II ПЕРЕД ВІДПЛИТТЯМ
Оснащення «Дельфіна» не забрало багато часу - власне, він був уже оснащений, лишалося тільки доробити дещо. На ньому поставили три щогли - хоча потреби в них по суті не було. Корабель мав відриватися од крейсерів військового флоту Північних штатів завдяки своїй потужній паровій машині, а не розраховуючи на силу вітру. Та й розраховувати на машину було надійніше, ніж на вітер.
Наприкінці вересня «Дельфін» ввійшов у затоку, куди впадав Клайд, і там відбулися його випробування. Важко сказати, хто був більше задоволений своїм кораблем - його конструктор чи капітан. Новий пароплав мав справді чудовий хід, і лаг* показував сімнадцять миль* на годину - такої швидкості досі не розвивав жодний з англійських, французьких чи американських кораблів. Безперечно, що «Дельфін» виграв би перегони у змаганні з найшвидко-хіднішими тогочасними суднами.
* Прилад, яким вимірюють швидкість судна.
** Морська миля дорівнює 1852 метрам. (Прим, автора.)
25 грудня «Дельфін» причалив до пароплавної пристані, [46] трохи нижче мосту Глазго-брідж, останнього, що перетинає Клайд перед його впадінням у затоку! Там на молі були складені величезні запаси амуніції, зброї та провіанту, які швидко завантажили до трюмів пароплава. Природа вантажу ясно свідчила, для чого призначено корабель, і фірма Вінсента Плейфера не змогла далі приховувати свою таємницю. Втім, «Дельфін» не збирався баритись із виходом у море, та й жодного американського військового корабля не було помічено в англійських водах. До того ж настав час набирати команду, і зберігати мовчанку про призначення судна стало просто неможливо. Ніхто не вербує матроса, не пояснивши, які обов'язки йому доведеться виконувати. Кінець кінцем, ішлося про неабиякий ризик, а коли людина збирається ризикувати своєю шкурою, вона завжди хоче знати, які небезпеки на неї чигають і чому вона повинна на них наражатися.
Та перспектива ризику не злякала нікого. Платню давали добру, а в разі успіху операції кожному пообіцяли ще й певну частку від прибутків. Тому матроси приходили юрмами - і найдосвідченіші. Джеймс Плейфер мав один тільки клопіт - відібрати кращих серед найкращих. А відбирати він умів, і через добу в списках команди «Дельфіна» було вже тридцять матросів, які зробили б честь яхті її величності королеви британської.
Відплиття призначили на 3 січня, але вже 31 грудня «Дельфін» був готовий вийти в море. Його трюми ломилися від амуніції та провіанту, а вугільні ями - від вугілля. Ніщо більше не затримувало його в порту.
2 січня шкіпер востаннє оглядав свій корабель доскіпливим капітанським оком, коли в отворі, з якого спускався трап, з'явився незнайомець і сказав, що хоче говорити з капітаном. Один із матросів провів його на ют.
То був здоровенний чолов'яга, широкоплечий, з рум'яними щоками - награний тупуватий вираз обличчя погано приховував веселе лукавство його вдачі. Мабуть, він був не дуже обізнаний з морськими звичаями, бо озирався навкруг себе з виглядом людини, що їй Нечасто доводилося ступати на палубу корабля. І водночас намагався вдати із себе морського вовка, поглядаючи на такелаж очима знавця та йдучи перевальцем, як ходять матроси.
Коли його підвели до капітана, він подивився на нього пильним поглядом і спитав:
- Ви капітан Джеймс Плейфер?
- Так, це я,- відповів шкіпер.- Навіщо я тобі потрібен?
- Найміть мене матросом на ваш корабель. [47]
- Вакансій більше у мене нема. Я вже набрав команду.
- О, одна зайва людина вам не завадить. Навпаки.
- Ти так думаєш? - мовив Джеймс Плейфер, глянувши співрозмовникові просто у вічі.
- Я цього певен,- відповів матрос.
- А хто ти, власне, такий? - спитав капітан.
- Моряк, бувалий у бувальцях, відчайдух і хлопець, на якого можна покластися. Пара дужих рук, які я маю честь запропонувати вам, згодяться та ще й як згодяться на борту корабля.
