Книга третя
1] Ти, хто таке незахмарене світло з глибокої пітьми
2] Вперше підняти зумів, ним осяявши блага життєві,-
3] Йду за тобою, о гордосте Греції, прагну сьогодні
4] Саме в твої, правдолюбче, сліди потрапляти стопою.
5] Не на змагання спішу: захопившись тобою, хотів би
6] Бути хай чимось до тебе подібним. Чи ластівці гоже
7] З лебедем спір затівать? Або що козеня на тремтливих
8] Ніжках - супроти коня, чия міць виявляється в бігу?
9] Батьку, ти сутність речей одслоняєш, ти батьківські ради
10] Нам подаєш, і з твоїх, о наставнику славний, сувоїв,
11] Наче ті бджоли, що з квіту нектар п'ють у час медозбору,
12] Жадібно й ми золоті твої вислови всюди черпаєм,
13] Ще раз кажу: золоті, бо давно заслужили безсмертя!
14] Хай лиш учення твоє, з божественної мислі поставши,
15] Голос гучний свій подасть - утікають за обрій далекий
16] Тучі душевні - страхи; відступають, розходяться стіни
17] Світу,- і як відбувається все, крізь порожняву бачу.
18] Видно могутність богів, появляються їхні хороми,
19] Спокою повні, бо їх ні вітри не стрясають, ні хмари
20] Не поливають дощем, ні кора зледенілого снігу -
21] Паморозь - їх не гнітить: лиш ефіру тонкого над ними
22] Вічно погожий намет, незміренним усміхнений сяйвом.
23] Кожній потребі їх служить природа; ніяка турбота
24] Не сколихнула ні разу ще й не сколихне їх блаженства.
25] І навпаки, не зринають ніде Ахеронта оселі,-
26] Не постає на заваді земля: заворожений, бачу
27] Що відбувається в нас під ногами - в пустелі бездонній.
28] Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху,
29] Кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа,
30] Мов одслонившись уся, в наготі цілковитій постала.
31] Ну, а тепер, після того, як я закінчив міркування
32] Щодо начатків речей і вказав, що, за формою різні,
33] Вільно рояться вони, нескінченним підхоплені рухом,
34] І пояснив тобі, як із них творяться речі всілякі,-
35] Цей же предмет розвиваючи, мабуть, пора з'ясувати
36] Духу природу й душі, як робив я це досі,- у віршах.
37] Час повалити той страх осоружний перед Ахеронтом,
38] Що каламутить людині життя аж до самого споду,
39] Чорної смерті страшний відпечаток на все накладає,
40] Не залишаючи смертному чистої, світлої втіхи.
41] Втрутився б тут не один, заявивши, що більше лякатись
42] Треба ганьби та хвороб, аніж Тартару - селища смерті;
43] Далі б додав, що й про душу він знає: вона, як відомо,-
44] З крові, або, якщо це буде більш до вподоби,- то з вітру,
45] Отже, немає, мовляв, необхідності в вашій науці.
46] Зваж на одне з цього приводу: все це говорять не стільки
47] З переконання глибокого, скільки з пустого зухвальства.
48] Будь-хто з таких-от, хай стане вигнанцем, хай засланий буде
49] Ген на безлюддя якесь, заплямований вчинком огидним,
50] Будь-хто з таких-от, кажу, хоч яка б його туга не їла,
51] Хоч на край світу б зайшов,- а живе-таки, ще й для померлих
52] Жертву складаючи, ріже вівцю темнорунну й про манів
53] Не забуває, підземних богів... Що чорніша година
54] Гне бідака, то завзятіше він забобонові служить.
55] Отже, людину в біді пізнавай, приглядайсь до людини
56] В скруті, якщо тобі треба дізнатися, з ким маєш діло:
57] Тільки тоді з дна душі в неї визирне слово правдиве,
58] Не машкару вже, а справжнє лице тоді вигляне, сутність.
59] Врешті, жадоба гризька і нестямна, сліпа чинолюбність -
60] Ось що людину жене за межу, що закон їй накреслив,
61] Ось що її підбива на лихе і з лихими єднає,
62] Змушує ночі проводити й дні у виснажливій праці,
63] Щоб дотягтись до вершин можновладця. Найкращу поживу
64] Виразкам тим постачає здебільшого страх перед смертю.
65] Справді-бо: прикра погорда людська і докучлива вбогість -
66] Речі, на думку загалу, з погідним життям несумісні:
67] Хто їх зазнав, той неначе ступив на поріг Ахеронту.
68] Тож під бичем того страху примарного, мов очманілі,
69] Прагнучи геть од тих бід утекти, залишить їх найдалі,
70] Статок нарощують свій громадянською кров'ю і спрагло
71] Множать багатства, вивершують, нелюди, вбивством убивство.
72] З радістю в серці жорстокою рідного брата хоронять;
73] Учту влаштує свояк - їх і страх, і злоба роз'їдають.
74] Так через той же настирливий страх найчастіше, можливо,
75] Мучить, ізсушує заздрість людей, бо ж у того, скажімо,-
76] Влада, а цей свої почесті, бач, напоказ виставляє,
77] Ну, а самі вони в темряві киснуть, мовляв, у болоті.
78] Дехто, бува, ради статуй іде на загин, ради слави.
79] Іноді жах перед смертю доводить до того, що люди,
80] Втративши смак до життя, навіть денному світлу не раді,
81] Руки на себе накласти спішать у безвихідній тузі,
82] Хоч її корінь, її джерело - саме той невсипущий
83] Страх, що на сором не зважить, порве, хоч які були б вірні,
84] Дружби зв'язки, хоч який будь побожний,- до злого намовит
85] Тільки б уникнуть осель Ахеронта, нерідко й на зраду
86] І батьківщини, й батьків своїх йшли та й ідуть нині люди.
87] Бо, як то діти тремтять і лякаються серед сліпої
88] Ночі всього довкруги, так і нас - серед білої днини
89] Жах од такого бере, що направду нічим не страшніше,
90] Ніж усе те, що над дітьми вночі, мов мара якась, висне.
91] Тим-то не зброєю дня - не осяйливим сонця промінням
92] Т.и розметаєш той острах душевний: самої природи
93] Протистоїть йому вигляд, і лад, і її розуміння.
94] Спершу погодься, що дух - чи, по-іншому скажемо, розум,-
95] Де пробуває свідомість, що владна життям керувати,-
96] Це лиш частина людського єства, як от руки і ноги,
97] Очі та інше - все те, що в сукупності творить істоту.
98] Не припускають, що в певній, означеній тіла частині
99] Міститься дух, що, мовляв, є властивістю тіла живого;
100] Греки її називають: гармонія - те, що людині
101] Жити з чуттям дає змогу, окремого ж місця не має;
102] Як ото кажемо: «добре здоров'я» стосовно до тіла,
103] Хоч на здоровому тілі вказать його, звісно, не можем,
104] Так вони й духу чутливого з певним не зв'язують місцем.
105] На манівці саме це їх, гадаю, звело якнайдальші.
106] От часом чуємо біль десь на зовнішній тіла частині,
107] Хоч усе те, що приховане, внутрішнє, нас не турбує.
108] Ну, а не раз, помічаємо, що й протилежне буває:
109] Тіло здорове розраду дає занепалому духом.
110] Ще один приклад: нога в тебе ниє, скажімо, та болю
111] Ти в голові, що здорова в ту пору, нітрохи не чуєш.
112] От коли тіло, розм'якле в дрімоті, немов обважніле,
113] Врешті, простершись у сні, без чуття заніміє, без руху,-
114] Є щось таке в нас, що в сон і тоді ні на мить не порине:
115] То воно тут, неспокійне, то там; усі порухи серця -
116] Радощі як і турботи пусті воно в себе вбирає.
117] Далі, щоб ти зрозумів, що посіла й душа якесь місце,
118] Що не гармонія робить чутливим усе наше тіло,
119] Ось на що зваж: відітне комусь ноги, скажімо, чи руки,-
120] 3 ними не мусить життя пропадати (живуть же каліки),
121] І навпаки: хай начатків тепла незначна лише кількість
122] Вислизне з тіла і геть відлетить через рот у повітря,-
123] В цю ж таки мить і кістки наші й жили життя покидає.
124] Виснувать можеш таке: не однаково всі елементи
125] Важать для нас; не однаково й наше життя підпирають.
