Розділ XXIII КЛІТКА КЛЮНІ
Незабаром ми підійшли до підніжжя гори, вкритої густим лісом, що дерся дуже крутим скелястим схилом угору, а за лісом виднілось оголене урвище.
- Тут, - сказав один з провідників, і ми почали підійматись на гору.
Дерева чіплялися на схилі, як матроси на вантах корабля; їхнє коріння утворювало ніби щаблі драбини, по яких ми лізли вгору. На горі, майже під самим голим урвищем, ми [294] побачили дивовижне житло, відоме в цих краях під назвою "Клітка Клюні". Стовбури кількох дерев були з'єднані між собою плотом з лозиння, проміжки між ними були укріплені кілками, а ґрунт за цією загорожею вирівняли, насипавши землі, так що утворилося щось схоже на підлогу. Дерево, яке росло на схилі, правило за опору для покрівлі. Стіни були сплетені з лози й покриті мохом. Усе житло формою трохи скидалось на яйце й наполовину висіло, а наполовину стояло в гущавині дерев на стрімкому схилі, ніби осяче гніздо в зелених кущах глоду.
Всередині житло було досить просторе й могло навіть не без вигод надати притулок п'ятьом-шістьом чоловікам. Виступ скелі хитромудро використовувався як димар; дим слався понад скелею і кольором майже не різнився від неї, тому знизу нічого не було помітно.
Тут була лише одна зі схованок Клюні. Крім цього, він мав ще печери й підземелля в різних закутках свого краю і, залежно від донесень своїх розвідників, перебирався з одного місця в інше, коли наближалися солдати. Завдяки такому способові життя й відданості свого клану Клюні не тільки залишався весь час у безпеці, тоді як багато інших утекли за кордон або були схоплені й покарані смертю, а й жив у країні ще чотири чи п'ять років після наших відвідин. І лише на беззаперечну вимогу свого володаря він виїхав у Францію. І дивна річ: там Клюні часто нудьгував за своєю Кліткою на Бен-Олдері й невдовзі помер.
Коли ми підійшли до дверей, Клюні сидів біля комина-скелі, стежачи, як один з прислужників готує їжу, і смоктав смердючу пінкову люльку. Одягнений він був украй просто, голову покривав плетений нічний ковпак, насунутий аж на вуха. Однак поводився він, мов король: варт було глянути, як він підвівся, щоб привітати нас.
- А-а, містере Стюарт! Прошу, сер, заходьте і ведіть сюди свого друга, чийого ім'я поки що я не знаю.
- Як ви тут живете, Клюні? - поцікавився Алан. -Сподіваюсь, добре, сер? Я дуже радий, що бачу вас і можу відрекомендувати вам мого друга, Шоозького лерда містера Девіда Балфора.
Коли ми бували вдвох, Алан ніколи не згадував про мій маєток без насмішки, однак у присутності чужих проголошував ці слова, наче герольд.
- Заходьте, панове, - відказав Клюні. - Щиро вітаю вас у своєму домі. Це, звичайно, дивне й не дуже вигідне житло, але тут я приймав особу королівської крові. Ви, містере Стюарт, безперечно, знаєте, кого я маю на увазі. Спершу [295] випиймо на щастя, а коли мій безрукий слуга приготує печеню, ми пообідаємо і зіграємо в карти, як годиться джентльменам. Життя моє трохи нуднувате, - додав він, наповнюючи чарки, - я бачу мало товариства, сиджу тут, б'ю байдики, згадую великий день, який ніколи не вернеться, і чекаю другого такого ж дня, який, сподіваймося, вже не за горами. Я пропоную тост: "За Реставрацію!"
Всі ми цокнулись і випили. Звичайна річ, я не бажав зла королю Ґеоргу, та коли б він був на моєму місці, то, мабуть, зробив би те саме. Ковтнувши спиртного, я одразу відчув себе набагато краще, міг спостерігати й слухати, хоча ще й не зовсім ясно, але вже не почуваючи того безпричинного страху і зневіри, що гнітили мене раніше.
Житло, в якому ми гостювали, було й справді дивне: не менш дивним виявився і його хазяїн. За час свого довгого переховування Клюні набув багатьох дріб'язкових звичок і поводився так, наче стара панна. У нього було особливе місце, де ніхто інший не мав права сидіти; всі речі в Клітці він розставив у певному порядку, і жодна людина не сміла порушувати цей порядок. Куховарство було однією з його найулюбленіших справ, і, навіть вітаючись із нами, він не спускав з очей печені.
