Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ І ВИГОРІЛА ПРЕРІЯ
Проміння полудневого сонця лине з ясного блакитного неба на неозору рівнину Техасу десь за сотню миль від старовинного іспанського міста Сан-Антоніо-де-Бе-
(3) Серапе - широкий мексиканський плащ-покривало.
[7]
хар. Аж ось серед цього золотого сяйва виникає низка предметів, що ніяк не пасують до навколишнього краєвиду, бо виказують присутність людей там, де немає і знаку людських осель.
Предмети, про які йдеться, неважко розпізнати. Навіть з великої відстані видно, що це вози-фургони - усі із сніжно-білим полотняним верхом, напнутим на заокруглені ребра підпор.
Тих фургонів десять - видимо замало як на торговий караван чи урядовий обоз. Найімовірніше, вони належать якомусь переселенцеві, що приплив до цього берега й верстає тепер шлях до одного з нових поселень на річці Леоні.
Фургони повзуть прерією дуже повільно, так що здаля їхнього руху майже непомітно. Між фургонами темніють силуети запряжної худоби, а що обоз таки посувається вперед, видно хіба з того, як то кидається навтіки сполохана зі свого пообіднього лігва антилопа, то з криком шугає вгору з трави цибатий кроншнеп. І жодне з них не може збагнути, що то за дивовижні, чудиська вдерлися до їхнТХ привільних володінь.
Ніде більше по всій прерії не помітиш ані поруху - не пролетить птах, не пробіжить звір. О цій порі дня все живе під тропічним небом завмирає або ж ховається в затінок. Лише людина, спонукувана пожадливістю чи марнославством, нехтує закони природи й кидає виклик пекучому сонцю.
Певно, і власник тієї валки фургонів із таких, бо, незважаючи на виснажливу полудневу спеку, уперто простує далі.
Те, що він переселенець - та ще й неабиякий,- засвідчує багато прикмет. І ті десять великих фургонів піттсбурзького виробництва, що їх насилу тягнуть по восьмеро мулів; і розмаїтий вантаж, який вони везуть: сила-силенна всякого харчу, дорогі - й не просто дорогі, а розкішні - меблі, живий товар у вигляді темношкірих жінок та дітлахів; і чималий гурт піших чорних, і кольорових невільників, які бредуть поряд з фургонами або, збивши до крові босі ноги, ледве шкандибають позаду; і легка, запряжена пещеними кентуккійськими мулами дорожня карета на чолі обозу, з чорним кучером, що впріває від спеки у своїй лівреї. Усе говорить про те, що це не якийсь бідний житель північних штатів шукає собі нового притулку, [8] а заможний південець їде вступати у володіння вже придбаною садибою.
І це справді так. Обоз належить плантаторові, який дістався кораблем до Матагорди, що на березі Мексиканської затоки, і тепер перетинає прерію, прямуючи до своєї нової оселі.
У групі вершників, що, як і годиться, їдуть на чолі обозу,- сам плантатор, Вудлі Пойндекстер, високий худорлявий чоловік років п'ятдесяти, з жовтавим хворобливим обличчям, суворий і гордовитий на вигляд. Одяг на ньому простий, але видимо дорогий: вільний альпаковий сюртук, чорний шовковий жилет і нанкові штани. З-під жилета видно сорочку з найтоншого полотна, комірець якої пов'язано чорною стрічкою. На ногах, засунутих у стремена,- черевики з м'якої, добре вичиненої шкіри; на голові - крислатий солом'яний капелюх, що затіняє обличчя.
Поряд з ним два вершники, один праворуч, другий ліворуч: юнак, якому не більше двадцяти років, і чоловік, років на шість-сім старший за нього. Перший - син плантатора; щирим веселим обличчям він дуже різниться й від суворого батька, й від похмурого, навіть лиховісного з виду третього вершника, що доводиться йому двоюрідним братом.
