[31], і вивергав гарячі клуби диму разом із струмами кіптявого полум’я. Бескеття, що півколом оточувало вулкан, здавалось, палало; град розпеченого каміння, водограї лави, змішуючись з хмарами червонястих випарів, вогняними стовпами здіймались угору. Величезний струмінь світла, який зростав з хвилини на хвилину, і сліпуча заграва дедалі ширше захоплювали безмежний обрій, і сонце в блідих меркнучих променях поволі зникало за темним видноколом, немов згасле світило.
Паганель і Гленарван, що назвалися дроворубами, раптом відчули себе художниками і, мабуть, ще довго захоплено споглядали б чудесне видовище боротьби між вогнем земним і вогнем небесним, та поміркованіший Вільсон повернув їх до дійсності. Дерева справді ніде не було, але, на щастя, скелясті схили були вкриті сухим миршавим лишайником; його набрали доволі, а також і коріння рослини “ларетта”, що теж сяк-так може горіти. Дорогоцінне паливо принесли до касучі; усі з’юрмились біля вогнища. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче - його підтримувати. В розрідженому повітрі не вистачало кисню для горіння, - так принаймні пояснив майор.
- Зате, - додав він, - вода кипітиме тут, не потребуючи ста градусів, і ті, хто полюбляють каву, котра кипить при цій температурі, змушені будуть поступитися своїми уподобаннями, бо на цій височині кава закипить до дев’яноста градусів.
Мак-Наббс не помилився: коли вода закипіла в казанку, занурений туди термометр показав лише вісімдесять сім градусів. Кожний з насолодою випив гарячої, запашної кави; але в’ялене м’ясо видалося дещо вбогою стравою, що навело Паганеля на міркування слушні, але марні.
- Слід признатися, - мовив він, - що шматок смаженої лами аж ніяк не був би зайвий! Кажуть, ніби ця тварина заступає бика й барана, і я хотів би знати, чи заступає вона також і печеню.
- Як? - здивувався майор. - Ви незадоволені з нашої вечері, Паганелю?
- Я у захваті, шановний майоре, але, признаюсь, трохи смаженої дичини дуже придалося б.
- Ви страшенний ласун, - сказав Мак-Наббс.
- Згоден, але що б ви там не казали, майоре, присягаюся - ви не погребували б добрячим біфштексом!
- Можливо, - відповів майор.
- І коли б вас оце попросили трохи пополювати, то ви напевно пішли б, незважаючи на холод і нічну годину!
- Звичайно, і якщо ви бажаєте...
Товариші Мак-Наббса не встигли ані подякувати йому за люб’язність, ані зупинити його, як раптом здалеку почулося глухе виття. Воно не вщухало. Це був голос не окремих тварин, а цілого табуна, що швидко наближався. Географ висловив здогад: провидіння, давши захисток, напевне, хоче подарувати їм ще й вечерю. Але Гленарван зауважив, що чотириногі в Кордільєрах на таку височину не заходять.
- Що ж воно таке? - спитав Том Остін. - Чуєте, шум ближчає!
- Може, це лавина? - мовив Мюльреді.
- Та ні! Це справжнісіньке звіряче виття, - відповів Паганель.
- Побачимо, - сказав Гленарван.
- І побачимо так, як це роблять мисливці, - додав майор, беручи карабіна.
Всі повибігали з касучі. Вже запала ніч, темна й зоряна. Місяць ще не вийшов з-за обрію. На півночі й сході гірські вершини розпливались в пітьмі, й око могло розгледіти тільки фантастичні обриси найближчих скель. Виття - виття переляканих тварин - подужчало. Воно долинало з тої частини Кордільєр, яка тонула в темряві. Що там відбувалось? Зненацька показалася шалена навала, навала живих істот, знавіснілих від жаху. Здавалося, усе плоскогір’я заворушилось. Мчало кілька сотень, а може, й тисяч тварин і, незважаючи на розріджене повітря, здіймало оглушливий шум. Були це дикі звірі з пампи чи табуни гірських тварин - лами й вігоні? Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси ледь устигли кинутись на землю, як цей живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, котрий чудово бачив уночі й залишився стояти, щоб краще все роздивитися, вмить було збито з ніг.
У цю хвилину пролунав постріл. Майор пальнув з рушниці навмання. Йому здалось, наче одна тварина впала за кілька кроків од нього, в той час як увесь табун у нестямному пориві, ще дужче виючи, уже летів по схилах, освітлених загравою вулкана.
- Нарешті я їх знайшов, - почувся чийсь голос.
Це був голос Паганеля.
- Кого це “їх”? - спитав Гленарван.
- Та мої окуляри, чорти його батька! Добре, що лишень окуляри згубив у такому шарварку!
- Вас не поранено?
- Ні, мене тільки трохи потовкли. Але хто?
- Ось хто, - мовив майор, тягнучи за собою забитого звіра.
Усі поспішили до касучі й там, при світлі вогнища, стали розглядати Мак-Наббсову здобич.
Це була дуже гарна тварина, схожа на маленького верблюда, тільки без горба; вона мала вузьку голову, струнке тіло, довгі тендітні ноги, тонку ясно-кофейного кольору шерсть з білими плямами на череві. Паганель, ледве глянувши на неї, скрикнув:
- Це гуанако!
- Що воно таке - гуанако? - спитав Гленарван.
- Тварина, що її м’ясо придатне для їжі, - пояснив Паганель.
- І смачне?
- Надзвичайно. Їжа, гідна олімпійських богів! Я знав - ми матимемо до вечері свіже м’ясо. І яке м’ясо! А хто оббілує тушку?
- Я, - сказав Вільсон.