В розмові з Клюні виявилось, що іноді під покривом ночі він провідував або приймав у себе дружину й одного чи двох своїх найближчих друзів; але більшу частину часу Клюні жив самотньо і спілкувався тільки з вартовими та слугами, що прислуговували йому в Клітці. Щоранку першим до нього приходив один з цих слуг, цирульник, голив його і розповідав місцеві новини, які Клюні безмірно любив слухати. Клюні з дитинною поважністю закидав слугу запитаннями; з деяких відповідей сміявся, мов божевільний; іноді аж через кілька годин після того, як голяр ішов, Клюні знову заходився реготом, згадуючи його розповіді.
Клюні, певно, мав причини ставити запитання, бо, хоч і був ізольований від суспільства і, як інші землевласники в Шотландії, парламентським актом позбавлений законних прав, все-таки вершив патріархальний суд у своєму клані. Всі суперечки між людьми його клану вирішувались у його сховищі; причому ці люди, які відкрито висловили б свою зневагу до вироку найвищого суду, відкладали помсту й платили гроші на одне лише слово цього засудженого вигнанця. Коли він гнівався, а це бувало частенько, то віддавав накази й погрожував карою не гірше, ніж будь-який король, а його слуги тремтіли й ховалися від нього, як діти від розгніваного батька. Кожному, хто входив у його оселю, [296]Клюні церемонно подавав руку, причому всі одночасно по-військовому доторкалися до своїх капелюхів. Отож мені випала чудова нагода ознайомитися з внутрішнім життям клану в гірській Шотландії. Ватаг клану був оголошений поза законом і переховувався, землі його були конфісковані, скрізь нишпорило військо, розшукуючи його, іноді на відстані одної милі від місця, де ватаг перебував; і все це в таких умовах, коли перший-ліпший з голодранців, яких Клюні шпетив і яким часто погрожував, міг би стати багатієм, виказавши його.
Як тільки печеня підсмажилась, Клюні власноручно вичавив на неї цитрину (йому добре постачали всякі лагомини) і запросив нас до столу.
- Вони, - сказав він, маючи на увазі шматочки м'яса, -такі самі, як ті, що ними я частував у цьому будинку його королівську високість, не рахуючи цитринового соку. В ті часи ми раділи, коли взагалі могли добути якусь їжу, і найменше турбувалися за приправу. В сорок шостому році тут було більше драгунів, ніж цитрин.
Не знаю, може й справді печеня була дуже смачна, але самий вигляд м'яса викликав у мене нудоту, і я їв мало. Весь час Клюні розважав нас розповідями про перебування в Клітці принца Чарлі*, докладно переказуючи навіть слова співрозмовників, і, встаючи з місця, показував нам, де хто стояв. З його слів я зробив висновок, що принц був ґречний, жвавий хлопець, справжній нащадок династії королів, але не такий мудрий, як Соломон. Я зрозумів також, що за час свого перебування в Клітці він часто напивався п'яний, тож вада, яка, на загальну думку, призвела до його смерті, вже й тоді давалася взнаки.
Не встигли ми попоїсти, як Клюні приніс стару, заяложену колоду карт, таку, що її можна завжди знайти в кожному дешевому заїзді. Очі його розгорілися, коли він запропонував нам зіграти в карти.
Мені ще змалку прищепили відразу до гри в карти, як до чогось ганебного. Мій батько вважав негідним християнина або навіть просто людини ризикувати своїм останнім шматком хліба й зазіхати на чужий за допомогою розмальованих клаптиків картону. Звичайно, я міг би послатися на втому, і цього було б досить для вибачення, але визнав за потрібне викласти свою думку щодо карт. Я, мабуть, страшенно почервонів, однак твердим голосом сказав їм, що не беруся судити інших, але сам ніколи в карти не грав.
Клюні перестав тасувати карти. [297]
- Що це має означати, хай йому біс? - обурився він. - Що за вігівська лицемірна балачка в домі Клюні Макферсона?
- Я за містера Балфора ладен покласти руку в огонь, -заявив Алан. - Він чесний, хоробрий джентльмен, і не забувайте, хто говорить вам це. Я ношу королівське ім'я, - додав він, заломлюючи набакир капелюха. - Я і той, кого я називаю своїм другом, можемо бути достойним товариством навіть для вибраного кола людей. Але цей юнак утомився, і йому слід виспатися. Якщо він не бажає грати в карти, то це аж ніяк не перешкодить нам зіграти вдвох. А я, сер, умію і охоче зіграю в першу-ліпшу гру, яку ви тільки можете назвати.