126] Первісні тільця повітря і жару піклуються більше,
127] Ніж усі інші, про те, щоб у тілі життя залишалось.
128] Скажемо, отже: є жар, як і подув життєвий, в самому
129] Тілі: вони й покидають його, коли ми помираєм.
130] Раз уже ми встановили, що в силу своєї природи
131] Дух і душа є частинами тіла,- відкинь недоречне
132] Слово «гармонія», що з Геліконських висот докотилось
133] До музикантів; а може, його запозичивши в інших,
134] Найменували ним те, що не мало ще власної назви.
135] Так чи інакше - лиши їм те слово, а сам слухай далі.
136] Дух і душа - в тому я переконаний - це щось єдине,
137] Що в нерозривнім існує зв'язку, має спільну природу.
138] Та головою всього, мовби владарем цілого тіла,
139] Служить нам розум, що ми його теж називаємо духом.
140] Він в осередку грудей наших селиться, де й пробуває:
141] Тут-бо здригається щось, коли лячно нам; тут і ласкавий
142] Дотик утіх відчуваємо; тут, отже,- дух наш і розум.
143] Інша частина - душа - по всьому розпорошена тілу.
144] Рухатись може й вона, та лиш волею, порухом духу.
145] Сам по собі він і мислити може для себе й радіти
146] Навіть тоді, як ніщо ні душі не бентежить, ні тіла.
147] Як от не раз при хворобі якійсь допікає нам болем
148] Око або голова, та не мусить од того страждати
149] Геть усе тіло, так іноді й дух сам-один відчуває
150] Прикрість чи втіху якусь, хоч, розсіяна всюди по тілу,
151] Решта душі таки жодної зміни в цей час не зазнала.
152] Та, коли дух наш од сильного страху до дна колихнеться,
153] Бачимо: в цілому тілі так само й душа затріпоче -
154] Блідністю й потом рясним одночасно береться людина
155] Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає
156] Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,
157] Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна од жаху.
158] Всякий дійти може висновку, отже, що дух із душею
159] Тісно пов'язані: тільки-но дух, колихнувшись, завдасть їй
160] Поштовху - тут же й вона розворушує, збуджує тіло.
161] Ці ж міркування до того ведуть, що природу тілесну
162] Дух посідає й душа, бо якщо вона в рух нас приводить,
163] Тіло з міцного вихоплює сну, на лиці раз од разу
164] Змінює вираз, людиною цілою править, керує,-
165] Що відбуватись без дотику, звісно, не може, а дотик -
166] Річ неможлива без тіла якогось, то як іще й досі
167] Не визнавати, що дух і душа - таки справді тілесні?
168] Бачиш виразно, крім того, що дух, пробуваючи в тілі,
169] З ним відчуває однаково, спільні в усьому їх дії.
170] От коли спис у розгоні страшному, хоча й не смертельно,
171] Глибоко все ж нас поранить, кістки нам пошкодивши й жили,
172] Ми знемагаєм тоді; лиш одне в нас бажання: припасти
173] Тілом усім до землі, але дух постає проти того:
174] Часом неясне бажання зринає - зірватись на ноги.
175] Тож повторю: мусить бути тілесною духу природа,
176] Раз він од тіла страждає, скажім, од метальної зброї.
177] Далі - про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця
178] Як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад.
179] Дух, саме з цього почну,- винятково тонкої природи,
180] 3 тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому
181] Сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги.
182] Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум
183] Сам собі щось і задумує, й до виконання береться.
184] Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,
185] Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має.
186] Що ж виявляє рухливість подібну,- складатись повинно
187] З тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький
188] Дотик чи поштовх великого може надать їм розгону.
189] Схильна до плину й вода, сколихни її - вже тобі ллється:
190] 3 тілець округлих вона, які завжди готові котитись.
191] Мед, навпаки,- за своєю природою значно стійкіший:
192] Плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає,
193] Вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше
194] Зв'язана, саме тому, що начатки її не настільки
195] Круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні.
196] Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого,
197] Ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться,
198] І навпаки: цей же подув - ніщо проти купи колосся
199] Чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше
200] Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє,
201] Ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня,
202] Ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди.
203] Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий,-
204] Ще одне можемо твердження висунуть: він неодмінно
205] Складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути.
206] Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий,
207] Матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді.
208] Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї
209] Речовини і як мало могла б вона в нашому тілі
210] Місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи:
211] Тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину,
212] Тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть,-
213] Жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла,
214] Не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає,
215] Крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні.
216] В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись
217] Тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини.
218] Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде,
219] Зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж,
220] Як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти.
221] Так от і Вакховий плин, хоча з нього злітає, мов пара,
222] Весь аромат, так і мазь, що розвіює запах, чи інше
223] Тіло якесь, що розгублює смак свій з перебігом часу,-
224] Зовсім не меншають: їхній убуток - невловний для ока,
225] Та й на вагу поклади - не помітиш там жодної втрати.
226] Певно, тому так буває, що запах і смак - не що інше,
227] Як розпорошене в тілі речей найдрібніше насіння.
228] Отже, душі, як і духу, природа складатися мусить -
229] Ще раз і ще раз потвердити хочу - з часток найдрібніших,
230] Бо ж, утікаючи, й крихти ваги не беруть із собою.
231] Та не вважай, що природа речей тих - проста, однорідна:
232] В мить, коли хтось умирає, тонкий з нього вгору йде подув,
233] Змішаний з жаром; а жар - забирає повітря з собою;
234] Де яке-небудь тепло,- там і домішка певна повітря,
235] Бо коли тонкість - природа тепла, то повинні ж у ньому
236] Й первісні тільця повітря густими роями кружляти.
237] От і дійшли ми з тобою, що духу природа - потрійна.
238] Все ж цього мало, щоби відчуття в нас могло появитись.
239] Розум не прийме того, що якийсь із тих трьох елементів
240] Міг би породжувать рухи чуттєві, а думку - тим паче.
241] Ще одна, іншої дещо природи, четверта, повинна
242] Тут бути додана сутність, що й назви своєї не має.
243] Справді, ніщо не є тоншим од неї, стрімкішим у русі,
244] З тілець дрібніших і гладших ніщо не постало в природі.
245] Саме вона дає поштовх для рухів чуттєвих у тілі,
246] Перша вступаючи в рух, завдяки своїм крихітним формам.
247] Далі здригається жар і невидима подуву сила,
248] Далі - повітря; а там - усім тілом іде наче хвиля:
249] Бурхає кров, тоді нутрощі всі відчувають по черзі
250] Поштовх, і, врешті, чуття до кісток, до їх мозку доходить,-
251] Чи насолода яка, чи щось інше - цілком протилежне.
252] Та не безслідно проймає нас біль чи біда якась гостра
253] В тіло впивається: все в ньому йде шкереберть - от і бракне
254] Місця тоді й для самого життя, і душа по частинах,
255] Де тільки в тілі є пора яка,- нею геть утікає.
256] Тіла поверхня, однак, найчастіше тим рухам, сказати б,
257] На перешкоді стає; так життя зберегти нам вдається.
258] Зараз - про те, як ті сили єднаються, в ладі якому
259] Діють вони, говорити б хотів я, та, жаль, заважає
260] Глибше ввійти в цей предмет наша мова, ще досить убога.
261] Спробую все-таки тут головного принаймні торкнутись.
262] Первоначатки тих сил у таких переплетених рухах
263] Перебувають, що жодної з них не розглянеш окремо
264] Й не розмежуєш окресленим простором їхньої дії;
265] Це - мов численні властивості, спільним об'єднані тілом.
266] От, як у будь-якій частці якої завгодно істоти
267] Запах, і смак, і забарвлення - власні, та, разом узяті,
268] Всі ці властивості творять одне якесь цілісне тіло,
269] Так і тепло, і повітря, і подув, невловний для ока,
270] В суміші зроджують сутність одну; з ними - й та, найстрімкі
271] Сила, що руху свого початкового й їм уділяє,
272] Звідки по тілу всьому розбігається порух чуттєвий.
273] Саме ця сила, немов приховавшись, обрала для себе
274] Місце глибинне - в найнижчому закутку нашого тіла.
275] Отже, душею всієї душі вона є в свою чергу.
