Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Архіпелаг "Павич", острів "Дамаскин" (2003)
11. У православних богословських роботах саме цей фрагмент вважається однією з вершин красномовства, до такої міри прозорою і переконливою є сама фігура: ‘якщо ти не любиш брата свого, якого бачити можеш, то як же ти любитимеш Бога свого, якого бачити не можеш’? Підтекст: хто не любить свого - не любить і чужого, відтак - не любить взагалі нічого.
Схожу формулу вжив і Шевченко: ‘як же ви, українці, можете вивчати чужу історію, мови і кричати про слов’янофільство, тобто любов до усіх слов’янських народів, якщо не знаєте своєї власної історії і мови, не любите свого власного слов’янського українського народу’: “...Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя. / А то залізете на небо; / “І ми не ми, і я не я, / - “Добре, брате, / Що ж ти такеє?” / “Нехай скаже / Німець. Ми не знаєм”. / Отак-то ви навчаєтесь / У чужому краю! / Німець скаже: “Ви моголи”. / “Моголи! моголи!” / Золотого Тамерлана / Онучата голі. / Німець скаже: “Ви слав'яне”. / “Слав'яне! слав'яне!” / Славних прадідів великих / Правнуки погані! / І Коллара читаєте / З усієї сили, / І Шафарика, і Ганка, / І в слав'янофіли / Так і претесь... І всі мови / Слав'янського люду - / Всі знаєте. А своєї / Дастьбі... Колись будем / І по-своєму глаголать, / Як німець покаже / Та до того й історію / Нашу нам розкаже, - / Отойді ми заходимось!..” (Ш, 290-291). Ще раз підкреслю: сам небайдужий до ідей слов’янофільства, член Кирило-Мефодіївського братства, Шевченко аж ніяк не міг закинути “живим своїм землякам, сущим тоді в Украйні” того ж таки слов’янофільства, не міг докоряти їм, що вони вивчали роботи слов’янофілів Яна Колара, Павла-Йозефа Шафарика, Вацлава Ганки. Його дратувало зовсім інше: відсутність їхнього інтересу до власної української історії, мови, культури. Так само наведений вище приклад про краще знання нашою сучасною освіченою публікою історії Абеляра і гірше - історії Дамаскина зовсім не означає, що я тут виступаю проти вивчення західної літератури й культури. Але, навчаючись чужого, треба “свого не цуратись”. Як писав поет: "Нет порока в моем Отечестве? / Ненавижу грубую лесть! / Есть пороки в моем Отечестве, / Но и пророки в нем тоже есть!”.
І дуже добре, якщо допомогти глибше зрозуміти нашу історію, краще осягнути “що ми?... чиї сини? яких батьків?” (Т.Шевченко) нам зможе серб, теж, як і ми, слов’янин, православний, поствізантієць М.Павич. А то, як влучно зазначила Ліна Костенко, так і будуть українські делегати-посадовці стояти телепнями, переминатися з ноги на ногу і ніяково посміхатися на закордонних церемоніях на кшталт присвоєння готелеві російського міста Ярославля імені київської княжни - “Анна Франс” (а чого ж, “логіка” залізна: “Ярославль” = ”Ярославна”)12.
Отож, серб М.Павич, мабуть, і вирішив не чекати, доки йому історію його народу розкаже той, хто “наводить порядки” у Косовім13, і почав писати про свій край, історію, культуру сам. І, як бачимо, досяг у цім безсумнівних успіхів. Насамперед і особливо письменник переймається долею рідної Сербії. Саме цій проблемі, за усієї своєї постмодерновості (фантасмагорійності, нелінійності, інтерактивності тощо), присвячено найвідоміший роман Павича: “У “Хозарському словнику” було поставлене одне з найважливіших питань мого життя - чому з моїм сербським народом усе сталося саме так, і чому з ним відбувається те, що відбувається сьогодні. Так виник “Хозарський словник”. Звичайно, тоді він ще так не називався. Для мене це була просто хозарська тема” (“Ї”).
Та й у інших творах Павича то тут, то там виникає сербська тема, що свідчить про її стрижневий характер. Так, у романі-клепсидрі “Внутрішня сторона вітру” як у міметичному, так і в неміметичному планах описані жахи війни, яка, то тліючи, то розгораючись, перманентно горіла на сербських теренах - цій “україні” двох суміжних імперій: австрійської і турецької. Відчувається щирий душевний біль письменника за принижену роль свого народу, який був вимушений підкорятися завойовникам: “Этот мир принадлежит не нам, - думал строитель, - а нашим отцам и их сверстникам, и они чувствуют это и ведут себя как единственные его собственники. А я и мое поколение и были, и остались несчастными прислужниками тех, кто, помогая себе саблей, обрушился на этот город (Бєлград. - Ю.К.) или приплыл с иностранной армией”14.
А хіба не схожу думку значно експресивніше висловив у наведеній вище поезії Шевченко, та ще й схожими словами: “Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття - ваші пáни. / Ясновельможнії гетьмани. / Чого ж ви чванитеся, ви! / Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, / Ще лучче, як батьки ходили. / Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, / А з їх, бувало, й лій топили” (Ш, 291-292)? Або хіба не її знаходимо в передмові В.Сосюри до поеми “Мазепа”: “У голові твоїй - макуха! / Хіба ж ти можеш жить сама, / Російсько-польська потаскуха, / Малоросійськая тюрма…”?
Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Архіпелаг "Павич", острів "Дамаскин" (2003)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
