Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
Розділ XXXVII
Цю справу ми владнали. Потім подалися на задвірок, до смітника, де валялися старі черевики, ганчір'я, побиті пляшки, негодящі бляшанки та інший мотлох; понишпоривши в тій купі, ми витягли звідтіля стару бляшану миску, позатикали щільненько всі дірки, щоб можна було спекти в ній пирога, а тоді спустилися до комори й набрали повну миску борошна, а звідти пішли снідати; дорогою ми знайшли два покрівельні цвяхи, і Том сказав, що вони знадобляться в'язневі - вишкрябувати на мурах в'язниці своє ім'я та сумну розповідь про свої злигодні; одного цвяха вкинули ми у кишеню фартуха тітки Селлі, який саме на стільці висів, а другого застромили за стрічку на дядьковім Сайласовім капелюсі, що лежав на бюрку, бо дітлахи сказали, що тато й мама підуть зранку до втеклого негра. Потім ми сіли до столу, і Том укинув олов'яну ложку в кишеню куртки дядька Сайласа. Ні його, ні тітки Селлі ще не було, тож довелося нам на них почекати.
Прийшла вона нарешті страшенно знервована, розчер-воніла й сердита і ледве дочекалася кінця молитви; а тоді почала однією рукою каву розливати, а другою - тією, що з наперстком - раз у раз стукала по голові того з дітлахів, що саме підлазив їй під руку, та все примовляла:
- Я вже й ніг під собою не чую - так накрутилася! Просто збагнути не можу, куди поділася твоя друга сорочка!
Серце мені покотилося десь униз і заплуталося між кишок, а шматок кукурудзяного коржа став кісткою в горлі. Я так закашлявся, що той шматок вискочив у мене з рота, перелетів понад столом і влучив одному дітлахові в око, аж той крутнувся, як черв'як на гачку, та зарепетував що було сили; а Том аж посинів зі страху. Десь із чверть хвилини сиділи ми ні в сих ні в тих... Ну й становище! їй-богу, я свою долю за півціни віддав би, аби покупець нагодився. [454]
Та скоро ми обидва оговталися - то тільки від несподіванки розгубилися. Дядько Сайлас сказав:
- Що за чудасія! Нічого не второпаю. Я от як зараз пам'ятаю, що скинув її, бо...
- Бо на тобі одна сорочка, а не дві. Скажеш таке, що тільки слухай! Я й сама знаю, що ти її скинув, краще за тебе знаю, бо ще вчора сорочка сушилася у дворі на мотузці, бачила ж її на власні очі. А тепер немає - от і край! І доки нової не пошию, носитимеш ти червону фланелеву! За останні два роки вже третю сорочку доводиться шити! Ніяк на тебе не настачишся! Чи мені з шкури видиратися, аби ти в сорочці ходив?! Не можу я втямки взяти, що ти з ними робиш!.. Здавалося б, як на твої роки, то вже час навчитися берегти речі!
- Знаю, Селлі, і всіляко намагаюся берегти Але ж не тільки з моєї вини те сталося, сама знаєш: коли сороч ка на мені, нікуди вона не щезає... Я, здається, ще й разу не загубив із себе сорочки!
- То не твоя заслуга, що не загубив, Сайласе; коли б ти міг загубити з себе сорочку, ти б неодмінно те зробив, я певна. Але ж не тільки сорочка зникла. Ще й ложка десь запропастилася та й це ще не все. Було десять ложок, а лишилося дев'ять. Твою сорочку, мабуть, чи не теля з'їло, але ж ложки воно ніяк не могло проковтнути, то вже певно.
- А що ж іще пропало?
- Шість свічок пропало, от що! Звісно, їх могли поцупити пацюки. Я навіть певна, що вони їх поїли. Дивно мені тільки, як це вони ще цілий будинок наш не сточили! Ти все збираєшся позабивати їхні нори, та діла з того немає. Якби вони були спритніші, Сайласе, то давно б уже кублилися в твоїй чуприні, а ти того й не помітив би! Ну, але ж не пацюки потягнули ложку, то вже я добре знаю.
- Годі-бо, Селлі, я винен, то, звичайно, мій недогляд. Завтра ж обов'язково позабиваю всі нори.
- Куди там квапитись, встигнеш і в наступному році... Матільдо Анджеліно Арамінто Фелпс!
Наперсток тріснув дитину по голові, й дівчатко витягло пальці з цукорниці, не насмілюючись і пікнути. Раптом вбігла негритянка й сказала:
- Ой місіс, у нас простирадло десь поділося!
- Простирадло десь поділося! Милосердний боже!
- Я сьогодні ж позабиваю всі нори,- винувато промовив дядько Сайлас. [455]
- Мовчав би там! Ти що, гадаєш, що пацюки й простирадло потягнули! Куди ж воно поділося, Лізо?
- їй-богу, не знаю, місіс Селлі. Вчора воно висіло на мотузці, а нині нема: хтозна-де поділося...
