Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Квінт Горацій Флакк Послання Переклад Андрія Содомори
19. ДО МЕЦЕНАТА
Пісня, якщо написав її тон, який п'є лише воду,-
Так, Меценате, Кратін колись твердив,- не буде втішатись
Ні довголіттям, ні славою. Тільки-но буйних поетів
Вакх приписав до Сатирів і Фавнів - і вже спозаранку
Гірко тоді й від солодких Камен вином стало чути.
Свідчить, вино оспівавши, й Гомер про свій потяг до чарки.
Навіть сам Енній спочатку попив собі й тільки потому
Зброю вславляв. "Запишу я криницю Лібонову й Форум
Тим, що не п'ють. Не дозволю й поважному пісню складати".
Ледве прорік я те - й тут же пиячити стали поети:
Ніччю хлистати вино, перегар його-вдень видихати.
Хай, про Катона наслухавшись, хтось напустив би на себе
Вигляд суворий і в тозі короткій ходив би й босоніж,
Чим він, однак, його вдачу віддав би, незламність і мужність?
Луснув Іарбіт, що брався було з Тімагеном рівнятись,
Прагнучи дотепом блиснути й чаром свого красномовства.
Хиби без жодних зусиль переймаються - був би лиш прикладі
Зблідну, скажімо,- й вони свій рум'янець зганятимуть кмином.
Рабська отаро наслідувачів! О, як часто схиляє
Ваша пиха то до сміху мене, то запалює гнівом!
Перший по вільній, пустій площині прокладаючи стежку,
Я по чужому сліду не ступав. Хто собі довіряє,
Той і юрбу поведе. Чи ж не я був, хто перший у Лацій
З Паросу ямби привів? Запозичив я дух Архілоха,
Ритми його, а не зміст, не слова, що Лікамба карали.
Тож не вінчай мене лавром дрібнішим за те, що не смів я
Лад його пісні змінити, її своєрідне звучання.
Музу свою споріднила й Сапфо з Архілоховим ладом,
Як і Алкей, хоч про інше й по-іншому пісню складав він:
Словом отруйним ні тестя свого не спішив очорнити,
Ні нареченій петлі не сплітав він образливим віршем.
Серед латинів лиш я сколихнув того лірника струни,
Що німували тут досі. Як мило нести щось незнане! -
Руки дбайливі беруть мене, очі розумні читають.
Може, спитаєш, чому це невдячний читач мої вірші
Схвалює дома, коли ж за порогом-то ганить, лукавий?
Видно, тому, що юрбі не лещу я: на пишні обіди
Грошей не трачу й одежі старої не звик дарувати.
Ось де собака заритий! "Дрібниць тих,-кажу я,-нізащо
В людних театрах читати не зважуся".- "Он як! Глузуєш? -
Відповідь заздрісну чую.- Для слуху Юпітера, мабуть,
Їх бережеш, сам собою вдоволений; ніби, крім тебе,
Віршів медових ніхто не складе". Не посмію вже й носа
Тут задирати, щоб лютий борець не дряпнув спересердя.
"Місце якесь недогідне!"-кричу й вимагаю перерви.
Так-бо вже є, що змагання веде до сварні та до гніву,
Потім незгода крокує, а далі - й війна братовбивча.
20. ДО СВОЄЇ КНИГИРвешся вже, книжечко, в світ, між хапливу юрбу, на прилавки:
"Швидше б до Сосіїв! - мрієш.- Ось там я оправою зблисну!"
Що тобі закуток той, ті печатки, для скромного милі!
Нікого ж вабити тут, і, зітхаючи, славою мариш,
Хоч і не так я тебе наставляв. Та вже йди куди хочеш.
Підеш, але вже не вернешся й будеш сама нарікати,
Скривджена: "Що я зробила, чого захотіла, нещасна!"
Вмій і згорнутись, коли пересититься твій залицяльник.
Лиш молодою (якщо, розгнівившись, не хиблю в пророцтві)
Ти чаруватимеш Рим, та потім, коли простолюддя
Густо заслинить тебе,- непотрібна, живитимеш німо
Міль нетямущу, чи в Утіку, може, втечеш, або в путах
Ген до Ілерди тебе перешлють. Ось тоді й посміється
Той, що навчав тебе марно, немов селянин, що зі скелі
Впертого ослика в гніві зіпхнув. Бо й справді не варто
В поті чола рятувати того, хто рятунку не хоче.
Врешті в глухому селі дітлахів галасливих читати
Вчитимеш ти по складах, поки геть не струхлієш на старість.
