Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ LIII В ОСТАННЮ МИТЬ
«Ще півгодини згаємо - і буде запізно!»
З цими словами старий мисливець швидко подався від хатини.
Він мав рацію, тільки помилився в часі. Якби він сказав «півхвилини», це було б ближче до правди. Навіть тієї ж таки миті, коли мовлено ці слова, бідоласі, що написав записку кров'ю, прикликаючи на допомогу, знов загрожувала страшна небезпека: койоти повернулись і оточили його кільцем.
Та навіть не їх мав боятися той нещасний. Його чекала сутичка з іще грізнішим ворогом.
Читач уже, напевне, зрозумів, що той молодик у плащі й панамі - не хто інший, як Моріс Джеральд. Після описаного вище бою з койотами, врятований від неминучої загибелі вірним Тарою, він хотів тільки одного - спочинку. Отож, цілком певний, що чотириногий друг зможе захистити його й від чорних птахів, і від койотів, з якими він щойно бився, Моріс скоро заснув і спокійно проспав кілька годин.
Прокинувся він сам і, відчуваючи, що сон повернув йому трохи сили, знов почав думати про ті небезпеки, які чигали на нього довкола.
Собака врятував його від койотів і, певна річ, захистив би від їхніх нових наскоків, якби вони зважились напасти. Але доки ж усе те могло тривати? Вірна тварина була неспроможна зрушити його з місця, а лишитися там означало напевне вмерти з голоду, а то й від ушкоджень, яких він зазнав. [298]
Він звівся на ноги, але тут-таки зрозумів, що ні стояти, ні йти не може. До болю в нозі\u1076долучилася страшенна кволість, і, на превелику силу ступивши зо два кроки, він мусив знову лягти.
Та в ЦЮ мить йому сяйнула щаслива думка: собака міг віднести до хатини записку!
- Якби тільки примусити його піти від мене,- промовив мустангер, звертаючи допитливий погляд на Тару.- Іди-но сюди, друже! - покликів він.- Я хочу, щоб ти прислужився мені як листоноша й відніс додому листа. Розумієш? Ось постривай, зараз я напишу його, а тоді розтлумачу тобі все до ладу... На щастя, в мене є при собі візитна картка,- провадив він, намацавши в кишені гаманець.- А от олівця немає. Та дарма - он скільки навколо чорнила, а перо можна взяти в отієї агави.
Мустангер підповз до згаданої рослини і відламав гострий кінець одного з довгих м'ясистих листків. Умочаючи його в кров мертвого койота, що лежав поруч, він нашкрябав на картці кілька слів. Потім загорнув її в клаптик церати, відірваний від підкладки папами, і прив'язав ремінцем на шию собаці.
Лишалося тільки вирядити того чотириногого листоношу в дорогу.
Та це виявилося не так легко. Безсловесна тварина, попри весь свій розум, не могла збагнути, чому вона має залишити того, кого так віддано любить. Мустангер і лагідно умовляв собаку, і суворо наказував йому йти, але все було марно.
І тільки тоді, коли господар, чиє життя вірний пес нещодавно врятував, з удаваним гнівом нагримав на нього і вдарив його костуром, той нарешті скорився. Навіть собача відданість не знесла такої кривди, і, раз у раз докірливо озираючись на господаря, Тара знехотя потюпав у зарості.
- Бідолаха! - мовив мустангер, коли собака зник з очей.- Це ж однаково що вдарити самого себе чи найближчого друга. Ну, та нічого не вдієш, а свою вину я спокутую - аби тільки Бог дав побачити його знову. А тепер треба підготуватися до нового нападу тих тварюк. Вони ж напевне повернуться, тільки-но побачать, що я лишився сам.
Він уже обміркував, як захиститися від койотів. Неподалік стояло пеканове дерево,- ми вже згадували про нього,- і від його стовбура футів на шість-сім [299] од землі і близько одна до одної простяглися вбік дві грубі гілляки. Мустангер, зняв з себе плащ, простелив його на траві й зробив по краях кілька розрізів ножем. Потім розмотав свій шовковий пояс, розірвав його посередині на дві довгі смуги й, перепустивши їх крізь ті дірки, прив'язав розіпнутий плащ краями до тих двох гілляк. Вийшло щось на зразок гамака, в якому могла лягти людина.
Мустангер знав, що койоти не вміють лазити по деревах, і, простягтись у своєму підвісному ліжку, міг спокійно спостерігати, як вони силкуватимуться добратись до нього. А що вони повернуться, він анітрохи не сумнівався - тим-то й завдав собі стільки клопоту з гамаком. Та коли б і мав хоч якийсь сумнів, то він дуже скоро розвіявся б, бо койоти й справді почали вилазити з хащі. Один по одному, скрадаючись і за кожним кроком сторожко роззираючись, вони підступали ■ все ближче до місця недавньої сутички. А коли пересвідчилися, що HaficTpaniHimopoJLXHboro ворога - собаки - немає, знов збилися там усією зграєю, і Мо-ріс знову побачив, на яку жахливу жорстокість здатні ці полохливі тварюки.
