Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Національна безтактність дуже часто виростає на добре угноєному ґрунті великодержавного російського шовінізму. / Іван Драч

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка


Розділ 17

І знов потяглось однсманіття мого підмайстерського життя, обмеженого селом та болотами; єдиним просвітком у ньому був мій день народження та пов'язаний з цим ще один візит до міс Гевішем. Хвіртку мені знову відімкнула міс Сара Покет, і міс Гевішем я застав на тому самому місці, і про Естеллу вона говорила якщо не тими самими словами, то, в усякому разі, в тому самому дусі. Розмова наша тривала заледве кілька хвилин, і коли я вже йшов, вона дала мені гінею, сказавши прийти знов на мій наступний день народження. Зауважу, до речі, що я став бувати у неї щороку. Першого разу я спробував відмовитись [128] від гінеї, але домігся лише того, що вона сердито запитала": «Ти що, більше хочеш? » Після цього я вже мусив її взяти.

Таке все незмінне було в цьому тьмяному старому будинку - жовте світло в затемненій кімнаті, вибляклий привид у кріслі біля дзеркала - аж здавалося, що, зупинившись, годинники зупинили й сам Час у цій таємничій оселі, і, поки я й усе інше навколо старшало й старішало, тут усе лишалося, як було. Денне світло ніколи не пробивалось до цього будинку, як не пробивалось воно й до моїх думок та згадок про нього. Збитий усім цим з тверезого глузду, я й далі в душі ненавидів своє ремесло й соромився власної домівки.

Зате мимоволі я став помічати, як змінювалась Бідді. Підбори на її черевиках зробилися вищими, волосся на голові тепер вилискувало й було охайно зачесане, руки завжди чисті. Бідді не вирізнялася вродою - звичайна сільська дівчина, вона й не могла рівнятися з Естеллою,- але вона була симпатична, здорова й лагідна. Минуло не більше року, відколи Бідді з'явилась у нас (пам'ятаю, на ній ще зовсім недавно була жалобна сукня), аж це раз увечері я помітив, які в неї на диво задумливі й уважні очі, такі привабливі й дуже добрі.

Я саме підвів погляд від своєї роботи, над якою гибів,- я виписував цілі сторінки з книжки, щоб таким хитрим чином удосконалюватись як у читанні, так і в письмі,-. і побачив, що Бідді стежить за мною. Я відклав убік перо, а Бідді перестала шити, хоча шитва не відклала.

- Бідді,- спитав я,- як ти з цим справляєшся? Або я дуже дурний, або ти дуже вже тямовита.

- З чим справляюся? Не розумію,- усміхнувшись, сказала Бідді.

Вона справлялася з усіма своїми хатніми обов'язками, і то бездоганно, але я не це мав на увазі, хоч те, що я мав на увазі, тим самим ставало ще більш гідним подиву.

- Як ти справляєшся, Бідді,- сказав я,- вивчати все, що я вивчаю, і ні в чому від мене не відставати?

Я на той час уже потроху пишався своїми знаннями, на які витрачав і ті гінеї, що отримував від міс Гевішем, і більшість кишенькових грошей, хоча тепер я бачу, що надто дорого платив за крихти пізнання, якими збагачувався.

- З таким же успіхом я можу спитати,- відказала Бідді,- як це ти справляєшся.

- Е ні: коли я ввечері приходжу з кузні, кожен бачить, що я сідаю вчитися. А ти ніколи не вчишся, Бідді. [129]

- Мабуть, воно саме до мене чіпляється... як застуда,- спокійно пояснила Бідді й стала знову шити.

Розмірковуючи про Бідді, я сперся на дерев'яну спинку стільця й задивився, як вона шиє, схиливши набік голову. Дедалі виразніше я відчував, яка вона незвичайна дівчина. Бо ось я пригадав, що вона й на ковальському ремеслі добре знається, як та чи інша робота зветься та які в нас інструменти. Одне слово, що я знав, те й Бідді знала. Теоретично вона була ковалем не гіршим за мене, а може, й кращим.

