Розділ восьмий
«Я сам це придумав!»
Невдовзі гуркіт наче став помалу вщухати і нарешті запанувала мертва тиша. Аліса стривожено підвела голову. Довкола не було жодної душі! Чи не наснилися їй, бува, Лев з Однорогом та чудні англо-саксонські Гінці? Але біля її ніг ще й досі лежала величезна таця, на якій вона силкувалася розкраяти пирога.
- Отже, вони мені таки не наснилися! - сказала вона до себе. - Хіба що... хіба що і вони, і я однаково снимося комусь іншому. Але хай би я краще снилася сама собі, а не Чорному Королеві! Я не хочу бути нічиїм сном! - запхинькала вона. - Ось піду і розбуджу його - побачимо, що буде!
Тут її думки урвав голосний крик:
- Агов! Агов! Шах!
Навскач просто на неї мчався Чорний кінь*, на якому, вимахуючи здоровенною булавою, сидів закутий у темні обладунки Лицар.
- Ти - моя полонянка! - крикнув Лицар і брикнув з коня.
Хоч яка Аліса була налякана, але цієї миті вона злякалася більше за нього, аніж за себе. Вона з тривогою спостерігала, як Лицар залазить на коня знов.
Ледве вмостившись у сідлі, він знову було почав:
*Чорний Кінь пішов на е7 - чудовий хід у грі за правилами, адже водночас він оголошує шах Білому Королю і загрожує Білій Королеві. Якщо Чорний Кінь залишиться на шахівниці, Королеві - кінець. [100]
- Ви - моя по...
Проте його урвав інший голос:
- Агов! Агов! Шах!
Аліса зачудовано роззирнулася довкола, шукаючи нового ворога. Ним цього разу виявився Білий Лицар*, що сидів на Білому Коні. Він під'їхав до Аліси і також упав з коня - достоту, як щойно Чорний Лицар, а далі зіп'явся на нього знов, і якусь часину двійко Лицарів сиділи на конях і мовчки дивилися один на одного. Аліса збентежено переводила погляд з одного на іншого.
- Це я її взяв у полон! - промовив нарешті Чорний Лицар
- А я її звільнив! - відповів Білий.
- Що ж, будемо за неї битися, - сказав Чорний Лицар, беручи свій шолом (що був причеплений до сідла і мав форму кінської голови) і налягаючи його на себе.
- Турнірних правил ти, гадаю, не забув? - спитав Білий Лицар, і став надягати шолома й собі.
- Я не забуваю їх ніколи! - відповів Чорний Лицар.
І вони почали репіжити один одного з такою люттю, що Аліса сховалася за дерево, аби не потрапити, бува, під удар.
"Цікаво, що то за Турнірні правила? - думала вона, боязко визираючи зі схованки. - Перше, бачиться, таке: якщо Лицар уражає суперника -
*Білий Кінь, вискочивши на поле, що його зайняв Чорний Кінь (це поле межує з Алісою зі сходу), помилково (бо роззява!), оголошує шах. Насправді ж він загрожує хіба що власному Королеві. [101]
той злітає з коня, а якщо хибить, то брязкає додолу сам... А друге, мабуть, чи не таке: булаву тримають обіруч, як тримають її в ляльковому театрі... А падають вони з таким гуркотом, мовби всі, які є, причандалля для каміна жбурляють об камінові ґратки! А які сумирні їхні коні! Хочеш - злазь, хочеш - вилазь... а вони стоять собі, наче кобильниці*!"
Аліса, правда, не добачила ще одного Турнірного правила, а воно, судячи з усього, було таке: тільки-но котрийсь із Лицарів злітав з коня, він неодмінно падав на голову. Власне, їхній герць так і закінчився: обидва суперники дали сторчака водночас і поруч. Повстававши, вони потисли один одному руки, а далі Чорний Лицар скочив у сідло і чвалом поскакав геть.
- Чи не славна victoria**, га? - запитав, під'їжджаючи до Аліси, засапаний Білий Лицар.
- Не знаю, - завагалася Аліса. - Мені, бачте, не дуже хочеться, щоб мене брали в полон. Будь-хто. Я волію бути Королевою.
- А ти нею й будеш, ось тільки перетнеш наступний струмок, - сказав Білий Лицар. - Я проведу тебе до узлісся, але, на жаль, тільки до узлісся. Далі мені нема ходу!