Юнак одягнений у бавовняну блузу небесно-блакитного кольору й штани з тієї самої тканини - вбрання, що якнайкраще пасує до південного клімату й разом з білою панамою дуже личить йому.
Його двоюрідний брат - відставний офіцер з волонтерів - у військовій формі з синього сукна та синьому сукняному кашкеті.
Трохи осторонь їде ще один вершник, про якого, зважаючи на його білу шкіру,- щоправда, не таку вже й білу,- теж годиться щось сказати. Грубі риси обличчя, дешевий одяг, червонястий плетений канчук у правій руці, яким так вправно орудує цей чолов'яга,- усе виказує в ньому наглядача над пішим супроводом каравану, наглядача і погонича водночас.
У кареті, або ж так званій каріолі, яка являє собою щось середнє між фургоном і колясою, сидять дві дівчини. Одна з них із сніжно-білою шкірою, це дочка - єдина дочка - Вудлі Пойндекстера, друга, з чорним як ніч обличчям,- її служниця.
Караван переселенців прибув сюди з берегів Міссісіпі, із штату Луїзіана. Сам плантатор родом не з цього [9] штату, тобто він не креол (4); проте обличчя його сина, а ще дужче - тендітне личко, яке час від часу визирає з-за завісок карети, виразно свідчать про те, що вони належать нащадкам однієї з тих молодих француженок, які понад сто років тому перепливли Атлантичний 'океан, везучи з собою в скриньках папери, що засвідчували їхню доброчесність.
Вудлі Пойндекстер, власник великих цукрових плантацій, один з найвизначніших і найбундючніших аристократів Півдня, уславився своєю марнотратною гостинністю, яка зрештою і змусила його продати свій маєток на Міссісіпі й разом з родиною та мізерними рештками «нігерів» (5) перебратися в дикі прерії ігівденно-західного Техасу.
Сонце вже майже сягнуло зеніту, і подорожні ступають по власних тінях. Зморені лютою спекою, білі вершники мовчки сидять у сідлах. Навіть піший чорний супровід, менш чутливий до сонця, облишив свої безугавні балачки й, поділившись на купки, тихо плен-тає за фургонами. Лише вряди-годи урочисту, мов на похороні, тишу порушує різкий, як постріл, виляск батога або гучне басовите «вйо!», що злітає з товстих губ того чи того чорношкірого візника.
Поволі, неначе навпомацки, посувається обоз. Та дороги, власне, й немає. її позначають лише сліди возів, що проїхали тут раніш,- ледь помітні колії, залишені колесами серед гінкої трави.
Та навіть і таке повільне просування дається запряжній худобі дуже нелегко. На думку плантатора, до кінцевої мети їхньої подорожі залишається не більш як двадцять миль. Він сподівається дістатится туди ще завидна,- тим-то обоз і не стає перепочити о цій спе-котній полудневій порі.
Раптом наглядач дає візникам знак зупинитися. Він саме проїхав ярдів на сто вперед і тепер рвучко осадив коня, так ніби побачив попереду якусь перешкоду.
І ось уже він швидко скаче назад до обозу. Весь його вигляд промовляє: щось негаразд. Що ж там таке?.. Останнім часом багато говорять про індіанців - нібито вони знов почали з'являтися в цих краях. Невже там
(4) Креоли - нащадки іспано-португальських завойовників і французьких поселенців у Латинській Америці.
(5) Нігер - зневажливе прізвисько американських негрів.
[10]
і справді ті червоношкірі розбійники? Та ні, навряд - у поведінці наглядача не помітно справжньої тривоги.
- Що сталося, містере Сенсоме? - запитує плантатор, коли той під'їжджає.
- Вся трава вигоріла. У прерії була пожежа.
- Була? Але ж тепер її немає? - швидко питає власник обозу, занепокоєно позирнувши на карету.- Де горить? Я не бачу ніякого диму.