Там, при погідному дні, коли досить ти матимеш учнів,
Дещо й про мене скажи їм: нащадок незнатного роду,
Скромне гніздо переріс я крилом, непомірне великим.
Отже, наскільки принизиш мій рід, настільки й звеличиш
Мужність мою. Я державним мужам у походах і вдома
Бажаним був. Невисокий на зріст, посивілий дочасно,
В сонце закоханий, схильний до гніву, що швидко влягався.
Може спитають про вік мій,-скажи їм, що сорок четвертий
Грудень зустрів я саме в той рік, як у нашому Римі
Консула Лепіда вибрав собі за товариша Лоллій.
КНИГА ДРУГА 1. ДО АВГУСТА
Скільки лягає трудів на твої лише. Цезарю, плечі:
Зброєю Рим бережеш, навертаєш до звичаїв добрих,
Мудрим законом лікуєш. Тому-то я справі народній
Зло б заподіяв, марнуючи час твій у довгій розмові.
Ромул наш, Лібер-отець і близнята Кастор і Поллукс,
Прийняті в храми богів за їх подвиги, гідні безсмертя,
Ще як були на землі й для добра земнородного люду
Війни гасили, ділили поля й міста закладали,
Скаржились часто на те, що за всі ці труди їм немає
Дяки належної. Так от і той, хто зборов колись гідру,
Кидав до ніг своїх чудиська люті, слугуючи долі,
Теж пересвідчився: заздрість одній тільки смерті уступить.
Хто понад смертними звивсь, той в своїм-таки сяйві згоряє.
Слава ж тоді лише прийде до нього, коли він погасне.
Тільки тебе за життя ще вславляємо, тільки для тебе
Вівтар підносимо ми, присягаємось нині-тобою,
Певні, що рівні тобі не було й не буде ніколи.
Люд твій, одначе, розумний і правий у тім, що тобі лиш
Серед вождів, чи то грецьких, чи наших, надав перевагу,
В іншому хибить, на жаль, не таку застосовує мірку.
Все його нудить і злить, а захоплює те, що зі світу,
Вік свій одживши, зійшло; давнини шанувальник завзятий,
Він і таблички оті, що їх десять мужів освятили
В справі злочинців, і ті договори, які укладали
Владарі з плем'ям габійців або непокірних сабінян,
Книги жерців і пророків, рукописи давні вважає
Творами Муз, що на горах Альбанських натхненно співали.
Значить, якщо назвемо найдавніше писання найкращим
(Як ото роблять це греки) і наших письменників твори
Зважим на цій же вазі, то що тут розводитись довго? -
Кісточки в сливі нема, шкаралупи - довкола горіха.
Ми вже сягнули вершин: у малюнках, у музиці й навіть
У боротьбі ми долаєм ахейців, намащених маззю.
Що ж, коли вірш, як вино, старіючи, робиться кращим,
Варт було б знати, котрий йому рік ціну набиває.
Хай от століття пройшло, як письменник помер; чи до давніх,
До бездоганних, його віднести, чи до нас, до дрібноти?
Тут хіба рік межовий розв'язав би те спірне питання:
"Давнім, довершеним є лише той, хто сягнув до століття".
Та, припустімо, помер він на рік чи на місяць пізніше,-
Де йому стати тепер: між старими співцями чи все ще
Між молодими, яким треба довго ще бути в неласці?
"До стародавніх співців лиш того зачисляй справедливо,
Хто від століття віддалений місяцем, хай навіть роком".
От і, керуючись тим, я немов по одній волосинці
Смичу коневі з хвоста: ось один, ось другий, ось третій,
Поки, на купу складаючи їх, не зіб'ється з рахунку
Той, хто над фастами сохне, цінуючи хист поетичний
Плином років, шанувальчик того, що вже Смерть освятила.
Енній, могутній, розумний співець, той другий Гомер наш
(Так його вчені назвали), не дуже-то дбав, безперечно,
Що принесуть йому сни Піфагора й усі ті видіння;
Невія ж нині до рук беремо, гарячкове гортаєм,
Наче новинку,-на книгу стару ми й молитись готові.
Хай суперечка зайшла б, кому перевагу віддати,-
"Вченого" славу приймає Пакувій, "високого"-Акцій;
Тогу Афранія, скажуть,- немов на Менандра пошито.
Плавт поспішає: зразком йому був Епіхарм-сіцілієць.
Перший в поважності, звісно, Цецілій; в мистецтві-Теренцій.
