ДО ПОСТУМА Оди, II, 14
O, як же хутко, Постуме, Постуме,
Спливають роки! Як не годи богам,
А прийдуть зморшки, прийде старість,
Смерть невблаганна тебе настигне.
Дарма Плутона ти гекатомбами
Щодня благаєш немилосердного -
Його ж підземних пут не зірвуть
Велет лихий Геріон* і Тітій**,-
А всі ми, смертні, щедро згодовані
Землі дарами, маєм до хвиль зійти,
Чи скіпетр*** в світі ми носили,
Чи хліборобське тримали рало.
Даремно бою ми уникатимем
І буйно збитих хвиль Адріатики,
Даремно будем в дні осінні
Вітрових змін стерегтись облудних,-
Однак побачим мляво розгойдані
Коціту хвилі і Данаїд-сестер
Безславну долю, смутку повну,
І ненастанну Сізіфа муку;
Однак покинем землю і власний дім.
Дружину вірну, і з усього добра [464]
Самий тобі повік лишиться
Смутку віщун, кипарис жалібний.
А твій наступник, мудро розтратливий,
Добуде Цекуб**** - із-під семи замків
І марно піде плин коштовний,
Гідний найкращих бенкетів жрецьких.
[* Геріон - міфічний триголовий потворний велетень, який жив десь па крайньому заході відомого тоді світу, на острові Еріфеї (або в Іспанії) і був убитий Ге-раклом.]
[** Тітій - другий міфічний велетень, скинутий у Тартар.]
[*** Скіпетр (грецьке «скептрон», латинське «спептрум»)-відзнака царської влади.]
[**** Цекубське вино - один з вищих сортів вина в стародавній Італії.]
20. ДО МЕЦЕНАТА
На незвичайному, на дужому крилі -
Співець двообразний* - яв небеса полину;
І, звившись понад заздрістю землі,
Оселі людські і людей покину.
Батьків убогих син, нащаддя їх дрібне,
Я твій улюбленець - ти свідчиш, Меценате! -
І смерті вже не поглинуть мене,
І хвилі Стіксовій не обіймати!
Вже тіло у рубці взялося на ногах,
Вже наростає пух на пальцях сніжнобілий,
І весь я став співучий білий птах,
І чую: за плечима плещуть крила.
Світами лину я, немов Дедалів син**,
І бачу я Босфор, і береги бентежні,
Піски гетульських спалених рівнин,
Гіпербореїв займища безмежні
Колх пізнає мене, і наддунайський дак,
Нестямний у бою, і кінники-гелони,
I люд освічений, де плине Таг,
І галл, що п'є із голубої Рони.
На марний порох мій не проливайте рік,
Вгамуйте, заглушіть непрошене ридання:
Тут не потрібний плач, даремний крик,
Тут не до речі шана вся остання.
[* Співець двообразний (людина за життя і лебідь після смерті) - він не умирає, не перепливає через підземні ріки, але, перелітаючи з краю в край, бачить, як його сприймають різні племена - близькі і далекі, освічені і неосвічені.]
[** Дедалів син- Ікар. Лебедя-співця побачать гетульські піски (Африка), гіперборейські землі - землі десь за межами північного вітру, колх - тобто населення Колхіди (сучасна Абхазія). Із народів «освічених» згадано Іберів (біля ріки Тахо, сучасна Іспанія) і галлів понад рікою Роною.]
Книга третя
30. ДО МЕЛЬПОМЕНИ
Мій пам'ятник стоїть триваліший від міді*.
Піднісся він чолом над царські піраміди.
Його не сточить дощ уїдливий, гризький,
Не звалить налітний північний буревій,
Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний.
Я не умру цілком: єства мого частина
Переживе мене, і від людських сердець
Прийматиму хвалу, поки понтифік-жрець**
Пій сходить з дівою в високий Капітолій.
І де шумить Авфід*** в безудержній сваволі,
І де казковий Давн**** ратайський люд судив,-
Скрізь говоритимуть, що син простих батьків [466]
Я перший положив на італійську міру*****
Еллади давній спів. Так не таїсь від миру
І лавром, що зростив святий Дельфійський гай******,
O Мельпомено, ти чоло моє звінчай.
[* Вільний переклад; рим в оригіналі, звичайно, нема.]
[** Головний жрець - Понтіфекс Максімум - щороку сходив на Капітолій із старшою весталкою молитись Юпітерові Капітолійському про благоденство Римської держави.]
[*** Авфід або Ауфід - ріка в Апулії, поблизу якої народився Горацііі.]
[**** Давн - міфічний цар Апулії.]
[***** В оригіналі «еолійський твір», тобто поезія, бо мова йде про еолійських поетів Алкея й Сапфо, метри яких Горацій справді перший розробив у римській літературі.]
[****** Переможців на Дельфійських іграх нагороджували лавровим вінком.]
Книга четверта
7. ДО ТОРКВАТА
Збігли струмками сніги... Уже зеленіють долини,
Закучерявився гай.
В свіжім убранні земля, і ріки, що в повідь гриміли,
В ложе вертаються знов.
Грації й німфи, одкинувши шати й серпанки прозорі,
Йдуть у веснянім танку...
Все на землі перемінне - так кажуть нам роки текучі
Й сутінь померклого дня.
Тільки повіє весною, і літо уже на порозі;
Літо перейде - і глянь:
Осінь розсипала овочі стиглі; за осінню слідом
Мертва ступає зима.
Місяця круг защербиться і знову пливе, повновидий,-
Смертним віднови нема.
В темнім житлі, де владика Еней, де Анк і Гостілій*,
Будем ми - порох і тінь.
Хто тобі скаже - докинуть до інших могутні безсмертні
Ще один, завтрашній, день?
Тож потішай свою душу! не хочеш, то візьме нащадок
Спадки незбуті твої.
А як умер ти, і Мінос-суддя проказав урочисто
Праведний присуд тобі,
Вже не воскреснеш, Торквате! безсила побожність і рід твій.
I красномовство твоє!
Бо від підземної тьми не звільнила свого Іполита
Навіть Діана сама,
Навіть могутній Тесей не подужав зірвать з Піріфоя
Вічних Аїдових пут. [467]
[* Тулл Гостілій, Анк Марцій - легендарні царі Риму (див. уривок з «Енеїди» «Пророцтво Анхізове»).]