276] От, як у членах усіх, як у цілому нашому тілі
277] Криється сила душі із потужністю духу впереміш,
278] Бо з нечисленних і дуже дрібних вони тілець постали,
279] Так і та сила без назви, з найтонших утворена тілець,
280] Має глибокий свій схов, і сама вона є в свою чергу
281] Наче душею всієї душі, володаркою тіла.
282] Треба вважати так само, що жар, і повітря, і подув
283] Змішано діють у тілі, що з них то одне щось, то інше
284] Верх бере в суміші тій; то одне щось, то інше - кориться,
285] Щоб усі, разом узяті, вони мовби єдність творили.
286] Бо, якби діяли кожне по-своєму,- та різнобіжність
287] Тут же поклала б чуттям усім край, не дала б їм дороги.
288] Справді-бо: дух, коли гнівом скипає, бере в себе частку
289] Жару того, й тоді очі навсібіч мов іскри метають.
290] Є в ньому й вітру холодного досить, супутника страху,-
291] Тіло він кидає в дрож, льодяним його сковує жахом.
292] Єсть і повітря погідного стан - це тоді, коли груди
293] Спокоєм дихають, ясність лягає тоді на обличчя.
294] Більше вогню є натомість у тих, чиє серце палкіше,
295] Розум - до гніву поквапніший, легше горить він у ньому.
296] Тут ми, по-перше, про лева потугу шалену згадаєм.
297] Риком жахним цей хижак розриває свої ж таки груди:
298] Лють, набігаючи хвилями, в них поміститись не може.
299] В оленя ж - вітряний дух, в ньому холоду більше; тому-то
300] Швидше морозний по всіх його членах проноситься подув,
301] От і здригається він час од часу, тремтить усім тілом.
302] Щодо биків, то природу їх живить погідне повітря:
303] Гніву чадний смолоскип не турбує їх, не забирає
304] Світла Їй з-перед очей непроглядними клубами диму;
305] Не ціпеніють, прошиті морозними лезами страху.
306] Бик - щось середнє між оленем тихим і пажерним левом.
307] Так от - і серед людей. Хоч освіта в однаковій мірі
308] Змалку вигладжує нас, а таки не спроможна зрівняти:
309] В кожного - вдача своя, відпечаток своєї природи:
310] 3 коренеи вирвати зло якесь, отже,- ніяк неможливо:
311] Як не виховуй,- а той таки лишиться схильним до гніву,
312] Цей, боязий,- завчасу перед чимось тремтітиме; третій,
313] Що б там не трапилось,- палець об палець, як кажуть, не вдарить
314] Так от на кожному кроці різнить нас у чомусь природа,
315] Й те, що, мов тінь яка, йде за природою,- звичаї наші.
316] Та не берусь я тепер виясняти глибинні причини
317] Всіх тих відмінностей: безліч фігур довелося б назвати
318] Первісних тілець, що з них випливає речей розмаїтість.
319] Тут, видається мені, можна ось що сказати напевно:
320] Ті початкові природи сліди, що й розумній людині
321] Годі уникнути їх,- ледь помітні, тому й не завадять
322] Нам на таке спромогтися життя, що богів було б гідне.
323] Всю цю природу, що зветься душею, підтримує тіло.
324] Але й душа - це його опікунка, причина здоров'я.
325] Корені спільні їх тісно пов'язують, тож, очевидно,
326] їхнє розлучення, це водночас - і їх смерть обопільна.
327] Як із смоли запашної, скажім, не добуть аромату,
328] Щоб і самої смоли разом з тим не пропала природа,
329] Так от і духу природу й душі нам не вирвати з тіла,
330] Не відокремити їх,- щоб усе не розпалось при тому.
331] Ось як своїми начатками переплелись вони тісно
332] Ще від народження, ділячи спільне життя між собою.
333] Тим-то одне щось без другого, бачимо, сили не має,
334] Та й відчувати ні тіло, ні дух поодинці не можуть.
335] Тільки їх рухи взаємні немовби викрешують іскри:
336] Будять у членах усіх, роздувають живе відчування.
337] Далі. Саме по собі ні зродитися тіло не може,
338] Ні виростать, ні, як бачимо те, після смерті тривати -
339] На противагу воді, що не раз поступово втрачає
340] При нагріванні отриманий жар і не має від того
341] Жодної шкоди, водою лишаючись; на противагу
342] Тій же воді, повторю, наше тіло в розлуці з душею -
343] Це вже не тіло, а тлінь, що розкластися повністю мусить.
344] Так від самого народження, ще в материнському лоні,
345] Тіло й душа, пробуваючи й там у тісному єднанні,
346] Разом до рухів життєвих привчаються, тож неможлива
347] їхня розлука без лиха для них же обох, без руїни.
348] Звідси ти бачиш: якщо в них однаковий грунт існування,
349] То й за своєю природою мусять одне щось творити.
350] Хто ж заперечує те, що чуттям обдароване й тіло,
351] Вірячи в те, що одна лиш душа, з усім тілом змішавшись,
352] Може давати той рух, що його відчуттям називаєм,
353] Той безперечної правди побачити, видно, не хоче.
354] Справді-бо: хто дасть виразніший доказ чутливості тіла,
355] Ніж очевидність сама - переконлива вчителька наша?
356] Скажеш: «Однак, без душі стає тіло цілком нечутливим».
357] Так, але тратить воно не свою, не постійну-властивість,-
358] Мусить багато ще дечого в смертну годину втрачати.
359] Далі. Казати, що жодних речей ми не бачим очима,
360] Що через них, мов крізь двері відчинені, дивиться дух наш,-
361] Важко: сам зір постає проти нього, немовби за руку
362] Вперто провадить до істини, вказує нам на зіниці.
363] Справді ж, коли на блискучий предмет якийсь важко погл^
364] Це через те, що цей блиск, так би мовити, ріже нам очі.
365] Інша річ-двері: хоч навстіж одчинені, жодного, звісно,
366] Болю, на що б ми крізь них не дивилися, їм не відчути.
367] Втім, якщо вічі не більшу вагу для нас мають, ніж двері,
368] То, їх добувши з очниць, ми дозволили б духу чіткіше
369] Бачити світ: на заваді й ті двері тоді б не ставали.
370] Тут тобі рада моя: хай тебе не збиває з дороги
371] Те, що сказав Демокріт з цього приводу, муж велемудрий,
372] Начебто тіла начатки й душі, між собою попарно
373] Ставши, чергуються - ніби пов'язують органи наші.
374] Бо ж, окрім того, що тільця душі набагато дрібніші,
375] Ніж усі ті, що складаються з них наші органи й тіло,
376] Мусять вони ще й числом бути менші й по всіх наших членах
377] Рідше розсіяні; звідси принаймні таке в своїй думці
378] Виснуй: наскільки малі ті предмети, що в нашому тілі
379] Можуть чуттєві пробуджувать рухи, настільки й короткі
380] Відстані ті, котрі первісні тільця душі розділяють.
381] Не відчуваємо ж ми ні пилинок, які наче липнуть
382] Нам до лиця, ні сипучої крейди не чуємо тілом,
383] Ні надвечірньої мли, ні ниток павукових найтонших,
384] Що поволокою нас, коли в ніч ідемо, вповивають,
385] Ні павутиння, струхлілого вже, що на голову часом
386] Нам упаде, ні пір'їн, ні насіння рослин, що під осінь
387] З вітром летить і, легке, над землею кружляє повільно,-
388] Не відчуваємо їх, як і різних створінь, що, буває,
389] Лазять по нас - ми не чуємо зовсім на тілі своєму
390] Дотику ніг комара та всіляких комах тонконогих.
391] Скільки-то в нас усього сколихнутися спершу повинно,
392] Поки й насіння душі, що по всіх розпорошене членах,'
393] Теж одізветься, здригнувшись, на рухи тілесних начатків,
394] І, покриваючи відстані ті, що його розділяють,
395] То між собою зіткнутися зможе, то знов розійтися!
396] Та саме дух найпильніше тримає життя в загороді,
397] Він над життям нашим більший господар, ніж сила душевна.
398] Адже без духу, без розуму з нами лишатись не може
399] Й миті короткої жодна частинка душі - поспішає
400] Тут же за ними, супутниця їхня, летить у повітря,
401] Тіло, холодне, мов лід, зоставляючи смерті морозній.