- Ні, сер... ні...- затинаючись, бурмоче наглядач. Він уже зрозумів, що даремно зняв тривогу.- Я й не кажу, що там і тепер горить, а тільки що горіло й що вся земля стала чорна, мов винова десятка.
- Ну то й що з того? Хіба не однаково, якою прерією їхати - чорною чи зеленою?
- Що за дурниці, Джоше Сенсоме, зчиняти таку бучу з нічого й даремно лякати людей! Гей ви, нігери! Ану беріться за батоги та поганяйте мулів! Поганяй! Поганяй!
- Але ж послухайте, капітане Колхауне,- заперечує наглядач чоловікові, що так гостро вичитав йому.- Як ми знайдемо дорогу?
- Знайдемо? Що це ви торочите? Хіба ж ми збилися з дороги?
- Боюся, що таки збилися. Колії далі не видно. Вона вигоріла разом з травою.
- То й що? Переїдемо згорілу ділянку й без колії. А на тому боці знову натрапимо на неї.
- Атож,- простодушно відказав наглядач, який хоч і був «східняком», проте побував і на західних околицях і знав дещо про життя на кордоні.- Якщо він тільки там є, той бік. Бо я чогось його не побачив, дарма що дивився з сідла.
- Ану, нігери, поганяй! Поганяй, кажу! - пустивши повз вуха наглядачеві слова, закричав Колхаун. А тоді вдарив коня острогами й поскакав уперед, даючи зрозуміти, що його наказ має бути виконаний беззастережно.
І ось фургони знов рушають, але, доїхавши до вигорілої ділянки, зупиняються вже без будь-чийого наказу. Вершники з'їжджаються докупи порадитись. Становище скрутне - усі бачать це з одного погляду на випалену рівнину попереду. А там, аж ген до обрію, лише одноманітна, чорна, як пекло, пустка. Ніде ані цятки зелені - ні листочка, ні стеблинки, ні травинки. Пожежа була нещодавно, під час літнього сонцестояння.[11] Буйні, соковиті трави, яскраві квіти прерії - все згоріло на попіл у лютому, спустошливому вогні.
І попереду, і праворуч, і ліворуч, скільки сягає око, все те саме чорне згарище. Та й небо над ним уже не ясно-блакитне, а майже синє, і сонце, не закрите хмарами, ніби вже не сяє, а й собі супиться, дивлячись на похмуру землю.
Наглядач сказав правду: ніяких слідів колії не лишилося. Буйний вогонь, випаливши дощенту соковиту траву, стер з лиця землі й відбитки коліс, що позначали дорогу.
- Що ж нам робити? - Це запитує сам плантатор, і в голосі його звучить розгубленість.
- Діяти, дядечку Вудлі! їхати вперед, що ж нам іще лишається? Адже річка має бути десь там? Якщо не вийдемо просто до переправи, то рушимо берегом проти течії або за течією - там побачимо.
- Послухай, Кассію, а що, як ми заблукаємо?
- Такого не може бути. Гадаю, не так уже й багато трави вигоріло. І якщо навіть ми трохи відхилимося, то врешті однаково виїдемо до річки.
- Ну що ж, небоже, тобі видніше. Я покладаюся на тебе.
- Не бійтесь, дядечку. Я виходив і не з такої халепи... Ану, нігерїГ, рушай! За мною!
З цими словами відставний офіцер, кинувши само-вдоволений погляд на карету, у вікно якої визирнуло трохи затьмарене тривогою дівоче личко, вдарив коня острогами й рішуче поскакав уперед.
Заляскали батоги, затупотіли копита восьми десятків мулів, забряжчали колеса, і валка фургонів рушила далі.
Тепер мули йдуть швидше. їх немовби підганяє незвична для їхніх очей чорна рівнина, і, ледве торкнувшись копитом згарища, вони квапляться підняти ногу. Молоді тварини сполохано хропуть. Та незабаром вони заспокоюються і за прикладом старших знову йдуть рівною ступою.