Ось кого знають напам'ять! У тисняві людних театрів -
Рим величавий їх бачить, їх чує і їм виявляє
Шану свою - від письменника Лівія аж до сьогодні.
Деколи й люд розмірковує влучно, іноді ж - хибно.
Хибить - якщо стародавніх співців подивляє і хвалить
Так, що нікого над ними, нікого й при них не поставить.
Ну, а якщо він погодиться з тим, що ось те на сьогодні-
В них застаре вже, а те-невиразне, засмічене,-значить,
Чує і судить, як я, як і сам справедливий Юпітер.
Все ж я і в гадці не маю відкинути геть чи спалити
Лівія твори, хоч їх мені в голову прутом Орбілій
Ще хлопчакові вбивав, лиш дивуюся, як їх вважають
Мало що не досконалими, ба, ще й милуються ними!
Може, й заблисне там слово якесь, може, знайдеться в нього
Пара майстерніших віршів, але чи ж маємо право
Тут же усій тій поемі найвищу оцінку давати?
Гнівом киплю, коли ганять вірша не за те, що квапливо,
Грубою ниткою хтось його зшив, а за те, що недавно;
Древнім, однак, поклонятись велять, але не вибачати.
Хай от лише завагаюсь, чи варто в комедії Атти
Ставити сцену в шафрані й у квітах,- батьки вже на мене
Шкіряться люто: мов, сором утратив, насміливсь ганьбити
Те, що поважний Есоп виставляв та досвідчений Росцій;
Може, тому, що на свій лише смак покладатися звикли,
Може, схилитись до думки молодших ганьбою вважають,
Міцно старими тримаючись того, що дітьми вивчали.
Хто, вихваляючи пісню салійську, почне прикидатись,
Нібито бачить в ній те, що для нього й для мене є темним,
Той не покійникам плеще в долоні за хист їх і розум,
Ні! Він ненавидить нас і все наше, той заздрісник жовтий.
Що, якби й грек новизну так ганьбив, як це римлянин робить,-
Що було б нині новим? Що читали б, до чого б тяглися,
Що в наші дні споживали б гуртом у великому Римі?
Війни вляглись-і розніжилась Греція; спершу забави,
Потім, коли ще й Фортуна всміхнулась, пішли там розваги.
То їй атлети були над усе, то кінні змагання,
То вона витвори з мармуру, кості та міді цінила,
То до картин прикипіла нараз і думками, й очима.
То вона флейті раділа тонкій, то вдалась до трагедій.
Дівчинка так на руках годувальниці бавиться любо
Тим або цим, а набавившись - тут же те все відкидає
(Все-бо міняється; все непостійне-і миле, й немиле).
Так прислужилися Греції мир і вітри легковійні.
В Римі раненько вставали колись. При відчинених дверях
Честю вважалося раннім клієнтам закон роз'яснити,
Гроші відважити в борг, коли трапиться певна порука,
Слухати старших, повчати молодших, яким би то чином
Збільшити чесне майно, а зменшити - пристрасть шкідливу.
Люд легковажний змінив свої звичаї: вже до писання
Він запопадливо взявсь; ось і хлопці, й батьки їх суворі,
Скроні вповивши плющем, за вином виголошують вірші.
Сам, хоч і тверджу не раз: "Не складаю я віршів ніяких",-
Гірш того парфа брешу: ще й сонце, бува, не заблисне-
Вже мені скриньку мерщій подавай та листочки, та стилос.
Хто на судні не бував, той не зважиться ним керувати;
Зілля не дасть тобі той, хто ніскільки не знається в ньому;
Лікар у лікарській справі зарадить, а тесля - в теслярській.
Вірші лиш пишемо всі-хто вчивсь і не вчивсь їх писати.
Це, хоч і хиба, та доброго в ній таки більше, ніж злого:
Хто віршувати почав, той пожадливим бути не зможе
Хоч би тому, що в душі його й місця нема для жадоби.
Що йому втеча рабів, неврожай, зубожіння, пожежі?
Друга такий не продасть при нагоді, дитини не скривдить.
Хлібом дешевим, стручками живе; хоч поганий вояка,-
Містові й він помічник, якщо віриш у те, що й дрібниця
В справах великих, нехай і малу, та вагу таки має.
Вчить він хлоп'ят лепетливих найперші слова вимовляти,
Вже відтоді їм прищеплює нехіть до лайки брудної.
Згодом прихильними радами й душу плекає дбайливо:
Вчить її міри - приборкує гнів, і суворість, і заздрість.
