До Квінтіліана, II, 90
Квінтіліане, достойний наставнику юні хисткої,
Квінтіліане, хвало Рима і тоги його!
Вибач, що кваплюсь пожити, хоч бідний я і не старий ще:
Як би там хто не спішив - мало цього для життя,
Хай не спішить, хто батьків перевершити хоче багатством,
Масками предків хто вщерть атрій наповнює свій.
Вогнище миле мені і, хай в кіптяві чорній, хатина,
Миле живе джерело, мила левада проста,
Челядь щоб сита була, щоб не дуже то вчена дружина,
Ніч щоб зі сном і щоб день без тяганини в судах.
КНИГА ІІІ
На Квінта, III, 8
"Квінт закохався в Таїду". - "В яку ж бо Таїду?" - "В безоку!"
Око в Таїди одне, Квінт на обидва осліп!
На Секста (III, 38)
«Сексте, які сподівання тобі усміхаються в Римі,
Маєш надії які? Чи тобі мріється що?» -
«Справи в судах поведу я, як сам Ціцерон велемовний,
Вже ж я на нашім торгу всіх правників переміг».-
Так говорив Атестін, вихвалявся тим самим і Цівій,
Що ж? Ані оден не зміг навіть житла оплатить! -
«Не поведеться в суді,- за поеми візьмуся натхненні:
Скажеш напевне ти сам: «От де Вергілія хист!» -
«Ти збожеволів, малий! Он у драних плащах походжають,
Все то Марони* твої, все то Назони** самі».-
«Стану клієнтом вельможного дому».- «І це нерозважно.
Бачиш: голодна юрба - вітер мотає її».-
«Що ж мені діять? Я хочу до Рима».- «Як ти не злочинець,-
Знай,- випадково лишень можеш у Римі прожить».
[* Марон - Вергілій.]
[** Назон - Овідій.]
На Лігуріна, III, 44
Лігуріне, чому тобі не радіють,
Лігуріне, чому від тебе втікають,
А як з'явишся де, пустиня круг тебе?
Знаєш, надто вже ти - поет, Лігуріне!
То велика біда, страшна небезпека:
Ні тигриці, як діти їй повбивають,
Ні гадюки, як літнє сонце пригріє,
Скорпіона страшного так не бояться.
Ти поглянь, розміркуй: то ж мука нестерпна.
Я стою - ти читаєш, я сяду - читаєш,
Вийду десь у потребі - все декламуєш,
Хочу в терми* укритись - дзвониш у вуха,
До басейну піду я - плавать борониш,
На бенкет поспішу - хапаєш за поли,
На бенкеті лежу я - з подушки тягнеш,
Я втомлюся, засну - ти сонного будиш.
Скільки лиха від тебе! Чесний, правдивий
Чоловік - і, проте, яка ти потвора!
[* Терми - громадські римські лазні імператорської епохи; також місце відпочинку й розваг.]
До Лігуріна, III, 50
Ось яка тут, Лігуріне, причина - й не інша - що в гості
Кличеш мене; щоб мені вірші читати свої.
З ніг лиш сандалі я зняв, як тут же з салатом і соусом
Книгу товстенну якусь прямо до столу несуть.
Перших ще страв не прибрали, а книгу вже другу приносять,
Третю ще... других же страв як не було, так нема.
Вже ти четверту читаєш і п'яту нарешті ще "страву"...
Навіть псується кабан, поданий стільки разів.
Скумбріям всі ці поеми трикляті якщо ти не кинеш,
Свій, Лігуріне, обід їстимеш дома один.
На Лігуріна, III, 82
Хто у Зоїла повечеряти здатний,-
Нехай з матронами бульвару їсть юшку
Й тверезо в Леди з трощеної п'є чашки,
Бо це, кажу, чистіше буде та й легше.
Зоїл стирчить на ліжку в жовтому вбранні,
Гостей своїх він пхає раз у раз ліктем,
На пурпурі розлігшись та шовках пишно.
Стоїть при ньому й подає йому отрок,
Як він ригне, фламінго багряні пера;
Що спека, то легенький навіва холод
На нього віялом наложниця юна,
А хлопець мух відгонить гілкою мірта;
І гладить масажистка все його тіло
І вмілу дарить руку всім його членам.
Про клацання - знак пальцем - пам'ята євнух:
Він викликає вмить примхливої течу
Урини й править рухом п'яного пана.
А той, назад відкинувшись до слуг почту,
Поміж щенят, що гуски тельбухи лижуть,
Рабам палестри ділить вепрячі нирки,
А фавориту дарить куприки горлиць.
Замість вина, лігурський нам якийсь камінь
Дають, чи массілійське димлене сусло;
А блазням він Опімієвих літ нектар
Ллє і в криштальні і в агатові чари.
Сам в ароматах від преславного Косма*,
Не зашаріє він, у золотій мушлі
Дівок злиденних мазь даруючи гостям.
По сім разів ковтнувши різних вин, врешті
Він спить, а ми навколо, чуючи наказ
Хропіння, всі коримось і п'ємо мовчки.
Отак ми злого вискочня пиху терпим,
А як його зганьбити? Це ж лизун здавна!
[* Косм (власне ймення) - продавець ароматичних мазей.]
КНИГА IV