Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Архіпелаг "Павич", острів "Дамаскин" (2003)

Показово, що й сам символ новітніх часів - Інтернет - являє собою один величезний, розміром з увесь світ (недаремно ж емблема Інтернету - земна кулька, що крутиться) гіпертекст. Іноді навіть жартують, що від сайту “хліб” до сайту “Платон” у житті - “дистанция огромного размера”, а в Інтернеті - лише 5 кроків, легеньких ударів по клавіші мишки: 1) “хліб” → 2) “їжа” → 3) “духовна їжа/ ‘не хлібом єдиним’...” → 4) “ідея/ейдос” → 5) “Платон”.

А найідеальніший гіпертекст усіх часів, який існував здавна, - це звичайний словник. Адже цілісний текст із класичним зачином, основною частиною, фіналом може просто загинути від купюр, перетасовки шматків, читання не спочатку тощо. Словом, те, що для класичного гіпертексту є умовою життя, для класичного художнього тексту може виявитися причиною смерті. А от словник складається із сотень маленьких клаптиків - словникових статей (“гнізд”), які в принципі легко можна поміняти місцями. Це ми домовилися, що для зручності їх зазвичай розташовують в алфавітному порядку, а більше їх нічого чи майже нічого на місці не тримає: композиційно вони не зв’язані. Саме тому, до речі, в Павича і виникла ідея розташувати текст свого відомого роману у вигляді словника, і ця думка прийшла до нього не відразу. Відповідаючи під час одного з численних інтерв’ю на запитання про добір назв для його творів, сам Павич про еволюцію творчого задуму нині славетного роману-лексикону на 100 тисяч слів розповів так: “Назва, зазвичай, завжди перебуває десь поруч. Іноді у вас є назва від самого початку, іноді ви не маєте її до останнього. Скажімо, “Хозарський словник”. Назва з’явилася в ту мить, коли я зрозумів, як потрібно укласти матеріал. Це було тоді, коли я втямив, що книга мусить бути написана у формі словника, тобто, що це повинен бути роман-словник. Таким чином, назва прийшла сама” (Ї).

І справді, текст цього гіперроману поданий у вигляді словникових статей, як і в звичайному словникові. Принагідно віддам належне українському виданню²², де, на відміну від видання російського²³, збережена ще й такий суто словниковий атрибут, як розподіл сторінок на стовпчики.

До речі, в такому розташуванні матеріалу є ще одна приваблива риса для більшості сучасних читачів, що живуть у шаленім ритмі: окрему словникову статтю (на відміну від фрагменту класично-цілісного тексту) можна прочитати дуже швидко, на перегоні лінії метрополітену, не надто переймаючись, що там було на початку твору, прочитаному не знати як давно.

В Павича є своєрідний умовисновок: “Найважливішим для мене було бажання змінити звичні способи читання, підсилюючи роль і відповідальність читача в процесі створення роману (не варто забувати, що у світі набагато більше талановитих читачів, ніж талановитих письменників чи літературних критиків)” (ИЛ). І ось саме такий, як у “Хозарському словникові”, “рваний текстовий монтаж”, манера розташування матеріалу походить на манеру малярів-імпресіоністів, які не самі змішували фарби, а доручали цю роботу окові глядача: скажімо, замість бузкової фарби вони могли покласти поруч два мазка, червоний і чорний, а людське око влаштоване так, що глядач все одно бачив бузкову фарбу. Отже, Павич переніс акцент із творчості письменника (адресанта) на творчість читача (адресата). Ось вельми показовий уривок із цього твору: “…Не я змішую фарби, а твій погляд…, я лиш кладу їх на стіну одну за одною в природному порядку, а той, хто дивиться, сам змішує їх у своєму óці, наче кашу. Тут і є таємниця. Хто краще зварить кашу, той буде мати кращий малюнок, але нікому не зварити доброї каші з поганої гречки. Важливішою є, отже, віра споглядання, слухання й читання (тобто діяльність глядача, слухача й читача. - Ю.К.), аніж віра малювання, співу чи писання… Я працюю з чимось таким, як словник фарб…, а споглядач сам складає з того словника речення й книги, тобто малюнки. Так міг би робити й ти, коли пишеш. Чому б комусь не скласти словника слів, які утворять одну книгу, й дозволити читачеві самому з’єднати ці слова в єдине ціле” (ХС, 71-72).

Але передача читачеві частини “авторських прав” не обмежується навіть цим. Твори Павича є не лише гіпертекстами, а гіпертекстами підкреслено інтерактивними. Що ж таке інтерактивність? За великим рахунком, це можливість для реципієнта не лише сприймати щось у готовому, незмінному вигляді, а й упливати на це “щось”, в нашому випадкові - на художній текст. Пасивність реципієнта, таким чином, змінюється на його активність. Так, читач творів Павича може починати їх не лише з початку, а й з будь-якого місця, самостійно обирати план розгортання сюжету тощо. Як каже сам письменник, “я завжди хотів перетворити літературу, незворотне мистецтво, в зворотне. Тому мої книги не мають ані початку, ані кінця в класичному розумінні цього слова” (ИЛ).