Так караван проходить милю чи більше, посуваючись нібито навпростець від того місця, звідки рушив. Потім фургони спиняються. їх спинив той-таки самозваний провідник. Він стримує поводами свого коня і має вже далеко не такий самовпевнений вигляд, як перше. Здається, він сумнівається, чи туди вони їдуть.
Тим часом краєвид - якщо можна назвати це згарище [12] краєвидом - помітно змінився, хоча й не на краще. Все довкола, аж до обрію, таке саме чорне. Але місцевість уже не схожа на рівнину - вона стала хвиляста. Невеликі довгасті узвишшя змінюються видолинками. І не те щоб тут зовсім не було дерев - але й назвати деревами ті цурпалки, що стримлять то там, то там, аж ніяк не випадає. Вони були деревами до пожежі - різними видами акації, що росли поодинці й купками,- але вогонь пожер їхнє пірчасте листя, і тепер від них лишилися тільки обвуглені стовбури та чорне гілля.
- Ти збився з дороги, небоже? - питає плантатор, квапливо під'їжджаючи до відставного офіцера.
- Ні, дядечку, пока що ні. Я спинився, щоб роздивитись довкола. Річка має бути десь там. Поїдемо отим видолинком. Нехай рушають далі. Ми не збилися з дороги, я за це ручуся.
І знову вперед - з положистого схилу, потім видолинком, потім ще на одне узвишшя,- а там знову зупинка.
- Ти таки збився, Касе? - знову запитує плантатор, і собі виїхавши на узвишшя.
- Хай йому чорт, дядечку! Здається, й справді так,- не дуже чемно відказує небіж, іще не бажаючи цьому вірити.- Та й хто в біса не збився б на цьому клятому згарищі!.. А втім, ні, ні! - каже він, побачивши, що до них під'їжджає карета, й приховуючи розгубленість.- Тепер я бачу. Ми їдемо як треба. Річка отам. Рушаймо далі.
Рушає він сам, хоча й не так рішуче, як раніш. Рушають за ним і чорні візники, які, хоча й не дають-нічого взнаки, вже помітили його невпевненість. Якби хто їх спитав, вони могли б сказати, що обоз давно вже їде не прямо, а кружляє видолинками між купами обгорілих дерев.
Та ось усі чують радісний вигук провідника, до якого враз повернулася пригасла самовпевненість. Ніби у відповідь дружно ляскають батоги, перекочується веселий гомін. Обоз знову натрапив на колію, яку залишили колеса не менш як десятка возів. І проїхали вони тут зовсім недавно: колія і відбитки копит ще свіжі. Як видно, з годину тому цією вигорілою прерією пройшов подібний до їхнього караван фургонів. Як і вони, він може простувати тільки до річки Леони: отож чи це не урядовий обоз, відряджений до форту Індж? А коли так, то їм треба лише триматись його сліду - адже до [13] форту й до кінцевої мети їхньої подорожі веде одна дорога, тільки форт іще трохи далі.
Кращої нагоди ніхто не міг і сподіватися. Провідник, який перед тим видимо розгубився,- хоча й не признавався в цьому,- знов підбадьорився і ще бундючніше, /ніж раніш, дає наказ рушати далі.
Десь із милю вони їдуть слідами фургонів, що пройшли попереду; та ці сліди ведуть не навпростець, а звиваються між купами обгорілих дерев. З обличчя Кассія Колхауна поволі зникає самовпевнений вираз, і воно дедалі хмурніє. І ось уже на ньому можна побачити глибокий розпач: провідник нарешті збагнув, що слід сорока чотирьох коліс, яким він веде свій караван, залишено десятьма піттсбурзькими фургонами та легкою каретою - тими самими, які зараз їдуть за ним і з якими він дістався сюди від самісінької Матагорди!
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