- Щиро дякую, - сказала Аліса. - Я допоможу вам скинути шолома!
Самому Лицареві це було явно не до снаги, але врешті їй таки пощастило його звідти витрусити.
- Аж дихати стало легше, - сказав Лицар.
*Вид дерев'яного риштування.
**Victoria (лат.)- перемога. [102]
Він обіруч відгорнув назад свого скуйовдженого чуба, а тоді повернув до Аліси своє добродушне, з великими лагідними очима, обличчя*. Вона подумала, що зроду-віку ще не бачила такого дивного лицаря.
Він був закутий у панцир, що сидів на ньому, як на кілку, а за його плечима теліпалася перевернута догори дном чудернацької форми дерев'яна шабатурка** з відвислою накривкою. Алісу вона вельми зацікавила.
- Бачу, ти в захваті від моєї шабатурки, - по-дружньому озвався Лицар. - Мій власний винахід... треба ж десь тримати одежу та сендвічі. Ношу я її, як бачиш, догори дном, щоб у неї не сіявся дощ.
* Дослідники Керрола вважають, що в особі Білого Лицаря письменник створив карикатуру на самого себе. У Керрола, як і в Лицаря, волосся було скуйовджене, обличчя м'яке і добре, очі - лагідно-блакитні. Найкраще, мабуть, голова його працювала, коли він бачив світ, перевернутий догори ногами. Як і Лицар, він любив усілякі хитромудрі штучки і "зробив багато власних винаходів". Він постійно думав про "способи" зробити що-небудь по-новому. Чимало з його відкриттів були дуже оригінальними, але непрактичними. Серед винаходів Керрола - дорожні шахи; дошка для писання в темряві ("ніхтограф", як називав її Керрол) та інші.
Для того, щоб розважати дітей, письменник зберігав у своєму помешканні купу найрізноманітніших забавок: музичні шкатулки, ляльки, заводні звірята (ведмедя і кажана), різноманітні настільні ігри тощо. Коли Керрол збирався в якусь поїздку, він дбайливо загортав кожну забавку в папір, так що в його валізах було стільки ж паперу, скільки й інших корисних речей.
Варто також зауважити, що з усіх, кого Аліса зустріла в обох своїх мандрівках, тільки єдиний Білий Лицар виказав до неї щиру симпатію і запропонував їй допомогу. Він чи не єдиний розмовляє з нею приязно і шанобливо. Його жаль під час розлуки відображає, можливо, жаль Керрола під час розлуки з Алісою, яка подорослішала (пройшла в Королеви).
** Шабатурка - скринька. [103]
- Зате з неї тепер сіються всі речі, - лагідно зауважила Аліса. - Ви знаєте, що накривка - відщіпнута?
- Ні, цього я не знав, - сказав Лицар, і тінь досади промайнула на його обличчі. - Отже, всі мої речі посіялися! Тоді навіщо мені вона?
З цими словами він зняв із себе шабатурку і вже був замахнувся, щоб пожбурити її в кущі, але тут, видно, в голові йому сяйнула якась думка, і він дбайливо повісив скриньку на дерево.
- Угадай, навіщо? - спитав він Алісу.
Аліса похитала головою.
- Ану ж там оселиться бджолиний рій... буду мати мед!
- Але ж вулик... чи щось подібне... уже висить при вашому сідлі, - сказала Аліса.
- Атож, вулик! І то пречудовий! - невдоволено погодився Лицар. - Одна з найкращих конструкцій! Але біля нього не пролетіла ще жодна бджола! А оце ось - мишоловка. Мабуть, миші і відганяють бджіл... а чи бджоли - мишей... Не знаю, хто кого...
- А я ще й думала - навіщо вам ця мишоловка? - сказала Аліса. - Навряд чи якась миша залізе на спину коневі...
- Може, й не залізе, - погодився Лицар, - але якщо залізе, то я не хочу, аби вона шастала по коняці туди-сюди... Бачиш, - провадив він, помовчавши, - добре бути готовим до всього. Ось чому в мого коня на ногах браслети.
- І навіщо ж йому ті браслети? - з неприхованою цікавістю спитала Аліса. [104]
- Щоб акула не вгризла, - відповів Лицар. - Мій власний винахід! А тепер підсади мене. Я виведу тебе до узлісся... Що це за таця?
- Для сливового пирога, - відказала Аліса.