402] В кого ж і розум, і дух залишилися, той виживає,
403] Хай це обрубок уже, не людина; з кінцівками разом
404] Хай і душа, відділившись, розвіється,- все ж цей каліка
405] Далі живе, бо вдихає грудьми животворне повітря.
406] Тож, коли втратимо душу не всю, а значну її частку,
407] Не покидаєм життя, а чіпляємось цупко за нього.
408] Так от і з зором: поранене око при цілій зіниці
409] Ще зберігає життєву снагу свою - бачення силу,
410] Звісно, якщо не саму її лишиш, якщо не зруйнуєш
411] Повністю тіла того, що неначе гніздом є для неї:
412] Це означало б негайну для них обопільну загибель.
413] А в осереддя штрикнеш, у ту крихітну ока зернинку,-
414] Тут же погасне, пітьмі поступившись, очей твоїх світло,
415] Навіть, коли очне яблуко світлим, неторкнутим буде.
416] Ось яким завжди пов'язані дух із душею союзом.
417] Ну, а тепер, аби ти усвідомив, що в кожній істоті
418] Дух і душі легковійної плетиво - смерті підлеглі,
419] Всі щодо цього думки свої, визрілі в праці солодкій,
420] Віршем, що гідний твоєї уваги, снуватиму далі.
421] От що лише: ти в одній сприймай назві одне як і друге;
422] Буду про душу, скажім, говорить, що вона, як і тіло,
423] Смерті підлегла,- так само й про дух міркувати належить.
424] Бо, повторю, як душа, так і дух - це одне щось, єдине.
425] Отже, як я вже повчав тебе, з дуже малих і тоненьких
426] Тілець постала душа, і вони набагато дрібніші
427] Й тонші від тих, які творять, єднаючись, воду прозору,
428] Хмари та дим, бо вона їх лишає далеко позаду
429] Щодо рухливості; зрушить її може й подув найлегший,
430] Образ хмаринки чи диму, їх тінь невагома, скажімо.
431] Так от, заглиблені в сон, бачим дим, який високо в'ється
432] Над вівтарями, вві сні помічаємо й випари їхні -
433] Тут, безсумнівно, їх образи діють на нас, одділившись.
434] Ще одне: кухоль розбий - і вода, що його наповняє,
435] Тут же пролитися з нього спішить, відійти якнайшвидше;
436] Глянь на хмаринку чи дим, що так легко знімаються вгору -
437] Знай, що подібно й душа розпливається, швидше від диму
438] Гине й на первісні тільця свої розпадається миттю,
439] Щойно, людське наше тіло покинувши, вийде назовні.
440] То ж, коли тіло, що наче у посуді вміщує душу,
441] Втримать не може її, потрясіння якогось зазнавши,
442] Втративши геть усю кров, ставши пористим, рідшим, то як же,
443] Як тоді вірити в те, що триматись могла б вона купи
444] В рідшому значно, ніж тіло людське, легковійнім повітрі?
445] Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо -
446] З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу.
447] От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло
448] Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі.
449] Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку
450] Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває.
451] Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло
452] Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки,-
453] Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє,
454] Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.
455] Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині,
456] Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане,
457] Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі,
458] З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно.
459] Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі
460] Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний,
461] Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу;
462] Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті.
463] Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло,
464] Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле.
465] Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія
466] Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия;
467] Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може
468] Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола,
469] Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя.
470] Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця
471] Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього.
472] Так. Адже біль і недуга - майстри неминучої смерті;
473] В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.
474] Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне
475] В'їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється,
476] Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги,
477] Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум,
478] Плавають очі, а далі - зітхання, сварня, лихослів'я,
479] Крики зринають і все таке інше, сп'янінню супутнє.
480] Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі
481] Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу?
482] Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню,
483] Те може будь-кбли, хай-но причина поважніша зайде,
484] Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись.
485] Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга,-
486] Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив,
487] Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне,
488] Марить, судома всього його зводить, він дихає важко,
489] Нерівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло.
490] Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі
491] Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море
492] В час, коли буйні вітри завзялися його розметати?
493] Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени -
494] В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця
495] Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе,
496] Звичний знаходячи шлях,- так би мовити, биту дорогу.
497] Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши,
498] Мов каламутяться і, як пояснював я, роз'єднавшись,
499] Дробляться,- їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута.
500] А як відступить причина хвороби і гостра волога,
501] Що роз'їдала та нищила тіло, у схов свій відійде,-
502] Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі,
503] Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями.
504] Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі,
505] Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може,
506] Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати,
507] В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні?
508] Та навіть те, що наш розум лікується з тілом нарівні,
509] Що лікувальне мистецтво, як видно, потрібне й для нього,-
510] Ще одна явна ознака того, що життя його - смертне.
511] Врешті, потрібно ж таки щось додати, щось - переладнати
512] Чи від загальної суми віднять, коли хтось захотів би
513] Стан свого духу змінить або ж будь-яку іншу б узявся
514] Річ од природи її відхилити у той бік чи другий.
515] Що ж несмертельне,- те жодних в собі переміщень не терпить;
516] Тут, як то кажуть, уже ні додать, ні віднять неможливо,
517] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,
518] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.
519] Тож, чи хворіє наш дух, чи дають йому ліки полегкість,-
520] Це його смертності, ще раз підкреслюю, певна ознака.
521] Бачиш, як розум тверезий на кожному кроці супроти
522] Хибного вчення встає, не дає йому жодного ходу,
523] Перекриваючи звідси і звідти дорогу помилці.
524] Бачимо, врешті, не раз, як людина помалу відходить
525] І відчуття, притаманні життю, поступово втрачає.
526] Спершу на стопах у неї і нігті синіють, і пальці,
527] Потім і стопи, й голінки мертвіють, а далі всім тілом
528] Тягнуться вгору холодної смерті сліди синюваті.
529] Шкоди й душа зазнає: неможливо їй цілою вийти
530] З тіла в якусь одну мить, тож погодься: вона - умируща.
531] Та припустім, що душа звідусіль постягати спроможна
532] Крихітні первні свої, в одному зосередившись місці,
533] З тіла всього лиш туди відчування життєве відвівши,-
534] Значить, те місце, в якому душа зароїлась так густо,
535] Мусило б і відчуттям вирізнятися значно гострішим.
536] Ну, а що місця такого нема, то душа, кажу ще раз,
537] Геть вилітає, розшарпана, й тут же, розсіявшись, гине.
538] Навіть коли б я схотів, приєднавшись до хибної думки,
539] Вірити в те, що душа десь клубком може збитись у тілі
540] Тих, що відходять, помалу вмираючи, з білого світу,-
541] Визнати все ж і тоді б довелось, що вона - таки смертна,
542] Так. Бо різниці нема, чи зникає, розвіяна вітром,
543] Чи, постягавши дрібні свої тільця в одне якесь місце,
544] Вся ціпеніє, коли перед смертю в людини все більше
545] Бракне чуття, а життя зостається все менше та менше.
546] Далі. Оскільки наш розум - це тіла частина, що завжди
547] Певне, встановлене місце займає, як вуха чи очі,
548] Чи якесь інше з чуттів, що життям неподільно керують,
549] І, коли зважиш на те, що ні вічі, ні руки, ні ніздрі
550] Жити без нас, ані теж відчувати нічого не можуть,
551] Лиш розпадаються, тлінню стають у короткому часі,
552] Значить, і дух не бува без людини, без тіла, що служить,
553] Можна сказати, за посуд йому чи за річ якусь іншу,
554] Ще нерозривніше з тілом пов'язану,- тут уявити
555] Можеш будь-що, бо між ними направду глибоке єднання.
556] Врешті, життєві спроможності духу і тіла людини
557] Тільки в тісному зв'язку виявляються й діяти можуть.
558] Духу природа без тіла, сама по собі, вже не годна
559] Рухи життєві творить, так і тіло, позбавлене духу,
560] Ні потривати, ані відчуттями втішатись не в силі.
561] Ще один приклад: як вирване з коренем око не може,
562] З тілом усім розлучившись, побачити жодної речі,
563] Так от і дух, і душа ні на що поодинці не здатні.
564] Й дива нема тут; бо їх, що по жилах розсіяні всюди,
565] Нутрощах, нервах, кістках, усе тіло тримає, мов посуд.