Славні діяння оспівує він, про минуле говорить
Тим, що зринають, вікам. Він і вбогим, і хворим розрада.
Хто б то навчив тих дівчаток і хлопчиків, чистих, невинних,
Пісні-молитви, коли б не послала їм Муза поета?
Ласки благаючи, хор відчуває вже подих безсмертних,
Просить промовисто й ніжно, щоб небо дощі посилало.
Він і недуги, й страшні небезпеки від нас проганяє,
Мирні, врожайні нам сяють літа завдяки його пісні.
Пісня й небесних богів, і підземних власкавлює манів.
Ратаї дужі колись, на полях своїх скромних щасливі,
Тільки-но збіжжя звезли, відпочинок при святі давали
Тілу й душі, що в надії на день цей весь рік гарували.
З тими, хто поруч трудився, з дружиною вірною, з дітьми,
Жертви несли: молоко для Сільвана, Землі-поросятко,
Генію - квіти й вино, бо він дбає про вік їх короткий.
Звідси пішли й фесценіни: в селі один одного звикли
В день цей дражнити лайками, і то не як-небудь, а віршем.
Звичай прийнявся й з року на рік оживав пустотливо
Милою грою, аж поки той жарт знахабнілий не зблиснув
Зубом скаженої злоби й не став допікати безкарно
Навіть зразковій сім'ї. Настраждалися ті, в кого впився
Зуб той кривавий. Але й ще не доторкнуті ним зажурились,
Як тій біді запобігти. За всіх тут закон заступився:
Кару він визначив тим, хто посмів би когось ображати
Піснею чорною. Кривдник принишк: під загрозою кари
Вмить його запал пригас і не так уже пісня діймала.
Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила,
Лацій суворий зріднила з мистецтвом, і цей клекотливий
Вірш сатурнійський опав; його осад в'язкий поступово
Змила ясна течія, але мітка села ще віками
Прикро темніла, й сьогодні її ще подекуди видно.
Римлянин пізно до греків приглянувсь метким своїм зором.
Війни Пунійські вляглись - і тоді він спокійно задумавсь,
Що дали людям Софокл, Есхіл і Теспіс, тоді-то
Спробував дати й переклад їх гідний, і ось уже й сам він
Радість натхнення пізнав, од природи піднесений, жвавий,
Вже він розправив плече, вже він повниться духом трагічним,
Хибить одним лиш: тонкою обробкою нехтує в праці.
Думають так: якщо речі буденні, то й поту не треба,
Щоб описать їх. А втім, що у меншій пошані буває
Твір комедійний, то більших зусиль вимагає. Поглянь ось,
Як-то наш Плавт невиразно зображує батька скупого,
Хлопця, який закохавсь, чи лукавого звідника з ними.
Як ті нахлібники в нього скидаються всі на Доссена,
Як він по сцені незграбно біжить, черевика не взувши.
Про гаманець йому йдеться: поповнив-і вже він не дбає,
Як там вистава, чи йде ще, чи впала таки на помості.
Тих, кого вітряним повозом Слава на сцену примчала,
Сушить сонливий глядач, роздуває-до оплесків скорий.
Я ж мідяком оцінив би те все, що спраглого слави
То піднесе, то повалить. Театре, прощай, коли маю
Сохнути, пальми не взявши, й повніти, увінчаний нею!
Часто й одважний поет оминає театр боязливо,
Бо глядачі там сильніші числом, а чеснотами слабші -
Неуки, дурні, до бійки готові, як лиш суперечка
З вершником зайде. Кулачних бійців чи ведмедя, буває,
Серед вистави давай їм. Ось так ті людці веселяться.
Врешті, й у вершників нині від вуха до блудного ока
Вже перейшла насолода: видовища вже споглядають.
Іноді понад чотири години відслонена сцена.
Кінні загони там б'ють копитами, крокує піхота,
Тягнуть вождів-полонеників, руки назад їм зв'язавши.
Повози, судна, вози, колісниці спішать, і рікою
Здобич пливе: тут і вази корінфські, й бивні слонові.
Був би тепер Демокріт поміж нами, то вже б насміявся
Вволю над тим, як німіє юрба, коли вийде на сцену
Слон білошкірий чи суміш пантери з повільним верблюдом.
Він до юрби приглядався б уважніше, ніж до вистави.
Словом, чудовим видовищем був би сам люд наш для нього.
Щодо творців тих вистав, то сказав би, що тут повідають
Байку ослятам глухим. І справді, хай грім хоч ударить,-
Так і не вчуєш його в тому галасі наших театрів,
Де все клекоче й двигтить, ніби море чи ліс предковічний.