- Сер, - гарячкував Клюні, - знайте, що в цій бідній оселі всякий джентльмен може робити, що йому заманеться. Коли вашому приятелю захочеться стати на голову, будь ласка. А якщо він, чи ви, чи будь-хто інший не зовсім задоволений мною, то я з радістю поміряюся з ним шпагою.
Я зовсім не хотів, щоб ці двоє друзів через мене перерізали один одному горло.
- Сер, - звернувся я до Клюні, - я справді дуже втомився, як вам пояснив Алан, а крім того, зізнаюсь вам, бо ви, мабуть, теж маєте синів, що я дав батькові обіцянку ніколи не грати в карти.
- Досить, досить, - урвав мене Клюні і показав на постіль з вересу в кутку Клітки. Однак він лишився невдоволений і скоса поглядав на мене, щось бурмочучи під ніс. Треба визнати, що моя вибагливість і слова справді відгонили чимось пресвітеріанським і були не зовсім доречні в цьому місці серед диких верховинців-якобітів.
Випивши горілки й закусивши олениною, я відчував себе якось дивно обважнілим. Ледве я встиг лягти в постіль, як поринув у забуття. В такому стані я був майже весь час, який ми пробули в Клітці. Іноді я прокидався й розумів, що діється навколо, а інколи тільки чув голоси або хропіння людей, схоже на дзюрчання води в річці. Мені здавалося, що пледи на стінах то зменшувалися, то знову більшали, ніби тіні від вогнища на покрівлі. Я, очевидно, іноді щось говорив або вигукував, бо, пригадую, час від часу з подивом чув, як мені відповідали. Пам'ятаю, що мене не мучили ніякі змори, я відчував тільки невимовний повсякчасний жах, огиду до місця, де я перебував, до постелі, на якій лежав, до пледів на стіні, до голосів, до вогню, до самого себе.
Покликали слугу-цирульника, щоб той приписав мені ліки; він говорив по-гельському, і я нічого не зрозумів. Я так підупав на силі, що не міг навіть попросити перекласти [298] його слова. Я тільки добре усвідомлював, що хворий, а все інше мене не цікавило.
Перебуваючи в такому жалюгідному стані, я майже ні на що не звертав уваги. Алан і Клюні весь час бавили за картами, і Алан, певно, спочатку вигравав, бо пригадую, що одного разу я підвівся на ліжку і бачив як вони сиділи, захопившись грою, а на столі лежала велика блискуча купа грошей - гіней шістдесят чи, може, й сто. Було якось дивно бачити таке багатство в гнізді, сплетеному з дерев на кам'яному схилі. І навіть тоді в мене майнула думка, що гра в карти - дуже ризиковане діло для Алана, бо в того не було нічого за душею, крім зеленого гаманця і якихось п'яти фунтів.
Щастя, мабуть, зрадило його наступного дня. Десь опівдні мене, як звичайно, розбудили обідати. Я знову відмовився від їжі, але мусив був випити чарку якогось гіркого настою, приписаного цирульником. У розчинені двері Клітки яскраво світило сонце, засліплюючи й дратуючи мене. Клюні сидів біля столу, покусуючи ріжечки колоди карт. Алан схилився над моєю постіллю, і обличчя його, що було зовсім близько від моїх висушених гарячкою очей, здалося мені незвичайно великим.
Він попросив мене позичити йому грошей.
- Навіщо? - поцікавився я.
- О, тільки в борг, - відповів Алан.
- Але для чого? - наполягав я. - Не розумію.
- Девіде, - відповів він, - невже ви пошкодуєте дати мені в борг?
Можливо, я не дав би йому грошей, якби був при своїй пам'яті. Але в ту мить мене мучила одна-єдина думка - не бачити його обличчя, і я віддав йому гроші.
Вранці третього дня, коли ми вже пробули в Клітці сорок вісім годин, я прокинувся з великою полегкістю і, хоч був ще дуже кволий і стомлений, уже бачив речі в їхніх справжніх розмірах і в звичайному вигляді. Крім того, мені хотілося юти. Я встав без сторонньої допомоги з постелі і зразу після сніданку вийшов з Клітки й сів на узліссі. День видався хмарний, у повітрі віяло приємною прохолодою, і я просидів там весь ранок у напівзабутті, яке порушувалось тільки розвідниками та служниками Клюні, що приходили з їжею і доповідями. В той час навколо було спокійно, і можна сказати, що Клюні жив майже відкрито.
