище; і ми мусимо по черзі слугувати йому за обідом і завжди коло нього упадати.
Усе те було не так важко, і ми погодились. За обідом [330] Джім стояв біля нього і весь час питав: «Чи не накажете, ваша світлість, подати вам цього чи того?» - легко було помітити, що герцогові це до вподоби.
Тим часом старий ставав дедалі мовчазніший - було, й словечка не скаже,- і, здається, не дуже тішився з того нашого упадання коло герцога. Старий, видно, плекав якусь потаємну думку. Таки й справді, десь по обіді він і каже:
- Слухайте-но, Бріджуотере,- почав він,- мені, звісно, вас дуже шкода, проте ви не єдина особа, що попала в таку біду.
- Цебто як?
- А отак, не єдина. Ви не єдина особа, яку жорстока доля скинула з висоти.
- Гай-гай!
- Ні, ви не єдина особа, чиє народження повито таємницею! - І, слово честі, старий зарюмсав.
- Стривайте! Що ви маєте на увазі?
- Бріджуотере, чи можу я звіритися на вас? - все ще схлипуючи, запитав старий.
- Щоб мені язика зав'язало! - Молодший стиснув старому руку та й каже: - Довірте мені таємницю вашого життя... ну ж бо, я слухаю.
- Бріджуотере, я той небіжчик дофін!
Нам із Джімом аж заціпило. А герцог питає:
- Хто ви, кажете, такий?
- Так, друже мій, це свята правда,- ви бачите перед собою бідолашного, загиблого безвісти дофіна Людовіка Сімнадцятого, сина Людовіка Шістнадцятого та Марії-Антуанетти.
- Ви?! Та ще й у вашому віці? Не може бути! Ви, мабуть, хотіли сказати, що ви - небіжчик Карл Великий, таж вам років шістсот - сімсот щонайменше.
- Горе спричинилося до цього, Бріджуотере, горе! Горе вибілило мені волосся й передчасно оголило мені черепа. Так, джентльмени, ви бачите перед собою, в синьому полотні та в злиднях, безпритульного вигнанця, нехтува-ного всіма страдника - законного короля Франції!
Та як почав плакати, як почав,- аж ми з Джімом не знали, як його вгамувати: з одного боку, нам його було дуже шкода, а з другого - були дуже раді, що вітаємо в себе на плоті таку вельможну особу. Тож ми заходилися потішати його, як раніше потішали герцога, й намагалися слугувати тепер і йому. Але він сказав, що те все надаремне, мовляв, єдиною втіхою для нього може бути тільки [331] смерть, яка покладе край його мукам і подарує йому святий спокій; щоправда, він відчуває часом невеличку полегкість, коли з ним поводяться, як то личить високому його санові, тобто, розмовляючи з ним, стають на одне коліно, називають його «ваша величність», за столом підносять страви перш за все йому і не сідають у його присутності, аж поки він сам запросить. Отож ми з Джімом почали величати його, годити йому то сим, то тим та стояли біля нього, аж поки він дозволить нам сісти. Його як по душі маслом помазали, тож він розважився трохи й повеселішав. Тим часом герцог почав дивитися на короля скоса, видно, нові порядки на плоті не дуже були йому до душі; але король ставився до нього по-дружньому і раз у раз повторював, що його батько-король опікувався прадідом та всіма іншими герцогами Бріджуотерськими і що вхід до палацу був для них завжди вільний; однак герцог і після того довго ще копилив губу, доки король вирішив якось із ним порозумітися й сказав:
- Бріджуотере, невже ви не розумієте, що нам хоч-не-хоч, а доведеться перебути на цьому бісовому плоті ще довгенько? Годі-бо строїти таку кислу міну! Це може нам обом вийти тільки на гірше. Не моя вина, що породжено мене не як герцога, і не ваша вина, що вас не привели на світ як короля, то чи варто через те супитися та закушувати губи? Погоджуйся з тим, що є, та бери з того, що можеш,- це я поставив собі за правило. Врешті то вже не так і погано, що ми опинилися тут, на плоті: їжі досхочу й живемо лагідно та мирно - годі-бо, потиснім один одному руки, герцогу, й будьмо всі друзями.
Герцог пристав на цю пропозицію, і ми з Джімом були дуже раді. Це відразу усунуло всі незручності й усіх якнайкраще влаштовувало, бо то ж таки казна-що, коли ще й на плоті ворогувати! Тут перш за все треба, щоб кожен був задоволений, зі щирим та добрим серцем ставився до інших.
Я скоро зміркував, що ті брехуни - ніякі не король і не герцог, а звичайні шахраї та дурисвіти. Проте я цього не показував, і знаку не подавав; затямив собі - та й край; так воно краще: уникаєш і сварок, і неприємностей. Якщо вони бажають, щоб ми називали їх королями та герцогами, нехай собі, аби було тихо; навіть Джімові я й слова не сказав, не було жодної потреби. Поживши з батьком, я хоч одного навчився - як з подібними людьми ладнати: їм не слід перечити, хай собі роблять, що хочуть. [332]
Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
ЗМІСТ
На попередню
|
|