- Ти, Бідді, така,- зауважив я,- що жодної нагоди не пропускаєш. Поки ти не жила у нас, у тебе не було такої змоги чому-небудь навчитись, а тепер диви, як ти розвинулася!

Бідді глянула на мене й знов заходилася шити.

- А я ж була твоєю першою вчителькою, правда? - сказала вона, не відриваючись від роботи.

- Бідді! - вражено скрикнув я.- Ти що, плачеш?

- Ні, я не плачу,- сказала Бідді й, підвівши голову, засміялася.- 3 чого це ти вигадав!

З чого б це я вигадав, як не з того, що на її шитво впала блискуча сльозинка! Я мовчки задумався, як їй тяжко доводилось, поки Вопслова двоюрідна бабця кінець кінцем не здолала в собі лиху звичку жити, якої багато кому не завадило б заздалегідь позбуватись. Мені згадалось, яка безпросвітність оточувала її в тій жалюгідній крамничці, в гаморі тієї жалюгідної вечірньої школи, при тій жалюгідній звироднілій трухлі, геть безпорадній без допомоги Бідді. Я гадав собі, що й у ту несприятливу пору в ній, певне, вже крилася духовна сила, така помітна тепер, бо інакше чого б я, тільки-но відчувши неспокій і тривогу, звертався по допомогу саме до Бідді? Вона тихенько шила й більше не плакала, і коли я дивився на неї й міркував про все це, мені раптом спало на думку, що я, мабуть, трохи винен перед нею. Я, можливо, був надміру потайливим, коли слід було б ущасливити її (хоч тоді й не вжив подумки саме цього слова) своєю довірою.

- Справді, Бідді,- сказав я, коли добре над цим розважив,- ти була моєю першою вчителькою, і тоді ми навіть гадки не мали, що колись сидітимем ось так поруч, у цій кухні.

- Ох, бідненька,- зітхнула Бідді. Це було так схоже на її саможертовну вдачу,- перенести моє зауваження на мою сестру, схопитися й поправити щось там, аби сестрі було затишніше.- Хто б міг таке припустити! [130]

- Тож мені здається,- сказав я,- що нам треба частіше розмовляти одне з одним, як колись. І я повинен частіше з тобою радитись, як колись. Ось давай, Бідді, хоч би й у цю неділю пройдемося на болота та поговоримо вволю.

Мою сестру ми тепер ніколи не залишали саму, але в неділю з полудня Джо охоче погодився доглянути її, і ми з Бідді пішли прогулятись. Стояло літо, погода була чудова. Ми проминули село, церкву й цвинтар і, вийшовши на болота, побачили на річці судна під вітрилами, і ось тоді переді мною, як то бувало вже не раз, знов постали образи міс Гевішем та Естелли. Коли ми добулись до самої річки й посідали на березі, в цій тиші, ще більш лункій від мирного жеботіння води у нас під ногами, я подумав, що це, мабуть, найвідповідніша пора й місце поділитися з Бідді таємницею своєї душі.

- Знаєш, Бідді,- сказав я, спершу взявши з неї обіцянку, що вона про це нікому ні слова,- мені хочеться стати джентльменом.

- Ну, я б на твоєму місці цього не хотіла,- відказала вона.- Навіщо це тобі?

- Бідді,- сказав я вже трохи суворішим тоном,- у мене в на це поважні причини.

- Тобі видніше, Піпе, але невже тобі не ясно, що так, як тепер, для тебе краще?

- Бідді,- нетерпляче вигукнув я,- мені так зовсім не краще! Мене відштовхує і це моє ремесло, і все моє життя. Вони мені відразливі з першого ж дня, коли я став підмайстром. Які ти дурниці городиш!

