Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
7. Наголошуючи на цьому, він додає: "Можна сказати, що у "Традиції відобразився критичний дух Церкви"8. Не можна лишатися вірними Традиції тільки за інерцією.
Багато неправославних західних оглядачів вважають православ'я нерухомо застиглою Церквою, завжди зверненою до минулого. У мене, проте, не було такого враження, коли я вперше зустрівся із православ'ям на початку 1950-х років, і, звичайно, немає його й сьогодні, коли я у православ'ї вже понад сорок років. Хоча багато аспектів православного життя дійсно відзначаються певним архаїзмом, це далеко не повна картина. Навпаки, слова сера Ернста Баркера про дванадцять століть візантійської історії цілком можуть бути застосовані до двадцяти віків православного церковного життя: "Протягом дванадцяти століть візантійської історії консерватизм завжди поєднувався зі змінами, а зміни завжди наштовхувалися на консерватизм; у цьому сутність і чарівність того часу"9.
Традиція — всеосяжна, я відкривав її для себе як життя Духа Святого у Церкві. Зокрема, до неї належить записане слово — Біблія, бо немає розриву між Писанням і Традицією. Писання існує всередині Традиції, і отже, завдяки Традиції Церква може розуміти і проживати Писання у кожному поколінні віруючих. Таким чином я прийшов до бачення Православної церкви не лише як "традиційної", а й біблійної. Не випадково під час кожного православного богослужіння Євангеліє кладеться на середину святого престолу у вівтарі. Істинними євангелістами є православні, а не протестанти. (Якби лишень ми, православні, вивчали Біблію так, як це роблять протестанти!)
Лоський та Флоровський10 своїми працями переконали мене, що, будучи життям Духу, Традиція не лише всеосяжна, а й невичерпна. Отець Георгій Флоровський писав: "Традиція — це постійна присутність Духу, а не лише пам'ять слів. Традиція — це харизматичний, а не історичний принцип... Благодатний досвід Церкви... у його кафоличній повноті... не вичерпується ні Святим Письмом, ні усною традицією, ні визначеннями. Вона не може, вона не має бути вичерпана"11.
Хоча період семи Вселенських соборів має для православ'я величезне значення, не варто думати, що "епоха отців" завершилася у VIII столітті. Навпаки, патристична епоха відкрита для продовження. Немає інших причин, крім людського гріха, які б завадили у третьому тисячолітті проведенню Вселенських соборів і появі нових отців церкви, рівних за авторитетом ранньохристиянським отцям, бо Святий Дух так само присутній і діяльний у Церкві сьогодні, як і в минулому.
Ця рухлива і жива концепція Традиції, яку я відкрив у православ'ї, набувала для мене все більшого значення. Я дедалі більше переконувався, що англіканству, в якому я був вихований, бракувало живого зв'язку, який засвідчувала Православна церква. Зв'язок був порушеним, якщо не припиненим, середньовічними рухами на латинському Заході. Навіть якщо англійська Реформація була спробою повернутися до Церкви Вселенських соборів і ранніх отців, як вважають багато англіканців ще від XVI століття, то до якої міри вдалою можна вважати цю спробу? "Православність" Англіканської церкви в кращому разі непроявна, вона є радше прагненням і віддаленою надією, ніж фактичною реальністю.
Я завжди був щиро вдячний своєму англіканському вихованню і ніколи не вступав у полеміку з общиною, де вперше пізнав Христа як свого Спасителя. З великим задоволенням пригадую красу хоральних служб у Вестмінстерському абатстві, — які я відвідував ще хлопчиком, навчаючись у Вестмінстерській школі, — особливо величну процесію з хрестом, свічками та знаменами після літургії на свято св. Едварда Сповідника. Завдячую і тим дружнім стосункам, що я зав'язав, навчаючись у школі та в університеті, з членами Товариства св. Франциска, зокрема, з о. Елджі Робертсоном, о. Гардіаном та його молодим учнем, братом Пітером. Саме англіканські францисканці відкрили для мене місце місіонерства у християнському житті та цінність таїнства сповіді.
Я завжди вважав своє рішення прийняти православ'я вивершенням і втіленням усього найкращого з духовного досвіду англіканства; як ствердження, а не відречення. Разом з тим, за усієї моєї любові і вдячності, не буде з мого боку відвертості, якщо промовчу про те, що непокоїло мене тоді у 50-х і ще більше непокоїть сьогодні — суперечливість різних вчень всередині англіканської общини. Насамперед, це протилежні погляди англо-католиків та євангелістів на такі центральні аспекти віри, як присутність Христа у євхаристії та лик святих. Чи потрібно вшановувати Святі Дари як істинне Тіло і Кров Спасителя? Чи можемо ми молитися за померлих і просити святих та Матір Божу молитись за нас? Це не просто несуттєві питання, про різне ставлення до яких християни можуть спокійно домовитись. Для нашого життя у Христі ці питання мають найбільше значення. Чи міг я залишатись у християнській общині, яка дозволяла своїм членам дотримуватись протилежних поглядів на ці питання?
