Розділ LII ПРОБУДЖЕННЯ
Другого разу Фелімові випало поспати довше, ніж попереднього. Був уже майже полудень, коли він прокинувся, та й то аж тоді, коли йому на голову вилили відро холодної води. Від цієї купелі ірландець протверезів майже так само швидко, як уночі, побачивши в хатині розмальованих дикунів.
А влаштував йому купіль Зеб Стамп.
Залишивши Каса-дель-Корво, старий мисливець поїхав знайомою дорогою - чи, скоріше, стежиною,- що вела навпростець до верхоріччя Нуесес. Не спиняючись і не шукаючи слідів чи інших «знаків», він швидко перетнув відкриту прерію і дістався до вже згадуваної прогалини в хащах.
З того, що розповіла йому Луїза Пойндекстер і що він сам знав про людей, які вирушили на пошуки, Зеб зрозумів: Морісові Джеральду справді загрожує небезпека. Тим-то й поспішав устигнути до хатини на Аламо поперед їхнього загону й пильнував, щоб не натрапити на нього дорогою. Він знав, що з «регуляторами» [292] жарти кепські: якби він навернувся їм на очі, то хоч-не-хоч мусив би вести їх до оселі гаданого вбивці.
За поворотом прогалини мисливця чекала прикра несподіванка: попереду, збившись докупи, стояли шукачі й, судячи з усього, роздивлялися якийсь «знак». Добре було хоч те, що вони його не помітили,- отже, не даремно він стерігся.
- Хай їм чорт! - з досадою пробурчав Зеб.- Треба ж було думати, що вони десь тут. А тепер доведеться вертатись і їхати кружною дорогою. Так вийде на цілу годину довше... Ану, худобино! Тобі воно теж буде не до смаку - миль із шість зайвих протюпаєш. Н-но, старенька! Повертай назад!
Рвучко напнувши поводи, мисливець змусив кобилу крутнутися на місці й поскакав назад, до в'їзду на прогалину. Звідти він проїхав попід узліссям, а тоді знов заглибився у зарості, звернувши на стежку, що нею напередодні скрадалися Діас та його троє спільників. Далі він їхав без зупинок і пригод, аж поки спустився в долину Аламо, проте до самої хатини мустангера не під'їхав, а став неподалік за деревами. Там він зліз зі своєї конячини і, залишивши її в заростях, із звичною обережністю нечутно підступив до хакале.
Обтягнуті кінською шкурою двері були зачинені, але в них зяяла велика діра, прорізана ножем. Що б то могло означати?
Відповісти на це запитання Зеб не міг, не знав навіть, що й думати. Та це ще дужче насторожило його, і далі він рухався так обережно, наче підкрадався до антилопи. Він тихенько обійшов хатину і, опинившись під захистом дерев, пригинці подався до повітки, а там опустився навколішки й став дослухатись.
Перед очима в нього була задня стіна хакале, а в ній широка щілина - один із стояків зсунуто набік, килим з кінських шкур, що вкривав стіну зсередини, зірвано з місця. Старого мисливця це здивувало, та не встиг він подумати, звідки б могла взятися та щілина, як з неї долинув гучний віддих, а потім і хропіння, що здалося Зебові знайомим: так хропіти міг тільки ірландець.
Він зазирнув у щілину й побачив, що то справді Фелім.
Тепер уже не було потреби скрадатись. Отож мисливець підвівся, повернувся до дверей і, виявивши, що вони не замкнені, увійшов до хатини. [293]
Він не будив сплячого ірландця, а спершу обвів поглядом пакунки на підлозі.
:- Ти диви, чогось усе спаковано,- мовив він по тому.- Еге, тепер пригадую... Хлопчина ж казав, що незабаром збирається виїхати звідси. А цей бовдур не просто спить, а п'яний як ніч. Атож, упився, аж очманів, і тхне від нього наче з барила. Цікаво б знати, чи лишився в хаті хоч ковток питва?.. Де там, ані краплини, чорти б його з'їли! Онде бутель на боці без затички, а он і фляга валяється, теж порожнісінька. Ну й бісів же п'янюга! Чисто мов крейдяна прерія: скільки туди не лий - усе мало!.. 0, іспанські карти! Ціла колода розкидана. Що ж це він з ними робив? Мабуть, пасьянс розкладав, поки жлуктив віскі... Але чого розпанахано двері й звідки ота діра в стіні? Може, він мені скаже. Ось я зараз його розбуркаю і розпитаю... Феліме! Фе-ліме...
Фелім і не зворухнувся.