- Видно, кінець світу настає. Зроду-віку такого не бачила!.. Сорочка, простирадло, ложка, шість свічок...
- Місіс,- прибігла молода мулатка,- мідний свічник десь подівся!
- Забирайся звідси, негіднице, бо так цією пательнею й затоплю...
Ну, бачу, тітці вже допекло до живих печінок. Я почав поглядати навколо, метикувати, як би його вшитися звідси й пересидіти в лісі, поки все заспокоїться. А тітка Селлі розійшлася так, що просто спину їй немає, а решта всі принишкли, анітелень. Аж раптом дядько Сайлас, розгублено глипаючи на неї, витягав зі своєї кишені ложку. Тітка Селлі так і завмерла, роззявивши рота та знявши догори руки,- а мені щиро захотілося дременути кудись якнайдалі звідти, але це тривало недовго, бо вона відразу ж сказала:
- Так я й думала! Виходить, вона весь час лежала ь твоїй кишені, і я певна, що й усе інше ти десь заховав. Як вона туди потрапила?
- Я й сам не знаю, Селлі,- відповів дядько винувато,- а то б я тобі сказав. Перед сніданком я читав сімнадцяту главу «Діянь апостолів» і думаю, що, мабуть, ненароком всунув у кишеню ложку замість Євангелія... Ну, так і є: Євангелія в кишені немає. Піду-но та подивлюся: якщо Євангеліє лежить на місці, виходить, я поклав його не в кишеню, а замість Євангелія поклав туди ложку та...
- Ой, ради бога! Дай мені спокій! Гетьте звідси всі до одного, і щоб і духу вашого тут не було!.. Та не навертайтеся мені на очі, поки я не заспокоюсь!
Я почув би її навіть і тоді, коли б вона це пошепки до себе сказала, а не горлала щосили, і я навіть мертвий підвівся б та скорився б їй. Коли ми переходили вітальню, старий узяв свого капелюха, й цвях упав додолу; він підняв його, поклав мовчки на полицю над каміном і подався з хати. Том глянув на старого, згадав про ложку і сказав:
- Ні, переправляти з ним речі ніяк не можна: він ненадійна людина.- Потім додав: - А втім, діставши з кишені ложку, дядько став нам, сам того не знаючи, у великій пригоді; треба йому віддячити, тільки так, щоб він про те не догадувався: ходімо та позабиваймо всі пацючі нори! [456]
Виявилося, що пацючих нор у льоху до біса, і ми поморочилися більш ніж годину, проте чесно та сумлінно позатикали всі діри. Ледве встигли закінчити, коли чуємо - по сходах кроки; ну, ми загасили світло та причаїлися, аж тут іде старий Фелпс із свічкою в одній руці і з оберемком усякого мотлоху в другій, та так ступає, наче сновида. Спершу поткнувся він до одної нори, потім до другої - геть усі обійшов. А тоді постояв хвилин із п'ять, оббираючи в задумі лій зі свічки, а далі повернувся, мов уві сні, та й почвалав до сходів і знай бурмоче сам до себе:
- Хоч убий, не пригадую, коли я це робив. Я міг би показати їй, що тут усе гаразд і що через пацюків мене нічого винити. Та нехай собі!.. Однаково не буде з того ніякого пуття.
Отак він брався по сходах нагору, мимрячи собі щось під носа, а після нього й ми вийшли з льоху. Хороший був старий! Та такий він у пам'яті в мене залишився ще й досі.
Том дуже бідкався, що ж його з ложкою робити, бо, каже, без ложки ми ніяк не обійдемось. Думав він, думав і зметикував, що треба робити, а тоді пояснив і мені. Ми повернулися до їдальні та й ну коло кошичка з ложками крутитися, поки побачили, що тітка Селлі йде; тоді Том почав лічити ложки, викладаючи їх одну по одній із кошичка, а я тим часом сховав одну в рукав.
- Уявіть собі, тітонько Селлі,- звернувся до неї Том,- тут тільки дев'ять ложок.
А вона йому на те:
- Ходіть собі бавтеся, тільки не морочте мені голови! Я знаю краще за вас, сама їх лічила.
- Еге ж, я двічі перелічував їх, тітонько, і все в мене виходить тільки дев'ять.
Вона, знати, відразу вся гнівом загорілася, а проте підійшла й почала рахувати, та й кожен на її місці перераховував би.
- Господи, що ж це діється! Справді, тільки дев'ять! - вигукнула вона.- Ото нечиста сила, доведеться знову перелічувати!
Я тихенько поклав на місце ту ложку, що була у мене в рукаві; вона перелічила й сказала:
- Бий тебе сила божа! Знову їх десять!
А сама стоїть сердита така й не знає, що діяти. Том сказав:
- Ні, тітонько, мені все ж не віриться, щоб їх було тут десять. [457]
- Ти що ж, йолопе, не бачив, як я лічила?
- Та бачив, але...
