Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА
XII. РОЗРИВ МІЖ ТЕОРІЄЮ І ПРАКТИКОЮ; ПЛУТАННЯ СЛІДІВ СВІДОМОФАЛЬШИВОЮ ФРАЗЕОЛОГІЄЮ
Ми дуже добре випробували, ми по собі знаємо різницю між теоретичним розв'язанням питання і практичним проведенням рішення в життя", - говорив В. І. Ленін на VIII з'їзді РКП(б) 178. Він особливо застерігав від розриву між теорією і практикою в національній справі, коли обмежуються лише формальним визнанням важливості цієї справи й необхідності забезпечення прав і розвитку національних меншостей, а на практиці, по суті, керуються рефлексами російського великодержавництва. Під впливом Леніна це саме особливо наголошували й делегати X і XII з'їздів партії. Наприклад, А. Мікоян на X з'їзді говорив:
"Национальный вопрос сейчас... стоит, именно, исключительно в плоскости проведения на практике тех прав, которые провозглашены Советским правительством... Сейчас на окраинах не так остро стоит вопрос, должны ли быть республики или нет... Вопрос даже не в том, есть ли на это право или нет, есть ли право языка и прочее. Эти вопросы бесспорны, - только они практически не осуществляются... " 179 .
178 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., г. 38, с. 190.
179 "X съезд РКП(б)...". с. 206.
А ось аналогічні висловлювання делегатів XII з'їзду: "В смысле теоретическом национальный вопрос не вызывает здесь никаких возражений. То, что наша программа говорит, то, что говорит постановление X съезда, все это для всех товарищей является незыблемым. Но одно дело, товарищи, теория, программа, а другое дело - проведение этой программы и этих постановлений в жизнь " 180. "Весь буржуазный и социалистический мир, а тем более коммунистический, знает, что у нас существует школа Ильича по национальному вопросу, - школа, которая раз и навсегда разрешила национальный вопрос. Мы гордились этим, мы с высоко поднятой головой смотрели на всех и вся и указывали: смотрите и учитесь, как мы умеемразреша ть национальный вопрос в нашей программе.
Нужно было показать это и на практике. В этом отношении мы дали маху. Я заявляю, что только потому, что мы не сумели свою национальную программу развернуть в жизнь, потому-то и появились так называемые уклоны... Я утверждаю, товарищи, что многие наши товарищи не отвергли национальную программу в том виде, в каком она у нас имеется, не забыли ее, а отодвинули в сторону. Я имел случай присутствовать на одном из ответственных заседаний, где один из членов ЦК заявил, что вопрос национальный для нас - вопрос тактики. Этот член ЦК забыл, что это не тактический вопрос, а вопрос программный"181.
180 "XII съезд РКП(б)...", с. 471.
181 Там само, с. 454.
Раніше вже цитувалися виступи М. Скрипника, В. Затонського, Г. Гринька та інших, які висловлювали глибоку стурбованість: вдасться виконати на практиці намічену програму національного будівництва, втілити в життя ленінську національну політику чи цьому завадять великодержавницько-шовіністичні настрої, байдужість до національних справ, практичне націонал-ліквідаторство при теоретичному визнанні ленінських принципів? Як тепер знаємо, ця тривога була своєрідним передчуттям повороту в національній політиці, коли продовжували ще частково користуватися фразеологією нібито "ленінською", а під її прикриттям проводили прямо протилежну політику нищення національних кадрів і обмеження національно-державного будівництва.
Треба сказати, що ці традиції розриву між теорією і практикою в часи Хрущова були доповнені ще своєрідним теоретичним поплутуванням, коли вживається надто умовна фразеологія, якийсь "маскувальний" жаргон, коли речі не називаються власними іменами, але описуються так загадково, що невідомо, про що, власне, йдеться; коли явище характеризується не адекватно, але так, як "зручніше" для даного моменту; коли об'єктивні дані і перспективи підпорядковуються суб'єктивістським "предначертаниям"; коли даються навмисне де зорієнтуючі "адреси" явищ та процесів і т. д. - одне слово, коли публічна фразеологія покликана заплутати сліди реальної політики
Вище вже говорилося про те, що національні проблеми не аналізуються в нас по суті - соціологічно, статистично і т. д., а натомість усе обертається в сфері переважно схоластичних загальників. Таким способом ми "приховуємо" цілий ряд проблем дуже великої ваги. Так зокрема, всупереч Леніну, під загальними словами про рівність поховане фактичне відставання ряду націй, зокрема української, в ряді важливих сфер суспільної діяльності, про що вже говорилося раніше. Під різнорідними формулами про особливу провідну роль російського народу, російської культури, російської мови часто-густо приховується звичайнісінький російський націоналізм. Про ці та аналогічні речі ми досить уже говорили.