Спершу вони з незбагненною жадібністю пожерли своїх мертвих родичів, та ще й так швидко, що наш мимовільний свідок навряд чи встиг би полічити до двадцяти. Потім їхні погляди звернулися до нього. Чіпляючи свій гамак, мустангер не подбав про те, щоб якось приховати його. Він прилаштував плащ так високо, щоб до нього не дістали койоти, і цього, на його думку, було цілком досить.
Темний плащ одразу впав у око хижакам; добре бачили вони й те, що там лежить людина. Отож, іще дужче розпалені, койоти всі як один скупчилися під деревом. Страх було дивитись, як вони облизувалися після своєї жахливої учти.
Та Моріс-мустангер майже не зважав на них, навіть тоді, коли вони підстрибували, намагаючись учепитися в нього зубами, чи пробували дертися по стовбуру дерева. Він гадав, що ніяка небезпека йому не загрожує.
А проте була-таки небезпека, якої він не передбачив, і згадав він про неї аж тоді, коли хижаки облишили свої марні спроби й, відсапуючись, полягали під деревом.
З усіх диких мешканців прерій і тропічних хащів [300] койот - найхитріший. Будь-який мисливець скаже вам, що хитрішого звіра немає. Хитрістю койот перевершує лисицю, жорстокістю - вовка. Його можна приручити, але він першої-ліпшої миті ладен укусити руку, яка його гладить. Навіть мала дитина може нагнати його геть звичайнісіньким дрючком, та горе знесиленій людині, на яку він нападе. Поодинці койоти полохливі, мов зайці, але в зграї - а вони полюють тільки зграями - їхня боягузливість не така помітна і часом, коли вони дуже зголоднілі, їхня хижа вдача обертається такою жорстокістю, що вони починають здаватися навіть хоробрими.
Та чого слід найбільше боятися в койота - то це його хитрості, і, пригадавши все, що він знав про цих тварин, яїустангер не на жарт занепокоївся.
Коли хижаки збагнули, що їм до людини не добрати-ся,-^- а збагнули вони це невдовзі,- то, замість піти геть, усі до одного повмощувались на траві під деревом, а тим часом із заростей на галявину збігалися ті, що відстали від зграї. Мустангер зрозумів, що вони замислили справжню облогу.
Здавалося б, йому не було чого тривожитись у своєму безпечному, високо підвішеному захистку. Та він і не тривожився б, якби не інше, щохвилини дошкульніше лихо, те ж таки, якому він ледве зарадив напередодні: його знов почала мучити спрага.
Бідолаха картав себе за те, що виявився таким незав-бачливим і не подумав про воду перед тим, як залізти в свій гамак. Йому ж тоді нічого не варт було запастися водою. Струмок протікав поруч, а за посуд цілком могло правити увігнуте листя тієї ж таки агави.
Та докоряти собі було пізно. Вода дзюрчала просто в нього перед очима, і від того спрага ставала ще нестерпнішою. Дістатися до струмка він міг, тільки пробившись крізь оточення койотів, а це означало неминучу загибель. На те, що повернеться собака й удруге вирятує його, мустангер покладав дуже мало надій, а ще менше - на те, що його записка потрапить до рук людині, котрій її призначено. На це був хіба що один шанс проти ста.
Коли людина втратить багато крові, спрага посилюється особливо швидко. Муки бідолашного страдника ставали щомить тяжчі. Чи довго йому судилося терпіти їх?
Цього разу нещасний почав марити. Зграя хижаків [301] нараз подесятерилась у нього в очах, і тепер замість сотні вовків на галявині під деревом, заповнивши її всю, юрмилася ціла тисяча! Койоти підступали чимраз ближче, і їхні очі лиховісно горіли. Червоні язики лизали звислі краї плаща, гострі зуби роздирали цупку *гканину. Хижаки підстрибували так високо, що він уже чув їхній огидний віддих...
На мить отямившись, бідолаха зрозумів, що все те йому тільки привиділося. Койоти все ще були під деревом, але не тисяча, а не більш як сто, й не стрибали, а, як і досі, лежали на траві, чекаючи розв'язки. І розв'язка настала ще перед тим, як мустангер знову почав марити, й була геть несподівана й непоясненна. Він побачив, як койоти раптом підхопилися на ноги й дременули в зарості, і в наступну мить на галявині не лишилося жодного.
А може, й то було привиддя? Він уже не вірив своїм очам. Навіть більше - почав думати, що в нього потьмарився розум.
Та цього разу ні зір, ні розум не зраджували його. Койотів на галявині не було. Що ж могло їх сполохати?
