56 Звичайно, храм (дім Божий) і палац (дім людський), споруджувані для Атилії, перебували не в антитетичних взаємозв’язках, як це було з двома градами в Августина, але те, що жоден із них не міг бути завершеним, поки не буде завершеним віртуальний бузковий храм Лествичника на небі і - як результат - самшитовий храм під вікном у Николича (тобто їхній взаємозв’язок), підкреслено Павичем однозначно.
Те, що у останній цитаті Павич, від імені пана Николича, називає Йована Лествичника “суперником” Йована Дамаскина свідчить не про те, що так воно й було насправді, а про те, що особисто Николич бачив світ і взаємини людей у ньому саме такими. Це не єдиний штришок до особистісного портрета батька Атилії, чого вартий хоча б такий пасаж: “...Розпочата й незакінчена будівля була в жалюгідному стані. Камінь порозкрадали геть до підмурків, що ледь проглядали крізь чагарник, бур’яни та занедбаність панували там, де колись було будівництво. Оскаженілий Николич хотів був копнути ногою хорта, який крутився поряд, але згадав, що хорт укусить його за ногу, й стримавсь”. Отже, собаку бити не можна не тому, що йому буде боляче, а тому, що у відповідь собака може вкусити, і тоді боляче буде самому Николичеві, а це значно неприємніше. Це чергове порушення християнських норм і приписів, адже існує “золоте правило”: стався до інших так, як хотів би, щоб інші ставилися до тебе. Перелік негативних рис батька Атилії можна продовжити, але для певних висновків про його образ і концепцію твору досить і сказаного.
Отже, будівництво припинилося, будівельні матеріали розкрадалися, обидві споруди стояли незавершеними, а Атилія мала усе менше шансів на щасливе одруження і сімейне життя. Хоча, справедливості заради, згадаймо, що вона особисто була проти і негідного вчинку із Шуваковичем, і ігнорування статуї кам’яної дівчини, і особливо несправедливості щодо Дамаскина й Лествичника, але батько в неї не питав і чинив гріх за гріхом.
Але Павич дає героїні шанс, яким та негайно скористалася. Згадаймо, що на початку оповіді вона сказала батькові, що всі його справи має закінчувати сама. І вона таки спокутує гріхи батька. Передовсім, дівчина щиро плаче, а сльози, за “Лествицею”, є найкращим очищаючим засобом. Недаремно і богослови, і світські дослідники відзначають особливий пафос і відточеність її розділу “Про плач”57 (7-ма із 30-ти сходинок “драбини”), де преподобний Іоанн так говорить про сльози покаяння: "Як вогонь спалює і знищує хмиз, так чиста сльоза58 змиває усі нечистоти, зовнішні і внутрішні”.
Отут і знадобилися античні урни, які встановив Шувакович (за Чеховим, “рушниця вистрілила у фіналі”): “Атилія плакала над урнами, встановленими колись уздовж доріжок нещасним Шуваковичем для збирання сліз, час минав, спливали місяці. Атилія вирішила відпустити довгу косу. Вона дочекалася молодого місяця, підстригла волосся й поклала його під камінь, щоб птахи до гнізд не рознесли”. І сльози Атилії почали змивати батькові провини.
Але найголовнішим її кроком було повернення будівельникам батькового боргу і покаянний лист Йованові Лествичнику, в якому, зокрема, значилося: “Мій батько прогнав, не сплативши їм грошей, Дамаскина та його робітників. Мовляв, не хоче платити за недобудовану хату. Неначе вони винні. І вам батько більше не буде платити, бо “самшит не росте” - так він каже. Я через це відчуваю докори сумління, оскільки в усьому винний мій батько. Хто знає, де і перед ким він завинив. Тому я сама Вам відшкодовую збитки, яких Ви зазнали, а також надсилаю гроші для Дамаскина та його робітників - батьків борг перед ними... Коли щось залишиться, скористайтеся для будівництва церкви тому, в кого церква з самшиту ростиме. Мені дуже прикро, що все навколо мого майбутнього вінчання так недобре закінчилось. Але погляньте ввечері: зоряне небо, а над ним у всесвіті величезна всеохопна думка... Ваша як донька. Атилія”. У оригіналі, сербською, ця фраза звучить так: “Žao mi je što se sve oko mog budućeg venčanja ovako neslavno završilo. Ali pogledajte uveče: zvezdano nebo i nad njim u svemiru ogromna sveobuhvatna misao...”. Що ж це за “Misao” (Думка) така, про яку дівчина веде мову навіть у таку скрутну для себе хвилину?
В грецькому перекладі Біблії лексема з першої її фрази (Євангеліє від Іоанна), перекладена слов’янськими як “слово” (“Спочатку було Слово...”, “Вначале было Слово...” і т.д.), грецькою звучить як “Логос”: “Спочатку був Логос, і Логос був у Бога, і Логос був Бог...”. А “Лóгос (гр. Λογος), термін давньогрецької філософії, який означає водночас “слово” (або “речення”, “вислів”, “мовлення”) і “сенс” (або “поняття”, “судження”, “обґрунтування”)... Християнська догматика стверджує субстанційну тотожність Логосу Богові-Батькові, Чиє “слово” Він презентує Собою, і розглядає Його (Логос. - Ю.К.) як Другий Лик Трійці”