Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Архіпелаг "Павич", острів "Дамаскин" (2003)
52 двох і більше таких лейтмотивів, та ще й у межах не одного окремо взятого тексту, а всієї творчості письменника. В “Дамаскині” саме такий випадок - там є перехрестя, як мінімум, трьох лейтмотивів усієї творчості Павича.
Перший лейтмотив - це постійні війни двох одвічних суперників: Австрійської і Османської імперій, “німців і турків” (М.Павич) і сумна роль у цій війні сербів, слов’ян, які на Балканах виявилися затиснутими, немов у лещатах, між згаданими державами. Додамо до цього також те, що це ще й особиста “не так концепція, як ситуація” серба Милорада Павича, згадаймо також наведену вище думку про те, що для його “книг було б краще, якби їхній автор був якимось турком чи німцем”.
Так, на самому початку оповідання йдеться про “бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією та Туреччиною”. Цей же мотив є і в інших творах письменника: “В монастырские ворота ворвался запыленный и усталый Диомидий Суббота, товарищ Леандра, и сообщил, что Скопье сожжено, что в Призрене скончался австрийский главнокомандующий генерал Пиколомини, в армии христиан чума, а турецкие карательные отряды неумолимо продвигаются к северу, по долине Вардара и со стороны Софии, сжигая и села, и монастыри и сметая на своем пути все и вся... - Они все уничтожат, все уничтожат, - повторял он, ломая пальцы, и поминутно, скрестив руки, хватался за уши и зажимал их ладонями, чтобы не слышать колокольного звона. ...Вдалеке, за озером, было видно и слышно, как народ, бросив свои дома, бежит на север, гоня перед собой скотину и срывая с нее или затыкая пучками травы колокольчики и бубенцы (ще одна, сумна, деталь балканського “кульор локаль”. - Ю.К.). Вскоре над озером потянулся тяжелый, жирный ветер, полный дыма и смрада, и Леандр понял, что крестьяне жгут все, что не могут забрать с собой... Их отдых продолжался столько, сколько было нужно для того, чтобы идти не слишком быстро и не догнать австрийскую армию, которая, отступая, грабила всех подряд, но при этом и не отстать от нее намного, чтобы не оказаться в руках шедшего за ними по пятам авангарда армии султана, состоявшего из татар. За Леандром и его товарищем следовал страх отставших, и этот чужой страх подгонял их собственный. А за всем этим расползались чума и голод, а за голодом - турки, которые жгли, разрушали, разоряли и предавали все вокруг власти клинка... - Они все уничтожат, все уничтожат! Не те, так другие, - повторял Деомидий...” (ВСВ, Леандр, 27-29). Отже, суцільна руйнація, руйнація звідусіль (“не ті, так другі”). Хто і що може цьому протистояти?
Деякі відповіді на це питання можна знайти у функціонуванні другого лейтмотиву - описах будівництва взагалі і будівництва храмів зокрема й передовсім. Бо що ж іще можна протиставити руйнації, крім будівництва? До речі, в жодній зі слов’янських країн або регіонів Візантії не зводилося так багато церков, як у середньовічній Сербії, це історичний факт.
Згаданий лейтмотив також пронизує всю творчість Павича. Дійсно, його народові, сербам, аби вціліти, вижити, весь час доводилося і, на жаль, доводиться сьогодні, постійно щось відбудовувати, піднімати з праху та руїн: від православних храмів (вірність успадкованому від пращурів православ’ю, на яке постійно зазіхали то мусульмани, то католики) до житлових будинків і мостів на Дунаї. Тому невипадково домінантними в текстах Павича є слова із семою ‘будувати’: “будівництво”, “будівельник”, “будівля”, “зводити”, “мармур”, “розчин” і т.п.: “- Безумие - жечь все, что мы вынуждены покинуть, даже враг не смог бы разорить и уничтожить все так, как это делаем мы... Наоборот, чем больше мы оставим после себя, тем дольше враг задержится, разрушая, а значит, у нас будет больше надежды, что хоть что-то останется от нас и после нас. Поэтому не нужно поджогов и разрушений. Напротив, нужно строить, строить даже сейчас. Ведь все мы строители. Только для работы нам дан необыкновенный мрамор: часы, дни, годы; а сон и вино - это раствор53” (ВСВ, Леандр, 32).
Краще за Т.Шевченка не скажеш: “У всякого своя доля / І свій шлях широкий: / Той мурує, той руйнує, / Той неситим оком / За край світу зазирає - / Чи нема країни, / Щоб загарбать і з собою / Взять у домовину...” (Ш, 205). Так і в різних народів: той руйнує, той будує. І хоч “чистих” варіантів (тобто виключно руйнації або виключно будівництва) в реальному житті не буває, цікаво було б якось поміркувати, котрий із народів ближче до котрого з протилежних полюсів Шевченкової опозиції: “мурує” ↔ “руйнує”.
Як бачимо, Павич свій народ відносить не до руйнаторів, а передовсім до зодчих: “...Настал час использовать этот мрамор для строительства, пришло время нам снова взяться за ремесло наших предков... С сегодняшнего дня будем строить. Бежать и строить на бегу... С этого момента я буду строить на каждом третьем
Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Архіпелаг "Павич", острів "Дамаскин" (2003)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