Коли я повернувся до Клітки, Алан і Клюні, відклавши карти набік, розпитували про щось слугу; ватаг обернувся й заговорив до мене по-гельському.
- Я не розумію гельської мови, сер, - перебив я його. [299]
Після тієї пригоди з картами все, що я говорив чи робив, його дратувало.
- У вашому імені більше глузду, ніж у голові, сер, - сказав він гнівно, - бо воно цілком гельське. Та річ не в цьому. Мій розвідник доповідає, що на півдні вся місцевість вільна. Солдатів немає. У вас вистачить сил іти далі?
Я побачив на столі карти, але золота не було, лежала тільки купка списаних папірців, та й то всі ближче до Клюні. Крім того, Алан мав якийсь дивний вигляд. Здавалося, що він чимось незадоволений, і моє серце стислось від поганого передчуття.
- Не знаю, чи вистачить у мене сил, - відповів я, дивлячись на Алана, - але та невелика сума грошей, яку ми маємо, допоможе нам у довгій дорозі.
Алан закусив спідню губу і втупив погляд у підлогу.
- Девіде, - нарешті обізвався він, - я програв гроші. Це щира правда.
- І мої теж? - спитав я.
- Ваші теж, - простогнав Алан. - Вам не слід було давати їх мені. Я втрачаю розум, коли сідаю за карти.
- Ет, ет! Облиште! - втрутився в нашу розмову Клюні. -Ми грали жартома. Все це дурниці! Ви, звичайно, одержите всі свої гроші назад і навіть удвічі більше, коли дозволите. Це було б казна-що, якби я лишив їх собі. Хай не думають, що я міг би стати на перешкоді людині у вашому становищі. Це було б просто казна-що! - вигукнув він і, почервонівши як рак, почав вигрібати з кишені золото.
Алан стояв, понуривши голову, й мовчав.
- Прошу вас, сер, вийти на хвилину зі мною, - звернувся я до Клюні.
Клюні погодився й пішов за мною, хоч іще здавався збудженим і роздратованим.
- Насамперед, сер, я хочу подякувати вам за вашу великодушність, - почав я.
- Що за дурниці! - запротестував Клюні. - Яка тут великодушність? Це просто вельми прикра історія. Але що ж, по-вашому, я маю робити, сидячи, немов в'язень, у цій Клітці, як не саджати за карти своїх друзів, коли мені щастить зустріти кого-небудь з них? І коли вони програють, то, звичайно не може бути й мови ... - Тут він замовк.
- Авжеж, - додав я. - Якщо вони програють, то ви віддаєте їм їхні гроші, а коли виграють, то йдуть звідси, кладучи ваші гроші собі в кишеню. Я вже сказав, що визнаю вашу великодушність, але мені особисто дуже прикро бути в такому становищі. [300] На якусь мить запала мовчанка. Здавалося, що Клюні весь час поривався щось сказати, проте так і не сказав нічого. Тільки обличчя його ставало все червоніше й червоніше.
-Я ще молодий, - вів я далі,- а тому прошу вашої поради. Порадьте мені, як своєму синові. Мій друг чесно програв ці гроші, спочатку чесно вигравши у вас куди більшу суму. Чи можу я прийняти їх назад? Чи годиться мені так чинити? Адже ви самі розумієте, що хоч би як тут повестися людині, що має бодай крихту гордості, буде неприємно.
- Мені теж не дуже приємно, містере Балфор, - промовив Клюні. - А ви, здається, вважаєте мене здатним грабувати бідних людей. Я б не хотів, щоб мої друзі зносили образи в моєму домі, - ніколи! - раптом вибухнув він гнівом, - або щоб самі ображали кого-небудь!
- Ви бачите, сер, - вів я далі, - що я теж маю свою думку про це. Азартна гра - погана розвага для джентльменів. Та я чекаю вашої поради.
Коли Клюні й ненавидів тепер кого-небудь, то я певен, що саме Девіда Балфора. З войовничим виглядом він оглянув мене з ніг до голови, і на його обличчі я прочитав виклик. Але моя молодість чи, може, його власне почуття справедливості роззброїли його. Звичайно, це була прикра історія для всіх нас, у тому числі й для Клюні; і тим більша його заслуга, що він зумів з честю вийти з неприємного становища.
- Містере Балфор, - сказав він у відповідь, - як на мене, ви надто розбірлива людина й великий святенник, і все-таки у вас душа справжнього джентльмена. Даю вам слово честі, ви можете прийняти ці гроші. Так я порадив би своєму синові. Ось вам моя рука на доказ цього!