- Я городжу дурниці? - відказала Бідді, спокійно зводячи брови.- Пробач, коли так, це я ненароком. Я тільки хотіла, щоб тобі було добре й приємно.

- Ну тоді, Бідді, зрозумій раз і назавжди, що мені ніколи не буде добре й приємно, а навпаки, дуже погано, якщо я не зможу змінити оце своє життя!

- Шкода,- сказала Бідді й журливо похитала головою.

Я й сам не раз думав, що шкода, і тепер, вичерпаний Цією нескінченною суперечкою з самим собою, мало не заплакав з горя й досади, коли Бідді висловила вголос те почуття, яке мене проймало. Я сказав їй, що вона маг слушність, я й сам знаю, наскільки це прикро, але нічого тут не вдієш.

- Якби я міг пристосуватись до цього життя,- сказав а Бідді, вириваючи рукою травинки, як-то колись був висмикував [131] разом із волоссям свої ображені почуття і вигупував їх ногою об стіну броварні,- якби я міг пристосуватись до цього життя і хоча б наполовину так полюбити кузню, як любив її малим, мені б стало набагато легше. Тоді б ми усі втрьох зажили чудовим життям, і Джо, мабуть, узяв би мене за компаньйона, коли скінчиться моє учнівство, а ми з тобою зблизилися б і котроїсь неділі могли б сидіти на цьому самому березі зовсім іншими людьми. Я ж був би для тебе зовсім непоганий жених, хіба ні, Бідді?

Бідді зітхнула, дивлячись на вітрильники, що пропливали річкою, і відповіла:

- Та вже ж, я не дуже перебірлива.

Гордощам моїм ледве чи полестили слова Бідді, але я знав, що вони щирі.

- А натомість,- сказав я, вирвавши ще жмут трави й одну-дві стеблинки встромивши в рот,- бач, який я зробився. Неспокійний, усім невдоволений і... та це було б ще пусте, якби мені не кинули в очі, який я простак і селюк!

Бідді раптом обернулась і подивилася на мене куди уважніше, ніж хвилину тому на вітрильники.

- Сказати таке - це було не дуже правдиво й не дуже чемно,- зауважила вона, знов одводячи погляд у бік річки.- Хто це сказав?

Я розгубився, бо й не помітив, як зопалу вибовкнув зайве. Але тепер уже нікуди було відступати, і я зізнався:

- Вродлива панночка в домі міс Гевішем, вона най-вродливіша на світі, і я просто зачарований нею і заради ж неї й хочу стати джентльменом.

Після цього безтямного зізнання я почав кидати жмутки зірваної трави в річку, немов і сам був не від того, щоб кинутись услід за ними.

- Ти хочеш стати джентльменом на злість їй чи щоб прихилити її до себе? - помовчавши, тихо спитала Бідді.

- Не знаю,- похнюплено відповів я.

- Бо коли на злість їй,- вела далі Бідді,- то я думаю - хоча тобі видніше,- що краще й розсудливіше було б знехтувати ці слова. А коли ти хочеш прихилити її, то я думаю - хоча тобі видніше,- що вона цього не варта.

Точнісінько те саме, що й я думав, і скільки разів! Точнісінько те саме, що й зараз мені було ясніше ясного. Але як міг я, бідний збаламучений сільський хлопчина, уникнути тієї дивовижної непослідовності, в яку день крізь день впадають і найкращі та найрозумніші з чоловіків! [132]

- Це все, можливо, й правда, але що ж, як я зачарований нею?

Сказавши ці слова, я упав ниць на траву, обіруч учепився в чуприну і щосили шарпонув. Добре усвідомлюючи, як мало глузду й розваги в цьому божевіллі, що опосіло моє серце, я подумав, що нічого кращого й не заслужив, як піднести свою голову за волосся й бебехнути нею об рінь, щоб не діставалась такому йолопові, як я.