Ще більше мене непокоїло існування в англіканстві "ліберального" крила, яке ставило під сумнів Божественність Христа, Його народження від Діви, чудеса й тілесне воскресіння. На слуху у мене завжди були слова апостола Томи: "Господь мій і Бог мій!" (Йн 20,28). Я чув, як апостол Павло промовляє до мене: "А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша" (1 Кор 15,14). Для власного спасіння я відчував потребу належати до Церкви, яка б з непорушною вірою дотримувалась засадничих християнських істин про Трійцю та Особу Христа. Де я міг знайти таку Церкву? На жаль, не в англіканстві. Воно не мало тієї тривалості й повноти живої Традиції, до якої я прагнув долучитися.
Можливо, це Рим? У п'ятдесяті роки, перед II Ватиканським собором, для будь-якого англіканця, який не був задоволеним англіканською "повнотою" та прагнув до кафоличності Традиції, найприродніше було б стати римо-католиком. Це — християнська спільнота, яка не менше, ніж Православна церква, стверджує про нерозривність зв'язку з апостолами та мучениками, з ранніми Соборами та отцями. Більш того, це Церква західної культури. Дійсно, для чого звертатись до православ'я? Чому б моїм пошукам живої Традиції не завершитися набагато ближче?
Все ж таки щоразу, коли я схилявся до католицизму, я вагався. Мене стримувало не тільки "філіокве", хоча після прочитання Лоського я бачив, що це також важливий додаток до символу віри. Головною проблемою було ствердження папами своїх прав на світову юрисдикцію та непогрішимість. Вивчаючи раннє християнство, я починав усвідомлювати, що східні отці, такі як свт. Василій Великий та свт. Йоан Златоуст, і західні, такі як св. Кипріан та блж. Августин, розуміли природу Церкви на землі зовсім інакше, ніж І Ватиканський собор. Я бачив, що доктрина про верховенство Риму просто не відповідала історичній правді. Наголошення на верховності папи, особливо починаючи з XI століття, суттєво послабило тривалість Традиції у Римській церкві. Лише у православ'ї я, без сумніву, знаходив те, чого шукав: життєдайну і невичерпну присутність минулого.
Переконаність, що лише у православ'ї можна знайти повний і непорушний зв'язок з Церквою апостолів та отців, підсилилась двома іншими аспектами православ'я, які я дедалі більше усвідомлював. Перший з них — поширення гонінь і мучеництва в сучасному досвіді православ'я — спочатку від турків, потім, у XX столітті, від комуністичного режиму. Тут було щось таке, що безпосередньо поєднувало сучасну Православну церкву із доконстантинівською Церквою перших трьох століть. Христос говорив апостолу Павлу: "Моя сила виявляється в безсиллі" (2 Кор 12,9). Я бачив, що Його слова знову і знову стверджуються в історії православ'я від часів падіння Візантії. Поряд з тими, хто прийняв явне і видиме мучеництво — сповідання кров'ю, православ'я мало незліченну кількість інших, хто йшов за Христом шляхом смиренності, внутрішнього мучеництва: кенотичні святі, які виявляли великодушність і співчутливу любов, такі як: Ксенія Петербурзька, Серафим Саровський, Йоан Кронштадтський і Нектарій Егінський. Я знайшов це кенотичне співчуття у творах Достоєвського та Толстого. Особливо зачарували мене двоє святих (бо із сімнадцятирічного віку я був пацифістом) — страстотерпці Борис і Гліб, київські брати-князі XI століття. У їхньому небажанні пролити кров навіть для самозахисту, у їхній відмові від насильства і невинному стражданні я бачив благовістя Христового Хреста.
Другим аспектом православ'я, який я вважав для себе дедалі вагомішим, було містичне богослов'я християнського Сходу. Я усвідомлював, що Традиція означає передання не лише догматичних формулювань, а й духовності. Між ними не може бути жодного розділення, і тим паче, жодної опозиції; як слушно зазначив Володимир Лоський, "немає християнської містики без богослов'я, і найголовніше — немає богослов'я без містики", оскільки "містика в цьому випадку розглядається як довершеність, як вершина будь-якого богослов'я, як "переважне" богослов'я"
Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
ЗМІСТ
На попередню
|
|