- Гаразд, дивись, я полічу їх ще раз.
Я знову одну хапнув, і вийшло дев'ять, як перед тим. Це мало не довело її до сказу, вона тремтіла вся й лютувала, аж підскакувала. А проте лічила ті ложки, лічила і так заморочила собі голову, що й кошичка до ложок зарахувала; тричі виходило в неї, як треба, а тричі - ні. Ну, тут вона вже так розлютилася, що вхопила кошичка та як швиргоне його додолу, то так він у кицьку і влучив; потім наказала нам забиратися геть і дати їй спокій, а якщо ми до обіду ще мулятимемо їй очі, вона з нас шкуру спустить. Ми взяли ту зайву ложку та й сунули їй у кишеню, поки вона нам вичитувала, отож Джім одержав ще до обіду і ложку, й цвяха. Ми були дуже задоволені, і Том сказав, що заради такого діла можна було б і вдвічі більше поморочитися, бо ж тепер тітка Селлі нізащо в світі тих ложок не перелічить - хоч убий, а якщо й перелічить, то нізащо не добере, чи правильно, чи ні; а днів через три у неї від того рахування так у голові замакітриться, що вона вже до тих ложок і не підійде, ба навіть може вколошкати того, хто запропонує їй іще рахувати.
Ми повісили простирадло назад на мотузку, а натомість поцупили в тітки Селлі інше - з її шафи. Крадучи простирадла й повертаючи їх назад, ми протягом двох чи трьох днів довели тітку Селлі до того, що вона вже не знала, скільки ж у неї тих простирадел; врешті вона заявила, що й знати про те не хоче - начхати їй на те, скільки тих простирадел, і не бажав вона через такі дурниці занапащати своєї душі! Вона не перелічуватиме їх - ліпше померти.
Отак за допомогою теляти, пацюків та1 плутанини в рахуванні ми владнали справу з сорочкою, простирадлом та свічками, а щодо свічника, то вже якось воно буде,- викрутимось.
А от з пирогом була нам справжня морока. Ми з Томом крутилися, наче мухи в окропі. Місили його в лісі, там же й пекли; і вийшло непогано, хоча й не за один день; ми перевели аж три повні миски борошна, поки його спекли, геть пообпікали собі руки, і очі нам димом роз'їло; розумієте, нам головне було сама шкоринка, а вона ніяк не трималася і раз у раз провалювалася. Та зрештою ми таки добрали способу: треба покласти драбину в пиріг, а тоді й запекти її. Отож наступної ночі подалися ми до Джіма і разом із ним подерли простирадло на вузенькі [458]стяжки й зсукали їх разом, і ще задовго до світанку ви йшла у нас добряча мотузка, на якій легко можна й людину повісити. Ми уявили собі, ніби робили її дев'ять місяців.
А перед обідом ми віднесли мотузку до лісу, але виявилося, що вона завелика і в пирозі не вміщається. З одного простирадла вийшло б мотузки на сорок пирогів, якби "її стільки було потрібно; вистачило б і на юшку, і на ковбаси, і на що хочеш. Цілий обід можна було б приготувати.
Та стільки мотузки нам не треба було. Нам аби на один пиріг, а решту ми викинули геть. У мисці ми не пекли нічого, бо боялися, що вона розтопиться на вогні. Проте в дядька Сайласа була чудова мідна грілка з довгою дерев'яною ручкою; він дуже з нею носився, тому що якийсь шляхетний предок привіз її аж із Англії, прибувши сюди разом із Вільгельмом Завойовником на кораблі «Мейфла-уер». Грілка зберігалася на горищі серез різного мотлоху [459] й інших цінних речей; і не тому, що вони дорого коштували - їм гріш ціна,- а тому, що то були пам'ятки. Ну, ми ту грілку тишком-нишком і свиснули й віднесли до лісу. Щоправда, перші пироги в ній горіли, зате останній вдався на славу. Ми вимастили грілку зсередини тістом, поставили її на жар, поклали туди мотузку, поверх неї - другий шар тіста, а зверху - покришку та обклали посудину жаром; ручка була довга, і ми стояли кроків за п'ять від вогню: і зручно, і не жарко. За п'ятнадцять хвилин випікся такий пиріг, що любо глянути. Але ж тому, кому захотілося б його скуштувати, треба було б спершу придбати щонайменше дві пачки зубочисток, та й за живіт його, мабуть, так ухопило б, що в дугу зігнувся б від тієї лагоминки. Еге, надовго відбило б йому охоту до їжі, то вже не сумнівайтеся!
Нат не насмілився глянути, як ми той зачарований пиріг у Джімову миску вкладали; під пиріг ми підсунули ще й три олов'яні тарілки, і Джім одержав усе що треба, а коли зостався на самоті, розламав пирога й заховав мотузяну драбину у свій солом'яник, а потім нашкрябав якісь кривульки на тарілці й викинув її з вікна.
Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
ЗМІСТ
На попередню
|
|