У страдника несамохіть вихопився радісний вигук, коли він подумав про можливу причину втечі хижаків. Мабуть, повернувся Тара! А може, з ним прийшов /і Фелім. Часу було цілком досить, щоб собака встиг віднести записку. Койоти чатували на галявині вже 'добрих дві години.
. Мустангер сперся на коліно і, перехилившись через гілляку, повів очима по галявині. Та ніде не видно було ні собаки, ні слуги - тільки дерева та чагарник.
Він прислухався. Ніде ні звуку, крім віддаленого повискування койотів, що, як видно, й досі тікали не спиняючись. І він знову подумав, що все це скоріш скидається на марення. Бо що ж би змусило їх отак поквапно втекти геть?
А втім, байдуже. Дорога до струмка була вільна. Тепер він міг, нічого не боячись, дістатися до води. Вона звабно виблискувала в нього перед очима, і її дзюркотіння здавалось йому солодкою музикою.
Він спустився з дерева і, хитаючись, зійшов на берег струмка. Та перше ніж нахилитись до води, ще раз озирнувся довкола. Навіть нестерпна спрага не пригасила його подиву, і з думки в нього не йшло одне запитання: кому він завдячує своїм негаданим поря- [802] тунком? І хоч він досі сподівався, що койотів наполохав собака, проте водночас його тривожило невиразне передчуття якоїсь небезпеки.
Досить було одного погляду - і він усе зрозумів. Серед листя зблиснула плямиста жовта шкура, й із заростей, вигинаючись, мов змія, виповзла довга гнучка тварина, якої годі було не впізнати: тигр Нового Світу, ягуар, не менш небезпечний за свого родича,, азіатського тигра.
Ото й було пояснення панічної втечі койотів.
Наміри хижака не залишали сумнівів. Він також зачув кров і поспішив туди, де її пролито. Весь його вигляд свідчив про рішучий намір і собі пристати до кривавого бенкету.
Ягуар не спускав з ока людини, яка щойно злізла з дерева, і неухильно посувався до неї, спершу поволі, припадаючи до землі, а потім усе швидше й швидше, неначе брав розгін перед стрибком.
Шукати порятунку на дереві було б чистим безглуздям. Ягуар лазить по деревах, як кіт. Мустангер це добре знав. А коли б і не знав, то однаково не встиг би нічого вдіяти. Хижак уже перетнув дорогу до дерева, на якому він знайшов собі захисток, а інших великих дерев поблизу не було.
А втім, Морісові й на думку не спало лізти на дерево, та й узагалі всі його думки розбіглися - почасти від разючої несподіванки, а почасти й від запаморочення, що наринуло на нього ще раніш. І тільки чистий інстинкт змусив його кинутись у струмок і стати посередині, до пояса у воді.
Якби він не втратив здатності міркувати, то зрозумів би, що це його не врятує: ягуар не лише лазить по деревах, як кіт, а й плаває не гірше за видру, отож у воді він такий самий небезпечний, як і на суходолі.
Та Моріс про те не думав. Він просто відчував, що невеличкий потічок, у який він забрів до пояса,- то нікчемний захисток. А остаточно збагнув це, коли ягуар, діставшись на вищий берег, увесь напружився й приготувався до стрибка.
У розпачі мустангер міцніше вперся ногами в дно і став чекати нападу лютого звіра. Відбиватися він не мав чим: у нього не було ні револьвера, ні ножа - взагалі ніякої зброї, навіть костура. А боротьба з хижаком голіруч могла закінчитися тільки його, мустангеро-вою, загибеллю. [303] Коли той величезний плямистий кіт відірвав лапи від землі, з грудей нещасного вихопився відчайдушний крик.
І водночас по хащі розкотився рик ягуара. Так ніби щось йому раптом завадило: замість стрибнути просто 'на жертву, він схибив і з гучним виплеском брьохнувся У воду.
На крик мустангера із заростей немов луною озвався ще чийсь крик, але перед тим розлігся виляск пострілу. Одразу ж по тому з чагарів вискочив великий собака й шубовснув у струмок, туди, де зник під водою ягуар. А до струмка вже поспішав височенний на зріст чоловік; за ним, слід у слід, тюпав ще один, менший, щось радісно вигукуючи.
Ті образи й звуки видалися нещасному страдникові скоріше примарними, ніж справжніми, і це була остання думка, що майнула в його пам'яті того дня. Його розум не витримав страшного цілоденного напруження. Моріс намагався задушити свого вірного пса, коли той підплив і почав лащитися до нього; потім щосили відбивався від дужих рук друга, що підняли його з води й винесли на берег.
Геть знеможений страхітливою дійсністю, він уже не тямив, що діється навколо, і поринув у ще страхітливіше гарячкове маячіння.
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