Бідді була найрозумніша з дівчат і більш не стала мене напоумляти. Вона поклала свою ніжну, хоч і огрублу від роботи руку на мої долоні й одну за одною лагідно витягла їх з чуприни. Потім заспокійливо погладила мене по плечах, а я затуливсь рукавом і трохи поплакав - точнісінько як отоді біля броварні,- невиразно відчуваючи, якої тяжкої кривди я зазнав чи то від когось одного, чи, може, від усіх.

- Я все-таки рада,- сказала Бідді,- що ти мені довірився, Піпе. І ще я рада, що ти знаєш, що я твою таємницю збережу й не підведу тебе. Якби твоя перша вчителька (бідненька, як же то вона сама потребувала, щоб її хтось навчив!) була й зараз тобі вчителькою, вона, здається, знала б, який урок тобі задати. Тільки його важко було б вивчити, а що ти вже й так її випередив, то й ні до чого про це говорити.- Вона наділила мене тихим зітханням, підвелася з піску й сказала зовсім іншим, свіжим і бадьорим голосом: - Пройдемося ще далі чи вже за-рернемо додому?

- Бідді! - скрикнув я, схопився й, обнявши її за шию, поцілував.- Я завжди тобі все говоритиму!

- Поки не станеш джентльменом,- додала Бідді.

- Ти ж знаєш, що я ніколи ним не стану, отже, це й буде завжди. Хоча я й не дуже маю що казати тобі, ти ж знаєш усе, що я знаю,- я вже говорив це тобі того вечора вдома.

- Атож,- майже пошепки промовила Бідді, дивлячись на кораблі. І тоді повторила тим самим бадьорим голосом: - То пройдемося ще далі чи завернемо додому?

Я сказав Бідді, що краще пройдемось далі, і ми так і зробили, а літнє надвечір'я навкруг змінив літній вечір, і все було таке прегарне. Я задумався, чи не природніше й правильніше було б задовольнитись цим моїм життям, аніж при світлі свічки грати в дурня у кімнаті з зупиненими годинниками й терпіти зневагу Естелли. Я подумав, що треба було б викинути її з голови разом з усіма іншими спогадами й химерами і полюбити ту роботу, яка мені судилась, стати добрим майстром. Бо хіба ж не ясно було, [133] що якби в цю мить поруч зі мною була Естелла, а не Бід-ді, то вона довела б мене до розпачу? Я не міг не визнати, що так воно, безперечно, й було б, і сказав сам собі: «Який же ти дурень, Піпе!»

Ми йшли й говорили, говорили, і все, що казала Бідді, здавалося сущою правдою. Бідді ніколи не піддражнювала мене, не вередувала, не мінялася з дня на день; якби вона завдала мені болю, то це їй би самій заболіло, а зовсім би її не врадувало: вона швидше собі заподіяла б рану, аніж мені. Але ж як це виходило, що я просто не міг віддати їй перевагу перед тією, другою?

- Бідді,- сказав я, коли в-же ми верталися додому,- я так хотів би, щоб ти змогла мене вирятувати!

- Я теж хотіла б,- сказала й вона.

- Якби я тільки міг закохатися в тебе... Ти нічого не маєш, що я говорю отак просто, як щирій товаришці?

- Та чого б я щось мала,- сказала Бідді.- На мене можеш не зважати.

- Якби я зміг покохати тебе, це було б чудово!

- Але в тому-то й річ, що ти ніколи цього не зможеш,- сказала Бідді.

Того вечора це не здавалось мені таким уже неймовірним, як, скажімо, напередодні. Я пробурмотів, що не зовсім у цьому певний. Але Бідді заявила, що вона таки певна і нема тут про що й розводитись. У глибині душі я був з нею згоден, а проте категоричність Бідді трохи мене різонула.

Поблизу цвинтаря нам треба було перейти дамбу й перелізти через огорожу біля самого шлюзу. Зненацька перед нами чи то зі шлюзу, чи з очерету, чи з твані (що цілком відповідало б його вайлуватій натурі) вихопився Старий Орлік.