В гаморі тім споглядають виставу й убори чужинські.
Хай лиш актор в одіянні розкішному стане на сцені -
Вже об долоню долонею б'ють, аж ляскіт лунає.
"Може, сказав щось?"-"Ні слова".-"Кому ж вони плещуть в долоні?" -
"Тій багряниці тарентській, що сяє фіалковим блиском".
Ти не подумай, однак, що, коли хтось майстерніше зробить
Те, з чим не впорався я, то його не хвалитиму щиро.
Наче того, хто по линві натягнутій вміє ходити,
Я поважаю співця, котрий душу солодким обманом
Стискує, ніжить і сповнює жахом; котрий переносить
То до Афін, то до Фів мене словом своїм чарівничим.
Зваж і на тих, які здатись воліють на суд читачеві,
Ніж догоджать глядачам, що з переситу й гордості дмуться.
Глянь при нагоді й на них, якщо хочеш поповнити гідно
Книгами храм Аполлона й пришпорити наших поетів,
Щоб до гаїв Гелікона ще дужче вони поспішали.
Часто й самі ми, поети, собі-таки чинимо шкоду.
Я ось вирубую свій виноградник, якщо тобі твір цей
Шлю, а ти зайнятий там чи втомився. Якщо ми на друга
Гнів таїмо, коли зважиться він у нашому творі
Хоч одного не схвалити рядка; якщо знову читаєм,
Хоч і не просять, прочитане місце, ще й плачем, що мало
Цінять наш труд - щонайтоншою ниткою ткану поему.
Врешті, якщо живемо ми в надії, що й сам ти, можливо,
Взявши творіння наші до рук, зацікавишся нами,
Змусиш багато писать, не дозволиш нам бідувати,
Все ж випадало б нам знати, які шанувальники личать
Мужності, цінній як на війні, так і в мирних діяннях,
Щоб віршомазу, бува, не дали ми її під опіку.
Ось в Александра Великого першим поетом був, кажуть,
Той горезвісний Херіл, що за вірші свої недоладні
Грошей для себе загріб, золотих македонських, чимало.
Іноді плями на чистім листі залишає чорнило,-
Так і поети нікчемними віршами часто плямують
Подвиги світлі. Той самий володар, який без рахунку
Золотом сипав за вірші такі, що хоч смійся над ними,
Видав закон, що один лиш Лісіпп у вигинах бронзи,
На полотні ж - Апеллес - і тільки вони! - зображати
Сміють його, Александра. Він оком оцінював тонко
Твори мистецтва, але щодо книг, які Муза дарує,-
Тут, коли б суд він чинив, ти в заклад би пішов, що суддя цей
На бео'гійській землі, під захмареним небом родився.
Тільки тебе не ганьбить ні твій погляд на вартість поеми,
Ні подарунки, що їх, дарителю славний, від тебе,
Милі тобі, прийняли-поети Вергілій і Варій.
Навіть під гострим різцем не прогляне лице так виразно,
Як у творінні співця віддзеркалиться розум і вдача
Славних мужів. То чи я б не волів замість так-от снувати
Нитку розмови при самій землі, прославляти походи,
Пісню співати про різні місцевості, ріки, твердині,
Зведені високо в горах; про варварські землі, про війни,
Ті, що вляглись під твоєю рукою по цілому світі;
Славити брами зачинені Януса, сторожа миру,
Й Рим, що, тобою очолений, страх наганяє на парфа? -
Звісно б, волів, коли б сили бажанням рівнялись, одначе,
Велич твоя-не для куцої пісні; мені ж, окрім того,
Соромно братись за те, чого плечі б не вдержали навіть.
Пильність, коли недоречна вона,- то лише на заваді.
Це очевидно тоді, коли йдеться про вірші, мистецтво.
Більше приваблює зір і швидше врізається в пам'ять
Те, в чому насміх, ніж те, в чому схвалення наше й повага.
Я ось боюся похвал, як незвичної, прикрої ноші.
Тож ні в потворнім зображенні з воску не хочу стояти,
Ні милуватися віршем нікчемним, щоб потім не мусив
Я червоніти за грубий дарунок, а вже наостанку
Щоб не потрапив я в скрині, з поетом моїм там простягтись,
Просто туди, де торгують олією, ладаном, перцем.
Там знадобиться сувій непотрібний-товар загорнути.
Книга: Квінт Горацій Флакк Послання Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