- Візьмім її з собою, - сказав Лицар. - Ану ж трапиться нам сливовий пиріг - от вона й стане в пригоді. Зараз я засуну її в торбину, а ти підсобляй.
Це виявилося справою клопітною, дарма що Аліса наставляла торбу якомога ширше: Білий Лицар був дуже незграбний і замість того, щоб запихати в торбу тацю, він усе падав у неї сам.
- Торба, певна річ, уже не порожня, - пояснив він, коли таця нарешті опинилася де слід. - Торбина напхом напхана свічками.
І він причепив торбину до сідла, обвішаного пучками моркви, щипцями для каміна та всіляким іншим непотребом.
- Сподіваюся, волосся в тебе сьогодні тримається міцно? - запитав Лицар, коли вони рушили.
- Як звичайно, - усміхнулася Аліса.
- Цього не досить, - стривожився він. - Бачиш, тут у лісі страшенно дужий вітер! Він вириває волосся просто з корінням!
- А ви ще не винайшли засобу від виривання волосся? - запитала Аліса.
- Від виривання ще ні, - сказав Лицар. - А ось від випадання - придумав.
- Ой, як цікаво! Розкажіть!
- Найперше ставиш сторчма на голову кілочок, - сказав Лицар, - і обвиваєш його волоссям, як дерево плющем, - хай собі пнеться. [105] Чому волосся випадає? Тому що звисає додолу. Ну, а падати вгору - не-мож-ли-во! Мій власний винахід. Хочеш - перевір сама!
"Якийсь не надто зручний спосіб", - подумала Аліса і кілька хвилин замислено ступала мовчки, час до часу спиняючись, аби підсобити бідолашному Лицареві, що явно не вродився для верхової їзди.
Щоразу, як Кінь зупинявся (а він тільки те й робив), Лицар давав сторчака вперед, а коли Кінь знову рушав з місця (здебільшого доволі несподівано) - Лицаря жбурляло назад. А так, узагалі, він їхав доволі хвацько - хіба що деколи звалювався ще й набік. А що падав він переважно на той бік, де йшла Аліса, то незабаром вона вирішила триматися від Коня трохи осторонь.
Допомагаючи Лицареві підвестися після п'ятого падіння, Аліса ризикнула зауважити:
- Боюся, їздець ви не вельми досвідчений...
Ця репліка щиро здивувала і навіть дещо образила Білого Лицаря.
- З чого це видно? - запитав він, видряпуючись назад у сідло і хапаючись за Алісине волосся, щоб не перекинутися в другий бік.
- Люди з великим досвідом не падають раз по раз.
- У мене дуже великий досвід, - вельми поважно мовив Лицар. - Багатющий досвід!
- Справді? - тільки й спромоглася якнайщиріше здивуватися Аліса.
Далі вони посувалися мовчки: очі в Лицаря були заплющені, і він час від часу тільки щось [106] бубонів собі під ніс. Аліса потерпала, щоб він не впав знову.
- Велике мистецтво верхової їзди, - раптом озвався Лицар, змахнувши правицею, - полягає в тому, щоб утри...
Тут мова його урвалася так само зненацька, як і почалася, бо Лицар з усього маху гепнувся просто під ноги Алісі. Цього разу вона злякалася не на жарт, бо він упав на голову, і, зводячи його на ноги, вона стурбовано запитала:
- Ребра цілі?
- Е, дурниці! - відповів Лицар таким тоном, мовби двоє-троє поламаних ребер йому не вадили. - Велике мистецтво верхової їзди, як я вже казав, полягає в тому, щоб належним чином утримувати рівновагу. Ось дивись...
Пустивши вуздечку, він розпростер обидві руки, аби продемонструвати секрет свого вміння, і цього разу бебехнувся навзнак просто Коневі під копита. Доки Аліса зводила його на ноги, він, невгаваючи, бурмотів:
- Багатющий досвід!.. Багатющий досвід!..
Тут Алісин терпець урвався остаточно.
- Та це ж просто курям на сміх! - вигукнула вона. - Дерев'яного коника на коліщатках - ось якого коня вам треба!
- А що - в цієї породи рівніша хода? - жваво зацікавився Лицар і обіруч обняв свого Коня за шию ---і, треба сказати, зробив це саме вчасно, рятуючись від нового падіння.