566] От і не можуть їх первоначатки на відстань велику
567] Вільно відскочити; замкнені в ньому, вони таким чином
568] До відчуттєвих звертаються рухів, на що поза тілом,
569] Хай-но їх виштовхне смерть у повітря, вони вже не здатні,
570] Бо ж не таку звідусіль, розпорошені, мають підтримку.
571] Тілом, істотою, врешті, повітря назви, якщо в ньому
572] Втриматись може душа й повторити такі ж самі рухи,
573] Що й перед тим їх у м'язах будила та в цілому тілі.
574] Слід, отже, визнати ще раз і ще раз: коли розпадеться
575] Вся оболонка тілесна й майне з неї подув життєвий,
576] То неодмінно душа пропаде тоді й духу чутливість,
577] Адже одна їх пов'язує - тіло та душу - причина.
578] Втім, якщо тіло розлуки з душею знести не спроможне
579] І загниває, гидкий довкруги розсіваючи сморід,
580] Що ж сумніваєшся тут, що, зринаючи з самого споду,
581] Сила душевна мов дим розвівається в подувах вітру
582] Й що, потрясіння такого зазнавши, у гниль обернувшись,
583] Валиться тіло, бо десь аж на дні його з місця схитнулась
584] Кожна підвалина, тільки-но стала душа прориватись
585] Через суглоби, шляхи та провулки, крізь пори, що ними
586] Всіяне тіло людське? Не один, отже, маєш правдивий
587] Доказ того, що душа, розподілена в тілі, виходить
588] Через усі його члени й раніш таки в тілі самому
589] Рветься, тонка, на шматки, а потому щезає в повітрі.
590] Навіть тоді, як за рису життя вона ще не ступила,
591] Видно, зазнавши якоїсь біди, занепасти готова,
592] Хоче податися геть, розлучитися з тілом назавжди;
593] Саме тоді завмирає лице, наче в смертну годину,
594] В тілі - кровинки нема; омліває і никне людина.
595] Кажуть: у когось «душа не на місці» або цілковито
596] «Духом упав» хтось, тоді-то й заходяться всі метушливо
597] Втримать останній зв'язок, що людину з життям ще єднає.
598] Бо ж потрясаються важко в той час і душа наша, й розум
599] Аж до основ, обвалитися будь-коли з тілом готові,
600] Хай-но якась хоча б трішки поважніша зайде причина.
601] То чи й тепер не повіриш у те, що, цілком беззахисна,
602] Випливши з тіла в повітряні обшири, крівлі позбувшись,
603] Наша душа протривати окремо не те що століття
604] Чи безконечні віки - найкоротшої миті не зможе?
605] Та й помираючи, мабуть, ніхто не відчув, що раптово
606] З цілого тіла душа непошкоджена вийшла назовні,
607] Спершу пройшовши в гортань, а тоді - через горло майнувши;
608] Ні. Де розміщена,- там і маліє вона, заникає.
609] Як відчуття наше будь-яке інше: погаснути мусить,
610] Не залишаючи місця свого. Був би розум безсмертний -
611] Не нарікав би аж так, що, вмираючи, мусить розкластись,
612] Лиш, як із шкіри своєї змія, виповзав би назовні.
613] Врешті, чому наша думка, наш дух не зринають ніколи
614] Ні в голові, ні в руках, ні в ногах, тільки певну оселю,
615] Область в усіх нас, людей, і постійну, й окреслену мають?
616] Чи не тому, що для кожного з органів місце окреме,
617] Де б він родивсь, а потому зростав, одступила природа,
618] Й так розподілені різні ті члени живого створіння,
619] Що не змінить уже їхнього сталого ладу ніколи?
620] Так от і йде все в порядку стійкому: ні сила вогненна
621] Не виникає з води, ані з полум'я - лід не постане.
622] Далі. Якщо припустить, що душа таки справді безсмертна,
623] Що відчувати спроможна вона поза межами тіла,-
624] П'ять відчуттів, як на думку мою, їй потрібно надати,
625] Як-бо інакше могли б ми собі уявити, що душі
626] Десь у глибинах, уздовж Ахеронту понурого бродять?
627] Так і письменники давні, й митці залюбки зображали
628] Душі померлих - наділені завжди всіма відчуттями,
629] Хоч у душі поза тілом ні вух, ні очей не буває,
630] Ні язика, ні руки, ані носа. Висновуймо: душі
631] Ні відчувати самі по собі, ні тривати не можуть.
632] Втім, коли ми відчуваємо те, що в усім нашім тілі
633] Грає життєве чуття, що душа його повнить по вінця,
634] То, якщо раптом удар блискавичний великої сили
635] Махом одним розчахне його навпіл, на дві половини,
636] Тут же, без жодного сумніву, ділиться разом із тілом
637] Також душа,- під ударом розколена пополовині.
638] Що ж розколотися може й на кілька частин розійтися,
639] Те відмовляє собі, що цілком очевидно, в безсмерті.
640] Кажуть, серпами оснащені, грізні в бою колісниці,
641] В гущу ворожого війська вриваючись, теплі од крові,
642] Косять людей - і тремтять на землі то одрізані щойно
643] Руки, то ноги, хоч ті, кого зранено, й не відчувають
644] Болю: їх розум не встиг ще сприйняти миттєвого лиха,
645] Й, поки ще дух заполонений боєм, поранений воїн
646] Рештою тіла свого до побоїща рветься, до вбивства.
647] Часто не маючи й гадки про те, що його ліву руку
648] Й щит у ній хижі серпи під колеса, копита жбурнули.
649] Дехто грозить, наступає на ворога вже... без правиці,
650] Інший, позбувшись ноги, намагається встати, а поряд -
651] Пальцями, ще не завмерши, ворушить нога його власна.
652] Стята з живих ще плечей голова й на землі не змикає
653] Лютих очей, запальний зберігаючи вираз обличчя,
654] Поки й вона свою частку душі не віддасть до останку.
655] Більше скажу: якщо грізну своїм язиком миготливим,
656] Тілом довженним, піднятим хвостом ти змію на численні
657] Кусники взявся б мечем посікти, то побачив би: кожен
658] Кусник той, щойно відтятий, окремо звивається й землю
659] Зрошує соком отрути страшної, що з рани сочиться;
660] Ну, а сама вона, тільки б за муку хоч так одімстити,
661] Пащею в свій-таки хвіст раз у раз націляється, хижа.
662] Скажемо, отже, що в кожнім обрубкові має оселю
663] Ціла, окрема душа? Якщо так, то висновувать мусим,
664] Що не одна в тій істоті душа,- що було їх багато.
665] Тож підсумуймо: що з тілом утворює цілість єдину,-
666] Ділиться з ним, і тому-то одне, як і друге,- вмирущі,
667] Дробляться-бо на багато частинок в однаковій мірі.
668] Втім, коли справді в природі своїй душа - несмертельна
669] І кожен раз у народжене щойно вплітається тіло,
670] То пам'ятати повинні б ми те, що раніш відбувалось,
671] Хоч би якийсь од раніш пережитого слід нам лишився.
672] Бо, якщо змога та сила душі підупали настільки,
673] Що з її пам'яті випали всі наші дії колишні,-
674] Стан цей, здається мені, вже не дуже далекий од смерті.
675] Мусимо, визнати: душі колишні в свій час неодмінно
676] Згинули; ті, що тепер є на світі,- тепер народились.
677] Далі. Коли б лиш тоді, коли тіло вже зовсім готове,
678] Входити в нас мали звичай спроможності духу життєві,
679] В мить, коли родимось ми, виринаєм до обріїв світла,
680] То не могла б розвиватись душа, як це бачимо, з тілом,
681] І з усіма його членами змішана, й з кров'ю самою,-
682] Наче у клітці якійсь, одиноко б тоді проживала,
683] Тільки для себе, хоча відчуттям таки повнила б тіло.
684] Ще раз кажу: не вважай, що народження душі не знають,
685] Що не стосуються їх усевладної смерті закони.
686] Та припустімо, що душі в тіла наші входять іззовні.
687] То в голові не вкладається, як це вони між собою
688] Так посплітатись могли. Очевидність - найкраще потвердить,
689] Адже душа в усі нутрощі й нерви настільки проникла,
690] Навіть у жили й кістки, що чуття не позбавлені й зуби:
691] Часто болять, а не раз їх аж ломить, коли припадаєш
692] До джерела чи, бува, на піщинку натраплять у хлібі.
