10
Ранок видався лазуровий, сонячний, і птахи на деревах у маєтку Вінслоу після дощу голосно виспівували.
Сторож пропустив мене у хвіртку, і я попростував дорогою вгору вздовж тераси до величезних різьблених парадних дверей. Перед тим, як натиснути кнопку дзвінка, я глянув униз і побачив малого Тревільяна. Він сидів на кам'яній лаві, обхопивши голову руками, й дивився у порожнечу.
Я зійшов до нього вимощеною цеглою доріжкою,
- Сьогодні ти не метаєш дротиків, синку? Хлопчик звів на мене свої порожні, запалі темно-сірі очі.
- Ні. Ви його знайшли?
- Твого батька? Ні, синку, поки що не знайшов. Він різко хитнув головою. Його ніздрі від гніву роздулися.
- Він не мій батько, я ж вам казав! І не говоріть зі мною так, наче мені чотири роки. Мій батько... він... він у Флоріді або десь-інде.
- Що ж, я його не знайшов, хоч би чиїм батьком він був, - сказав я.
- Хто це затопив вам у щелепу? - спитав малий, дивлячись на мене.
- О, один хлопець із стосом п'ятицентовиків у руці.
- П'ятицентовиків?
- Так, це не гірше, ніж мідний кастет. Спробуй, коли-небудь, тільки не на мені. - Я всміхнувся.
- Ви його не знайдете, - гірко промовив хлопчик, дивлячись на мою щелепу. - Я кажу про чоловіка моєї матері.
- Даю слово честі, що знайду.
- Скільки ставите?
- Значно більше тих грошей, що в тебе у кишенях.
Хлопчик люто вдарив ногою в бордюр із червоної цегли край доріжки. Голос у нього був усе ще сердитий, але вже спокійніший, очі виказували напружену роботу думки.
- Хочете поставити на щось інше? Ходімо до тиру. Ставлю долар, що десятьма пострілами розіб'ю вісім із десяти люльок. [163]
Я обернувсь і подивився в бік будинку. Схоже, прийняти мене ніхто не поспішав.
- Гаразд, - погодився я. - Тільки хутчій. Ходімо.
Ми попростували попід будинком, під самими вікнами. Попереду, над верхівками густих дерев, показалася оранжерея з орхідеями. Перед гаражами чоловік в охайному габардиновому костюмі полірував хромовані частини великої машини. Ми пройшли повз нього до низької білої споруди, під крутим схилом пагорба.
Хлопчик дістав ключа й відімкнув двері. Ми ввійшли і в задушливому повітрі відчули запах бездимного пороху. Тревільян клацнув замком на дверях.
- Я перший, - різко сказав він.
Приміщення трохи нагадувало невеликий пляжний тир. На стойці лежала магазинна гвинтівка калібру 0,22 й пістолет із довгим тонким дулом для стрільби по мішенях. Зброя була добре змащена, одначе вкрита пилом. Футів за тридцять від стойки була суцільна перегородка заввишки до пояса, а за нею виднілися дві круглі білі мішені з чорними колами посередині та скромний набір глиняних люльок і качок. Мішені були подірявлені кулями.
Глиняні люльки лежали рівним рядочком посередині. В тирі було велике слухове вікно і ряд схованих угорі ламп.
Хлопчик смикнув за шнур на стіні, і цупка полотняна штора плавно затулила слухове вікно. Потім він увімкнув світло, і приміщення стало справді схожим на пляжний тир.
Тревільян узяв гвинтівку й хутко зарядив її патронами з картонної коробки.
- Хочете долар за те, що я розіб'ю вісім люльок із десяти?
- Чорт забирай! - сказав я й поклав гроші на стойку.
Хлопчик цілився досить недбало й стріляв надто швидко, відверто хизуючись. Він тричі схибив. Стріляти по люльках було все ж таки непросто. Нарешті він кинув гвинтівку на стойку.
- Ет! Ідіть поставте наново. Цей раз не рахуємо. Я не був готовий.
- Ти цілився не для того, щоб втратити гроші, чи не так, синку? Став їх сам. Це ж твій тир.
Його вузьке обличчя прибрало сердитого виразу, а в голосі з'явилися різкі нотки. [164]
- А я кажу, поставте ви! Я маю перепочити, розумієте? Мені потрібен перепочинок!
Я знизав плечима, відкинув перегородку в стойці й рушив вздовж побіленої стіни до мішеней. За спиною в мене хлопчик клацнув затвором, перезаряджаючи гвинтівку.
- Опусти! - гримнув я. - І ніколи не торкайся зброї, якщо хтось стоїть перед тобою.
Він ображено опустив гвинтівку.
Я нахилився й вибрав із тирси у великому дерев'яному ящику на підлозі кілька глиняних люльок. Струсивши з них жовту тирсу, я почав випростуватись.
Мій капелюх чи, точніше сказати, його верх показався над перегородкою. І в цю мить я завмер. Навіть не знаю, чому я так зробив. Сліпий інстинкт.
Пролунав постріл, і свинцева куля влучила в мішень у мене над головою. Мій капелюх трохи ворухнувся.
Оце-то хлопчик! Він теж любив жартувати, як отой червоноокий. Я впустив люльки, взяв за криси капелюха й підняв його на кілька дюймів над головою. Знову пролунав постріл. Ще одна куля вдарила в мішень. Я важко впав на дерев'яну підлогу. Двері відчинилися й зачинились. От і все. Світло від прихованих ламп сліпило мені очі. З-за штори, що затуляла слухове вікно, пробивалося сонце. На найближчій до мене мішені з'явилися дві нові світлі цятки, а в своєму капелюсі я побачив чотири круглі дірочки, по дві з кожного боку.
Я підповз до краю перегородки й визирнув. Хлопчик зник. Мені було видно тоненькі дула гвинтівки й пістолета на стойці.
Я підвівся й рушив попід стіною назад, тоді вимкнув світло, повернув ручку замка з пружиною і вийшов надвір. Перед гаражами водій генерала Вінслоу, насвистуючи, все ще полірував машину.
Я зібгав у руці капелюха й попростував уздовж будинку, сподіваючись побачити хлопчика. Але його ніде не було. Тоді я натис кнопку дзвінка біля парадних дверей і спитав місіс О'Мару. Взяти мого капелюха я слузі не дозволив.