- Куди рівніша, ніж у живої, - пирснула сміхом Аліса, бо вже не могла його далі стримувати. [107]
- Я дістану собі таку конячку, - замислено сказав Лицар. - Навіть двох... ні, кількох.
Трохи помовчавши, він промовив:
- Я - мастак на всілякі винаходи. Ось, приміром, щойно, як ти мене підводила - ти помітила, який я був задуманий?
- Зосереджений, - уточнила Аліса.
- Я саме обмірковував, як по-новому перелазити через хвіртку. Хочеш послухати?
- Якщо ваша ласка, - чемно відповіла Аліса.
- Ось як у мене зародилась ця ідея, - пожвавішав Лицар. - "Дивися, - сказав я собі, - тут є лиш одна проблема - ноги: як закинути їх нагору? Голова нагорі й так». А тепер дивись: спершу впираємося головою в дашок хвіртки - отже, голова вже нагорі... Тоді стаємо на голову - от уже й ноги нагорі, а тоді - мах! - і кінець. Тобі ясно?
- Ясно, що кінець, якщо це зробити, - замислено сказала Аліса. - Та чи не здається вам, що таке завдання не з легких?
- Я ще не пробував, - зітхнув Лицар, - то й не скажу... Але, мабуть, і справді складнувате.
На цю думку обличчя йому скривилося, й Аліса мерщій змінила розмову.
- Ой, який цікавий у вас шолом! - бадьоро вигукнула вона. - Так само ваш винахід?
Лицар з гордістю глянув на свій шолом, причеплений до сідельної луки.
- Так, - відказав він. - Але я винайшов ще кращого... Щось на зразок довжелезного ковпака. Коли я, бувало, злітав з коня, то спочатку [108] впирався у землю ним, а далі падав сам. З такої висоти, сама розумієш, це вже ніяке й не падіння... Зате з'явилася інша загроза - впасти у шолом. Одного разу так і сталося... Найгірше, що перш ніж я встиг із нього виборсатися, надійшов інший Білий Лицар і нап'яв його на себе. Він думав, що то його шолом...
Лицар оповідав це так піднесено, що Алісі просто не стало духу розреготатися.
- Боюся, ви добряче натовкли йому маківку, - зауважила вона, ледве тамуючи сміх.
- Нічого гріха таїти, довелося разочок його брикнути, - відказав Білий Лицар без тіні посмішки. - Того-то він урешті й здогадався скинути шолома... От тільки витягувати мене довелося довгенько: я ж залетів у той шолом глибоко, як... як блискавка!
- Але ж природа блискавки дещо не така! - зауважила Аліса.
- Ото ж я й кажу, що залетів з протиприродною швидкістю! Протиприродною, неприродною і неприродною разом узятими!
З цими словами бідолаха збуджено підніс руки догори - і негайно дав сторчака із сідла просто в глибокий рів.
Аліса кинулася до нього. Це падіння захопило її зненацька (якийсь час її охоронець їхав вельми справно), і вона боялася, щоб цього разу він таки й справді не покалічився.
Та хоч із рову стриміли тільки його ноги, вона полегшено зітхнула, зачувши, що він і далі продовжує говорити, мовби нічого й не сталося: [109]
- ...як протиприродна блискавка... Але ж і він добрячий роззява: узяти й надягти чужого шолома!.. Разом з господарем!
- Як ви можете розмовляти сторч головою, та ще й так спокійно? - запитала Аліса, витягуючи його за ноги.
Вочевидь, це питання Лицаря дуже вразило.
- Чи не байдуже, де опиниться моє тіло? - запитав він. - Головне, щоб працював розум. Що нижче моя голова, то більше спадає мені на розум нових винаходів.
Помовчавши, він додав:
- Ну, а найблискучіший мій винахід - новий пудинг - прийшов мені у голову прямо за обідом, за другою стравою!
- І його встигли випекти на наступну? - запитала Аліса. - Меткі пекарі, що й казати!
- На наступну - ні, - замислено протягнув Лицар. - Не на наступну страву.
- Тоді на наступний день? Не подавали ж вам два пудинги в один день?
- Ні, не на наступний день, - так само протягнув Лицар. - На наступний день - ні. Правду кажучи, - дедалі тихіше провадив він, схиляючи голову, - його навряд чи хто й пік. І навряд, чи його взагалі коли-небудь спекли б! А який то був шедевр винахідництва!..