- Привіт! - буркнув він.- Куди це ви вдвох мандруєте?

- Куди ж, як не додому?

- Е, тоді щоб мене шпигонуло, якщо я не проведу вас! Накликати на себе цю кару було у нього улюбленою

примовкою. Оскільки я знаю, він не надавав цьому вислову якогось певного значення і вживав його, як і своє вигадане ім'я, просто щоб дражнити людей, щоб їм чулася тут якась невиразна, але страшна погроза. Мені-от малому уявлялося, що якби він надумав шпигонути мене, то зробив би це гострим кривим гачком.

Бідді не хотілося, щоб він нас супроводив, і вона прошепотіла мені:

- Нехай він не йде з нами, я не люблю його! [134]

А що я теж не дуже його любив, то взяв на себе сміливість подякувати йому й сказати, що ми й самі дорогу знаємо. У відповідь на це він зареготав і відстав від нас, хоча оддалеки таки побрів слідом.

Мене зацікавило, чи Бідді не підозрює його у підступному нападі на мою сестру, чого сестра так і не змогла пояснити, і я запитав Бідді, чому вона його не любить.

- Та! - мовила вона й оглянулась через плече на лінькувату постать позаду.- Просто тому... тому, що я, здається, йому подобаюсь.

- А він коли-небудь казав тобі про це? - обурено спитав я.

- Ні,- відповіла Бідді, знов оглядаючись через плече,- він ніколи не казав, але де тільки мене побачить, так і крутиться перед очима.

При всій новизні й незвичності такого способу освідчуватись я не мав сумніву, що витлумачено його правильно. І дуже розізлився, як це сміє Старий Орлік захоплюватися Бідді,- так розізлився, наче він мені самому заподіяв образу.

- Але ж тобі до цього байдуже,- спокійно сказала Бідді.

- Так, Бідді, байдуже, хоч усе-таки це мені не подобається. Я цього не схвалюю.

- Я теж,- сказала Бідді.- А проте тобі до цього байдуже.

- Це правда,- погодився я,- Але мушу сказати, що ти дуже уиала б у моїх очах, якби вія крутився перед тобою з твовї згоди.

Після того вечора я почав стежити за Орліком, і тільки-но йому випадала нагода покрутитися перед Бідді, як я виринав поміж ними, щоб позбавити її цього видовища. На той час Орлік став почувати себе певніше в кузні через незбагненну прихильність до нього моєї сестри, а то 6 я, мабуть, умовив Джо здихатись його. Орлік чудово бачив і розумів моє ставлення до нього, в чому я згодом мав змогу пересвідчитись.

Тепер, наче у мене й без того не було повно плутанини у голові, я заплутався в п'ятдесят тисяч разів більше, бо іноді мені ставало ясно, що Бідді незмірно краща від Естелли і що нема чого соромитись простого й чесного трудівницького життя, для якого я народився,- навпаки, саме воно може дати мені самоповагу й щастя. Під таку годину я твердо вирішував, що моє розхолоджен-ня до любого Джо й до кузні минуло, і що з часом ми з Джо [135] станемо працювати на рівних правах, і я одружуся з Бід ді,- коли раптом зринав якийсь непроханий спогад про дім міс Гевішем і підкошував мене, мов нищівний постріл, і розпорошував усі мої добрі наміри. А зібрати їх знову було не так легко, і, бувало, тільки почну я це робити, як їх знов розпорошить на всі боки довільне припущення, що, можливо, міс Гевішем збирається забезпечити моє майбутнє після того, як я відбуду учнівство в кузні.

Хоча гадаю, що навіть якби мій термін і вийшов, я б і далі борсався у своїх непорозуміннях. Але сталось так, що він урвався передчасно, і ось про це я зараз і розповім.

Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка

ЗМІСТ

1. Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
2. Розділ 2 Моя сестра, місіс Джо Гарджері, була на...
3. Розділ З Ранок був імлистий і дуже вологий. Ще...
4. Розділ 4 Я був певен, що в кухні мене перестріне...
5. Розділ 5 Забачивши гурт солдатів, що застукотіли...
6. Розділ 6 Навіть після того, як звинувачення у...
7. Розділ 8 Заклад містера Памблечука на Головній...
8. Розділ 9 Коли я прийшов додому, моя сестра, якій...
9. Розділ 10 Десь на другий чи третій день, коли я...
10. Розділ 11 У призначений час я знову був перед...
11. Розділ 12 Мене дедалі дужче непокоїв образ...
12. Розділ 13 Мені було просто мукою спостерігати, як...
13. Розділ 14 Нема прикріше, як соромитись рідної...
14. Розділ 16 Ще не відійшовши у думках від «Джорджа...
15. Розділ 17 І знов потяглось однсманіття мого...
16. Розділ 18 Ішов четвертий рік мого навчання у Джо,...
17. Розділ 19 Ранок вніс значні зміни в мої уявлення...
18. Розділ 20 Поїздка від нашого міста до столиці тривала...
19. Розділ 21 Придивляючись до Вемміка при світлі...
20. Розділ 22 Блідий паничик і я стояли й розглядали...
21. Розділ 23 Містер Покет сказав, що радий мене...
22. Розділ 24 Через два-три дні, коли я вже...
23. Розділ 25 Бентлі Драмл, до того понурий вдачею,...
24. Розділ 26 Як Веммік сказав, так і вийшло: мені...
25. Розділ 27 «Дорогий містере Піп! Пищу я вам...
26. Розділ 28 Було ясно, що їхати мені треба...
27. Розділ 29 Підвівся я на світанні й вийшов надвір....
28. Розділ ЗО Одягаючись уранці в «Синьому Кабані», я...
29. Розділ 31 Коли ми прибули до Данії, король і...
30. Розділ 32 Одного дня, коли я сидів над книжками у...
31. Розділ 33 У своїй отороченій хутром дорожній...
32. Розділ 34 Поступово звикаючи до своїх сподівань,...
33. Розділ 35 Уперше в мене на життєвому шляху...
34. Розділ 36 Становище наше з Гербертом дедалі...
35. Розділ 37 Гадаючи, що неділя - найкращий день для...
36. Розділ 38 Якщо після моєї смерті коли-небудь у...
37. Розділ 39 Я вже мав двадцять три роки. Минув...
38. Розділ 40 То ще добре випало, що я мусив подбати, як...
39. Розділ 41 Коли ми всі втрьох сіли біля вогню і я...
40. Розділ 42 - Мій хлопче і його товаришу! Я не буду...
41. Розділ 43 Чи варто задумуватись над тим, якою...
42. Розділ 44 У кімнаті, де стояв туалетний столик і...
43. Розділ 45 Ледве-но прочитавши цю пересторогу, я...
44. Розділ 46 Уже пробило восьму, коли я дістався до...
45. Розділ 47 Кілька тижнів минуло без будь-яких...
46. Розділ 48 Друга з двох зустрічей, про які я...
47. Розділ 49 Ранковим диліжансом я виїхав до...
48. Розділ 50 Протягом ночі мені разів два-три...
49. Розділ 51 Хтозна, задля чого я так ревно силкувався...
50. Розділ 52 З Літл-Брітен я пішов з чеком у кишені...
51. Розділ 53 Вечір був темний, але коли обгороджені...
52. Розділ 54 Був один з тих березневих днів, коли...
53. Розділ 55 Наступного дня Мегвіча приставили у...
54. Розділ 56 Протягом усього місяця - аж до настання...
55. Розділ 57 Залишившись тепер сам-один, я заявив...
56. Розділ 58 Звістка про крах мого осяйного...
57. Розділ 59 Цілих одинадцять років, живучи на...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate