Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА
IX. УКРАЇНІЗАЦІЯ ТА ЇЇ РОЗГРОМ
Більшовицький вождь В. І. Ленін та інші діячі партії неодноразово з'ясовували, що в той час, як формальна рівність націй здобута Жовтневою революцією, для забезпечення фактичної рівності націй потрібен тривалий період цілеспрямованого національного будівництва.
Як початок цієї роботи X з'їзд РКП(б) у 1921 році накреслив такі найближчі завдання: допомогти "невеликорусским народам" -
"а) развить и укрепить у себя советскую государственность в формах, соответствующих национально-бытовым условиям этих народов;
б) развить и укрепить у себя действующие на родном языке суд, администрацию, органы хозяйства, органы власти, составленные из людей местных, знающих быт и психологию местного населения;
в) развить у себя прессу, школу, театр, клубное дело и вообще культурно-просветителъные учреждения на родном языке;
г) поставить и развить широкую сеть курсов и школ, как общеобразовательного, так и профессионально- технического характера на родном языке..." 145 .
145 "КПСС в резолюциях...", т. 1. с. 559.
Нині можемо констатувати, що ні один з цих чотирьох пунктів (а це ж були тільки найближчі завдання!) невиконаний.
а) Державність будувалася і будується скрізь в однакових формах, за одним шаблоном (всупереч тому, що чітко говорив на цю тему Ленін).
б) Адміністрації, господарських органів та органів влади, що діють рідною мовою, немає (в Україні принаймні).
в) Преса, школа і театр лише частково українські, та й то тільки формально, причому український відсоток останнім часом зменшується, особливо щодо школи, на користь російського; а щодо клубної справи, кіно та культурно-просвітніх закладів, лекцій, гуртків і т. д. - Цього майже зовсім немає, зокрема, в містах все це ведеться російською мовою.
г) Професійно-технічного навчання рідною мовою зовсім немає, воно цілком ведеться по-російському.
Чому ці прямі й чіткі постанови не здійснені і чи буде хтось за це відповідати - не нам судити. Ми лише констатуємо факт.
Але треба додати, що в Україні була чесна й енергійна спроба Здійснити ці постанови - вона відома під назвою українізації. Про неї тепер соромляться згадувати, і саме це слово зробили одіозним.
А насправді це була спроба істинно інтернаціоналістської політики накресленої прямими вказівками Леніна та постановами з'їздів РКП(б) та КП(б)У, підтримана і схвалена Комінтерном (Комінтерн і раніше наприклад, при розпуску УКП - Української комуністичної партії - гарантував національний розвиток України).
Вище вже трохи говорилося про українізацію. Тут тільки варто додати, що це була широка політична концепція, яка включала в себе'
1) Виховання трудящих України в революційно-класовому дусі і в дусі розуміння своєї національної приналежності, своєї відповідальності за національне соціалістичне будівництво України, розуміння соціалістичної національної державності, виховання національної свідомості і гідності та інтернаціоналістського ставлення до інших народів.
2) Виховання російського населення в Україні в дусі поваги й уважного, дружнього ставлення до українського національного життя й будівництва, до культури, мови, традицій і т. д., заохочування до пізнання й вивчення української культури, історії, мови, до співучасті в творенні нових національно-культурних цінностей при одночасному забезпеченні національно-культурних потреб росіян як національної меншості в Україні.
3) Українізація партійного, радянського, всього суспільного життя.
4) Українізація господарського та науково-технічного життя.
5) Українізація великих міст та промислових центрів.
6) Опанування пролетаріатом української мови й культури, виховання пролетаріату на цій мові та культурі й перетворення пролетаріату на їхнього активного творця.
7) Українізація шкільної справи, технічної, професіональної і вищої освіти.
8) Українізація культурно-освітньої справи.
9) Сприяння найвищому розвиткові всіх галузей української культури.
10) Забезпечення за Україною необхідного мінімуму економічногосподарської ініціативи.
11) Те саме в сфері політичній та дипломатичній.
12) Забезпечення національно-культурних інтересів кількох мільйонів українців, що проживають в інших республіках, найбільше в Російській Федерації; в перспективі об'єднання з Україною суміжних земель з українською більшістю населення (на Дону, Курщині та ін.), і т. д.
Як бачимо, питання ставилося ґрунтовно і серйозно. Саме так і повинні були його ставити комуністи Української Радянської Республіки, народ якої 450 років був під колоніальним гнітом (понад 150 - польським і близько 300 років - російським) і, діставши нарешті свободу, мусив надолужувати свої елементарні права.
Якби цей курс був здійснений, то Україна, безсумнівно, понад свої теперішні успіхи в економіці, науці і частково мистецтві мала б незрівнянно більші і радувала б усі нації Союзу, всі народи соціалістичної співдружності самобутністю свого соціалістичного обличчя, яскравістю і динамічністю своєї національної культури, всебічним розквітом національного життя, - була б справжнім (а не пропагандистським) наочним і гіпнотизуючим взірцем плідності ленінської постановки національної справи для всіх молодих національних держав Азії й Африки, для всіх національно-визвольних рухів.
Але в цієї сміливої і конструктивної ленінської політики були люті вороги, одверті й приховані. Це про них говорили делегати XII з'їзду РКП(б), чиї виступи частково цитувалися вище. Перші роки по смерті Леніна ці вороги ще терпіли ленінський курс, потім почали вище й вище піднімати голови.
1927 року ЦК КП(б)У звернувся до Виконкому Комінтерну в справі російського націоналістичного збочення в партії, яке перешкоджало українізації. Суть цього збочення характеризувалася так:
"Це збочення полягає в ігноруванні і недооцінці значення національного питання на Україні, що часто прикривається інтернаціоналістичними фразами, зокрема:
1) у приниженні зна чення України як частини СРСР, в намаганні трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік;
2) у проповідуванні нейтрального ставлення партії до розвитку української культури, у трактуванні її як відсталої, "селянської" у противагу руській, "пролетарській";
3) у спробах за всяку ціну зберегти перевагу руської мови у внутрішньому державному, громадському й культурному житті України;
4) у формальному ставленні до проведення українізації, що її визнається часто тільки на словах;
5) у некрити чному повторюванні шовіністичних великодержавних поглядів про так звану штучність українізації, про незрозумілу народові "галіційську" мову й т. ін. і в культивуванні цих поглядів всередині партії;
6) У намаганні не переводити політики українізації по містах і серед пролетаріату, обмежившись тільки селом;
7) у надто тенденційному роздмухуванні окремих перекручувань під час переведення українізації і в спробах виставити їх як цілу політичну систему порушення прав національних меншостей (руських, євреїв)" 146.
1927 року російський націоналістичний ухил був засуджений А 1932 року Сталін круто змінює курс і посилає в Україну своїх довірених людей (чи не з числа оцього російського націоналістичного напрямку?) нищити "український буржуазний націоналізм", а насправді всякі вияви української національності, національного життя, національної культури, освітні, наукові кадри. Донедавна все хвалилися успіхами українізації - тепер стає модним і доблесним хвалитися нищенням української культури, рапортувати про кількість знищених учених, письменників тощо. На XII з'їзді КП(б)У (1934) лунають такі рапорти:
"Лише на початку листопадового пленуму було викрито і викинено з науково-дослідних установ ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук - І.Дз.) і Наркомосвіти 248 контрреволюціонерів, націоналістів, шпигунів і класових ворогів, серед них 48 ворогів з партквитком. Тепер цього елемента викинуто з установ зна чно більше. Ось нещодавно, в грудні, нам довелося зовсім закрити Науково-дослідний інститут історії культурнім. Багалія, бо виявилося, що цей інститут - знов-таки, як і ряд інших наукових організацій, як, приміром, Українська Радянська Енциклопедія, Інститут Шевченка, в якому орудував Пилипенко, - був притулком контрреволюції" 147.
146 "Два роки роботи; Звіт Центрального комітету X., 1927, с. 57 - 58.
147 "XII з'їзд КП(б)У: стенографічний звіт", X., 1934, с. 380.
Майже вся українська культура виявилася "контрреволюційною" (як у деякі пізніші часи - нерентабельною). А тому нищено і всесвітньовідомих учених і письменників, і сотні талантів в усіх галузях культури, а рядових інтелігентів - тисячами й тисячами. Заодно і кілька мільйонів селян штучним голодом у 1933 році. Врахуймо: це було задовго до "тридцять сьомого".
І Сталін став слати телеграми на Україну: "Нарешті от починаєте братися за справу по-більшовицькому... До нас дійшли чутки, що вжиті заходи вважаються у вас достатніми. Якщо це вірно, то така політика може погубити всю справу. По суті, проведені вами заходи - тільки перший крок..."
Важко обрахувати й уявити собі, наскільки були підірвані сили української нації і наскільки був катастрофічно понижений її культурний потенціал. А скільки ще було погромів після цього...
Сьогодні політика, конструктивні методи і дух українізації надійно забуті, глибоко поховані. А партійними документами часів українізаіції можна лякати, шокувати теперішнього ортодоксального партчиновника.
Задля психологічного експерименту можна процитувати сучасним вершителям національної політики - з резолюції XI з'їзду КП(б)У 1930 року:
"Українізація школи, вишів і втишів та технікумів забезпечує готування нового покоління в дусі політики партії в національному питанні, забезпечує готування українських кадрів для промисловості, сільського господарства".
Далі констатується зростання відсотка українського друку: в травні 1930 року частка газет українською мовою становила 89 %, української книжки - 80 %. Іде "бурхливе зростання українізації серед пролетаріяту й головно серед основних його кадрів. Поруч цього ми маємо безперечне систематичне зростання складу українців серед пролетаріяту, причому процес українізації набагато випереджає зростання нових кадрів. За минулі три роки набагато збільшилося число тих, хто говорить, читає і вміє писати українською мовою, серед основного загону пролетаріяту - серед металістів - число тих, хто вміє писати, з 14 % до 35 %... Робітнича кляса України безпосередньо бере до своїх рук розвиток української радянської культури, стає за її дійсного будівничого і творця. Відповідно до цих величезних зрушень у робітничій клясі щодо здійснення ленінської національної політики особливі обов 'язки покладаються на профспілки. Профорганізації основних промислових районів не лише не йдуть ще попереду цього потягу робітничої кляси до опанування українського культурного процесу, але виразно відстають від цього руху. Незважаючи на чималі зрушення щодо українізації в клубній і в усій культурно-масовій роботі, ця робота, безперечно, відстає від запитів і вимог робітничої кляси. Культурне обслуговування робітничих мас українською мовою, опанування руху робітничої маси до культурно-національного будівництва і дальше прискорення і розвиток ць ого руху профспілки України повинні взяти до своїх рук і йти на чолі мас".
"Ці три елементи - школа, преса й українізація пролетаріяту - міцна база, що справді забезпечує в найкоротший строк нечуваний розвиток української національної формою і пролетарської змістом культури " 148.
148 "XI з'їзд КП(б)У: стенографічний звіт", X., 1930. с. 737 - 738.
Де все воно тепер: де "українізація вишів і втишів та технікумів" де казкові, як на сьогодні, відсотки української книжки, де українізація пролетаріату та інженерно-технічних кадрів? ...А про профспілки як українізатора, пробачте, і говорити смішно. Не кажучи вже про те що коли б хтось зараз поцікавився "кількістю тих, хто читає українською мовою... і тих, хто вміє писати", - його б затаврували як зоологічного націоналіста і обплювали б або ж здогадалися б, що він шпигун... Адже навіть така елементарна, необхідна соціологічна статистика, як кількість і динаміка українських і російських шкіл та учнів у них, книжок, тиражів преси тощо, - "законспірована" державна таємниця і не публікується. Неспроста, звичайно...
Що залишається до цього додати? Хіба те, що і без "міцної бази" (див. вище), передбаченої XI з'їздом КП(б)У, ми ухитряємося хвалитися "нечуваним розквітом української... культури".
Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