- Але «Дельфін» - не єдиний корабель у порту, а Джеймс Плейфер - не один на світі капітан. Чому ти прийшов саме сюди?
- Бо я хочу служити тільки на «Дельфіні» й лише під орудою капітана Джеймса Плейфера.
- Твої послуги мені не потрібні.
- Чоловік дужий завжди стане в пригоді, а якщо хочете випробувати мою силу, зведіть мене з трьома-чотирма найміцнішими хлопцями з вашої команди, я готовий.
- Ач який швидкий! - відповів Джеймс Плейфер.- А звуть тебе як?
- Крокстон, ваш слуга покірний.
Капітан відступив на кілька кроків назад, щоб ліпше роздивитися цього геркулеса, який так зухвало набивався йому в матроси. Постава, тіло, весь вигляд незнайомця аж ніяк не спростовували його слів. Відчувалося, що він справді наділений від природи великою фізичною силою і що відваги йому теж не позичати.
- Де ти плавав? - спитав Джеймс Плейфер.
- Скрізь потроху.
- А ти знаєш, з якою метою вирушає в море «Дельфін»?
- Знаю, і саме це мене до вас привело.
- Ну, гаразд, чорти б мене взяли, якби я відпустив хлоп'ягу твого гарту. Йди знайди мого помічника містера Метью, і хай він запише тебе, в команду.
Сказавши ці слова, Джеймс Плейфер сподівався, що його співрозмовник круто обернеться й побіжить на бак корабля. Одначе він помилився. Крокстон не зрушив із місця.
- Ти хіба не чув,- що я тобі сказав? - спитав капітан.
- Чув,- відповів матрос- Але це не все, я маю до вас іще одну пропозицію.
- О, ти вже мені набрид! - сердито відрубав Джеймс.- У мене не так багато часу, щоб я гаяв його на пусті балачки.
- Я заберу його у вас зовсім трохи,- відповів Крокстон.- [48] Ще два слова - і кінець. Зараз я вам усе викладу. В мене є племінник.
- У твого племінника чудовий дядько,- відповів Джеймс Плейфер.
- Ет! - відказав Крокстон.
- Ти коли-небудь закінчиш чи ні? - спитав капітан з явним нетерпінням у голосі.
- Так от у чім справа. Коли наймають дядька, то на додачу беруть і племінника.
- Та невже?
- Безперечно. Такий звичай. Ці двоє не продаються окремо.
- І що ж він таке, твій племінник?
- П'ятнадцятирічний хлопець, юнга, якого я навчаю матроського ремесла. Він беручкий до діла, й колись із нього вийде добрий моряк.
- Так затям собі, Крокстоне - вихователю юнг: «Дельфін» - не школа для шмаркачів.
- Не будемо говорити погано про юнг,- відказав Крокстон.- Один із них став адміралом Нельсоном, а інший - адміралом Франкліном.
- Ну, біс із тобою, приятелю,- відповів Джеймс Плейфер.- Язик у тебе підвішений добре, й мені подобається, як ти ним орудуєш. Приводь свого племінника. Але якщо його дядько виявиться не таким силачем, як ти запевняєш, дядькові доведеться мати справу зі мною. Іди і щоб через годину ти був тут.
Крокстонові не треба було двічі це повторювати. Він досить незграбно віддав честь капітанові «Дельфіна» і спустився трапом на пристань. Через годину він уже був на борту корабля із своїм племінником, хлопцем років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, тендітним і трохи наче кволим; він мав боязкий і здивований вираз обличчя і був явно не до пари своєму дядькові з його самовпевненістю та фізичною силою. Крокстон мусив навіть підбадьорити його кількома енергійними словами.
- Ану вище голову! - сказав він - Нас тут не з'їдять, хай йому чорт! І, зрештою, ще є час повернутись назад.
- Ні, ні! - відповів хлопець.- І хай поможе нам бог! Того ж таки дня матроса Крокстона та юнгу Джона Стіггса внесли до списків команди «Дельфіна».