- Гей, Феліме! Ти мене чуєш?
Знов ніякої відповіді, хоч Зеб гукав уже так, що чути його було, мабуть, за півмилі довкола. Проте ірландець і вухом не повів.
Зеб почав щосили термосити його, але так само марно. П'яниця тільки буркнув щось крізь сон і знову лунко захропів.
- Коли б не це хропіння, я б подумав, що він мертвий. Та він і справді однаково що мрець, інакше й не скажеш. Упився так, що геть очманів. Торсати його - марна праця. Хай йому чорт, а спробую-но я о ц є...
Погляд старого мисливця спинився на відрі, що стояло в кутку хатини. Воно було повне води - Фелім навіщось приніс її з річки і, на свою біду, не встиг зужити.
Лукаво посміхаючись, Зеб узяв відро і вивернув усю воду просто йому в обличчя.
Це справді зарадило. Може, п'яниця й не зовсім протверезів, але прокинувся враз, і його перелякані вигуки змішалися з голосним реготом мисливця.
Минув деякий час, поки обидва заспокоїлись і здатні були вести поважну розмову.
Хоч Фелім і впився до нестями, але й досі аж тремтів на згадку про страхіття, які випали на його долю за минулі день і ніч, і дуже зрадів, побачивши Зеба Стампа, дарма що той повівся з ним так безцеремонно. [294]
Отож, коли вони врешті порозумілися, він, не чекаючи запитань, почав як міг докладно,- хоч язик його ще й тепер заплітався, а думки плутались,- розповідати про всі ті дивні видива та пригоди, що мало не звели його з розуму.
Отоді Зеб Стамп і почув уперше про вершника без голови.
Звістка про ту загадкову прояву ще зранку поширилася в околицях форту Індж та по берегах Леони, але Зеб Стамп, проїхавши селищем на світанні й ніде, крім Каса-дель-Корво, не спинявшись, не натрапив ні на кого, хто міг би повідати йому цю приголомшливу новину. Власне, він розмовляв тільки з Плутоном і Луїзою Пойндекстер, але ні той, ні та ще не чули тоді про дивовижного вершника, що його зустрів минулого надвечір'я загін шукачів. Плантатор з якоїсь причини не розповів про це дочці, а та більш ні з ким не розмовляла.
Спершу Зеб тільки посміявся, почувши про людину без голови. Мовляв, усе те просто п'яна маячня очманілого од віскі Феліма, та й годі. Але ірландець уперто стояв на своєму, і, зіставивши його розповідь з іншими відомими йому подіями, старий мисливець задумався.
- Та як же я міг не впізнати? - доводив Фелім.- Чи ж я не бачив панича Моріса так само ясно, як оце бачу вас? Геть усього бачив, крім голови. Та й голову мигцем побачив, коли він повернув, перед тим ото як поскакати геть. І його мексиканське покривало впізнав, і червоний чапрак, і гетри з ягуарової шкури... А хто б не впізнав його чудового коня!.. До всього, чи не казав я вам, що Тара подався слідом за ним, а потім я чув, як він гарчав, коли ото індіанці...
- Індіанці! - вигукнув мисливець, зневажливо крутнувши головою.- Добрі мені індіанці, що грають іспанськими картами! Певно, білі індіанці.
- Ви гадаєте, то були не індіанці?
- Ет, байдуже, що я гадаю. Нема часу про те балакати. Розказуй-но далі все, що ти бачив і чув.
Коли Фелім нарешті вилив душу, Зеб більше ні про що не розпитував, а вийшов з хатини й умостився на траві. Йому потрібно було, як він казав, «добре помізкувати», а цього, мовляв, між чотирьох стін ніяк не потрапиш.
Навряд чи треба казати, що Фелімова розповідь ще дужче збила Зеба з пантелику. Досі йому належало [295] тільки з'ясувати загадкове зникнення Генрі Пойндекс-тера, а тепер випливла ще одна загадка: і Моріс-мус-тангер не повернувся додому, хоч відомо було, що він виїхав із селища й, за словами слуги, обіцяв бути вдома ще вчора рано-ранці.
Та куди загадковіше було дивовижне твердження, ніби його бачили у прерії верхи на коні, але без голови - чи, власне, з головою, але не на в'язах, а в руці біля сідла. Це міг бути тільки якийсь жарт, а то що ж би ще.
Але ж і не час був для жартів: убито людину, добра половина селища вирушила на пошуки злочинця - і тим неймовірнішим здавалося, щоб гаданий убивця чинив отакі штуки!