- З чого ж його мали випікати? - запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити Лицаря, який, здавалося, зовсім занепав духом.
- Насамперед, із промокального паперу, - аж застогнав бідний Лицар. [110]
- Навряд, чи це надто смачна річ...
- Сама по собі, звісно, ні, - урвав він із запалом. - Але ти й гадки не маєш, які дива здатні творити присмаки... Скажімо, порох чи там... сургуч! Але тепер я мушу з тобою попрощатися...
Вони саме вийшли на узлісся.
З несподіванки Аліса аж розгубилася: усі її думки заполонив пудинг...
- Ти засмутилася? - стривожився Білий Лицар. - Дай-но я щось заспіваю тобі для душі.
- А ваша пісня не довга? - поцікавилася Аліса.
Чим-чим, а віршами сьогодні вона була сита по саму зав'язку.
- Довгенька, але гарненька! - сказав Лицар. - Гарна-прегарна! Кожен, хто чує, як я її співаю... або ридма ридає, або...
- Або що? - спитала Аліса, бо Лицар нараз примовк.
- Або... не ридає. Заголовок тієї пісні називається «Риб'ячі очі».
- Ви хочете сказати - пісня так називається? - спитала Аліса, силкуючись збудити в собі зацікавлення.
- Ні, ти не розумієш, - трохи наче роздратовано сказав Лицар. - То заголовок так називається. А пісня називається «Старий дідусь».
- Виходить, я мала запитати: «Пісня має такий заголовок?» - поправила себе Аліса.
- Ні, зовсім не так! Її заголовок «Печена вода». Але так вона тільки називається}
- То яка ж це пісня насправді? - запитала остаточно заморочена Аліса. [111]
- До цього я й веду, - сказав Лицар. - Насправді це пісня «Коло воріт». Мелодія власного винаходу*!
З цими словами він зупинив Коня, кинув повіддя йому на шию і, сповільна відбиваючи такт рукою, з легким усміхом, що осяяв його добре недоумкувате обличчя, почав співати.
З усіх чудес, що їх пережила Аліса у своїх задзеркальних мандрах, саме це залишилося в її пам'яті найяскравішим спомином. Навіть через багато літ усе пам'яталося так виразно, наче сталося вчора: лагідні голубі очі Лицаря, його м'яка усмішка... сяйво призахідного сонця, що просвічує його волосся... сліпучий блиск обладунків... кінь з попущеним повіддям, що спокійно скубе травичку просто з-під її ніг... чорна сутінь лісу в неї за плечима, - усе це вона ввібрала в себе, мов картину, доки, прихилившись до дерева, споглядала з-під руки цю чудернацьку пару, наслухаючи в напівсні сумовиту мелодію пісні.
«А мелодія якраз і не його власного винаходу, - сказала вона собі. - Хіба ж це не «Я все віддав тобі, що міг"?
Аліса слухала пісню дуже уважно, але ридати ридма - чомусь не ридала.
Я все скажу, не потаюсь, -
І розкажу як слід,
*Для людини, втаємниченої в логіці й семантиці, усе це досить зрозуміло. Пісня ця - "Той, що сидить при воротях"; вона називається "Діжки з ям"; ім'я пісні - "Старий дідусь"; ім'я це називається "Риб'ячі очі". Керрол тут розрізняє предмети, імена предметів та імена імен предметів. "Риб'ячі очі" наймення імені - належить до тієї галузі, яку в сучасній логіці називають "метамовою". [112]
Як стрівсь мені старий дідусь
Колись коло воріт.
"Ну, як живеться?" - я спитав. -
"Чим, діду, живиш дух?"
Та все, що він відповідав,
Летіло мимо вух.
Старий сказав: "Я в ячмені
Метеликів ловлю,
З них пиріжки роблю м 'ясні
І людям продаю.
Смакують ними моряки
В погоду штормову.
Й мене годують пиріжки,
Бо з них і я живу".
А я обдумував якраз,
Як щоки крейдувать,
Й таке при щоках мати скло,
Щоб білість ту ховать,
Тому й не чув я до пуття,
Що говорив дідусь.
"То як?" - гукнув я. - "Як життя?"
Та в лоб його лу-лусь!
І знову лебедить дідок:
"Живу собі, роблю,-
Як десь надибаю струмок,
Візьму та й підпалю.