693] Отже, так глибоко вплівшись у тіло, душа, очевидно,
694] Цілою вийти ніяк не здолає, бо їй не звільнитись
695] Од сухожиллів усіх, од кісток та судин усіляких.
696] Може, здається тобі, що душа, в нас проникнувши ззовні,
697] Звикла по всіх наших членах, немов рідина, розпливатись,
698] То ще скоріше, розчинена в тілі, зотліє з ним разом:
699] Що розпливається,- те, розпадаючись, гинути мусить,
700] Дробиться, отже, душа й через пори виходить із тіла.
701] Як, увійшовши в усі наші нутрощі й органи, їжа
702] Там розкладається й далі вже в іншій існує природі,
703] Так от і дух і душа, хоч які були б цілісні й чисті,
704] В новонародженім тілі, пливкі, розпадаються тут же;
705] їхні частки наче крізь непомітні трубки-волосинки
706] В тіло впадають, і там із них твориться духу природа,
707] Та, що тепер нашим тілом керує, постала з тієї,
708] Що, по всьому організму розплившися, згинула щойно.
709] В кожної, отже, душі, як це бачимо з доказів наших,
710] Єсть і народження день, мусить бути і день її смерті.
711] Ще поміркуймо, чи з первнів душі залишається дещо
712] В мертвому тілі, чи ні. Якщо є вони в ньому, лишились,
713] То про безсмертя душі тоді й мови нема, адже тіло
714] Може покинуть вона, тільки певної втрати зазнавши.
715] Ну, а якщо, зберігаючи цілість, виходить із нього,
716] Жодного первня свого не зоставивши там, то звідкіль же
717] В тілі, що вже загнива, черв'яків набирається стільки?
718] Звідки, скажи, така сила створінь тих безкровних, безкостих,
719] Що заполонюють нутрощі, смороду повні, набряклі?
720] Віриш, можливо, що ззовні в черву протискаються душі,
721] Кожна - окреме займаючи тіло, й не хочеш при тому
722] Знати, чому ж це туди міріадами душі опливлися,
723] Звідки одна відійшла? Виникає тут, мабуть, питання,
724] Гідне того, щоб над ним ти подумав і вияснив ось що:
725] Чи, мов на ловах, ті душі вистежують, кожна - для себе,
726] Первні черви, щоб самим же собі збудувати домівку,
727] Чи вже в готові тіла прослизнути їм хитро вдається?
728] Тільки навіщо їм та метушня й запопадлива праця -
729] Не поясниш, далебі: без турбот же, позбувшися тіла,
730] Пурхають,- що їм тоді, чи хвороби, чи холод, чи голод?
731] Саме на тіло ті лиха чигають; поєднана з тілом,
732] Терпить од них і душа, не одній з ним біді піддається.
733] Та припустім, що душі таки вигідно для проживання
734] Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися?
735] Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.
736] Не прокрадається жодна душа й до готового тіла,
737] Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі
738] Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне.
739] Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий
740] Лев'ячий рід; чому лис - найпідступніший; оленя прудкість -
741] Йде від батьків; чому страх підганя його - батьківський спадок?
742] Ну і всі інші властивості й риси - чому від дитинства
743] В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?
744] Чи не тому так буває, що будь-яке сім'я, сімейство
745] Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі?
746] Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло,-
747] Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись:
748] Від рогоносного оленя часто тікали б собаки
749] Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру
750] Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку;
751] Люди безглузді були б, набиралися б розуму - звірі.
752] Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши
753] Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає:
754] Ні. Що міняється,- лад свій порушує, йде до загину.
755] Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку,
756] Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі,
757] Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти.
758] Скажуть, можливо, що душі людей - у людські, не тваринні
759] Входять тіла, запитаю, однак: "А чому ж із розумних
760] Раптом дурними стають, чому жодне хлопча - не розважне
761] (Звісно ж, тому, що пов'язане з певним сімейством і сім'ям),
762] І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?"
763] "В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум" - такий, певно, буде
764] Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно
765] Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки,
766] Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.
767] Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою -
768] Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу,
769] Спільної не поділяючи з ним од народження долі?
770] Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?
771] Може, боїться, що замкнена буде в струхлілому тілі,
772] Що довголіттям підточений дім колись прямо на неї
773] Звалиться? Страх цей, однак,- аж ніяк не ознака безсмертя.
774] І чи не сміх, коли душі при милих Венері обіймах
775] Та при народженні різних істот доокола юрмляться
776] У незчисленнім числі? Невмируща - на тіло вмируще
777] Так і чигає з них кожна, щоб тільки, момент уловивши,
778] Спритно в домівку нову - у створіння якесь прослизнути.
779] Так-то... Хіба що домовленість є в них, і першою в тіло
780] З них лише та, що й надлинула першою, входити може,
781] Й не пропихаються там, до сварні не доходить, до сили.
782] Врешті, в ефірі не знайдеш лісів; у глибокому морі -
783] Хмар; на зелених лугах ти ніколи не виловиш риби;
784] В дереві - крові нема; ну, а камінь не дасть тобі соку:
785] Все має місце своє, де зростать йому й бути належить.
786] Так от і духу природа без тіла родитись не може,
787] Ні протривати хоч мить якусь осторонь м'язів та крові.
788] Ну, а могла б,- то скоріше б селилась тоді сила духу,
789] Чи в голові, чи в раменах, чи в п'ятах - найнижчому місці,
790] Коротко кажучи, хоч у якій би зродилась частині,-
791] Все ж була б завжди у тій же людині, у посуді тім же.
792] Тож, коли в нашому тілі є певне, означене місце,
793] Де, очевидно, і дух, і душа наші можуть окремо
794] Перебувати й рости, то тим паче не маємо права
795] Вірити в те, що тривають вони й постають поза тілом.
796] Ось чому визнати слід: коли з тілом біда непоправна,-
797] Горе й душі; розриваючись, гине в усіх наших членах.
798] Отже, вмируще єднати з безсмертним, гадати, що разом
799] І відчувають, і діють вони - божевілля, та й годі.
800] Справді: чи можна зіставити щось аж таке неподібне,
801] Щось протилежніше, і несумісніше, й непорівняльне,
802] Як вічносуще - із смертним, неначебто їм удається
803] Спільними силами зносити натиск життєвої бурі?
804] Далі. Що вічним лишається, те або тілом суцільним
805] Бути повинно, щоб кожен удар відбивати, стороннім
806] Не даючи пробиватись тілам і всередині рвати
807] Щонайтісніші зв'язки між частками,- природу таких от
808] Щільних матерії тіл розглядали ми дещо раніше,-
809] Або тому в часовій безконечності може тривати,
810] Що взагалі недосяжне для поштовхів,- маю на думці
811] Простір порожній: ні вдарить його, ні торкнутись не можна,-
812] Або, нарешті, тому, що довкіл нема місця, куди б то
813] Речі могли відійти, так би мовити, порозпадатись,
814] Як ото вічна є сума всіх сум і нема поза нею
815] Місця, куди б утікали частки її, й тіла немає,
816] Що відкілясь, наче грім, увірвавшись, її зруйнувало б.
817] Ну, а коли наділятиме хтось нашу душу безсмертям
818] Радше тому, що надійно захищена від руйнування,
819] Або тому, що до неї шкідливі товчки не доходять,
820] Або тому, що, доходячи, якось відбиті бувають
821] Ще перед тим, аніж їх руйнівну відчуваємо дію...
822] Бо не лише при тілесній недузі душа знемагає:
823] Часто настирлива думка про те, що в майбутньому буде,
824] Сушить її,- скаламучує страх, добивають турботи,
825] Навіть минуле гризе: про колишні нагадує хиби.
826] Шал, їй властивий, додай, непритомність, і пам'яті втрату,
827] Й те, що не раз поринає вона в чорноту летаргійну.
828] Смерть для нас, отже,- ніщо; ми не маємо з нею направду
829] Жодних стосунків, адже довели ми: душа наша - смертна.
