Семірко нас
Що може знать про смерть дитя,
Що зна - дитя просте,
Що чує всім єством життя,
І дихає, й росте?
Зустрів я дівчинку в селі -
Їй вісім літ було;
Безладно кучері малій
Спадали на чоло.
Пістряве дрантячко на ній -
Дитя лісовиків...
А очі, очі - ой ясні!
Аж серцем я зрадів.
- Сестер, братів, скажи, мала,
А скільки в тебе їх?
Здивовано відповіла:
- Семірко нас усіх.
- А де вони? Скажи мені!
- Нас семеро-таки.
В Конвеї двоє, в чужині,
А двоє - моряки.
Ще двоє - там, за ворітьми,
В могилках сплять тихцем;
Та в хижі біля церкви ми
Із матір'ю живем.
- Ти кажеш: двоє в чужині,
Ще двоє - моряки,
І - сім вас! Поясни ж мені,
Бо не візьму втямки.
І повторя дівча ще раз:
- Нас сім - братів, сестер.
Сестричка й братик - двоє з нас
Лежать в землі тепер.
- Ось ти біжиш, бо ти - жива.
Як ніжки лопотять!
Якщо з сімох в могилі два,
Тоді вас тільки п'ять.
- Оті горбки - їх могилки,-
Відповіло дівча.
Ось - дім, а там лежати їм
Плечем та й до плеча.
Бува, панчоху там плету,
Хустинку підрублю,
А то роботу відкладу
І пісеньку їм шлю.
Як сіло сонечко в бору
І вітерець затих,
Тоді я мисочку беру -
Вечерять біля них.
Померла перша Джейн, сестра,-
Стогнала день і ніч.
Та зжаливсь Бог - прийшла пора:
Пішла сестричка пріч.
На цвинтарі їй сниться сон...
А восени, хлоп'я,
Кругом могилки бігав Джон,
А доганяла я.
Коли ж сніжочок забілів -
Ох, ковзатись лишень!-
Та Джон - мій братик - захворів,
І ліг він біля Джейн.
- Як двійко в небеса пішло,-
Питаю,- скільки ж вас?
І вмить дівча відповіло:
- Семірко, пане, нас.
-Але ж померли двоє ті!
І жить на небі їм...-
Та затялась - не збить з путі:
- О ні, усіх нас - сім!
* * *
Немов самотня хмара, брів
Я навмання в високих травах
І раптом на путі зустрів
Поля нарцисів золотавих;
І переливами заграв
Над ними вітер пробігав!
Неначе зорям мерехтливим,
Числа нарцисам не було.
Вони постали над заливом,-
Мінливе нескінченне тло,
Котре стелилось перед зором
Дзвінким різноголосим хором.
Іскрились хвилі на воді,
І вторили їм блиском квіти,
Й нараз поет прогнав тоді
Від себе настрій сумовитий,
Хоч достеменно ще не знав,
Якого Дару там надбав...
Бо часто в роздумі глибокім
Чи як жену, думки пусті,
Встають перед духовним оком,
Що нам - розрада в самоті,
Нарциси хвилями ясними
І серце йде в танок із ними!
Люсі Грей, або Самотність
Я часто чув про Люсі Грей
І бачив далі ті,
Де Люсі обік від людей
Жила на самоті.
У неї подруг не було.
Лиш вересовий діл
Моєї милої житло
Скрізь обступав довкіл.
У нетрях можна стріти фей,
Підстерегти наяд,
Та вже ніколи Люсі Грей
Не повернуть назад.
«Надвечір буря налетить,
Та час до міста йти...
Візьми ж ліхтар собі світить
Крізь снігові нурти».
«Мій батьку, день ясний навкруг,
Хмарин нема ніде
І сонце за вечірній пруг
Не скоро ще зайде!»
В путь Люсі спорядив отець,
Одяг торбинку їй,
І вийшла та на путівець,
Ліхтар узявши свій...
Козулю буря валить з ніг,
Страхає бідну грім,
Її січе колючий сніг,
Імлавий, наче дим.
Неждано вітер налетів.
На землю впала мла;
Блукала Люсі між полів -
До міста не дійшла.
Батьки нещасні всю ту ніч
Гукали їй у тьму,
Та вітер крик відносив пріч
У темряву німу.
А як розвидніло - вони
Зійшли на ближній схил,
Дивились довго з кружини
На вересовий діл...
З гори заплакані й бліді
Пішли вони назад
І мати вгледіла тоді
Слідів маленьких ряд.
З гори у діл проліг той слід
Крізь нетрі й хащину,
Повз похиленний живопліт,
Повз кам'яну стіну...
А далі через шир снігів
Маленьких ніг сліди
Нещасних вивели батьків
До бистрої води.
Від прибережних валунів
Слід на місточок біг,
До середини ледь виднів,
А далі - тільки сніг.
Та чутка йде поміж людей
Іще й до цього дня,
Що досі в нетрях Люсі Грей
Блукає навмання...
Не озираючись, вона
В долину йде з гори,
Й самотня пісня долина,
І вторять їй вітри.