Гребуть великі бариші
З печеної води,
Я ж маю бідних три гроші
За всі мої труди". [113]
Та я роздумував тоді
Ви знаєте над чим? -
Як, ївши глину на воді,
Зробитися гладким.
І знову добре я труснув
Дідка, що зморх, як гриб.
"То що ж ти робиш?- я гукнув,
З чого їси ти хліб?"
"Збираю очі риб'ячі
На лузі у лозі,
А з них майструю ґудзики
(Я, бачте, ще й ґудзій).
І продаю їх дешево -
По шелягу за сто...
Хороші ґудзики, та ба -
Їх не бере ніхто!
Я крабів на сильце ловлю,
Копаю пиріжки,
З горбів колеса я роблю,
А з ям роблю діжки.
Отак живу, труджусь весь час,
Так заробляю гріш...
Охоче й вип 'ю я за вас,
Частуйте ж бо скоріш!"
Оце вже я почуть зумів,
Бо вклався план мені,
Як зішкребти іржу з мостів,
В киплячому вині.
"Я радий, діду, - я сказав, -
Що хліб у тебе є [114]
Й що ти не проти випить за
Здоров 'ячко моє!"
Тепер, коли, буває, я
Десь пальця причавлю,
Або у лівий черевик
Правицею ступлю,
Або як з Їм, бува, чого
І заболить живіт,-
Я плачу так, що о-го-го,
Бо я пригадую того
Дідусика плаксивого,
Як голубочка сивого,
Як ворона хрипливого,
На речі лепетливого,
На очі миготливого,
На ніженьки хитливого,
На мізки юродивого
Дідка старенького того,
Що бачив я давно його
Колись біля воріт.
Проспівавши останні слова балади, Лицар підібрав повіддя і розвернув коня.
- Звідси вже як рукою подати, - сказав він. - Спустишся он туди, до струмочка, перескочиш його, і ти - Королева!.. Але почекай, поки я від'їду, добре? - додав він, бачачи, як Алісі нетерпеливиться хутчій перескочити через струмок. - Я тебе довго не затримаю. А коли я вже почну зникати з очей, помахаєш мені хустинкою, добре? Може, це додасть мені духу. [115]
- Я почекаю, звичайно, - сказала Аліса. - Дуже дякую і вам, що допровадили мене аж сюди... І за пісню теж... Я просто зачарована.
- Хочеться вірити, - непевно промовив Лицар. - Хоча ридала ти не так ревно, як можна було сподіватися.
Тут вони потисли одне одному руки, і Білий Лицар поволі в'їхав у ліс.
"Боюся, - дивлячись йому вслід, подумала Аліса, - щоб дорогою до першого скруту він не скрутив собі в'язів... Ну ось, упав! І, звичайно, на голову... Хоча назад він залазить доволі спритно, - зрештою, воно й не диво: на того коня стільки понавішувано..."
Отак вона собі розмірковувала, кінь неквапливо ступав шляхом, а Лицар, знай, давав з нього сторчака: раз - праворуч, раз - ліворуч. Після четвертого чи п'ятого падіння він таки дістався до скруту, і вона махала йому хустинкою, аж доки він зник із очей*.
- Сподіваюся, це додало йому духу, - мовила Аліса, збігаючи з косогору. - А тепер - останній струмок, і я - Королева! Як велично це звучить!
Кілька кроків - і Аліса була вже на березі.
- На Восьму клітинку! - гукнула вона, перескочила струмок
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
*Білий Лицар повернувся на поле f5, яке він займав перед зіткненням із Чорним Лицарем. [116]
і радісно простяглася на м якісінькій, як мох, травичці, розцяцькованій роями квіточок.
- Нарешті я тут! Яке щастя!.. Але що це в мене на голові? - скрикнула вона і перелякано доторкнулася до чогось важкенького, що обхоплювало тугим обручем її голову.
- Як же воно опинилося тут без мого відома? - спитала вона саму себе, скидаючи з голови ту дивовижу і кладучи її собі на коліна. - І що ж воно таке?
То була золота корона*.
*Аліса перестрибнула через останній струмок і зайняла а8. Для читачів, що не знайомі з шахами, варто зауважити, що, коли пішак досягає останньої горизонталі шахівниці, він може за бажанням гравця перетворитися на будь-яку фігуру Зазвичай вибирають королеву - найсильнішу з фігур. [117]