На п'яту наступного ранку кочегари розпалили в топках пароплава жаркий вогонь. Палуба затремтіла від двигтіння казана, і пара із свистом шугнула крізь клапани. Настала мить відплиття. [49]
Незважаючи на ранню годину, на пристані й на мосту Глазго-брідж юрмився досить великий натовп. Люди прийшли попрощатися з відважним кораблем. Вінсент Плейфер теж прийшов обняти на прощання капітана Джеймса, але він повівся за цих обставин, як римлянин стародавніх добрих часів. Він тримався по-геройському, і два лункі поцілунки, які він вліпив племінникові, свідчили про його незламну рішучість.
- Вирушай, Джеймсе,- сказав він молодому капітанові.- Пливи швидко і повертайся ще швидше. А головне, не забудь скористатися всіма вигодами свого становища. Продавай дорого, купуй дешево, і ти здобудеш повагу свого дядька.
Після цих повчальних слів, запозичених із «Посібника для негоціантів», дядькои небіж розлучилися, а всі гості покинули борт корабля?
У ці хвилини Крокстон та Джон Стіггс стояли поруч на баку, і дядько казав племінникові:
- Усе буде добре, усе буде гаразд! Через дві години ми вже вийдемо у відкрите море. Наша подорож почалася досить незвичайно, а закінчиться успішно, я цього певен!
Замість відповіді юнга міцно стиснув руку Крокстона.
- Як там тиск пари? - спитав Джеймс Плейфер у свого помічника.
- Нормальний, капітане,- відповів містер Метью.
- От і гаразд. Віддайте швартови.
Необхідний маневр зразу виконали. Гвинти прийшли в рух. «Дельфін» здригнувся, зрушив з місця, пройшов між кораблями, що стояли в порту на якорі, й незабаром зник з-перед очей натовпу, який вітав його останніми «ура».
По річищу Клайду пройшли без особливих труднощів. Можна сказати, що русло цієї річки рукотворне і створила його рука хазяїна. Завдяки роботі землечерпалок та постійній очистці її глибина за останні півсотні років досягла п'ятнадцяти футів, а ширина між набережними міста збільшилася втричі. Незабаром ліс щогл і труб сховався за туманом і димом. Дзенькіт молотів у ливарнях та стукіт сокир на будовах завмер у далечині. Проминули селище Партік, і тепер замість заводів по берегах тяглися сільські будинки, вілли, маєтки. Раз у раз зменшуючи оберти своєї парової машини, «Дельфін» петляв між дамбами, які утримують річку в берегах. Фарватер там місцями дуже вузький, але це не така вже незручність, бо для судноплавної річки куди більше важить глибина, ніж ширина. Біля стерна стояв один із найкращих лоцманів Ірландського моря; він [50] упевнено вів пароплав між плавучих бакенів, кам'яних стовпів та куп каміння, що позначали фарватер,;- на кожному такому знакові було встановлено ліхтар. Залишилося позаду й містечко Ренфру. Далі потяглися Кілпатрікські пагорби, і Клайд поширшав, виходячи в затоку Баулінга, від якої починається канал, що з'єднує водним шляхом Едінбург і Глазго.
Нарешті з'явився огорнутий туманом силует Дамбартонського замку, здіймаючись угору на чотириста футів, потім на хвилях, які розходились від «Дельфіна», затанцювали кораблі на рейді Порту-Глазго. Ще через кілька миль проминули і Грінок, батьківщину Джеймса Уатта. На той час «Дельфін» уже доплив до гирла Клайду і був на вході до затоки, через яку він переносить свої води у Північний канал. Там на пароплав накотилися перші морські хвилі.
Потім пройшли попід мальовничими берегами острова Арран, обігнули мис Кентайр, що виступає в канал, мали нагоду роздивитися острів Ретлін, а тоді лоцман пересів у шлюпку й повеслував до свого невеличкого катера, що погойдувався на хвилях у відкритому морі. «Дельфін» перейшов під команду свого капітана і взяв курс до північного узбережжя Ірландії. То був морський шлях, яким користувалося не так багато кораблів, і скоро останні клапті Європейського суходолу зникли з очей. Пароплав, один-однісінький, вийшов у відкритий океан.