- Гаразд, а я беруся приготувати печеню.
- То виходить, ви й кухар, пане Паганелю? - спитав Роберт.
- Авжеж, мій хлопчику, я ж бо француз! Кожен француз обов’язково трошки кухар.
Небавом Паганель розклав скибки дичини на розпеченому вугіллі вогнища, де згоріло коріння ларетти. За десять хвилин він подав товаришам принадне з вигляду підсмажене м’ясо - “філе гуанако”. Ніхто не став маніритися, всі накинулися на частування, наміряючись строщити його вмить.
Та ледь вони закуштували печені, як, на превеликий подив географа, скривились, одностайне “фе!” вихопилось з усіх уст.
- Яке огидне! - сказав один.
- Його не можна їсти! - додав інший.
Бідоласі вченому довелося самому пересвідчитися, що його печеня не придатна для вжитку навіть голодним. Товариші почали жартувати, підсміюючись над “їжею богів”, обіцяною Паганелем. Вчений спокійно сприймав ці жарти: він сушив собі голову, дошукуючись причини, чому ніжне, справді смачне м’ясо гуанако раптом обернулось у його руках на бридке. Та ось у нього майнула здогадка.
- Я знаю! - вигукнув він. - Я вже знаю, хай йому чорт, я згадав!
- Може, це м’ясо надто довго стигло? - спитав спокійно Мак-Наббс.
- Ні, уїдливий майоре, воно надто довго бігло. І як я міг про це забути!
- Що ви хочете сказати, пане Паганелю? - спитав Том Остін.
- А те, що м’ясо гуанако добре тільки тоді, якщо тварину вбито під час відпочинку, коли ж її довго полюють, коли їй доводиться чимало пробігти, її м’ясо робиться овечім непоживне. Покуштувавши печеню, я можу твердити - ця тварина, як і весь табун, прибігла здалеку.
- Ви певні, що це саме так? - спитав Глеварван.
- Цілком певен.
- Але що, яке явище природи могло так налякати їх і гнати геть в таку пору, коли вони мали спокійно спати по своїх лігвах?
- На це, любий Гленарване, я не можу вам відповісти. Послухайте мене, лягаймо краще спати і не будемо дошукуватися глибших причин. Щодо мене, я аж вмираю, так хочу спати. Як, майоре, будемо спати?
- Будемо спати, Паганелю!
Підкинувши на ніч палива у вогнище, кожний загорнувся у своє пончо, і небавом у касучі залунало різнотонне й багатоголосе хропіння, в якому вирізнявся бас уче-ного-географа, що підпирав цю зграйну симфонію.
Не спав лише Гленарван. Він дуже втомився, але якась невиразна тривога не давала йому склепити очі. Мимоволі навертався на думку табун переляканих тварин, які мчали в одному напрямі, гнані незрозумілим жахом, їх не могли переслідувати хижі звірі. На цій височині хижаків майже нема, а мисливців - і поготів. Що ж так налякало тварин, що поривало їх безтямно бігти до прірв Антуко? Гленарван передчував близьку небезпеку.
Однак його думки потроху прибрали іншого напрямку, й тривогу заступила надія. Він уявляв собі, як завтра вони зійдуть з Андів у долину. Власне, там і мають початися справжні розшуки, і, можливо, вони будуть не марні. Він думав про капітана Гранта й двох матросів, що звільняться від жорстокої неволі. Ці образи швидко пробігали в його уяві, та раз у раз його відволікало то потріскування вогню, то іскринка, що коли-не-коли злітала над багаттям, то раптові спалахи полум’я, які освітлювали обличчя поснулих і кидали миготливі тіні на стіни касучі. Далі його знову, ще дужче, охопили тривожні передчуття. Він безроздумно прислухався до таємничих і незрозумілих шерехів довкола.
Раптом його вухо вловило віддалене гуркотіння, глухе й загрозливе, схоже на розкоти грому, проте воно долинало не з неба. Мабуть, то була гроза, що бурхала десь на гірських схилах, на кілька тисяч футів нижче. Щоб пересвідчитись у цьому, Гленарван вийшов із касучі.
Саме сходив місяць. Ніч стояла прозора й тиха. Ані хмаринки на небі, ані клаптя туману в долинах. Де-не-де мигтіли рухливі вогняні відблиски Антуко. Ні грози, ані блискавиць. Безліч зірок мерехтіло високо на небозводі. Однак гуркотіння тривало; здавалось, воно наближувалось і котилось крізь ланцюг Кордільєр. Гленарван повернувся до касучі ще більш занепокоєний, запитуючи себе, який зв’язок існує між цим підземним гуготом і шаленим гоном одурілих гуанако. Чи не спричинилося одне явище до іншого? Він глянув на годинника - друга година ночі. Однак, не бувши певним у тому, що їм загрожує небезпека, він не вбудив своїх вкрай потомлених товаришів, знеможених нездоланним сном, і сам поринув у важку дрімоту, яка тривала кілька годин.
Зненацька страшний гуркіт змусив його зірватися на ноги. То був оглушливий переривчастий шум, схожий на торохтіння сили фургонів з артилерійськими набоями, які котять лунким бруком. Раптом Гленарван відчув, що ґрунт тікає з-під його ніг; касуча захиталась, стіни її розсунулись.
- Тривога! - крикнув він.
Його товариші, що також підхопилися, попадали впереміш, їх одкинуло на крутий схил. Уже розвиднялось, і перед їхніми очима постало страхітливе видовище. Вигляд гір мінявся: вершини немов хто зрізав; гостроверхі шпилі хитались і зникали, наче падали в розверсті під ними прірви. На очах мандрівників відбувалося властиве Кордільєрам явище