Цікаво, що 74-річний письменник пише “комп’ютерні твори”, тобто розраховує якщо не передовсім, то не в останню на молодого читача, адже переважна більшість інтернет-користувачів є молоддю. Це викликає запитання, на які Павичу доводиться давати відповіді. Ось типовий приклад пояснення інтерактивності творчого доробку видатного серба: “Я написав “Хозарський словник” задовго до появи в мене комп'ютера й Інтернету. Коли ж інтернет-технології одержали в світі масове поширення, а без персонального комп'ютера практично ніхто себе не мислить, попит на мої книги значно зріс. Крім того, мої романи знайшли “своє тіло”, свою форму саме в комп'ютері. Гіперлітература зробила їх інтерактивними, вона показала нам, що романи можуть розвиватися відразу в декількох напрямках, подібно людському сприйняттю. У своїй статті Ясміна перелічила письменників, чия проза є предтечею гіперлітератури: Лоренс Стерн, Джеймс Джойс, Реймон Кено, Італо Кальвіно”.

Дійсно, твори щойно згаданих письменників були наче спеціально розраховані на інтерактивне сприйняття: в принципі, читач може починати їх читати з будь-якого місця. Скажімо, Стернова “Сентиментальна мандрівка” навіть фіналу немає, вона наче обірвана на півслові. А деякі тексти Джойса написані рваними шматками, існує навіть версія, що він спеціально залишав порожні місця, щоб згодом заповнити їх, сказати б, за новими асоціаціями: так, мовляв, і виникає “потік свідомості”.

Та “одна сніжинка - іще не сніг”: це ще не зовсім та інтерактивність, яку пропонує своєму читачеві Павич. Адже новаторство письменника відчувається уже на рівні жанрових особливостей його творів: “Хозарський словник” - роман-лексикон, “Внутрішня сторона вітру” - роман-клепсидра, “Дамаскин”, “Скляний равлик” - оповідання для комп’ютера й циркуля, а ще: роман-кросворд “Пейзаж, намальований чаєм”, роман-довідник для гадання картами таро “Остання любов у Царгороді; роман-астрологічний довідник “Зоряна мантія” тощо.

Інтерактивні тексти Павича не лише надають можливість варіативних прочитань, а й прямо до цього читача спонукають. Наприклад, у оповіданні для комп’ютера й циркуля “Дамаскин” є два т. зв. “перехрестя”, на яких написано: 1) “Перше перехрестя. Читач може сам обрати, в якому порядку читати наступні два розділи: спо­чатку “Третій храм”, а якщо він читає з комп’ютера, то хай натисне “мишкою” на це слово; або спочатку розділ “Палац”, і тоді відповідно хай клацне на це друге слово. Безперечно, читач може не зважати на мої зауваження й читати оповідан­ня звичайно, як будь-яке інше". 2) “Друге перехрестя. Читач може сам обрати, в якому порядку читати наступні два розділи, - спо­чатку розділ “Спальня” або спочатку розділ “Їдальня”. Від цього вибору залежить, який з двох розділів читач обере за кінець оповідання”. А наприкінці кожного з варіативних “розділів-модулів” є примітка такого кшталту: “Якщо ви не прочитали розділ “Третій храм”, перейдіть на інший розділ. Якщо прочитали, читайте далі й ідіть на друге перехрестя” або “Якщо ви прочитали розділ “Палац”, ідіть на друге перехрестя. Якщо ні, йдіть на цей розділ”.

Замість звичного для читача, вихованого на класичній літературі, одного-єдиного варіанту прочитання літературного твору, існує аж чотири варіанти прочитання цього оповідання, яке складається з шести розділів: розділ 1 - “Будівничі”; розділ 2 - “Обід”; Перехрестя № 1: розділ 3 - “Третій храм”; розділ 4 - “Палац”; Перехрестя № 2: розділ 5 - “Їдальня” - Фінал № 1; розділ 6 - “Спочивальня” - Фінал № 2. Традиційний шлях прочитання, або варіант А (р.1 → р.2 → р.3 → р.4 → р.5 → р.6), може доповнюватися ще й такими: варіант Б: р.1 → р.2 → р.3 → р.4 → р.6 → р.5; варіант В: р.1 → р.2 → р.4 → р.3 → р.5 → р.6; варіант Г: р.1 → р.2 → р.4 → р.3 → р.6 → р.5.

Окремо й особливо слід відзначити наявність у тексті аж двох фіналів (sic!), чого в принципі не могло бути в творі класичної, лінійної літератури: Фінал №1: (Якщо ви не прочитали розділ “Спочивальня”, беріться за цей розділ. Якщо ж прочитали, тут вам кінець оповідання). Фінал №2: (Якщо ви не прочитали розділ “Їдальня”, то прочитайте зараз. Якщо ж прочи­тали, то це вам кінець оповіді).

Як зазначено вище (див. розділ “Аналіз та інтерпретація художнього тексту: розмежування та межі безмежності”), фінал художнього тексту є його сильною позицією

Додати в закладки

  
Переклад Translate