Зеб Стамп стояв перед заплутаним клубком чи, сказати б, нагромадженням обставин: події без видимих причин, причини без видимих наслідків, злочини без імовірних мотивів, загадкові, мало не надприродні явища.
І нічне побачення Моріса Джеральда й Луїзи По-йндекстер, і сварка між мустангером та її братом, що викрив їхню таємницю, і від'їзд Моріса в прерію, і каяття Генрі та його рішення їхати слідом за ним і перепросити - уся ця низка подій була послідовна й цілком природна. Та далі починалися суперечності й плутанина.
Старий мисливець знав, як прихильно ставився Моріс Джеральд до Генрі Пойндекстера. Мустангер не раз говорив при ньому про молодого плантатора й ніколи не виказував до юнака найменшої неприязні, а тільки хвалив за щиру й великодушну вдачу. Отож здавалося неймовірним, щоб він отак зненацька обернувся з друга Генрі Пойндекстера на його вбивцю. Зеб Стамп повірив би цьому тільки тоді, якби побачив усе те на власні очі.
Старий мисливець «мізкував» уже добрих півгодини, та так і не спромігся розплутати той клубок начебто й однорідних, але не пов'язаних між собою обставин. Незважаючи на свій гострий розум і неабияке вміння міркувати, він не міг знайти вірогідної розгадки цієї таємничої багатоактної драми.
Єдине було для нього очевидне - це те, що четверо вершників,- на його думку, аж ніяк не індіанців,- вдерлися серед ночі до хатини мустангера й, цілком імовірно, мали якесь відношення до вбивства. Але [296] поява тих невідомих у хакале, в сукупності з загадковим зникненням самого мустангера, наводила Зеба Стампа на ще сумніше припущення - що жертвою кривавого злочину став не тільки молодий Пойндекстер і що слід шукати в лісових хащах не одне мертве тіло, а двоє.
Коли старий мисливець остаточно дійшов висновку, що так воно, напевне, і є, з грудей його вихопилось тяжке зітхання. Він почував до молодого ірландця особливу прихильність,- майже як батько до рідного сина,- і сама думка про те, що його підступно вбито десь у глухій хащі й покинуто на поталу грифам та койотам, боляче вражала йому серце.
Подумки розваживши усе ще раз, Зеб знову зітхнув, а тоді, вже неспроможний сидіти без діла з тими болісними думами, підхопився на ноги й заходив туди-сюди, голосно присягаючись помститися вбивці.
Він був такий засмучений і розгніваний, що не помітив навіть, як до хатини звідкись прибіг мустангерів собака. І тільки почувши радісний Фелімів крик, мигцем позирнув на пса, але зараз же немовби й забув про нього, а отямився аж тоді, коли ірландець вражено заволав, уже гукаючи на ім'я його самого.
- Чого тобі, Феліме? Що сталося? Тебе вкусила змія?
- Містере Стампе, ви погляньте на Тару! Дивіться, в нього на шиї щось прив'язано! Коли він утік, цього не було. Що воно таке, як по-вашому?
Мисливець миттю звернув очі на собаку. І справді, на шиї в того був ремінець з оленячої шкіри, а на ньому висіло щось ніби малесенький пакуночок.
Зеб витяг з піхов ножа й швидко ступив до собаки. Той злякано відсахнувся, але потім, заспокоєний лагідними словами, зрозумів, що йому не хочуть заподіяти зла, і сам підійшов до мисливця.
Ремінець було вмить розрізано, пакуночок розгорнуто, і в Зебових руках опинилася... візитна картка! На ній, як і годиться, значилось ім'я власника, але було надряпано щось іще, начебто червоним чорнилом, а насправді - к р о в' ю.
Будь-який мисливець, хоч в якій би глушині він жив, уміє читати. Не був винятком і Зеб Стамп. Отож він одразу розібрав слова, нашкрябані на картці. Коли він їх прочитав, з уст його злетів вигук, зовсім не схожий [297] на попередні тяжкі зітхання. В тому вигуку бриніла радість.
- Ну, хвалити Бога! - мовив він.- І спасибі старому вчителеві, що втовкмачував мені в голову шкільну науку... Твій хазяїн живий, Феліме! Живий! Ось по-
*глянь... Ба, ти ж не вмієш читати. Та дарма. Він живий, живий!
- Хто? Панич Моріс? То подякуймо Богові й...
- Е, нема коли дякувати. Неси ковдру та реміння, а я піду приведу свою худобину. Та не барися! Ще півгодини згаємо - і буде запізно!