* * *
Є два слова, що усі їх знають,-
Тільки жаль, що часто вимовляють.
Як хороша, так усі й говорять,
Як кохана, так і називають.
Жаль мені, що ти для всіх хороша,
Жаль, що всі моє кохання знають.
* * *
Хто ні з ким не схожий, той на Бога схожий.
Ти ні з ким не схожа, хоч не схожа й з Богом.
Як зіходить сонце, то чомусь найперше
Вказують на тебе, а тоді на нього.
Ти - усе, що люди славили донині
I що будуть славить до суда Страшного!
* * *
Мені наш вік пораду дав, пораду дорогу
(На всякий випадок життя у нього рада є).
Він мовив: «Не завидуй тим, що у добрі живуть,
Бо є немало бідняків, що заздрять на твоє».
I ще: «У гніві не давай ти волі язику,
Бо хто розковує його, кайдани дістає».
* * *
О дівчино! Розлуки буревій
З корінням вирвав цвіт моїх надій!
Чи став би я навік твоїм рабом,
Якби не став арканом локон твій?
Хто має тільки душу, той ціни
Твого цілунку і питать не смій.
Що сонячніш горить твоя краса,
То менше світла у душі моїй.
* * *
Жартуй із милою, часу не гай,
Бо світ наш - тільки сон, не забувай.
Прийдешньому радій, а що було -
Те викресли із пам'яті, та й край.
Зі мною люба дівчина моя,
Місяцевида гурія, мій рай.
Щасливий той, хто їв і роздавав,
Нещасний, хто згноїв свій урожай.
Як жаль, що світ наш - тільки сон і дим!
Тож пий вино й про завтра не гадай.
* * *
Налий вина, в якому б ясність живого яхонту була
I щоб на сонці спалахнуло світліш кинджального жала!
Прозорого, як та водичка, що під трояндами текла,
Хмільного, що й безсонні очі дрімота разом би змогла!
Такого, як дощу краплини, що ронить хмара-піала,
Палкого, як палка молитва, святому Богові хвала!
Якби не хміль, серця б ламались і розбивались без числа,-
Тож лий такого, щоб краплина із гробу мертвого звела!
Якби воно знялося вгору у кігтях дикого орла!
Так, щоб людина недостойна його повік не досягла!
* * *
Як довго не живи, а честь одна:
Заслужиш покривало з полотна.
Хоч як вірьовка довго б не сукалась,
Петелькою кінчається вона.
Живи свій вік у злигоднях і горі
Або збувай над чаркою вина,
Хай буде в тебе тільки клаптик поля
Або Тараз, і Рей, і Фергана -
Усе одно: те, що було й що буде,-
Це тільки сон або пуста мана.
В годину смерті стане все однаким -
I сяйво сонця, й темрява нічна.
Коли ж утіха доброму судилась,
Тобі стократ судилася вона.
* * *
Заклечана, заквітчана, барвиста, запашна,
Із тисячами радостей прийшла до нас весна.
Хай і старий почується сьогодні юнаком,
Коли землі - і тій уже набридла сивина!
А в небі військо сходиться - і хмари-вояки
Ідуть за вітром-гетьманом, мов почалась війна.
Вогонь на стрілах - блискавка, б'є в тулумбаси грім.
Мов суне ще небачена навала навісна.
Глянь: хмарка, як жалобниця, невпинно сльози ллє,
Ридає грім закоханий, аж котиться луна.
Он сонечко між тучами показує свій вид,
Як воїн із укріплення, з високого вікна.
Довгенько світ недугував, але жасмину дух
Його лікує легітно, підводить із багна.
Спустився дощик мускусний - і, кришучи сніжок,
З-під нього травка вилізла шовкова, процвітна.
В кутку, де сніг долежував, тепер квітки цвітуть,
Сухі арики сповнила вода каламутнá.
Понад ланами-нивами не затихає грім,
Од блискавки гіллястої палає далина.
Стоїть тюльпан усміхнений, мов дівчина-краса,
Що перед шлюбом пальці їй пофарбувала хна.
Спів солов'я між вербами, а з кипарисних надр
Шпака дзвінкого відповідь приємно голосна.
Солодка пісня в горлички звучить на давній лад,
Чудова й соловейкова, немов сама весна.
Цей час, коли закохані стрічаються в саду...
Живіть же, утішайтеся, частуйтеся до дна!
Як з поля шпак наспівує, а з саду - соловей,
Хай чашник нам під музику повніше ллє вина!
Та як ці дні не тішать нас, розумний, добрий муж,
Проте, стократ любіший нам, аніж весна-красна.
Ти злет і спад поєднуєш, думки дітей землі
Полохає думок твоїх висока глибина.
Твої жадання сповнились, у заспівах весни
Щасливому відкрилася уся краса земна.