830] Як у часи, що давно вже минули, ніяких тривог ми
831] Не відчували, коли звідусіль нам грозили пуніиці
832] Збройне, коли цілий світ сколихнувсь од небачених досі
833] Воєн жахних, коли неба склепіння здригнулось високе
834] Й люд сумнівавсь: до якого з тих двох володінь, що зіткнулись,
835] Мусить усе відійти до останку - моря й суходоли,
836] Так і тоді, коли нас вже не буде й настане розлука
837] Тіла з душею, що в єдності творять людську особистість,
838] Нам таки справді нічого не трапиться: нас-бо на світі -
839] Ще раз кажу - вже не буде, ніщо нам чуття не порушить,
840] Хоч би змішались моря з суходолами, небо - з морями.
841] Та припустімо, нарешті, таке, що, й покинувши тіло,
842] Дух і душа зберегли свою силу - свій дар відчувати,-
843] Це не стосується нас, що лише в нерозривнім союзі -
844] Тіла й душі - особистість єдину спроможні творити.
845] Навіть коли після нашої смерті віки, позбиравши
846] Нашу матерію, так, як сьогодні, її впорядкують,
847] І буде ще раз даровано нам після темряви - світло,
848] То й до такої події не буде в нас жодного діла,
849] Бо ж перервалась, коли помирали ми, пам'яті нитка.
850] Байдуже нам і тепер, чим раніше були ми, й ніколи
851] Нас не діймає, не тисне душі з цього приводу туга.
852] Глянь позад себе і зором окинь площину неозору
853] Часу, який проминув, уяви, в які різні-прерізні
854] Рухи вступала матерія там,- от і будеш готовий
855] Вірити в те, що насіння, з якого складаємось нині,
856] В цьому ж порядку, що й нам притаманний, бувало раніше,
857] Тільки не годен сягнути туди пам'ятливий наш розум:
858] 860 На перешкоді проваллям стає небуття, коли рухи
859] Первісних тілець безладні були, відчуття не творили.
860] Отже, коли про майбутні нещастя та горе йде мова,
861] Мусить .тоді бути й той, що на нього могли б ті страждання
862] Впасти; коли ж вилучає їх смерть, існування віднявши
863] В того, хто б мав за життя свого звідати всі оті біди,-
864] Значить, що жодних підстав ми не маємо смерті лякатись,
865] Що нещасливим не може буть той, кого просто нема вже,
866] Що й не родитись ніколи й ніде - все одно для такого,
867] Тільки-но смертне життя перетнеться безсмертною смертю.
868] Отже, коли нарікати почне хтось: мовляв, моє тіло,
869] Щойно помру, буде гнити в землі, або жменькою праху
870] В полум'ї стане, а може, опиниться в пащі хижацькій,-
871] Знатимеш: тут щось не те,- якесь глибоко сховане жало
872] Зранює серце йому, хоча сам же готов присягтися,
873] Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.
874] Та не керується він, очевидно, тим переконанням:
875] Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче -
876] Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті...
877] Справді-бо: хто ще живим бачить тіло своє під зубами
878] Хижого звіра та дзьобом шуліки, той сам над собою
879] Плаче; не може прокласти межі між собою, живим ще,-
880] Й тілом простертим, немовби мертвець той - це він; побіч нього
881] Ставши, своїм же чуттям, нерозумний, його наділяє.
882] От і гнівиться він, що, народившись, повинен умерти.
883] Не розуміє того, що, з життя відійшовши назавжди,
884] Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,
885] Сліз не проллє, як те тіло вогонь чи хижак буде жерти.
886] Бо коли в смерті жахливим є те, що зжере наше тіло
887] Пажерний звір, то чому - не збагну того - менша жорстокість
888] На похоронному вогнищі жаром палким перейматись,
889] Чи задихатись, як тільки занурять у мед твоє тіло,
890] Чи замерзать на холодній плиті кам'яної гробниці,
891] Чи під вагою землі розпростертим, роздавленим бути.
892] "0й, вже не ступиш повік на поріг свого дому, не стріне
893] Люба дружина тебе, діточки не збіжаться солодкі,
894] Щоб цілувать тебе навперебій, повнить радістю груди,
895] Тихою радістю... Пишне майно своє, рідних покинеш
896] Напризволяще... Один лише день-лементують,-а стільки
897] Втіх він позбавив тебе, нещасливого, так безсердечно!»
898] Тільки ніхто з них чомусь не додасть: «Але ти вже байдужий
899] До насолод, бо не маєш ніякого більше бажання».
900] Поміркували б гарненько над тим, говорили б розумно,-
901] Вільною стала б душа їх од туги, великого страху.
902] «Ти, як поринув у сон, так і будеш, покійний, лежати
903] З віку на вік, ані смутку не знаючи більше, ні болю.
904] Ми ж перед вогнищем тим, де ти в попіл німий обернувся,
905] Сльози невпинно лили, й поки нашого віку, не буде
906] Днини такої, що вирвать могла б нам із серця скорботу».
907] В того, хто так ото плаче, не зайве було б запитати,
908] Звідки така гіркота, коли йдеться про сон, одпочинок,
909] І чи доречна тут вічна печаль, що висушує душу.
910] Так от і ті, що не раз прилягають до учти гучної,
911] Скроні прибравши вінком, піднімаючи келих, буває,
912] Гірко зітхнуть: «Ой, недовго втішатися бідній людині!
913] Мить - і по втісі, й ніхто вже її повернути не зможе».
914] Начебто більшого лиха й немає для них після смерті,
915] Як од виснажної, лютої спраги весь час знемагати
916] Чи відчувать якесь інше бажання - постійне, гнітюче.
917] Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою
918] Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?
919] Хай би той сон безконечно тривав,- не діймала й тоді б нас
920] Жодна журба з цього приводу, жодна б не мучила туга.
921] Та, коли в сні опочинемо звичному, первоначатки
922] Все ж не відходять аж надто далеко од рухів чуттєвих,
923] От чому знов після сну зосередитись можемо легко.
924] Смерть, отже, є для нас ще чимось меншим, коли щось буває
925] Меншим, ніж те, чого зовсім не маємо перед очима.
926] Значно сильніший-бо розлад матерії разом із смертю
927] Йде неодмінно, й нікому прокинутись більше не вдасться,
928] Хай-но в житті його раз хоч наступить холодна перерва.
929] Врешті, якби подала несподівано голос природа
930] Й будь-кому з нас почала дорікать ось такими словами:
931] «Що ж то на душу лягло тобі, смертний, чому не знаходиш
932] Місця собі, й спогадавши про смерть, і зітхаєш, і плачеш?
933] Бо, якщо справді було тобі милим життя, що минуло,
934] І не намарно для тебе спливли його радощі, втіхи,
935] Наче їх в амфору влито діряву,- чому не відходиш,
936] Мовби той гість, що наївся-напився на учті життєвій,
937] Щоб, не хвилюючись, тихо, ввійти собі в спокій безжурний?
938] Ну, а коли, навпаки, все добро твоє порозпливалось,
939] Мукою стало життя, то навіщо тоді, нерозумний,
940] Просиш добавки - аби повторилися розчарування?
941] Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?
942] Годі мені щось нове чи придумати, чи змайструвати,
943] Щоб зацікавився ти: все вовік зостається тим самим.
944] Хай не зів'яло ще тіло твоє, хай з роками всієї
945] Ти не розтратив снаги,- все залишиться й далі таким же,
946] Навіть якби ти зумів пережити людські покоління
947] Чи взагалі, живучи безконечно, не відав би смерті».
948] Що ж ми їй відповімо, як не те, що вона цілком слушно
949] Позов на нас подала, справедливу порушивши справу?
950] Ще ж коли старець, літами обтяжений, стане над міру
951] Плакать над тим, що з життя йому скоро піти доведеться,
952] Чи не по праву ганьбити його ще суворіше стане:
953] «Що ж ти розпхинькався, дурню старий? Не смій нарікати!
954] Всі ж позривав ти життєві дари, от і неміч наспіла,
955] А через те, що теперішнім нехтуєш, мариш відсутнім,
956] Марно минуло життя недовершене, прикре для тебе,
957] От несподівано й смерть зупинилася край твого ложа,
958] Ще перед тим, ніж ти сам одійти б міг, усім наситившись.
959] Ну, а тепер і не думай про те, що старому не личить,-
960] Місце спокійно звільни молодим, адже це - необхідність».
961] Так по заслузі, гадаю, ганьбить нас і лає природа,
962] Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;
963] Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.
964] Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:
965] Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.
966] Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.
967] Ти не один: покоління людей відійшли І відійдуть,
968] До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.
969] Тож не на власність - на вжиток дочасний життя нам дається.
970] Втім, озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,
971] Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!
972] Дзеркало маєш: у ньому виразно відбила природа
973] Обшири часу по той бік життя - після нашої смерті.
974] Бачиш там речі тривожні, примари якісь, а не повний
975] Спокій, з яким навіть сон безтурботний зрівнятись не може?
976] Що так жахає людей, що неначебто є в Ахеронті,
977] В темних глибинах його,- те насправді є тут, поміж нами.
978] Тантала, звісно, нема, що боїться навислої скелі -
979] Каже переказ - і марно тремтить у віках, нещасливий;
980] Є, проте, тут, на землі, марновірний наш перед богами
981] Страх; умирущі, постійно лякаємось підступів долі.
982] Не обсідає простертого Тітія в млі Ахеронту
983] Зграя птахів, бо давно б уже їм не було що клювати:
984] Врешті б, усе спожили, хоч які б велетенські мав груди.
985] Хоч би яким незміренним було його тіло простерте,
986] Хоч би собою прикрив він не дев'ять лиш югерів поля -
987] Весь цей довколишній обшир землі,- і тоді б не спромігся
988] 990 Ні безконечного болю знести, ні птахам ненаситним
989] Тіла свого впродовж цілих віків оддавати в поживу.
990] Тітія бачимо тут: він лежить у тенетах любові,
991] Мучать птахи його - ревнощі ранять-видзьобують душу,
992] Чи якась інша дошкульна жага розрива йому груди.
993] Маємо тут ми й Сізіфа нещасного перед очима:
994] Все норовить він, щоб люд йому грізні сокири і владні
995] ФасцЦ дав, та відходить, сумний і подоланий завжди.
996] Бо домагатися влади (пусте і невдячне заняття!)
997] Ще й докладати до того зусиль, повсякденного труду,-
998] 1000 Це все одно, що під гору круту ненастанно котити
999] Камінь важенний: торкнеться вершини - й летить, гуркотливий,
1000] Знов до підніжжя її, а зупиниться - аж на рівнині.
1001] Ну, а невдячному духу своєму весь час догоджати
1002] Й не наситити його, не наповнити всім, що приносить
1003] Час, рівномірно чергуючи споконвіків пори року,
1004] Різні плоди постачаючи нам, насолоди всілякі
1005] (Все ж насититись дарами життя ми ніколи не годні) -
1006] Це, на мій погляд, те ж саме, що каже переказ про юних
1007] Дів, які воду постійно ллють в амфору, та не наповнять,
1008] 1010 Скільки б віків не майнуло над ними, бо дна в ній немає.
1009] А щодо Кербера, Фурій, а також на світло скупого
1010] Тартару, що вивергає з глибин своїх пломінь жахливий,-
1011] Вигадки все це: нема там такого, та й бути не може.
1012] Є зате тут, серед люду живого ще, страх, що малює
1013] Гідну найтяжчого злочину кару в уяві злочинця:
1014] Тюрми похмурі, жахливе падіння з високої скелі,
1015] Пруття, кати, смолоскипи, смола і розпечені дроти,
1016] Хай їх тим часом нема, та настирлива думка раз по раз
1017] Жалить того, хто пішов на лихе: чи уникну покари?
1018] ю2о оу , цр бачить він, де б то границі якісь могли бути
1019] Всіх його бід чи межа покарань, хоч би навіть далека;
1020] Думає, що й після смерті триватимуть - важчі, страшніші.
1021] Так в Ахеронт перемінюють дурні життя своє власне.
1022] Іноді й сам собі міг би ти з певністю ось що сказати:
1023] «Очі зімкнув, опустившись у темряву, й Анк добродійний,
1024] Хоч незрівнянно в усьому був кращий, поганцю, від тебе.
1025] Скільки-то й інших із світу пішло після нього славетних
1026] І владарів, і вождів, котрим цілі народи корились!
1027] Далі - й сам той, хто проклав у свій час по великому морю
1028] 1030 Шлях, легіонам дозволивши через глибини ступати,
1029] Хто їх навчив, не змочивши стопи, йти по хлані солоній,
1030] І Геллеспонтом, хоч як той не пінився, гордо гнав коней,-
1031] Світла позбувся і душу пролив, умираючи, з тіла.
1032] І Сціпіон - блискавиця війни, гроза Карфагена -
1033] В землю кістки свої склав, наче раб той - останній з останніх.
1034] А винахідники різних наук і мистецтв, а славетні
1035] Муз геліконських супутники? З них навіть той, в кого скіпетр
1036] Був у правиці,- Гомер,- упокоївсь навіки, як інші.
1037] Та й Демокріт, коли старість, дозрівши, йому нагадала,
1038] ю4о що повільнішають порухи духу його пам'ятливі,
1039] Сам пішов смерті навстріч, їй підставивши голову власну.
1040] 93
1041] Канув у млу й Епікур, поза обрії світла ступивши,
1042] Хоч найрозумніший був, хоч мислителі інші при ньому
1043] Гасли, як гаснуть зірки в палахтінні ефірного сонця.
1044] Що ж тоді ти так цураєшся смерті? Хіба ж не подібне,
1045] Хоч і живий ти, і зрячий, життя твоє мляве до неї?
1046] Більшу ж його половину марнуєш у сні, а дрімаєш
1047] Навіть з очима відкритими, все щось тобі наче сниться,
1048] Марні страхи скаламучують розум твій днями й ночами;
1049] Часто, не знаючи й сам свого лиха, немов очманілий,
1050] Серед турбот, що кружляють роями, весь час метушишся,
1051] Здавшись на волю свого дурманом оповитого духу».
1052] От якби люди могли, відчуваючи глибоко в серці
1053] Наче тягар, що гнітить їх постійно своєю вагою,
1054] Знати ще й те, звідкіля навалилась на них така прикра
1055] Ноша й чому стільки бід усіляких лягло їм на груди,-
1056] Так не жили б, як живуть вони, бачимо, нині здебільша:
1057] Справді не знають самі, чого хочуть; усе лиш міняють
1058] Місце, немов оглядаючись, де б то вантаж той їм скласти.
1059] Часто з палат своїх геть забирається той, кому власний
1060] Дім остогид, та за деякий час повертається знову,
1061] Бо поза домом не стало йому ні на крихітку легше,
1062] От і жене рисаків стрімголов до своєї оселі,
1063] Мов на пожежу, неначебто крівля вогнем узялася.
1064] Та, ледь торкнувся порогів своїх - на весь рот позіхає
1065] Чи поринає, обтяжений, в сон, щоб забутись у ньому,
1066] Чи несподівано знову спішить повернутись до міста.
1067] Так ото кожен од себе тіка, та нікому, звичайно,
1068] Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою -
1069] 3 тим, кого так незлюбив, бо не знає причини хвороби.
1070] Ну, а коли б її знав, то, відкинувши всі свої справи,
1071] Взявся б одразу природу речей найпильніше вивчати.
1072] Бо не про відтинок часу малий, про якусь там годину
1073] Мова йде тут, а про стан, у якому вмирущому люду -
1074] Всім нам по смерті в віках безконечних лишатись належить.
1075] Що ж то за прагнення, врешті, таке до життя ненаситне,
1076] Змушує нас так лякливо тремтіти при будь-якій скруті?
1077] Смертним же певну тривалість життя встановила природа,
1078] І на межі тій близькій мусить кожен зустрітись із смертю.
1079] Втім, хоя ти скільки живи,- насолоди нової не буде:
1080] Ми - наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.
1081] Поки нема, чого прагнемо, поти й рвемося до нього;
1082] Лиш осягнемо,- щось інше натомість жагу роздуває.
1083] Так от жадоба життя нас постійною спрагою мучить.
1084] Нам не вгадать, яку долю готує людині прийдешнє,
1085] Що може трапитись нам і який буде крок наш останній.
1086] Як не продовжуймо, врешті, життя,- не віднімемо й миті
1087] Від того часу, який має смерть у своїм володінні,
1088] Й не доб'ємось, щоб хоч трохи коротше лежати в могилі.
1089] Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити,-
1090] Вічна в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.
1091] Тож небуття анітрохи не буде коротшим для того,
1092] Хто лиш сьогодні дійшов до межі, ніж для того, хто стрінув
1093] День свій останній давно - місяцями й роками раніше.