Але тут хочу звернути увагу ще на кілька красномовних прикладів кричущого розриву між теорією і практикою та цілеспрямованого теоретичного фальшування.
Вище ми згадували про те, що хоча Конституцією СРСР заборонена проповідь національної винятковості 182, ця проповідь, однак, провадиться скрізь і всюди. З дитячих років, зі школи і через усе життя громадянина СРСР супроводять твердження (в підручниках, лекціях, газетах, книжках, по радіо) про особливу роль великого російського народу в історичній і теперішній долі всіх інших народів СРСР і колишньої Російської імперії. Все це не може не посилювати виробленого ще за царату - бодай несвідомого - комплексу національної вищості і винятковості у багатьох росіян та комплексу національної неповноцінності в інших народів. І тисячі фактів свідчать про те, що такі комплекси справді існують.
182 Стаття 123.
До речі, російське повсякчас ставиться у нас над національним: "русский и национальные языки" або "Русский язык в национальной школе" - назва журналу. Ленін у таких випадках вживав термін "инонациональный", щоб підкреслити, що російська мова так само національна, а грузинська, скажімо, "інонаціональна" щодо російської. Підручники для дітей з російської мови і літератури звуться: "Родная речь", "Родная литература", а з української - "Читанка". Скільки років педагоги добиваються, щоб була "Рідна мова" - і дарма! Душок, мовляв, націоналістичний...
Ми не тільки практично зробили російську мову панівною, оскільки, по суті, все громадське, господарське життя, наука й спеціальна освіта в більшості республік ведуться нею, але ми й теоретично, офіційно проголосили її "другою рідною мовою всіх народів СРСР", "мовою міжнаціонального спілкування" тощо. Хіба це не є відкрита наруга над ленінським принципом: "відкинути всякі (підкреслення Леніна - І. Дз.) привілеї однієї з мов"?
Таке офіційне становище російської мови, а неофіційно ж ми пішли ще далі. Неофіційно, серед найширшої публіки, російська мова - це ознака культурності і шлях "у люди", національні ж мови - це ознака відсталості і безперспективності, "дивацтва".
В літературі, пресі й громадському побуті щодня і щогодини, на кожному кроці в неймовірних дозах помітно й непомітно впорскується уявлення про зовсім особливе становище російської мови.
Ось один уривок з рядової кореспонденції в "Правде":
"Много лет назад старый Миргаса привел к выдающемуся революционеру Нариману Нариманову своего любимого сына Фарруха и сказал:
"Дорогой, сделай из малыша человека. Пусть он узнает великий язык - русский - и станет учителем".
Полвека проработал в сельской школе Фаррух Ахундов, энергично, самозабвенно воспитывал в учащихся и своих детях жажду знаний и горячую любовь к языку революции" 183 .
183 Таиров Л. Десять и все молодцы, "Правда", 1965, 14 січня.
І авторові, і редакторам "Правды", і багатьом читачам усе це здається нормальним і само собою зрозумілим, бо відбиває сьогоднішнє реальне становище. І це найстрашніше. Вдумаймося в написане (а подібне пишеться й говориться щодня і щогодини). По-перше, формула "великий русский язык - язык революции", формула, що її так любить наша пропаганда, - це формула, по суті, антикомуністична. Крім того, що вона скалькована з формули П. Струве ("Капитализм говорит по-русски"), вона відбиває розуміння соціалістичної революції як імпортованої з Росії, принесеної на російських штиках. Справжні комуністи добивалися, щоб революція була багатомовною і скрізь говорила своєю, а не принесеною мовою. Тому й виник Інтернаціонал, тому й зветься Інтернаціонал Інтернаціоналом. По-друге, прагнення "стать человеком" за допомогою "великого языка - русского" свідчить не про велич російської мови (на це є інші свідчення) і не про інтернаціоналізм, а про той національний сервілізм і приниженість які виховала колоніальна політика царату, російського царизму. Радянська влада вважала своїм головним обов'язком боротися з наслідками цього національного розтління, виховувати в "нацменів" почуття своєї гідності й ваги і, до речі, заохочувала в першу чергу до вивчення зневаженої рідної мови, ведення освіти рідною мовою. Авторам і редакторам "Правды" слід би це знати.
Практика "майоризування", вивищування й упривілейовування російської мови, витіснення нею рідних мов народів СРСР пішла так далеко, що стали вже зовсім звичайними і "самозрозумілими" такі заяви, які не часто дозволяли собі навіть офіційні русифікатори дореволюційних часів.
Ось як, наприклад, секретар Дагестанського обкому партії, доктор історичних наук А. Абілов "обґрунтовує" пропоноване ним масове переведення школи на російську мову викладання і як він виправдовує русифікацію взагалі:
"Солдат, когда идет в бой, из всех видов оружия выбирает самое точное и дальнобойное. Русский язык - один из (! - I. Дз.) самых острых видов идейного оружия, и чем лучше им будут владеть нерусские народы, тем успешнее они смогут развивать свою экономику и культуру, обмен духовными ценностями" 184.
184 Абилов А. Некоторые вопросы интернационального воспитания, "Политическое самообразование". 1964, № 7. с. 86.
Докторові історичних наук годилося б знати історію цього питання і знати, яка категорія політичних діячів у Росії виступала з аналогічними "арґументами", знати, що з марксизмом-ленінізмом це не має нічого спільного. Марксизм-ленінізм ніколи не зводив мовну справу на рівень вибору солдатської амуніції. Марксизм-ленінізм завжди вважав знавіснілим шовінізмом антинаукові "теорії", що ставили перспективи й успіх економічного та культурного розвитку будь-якої нації в залежність від опанування цією нацією іншої культури і мови, а тим більше від переходу цієї нації на іншу культуру й мову. (Саме про це останнє йдеться, як побачимо далі, у доктора історичних наук і секретаря обкому партії). І вже зовсім по-фарисейському звучать запевнення Абілова про те, що буцімто в разі цілковитого виконання його програми "нерусские народы... успешнее... смогут" не лише "развивать... культуру", а й здійснювати "обмен духовными ценностями". Даруйте, але якими духовними "ценностями" вони будуть "обмениваться"? Які свої, власні духовні цінності вони зможуть запропонувати для "обміну", втративши свою мову й культуру і перейшовши на російську? Вони просто зникнуть як народи, як нації. І це прекрасно показує сам Абілов, як тільки залишає сферу пропагандистських загальників і переходить до деякого опису деяких реальних процесів. Похваляючись успіхами "интернационального воспитания" на своїй ділянці, він підкреслює, що коли за переписом 1896 року в Дагестані було вісімдесят народностей, то за переписом 1956 року "уже только одиннадцать" 185.
Далі абіловський "інтернаціоналізм" розвивається в такому плані:
"После принятия закона о школе, предоставляющего право родителям самим решать вопрос о языке, на котором будут учиться их дети, в Дагестане все шире и шире стало ощуща ться стремление родителей к тому, чтобы их дети учились в школе на русском языке с первого класса. Правительство республики и органы народного образования пошли навстречу этим пожеланиям и открыли начальные классы с обучением на русском языке во всех сельских районах. Число таких классов растет. Сейчас более половины обучающихся в начальных классах по желанию самих родителей перешли на русский язык. Полностью на русском языке ведется обучение детей рутульской, цахурскойи агульской народностей" 186 .
Як бачите, при таких темпах Абілов швидко перевиконає план по "інтернаціоналізму", переобмундирує в уніформу ввірені йому "народності" і замість многоязичної мороки наведе "вожделенное единообразие"... Почекаймо наступного перепису.
Але: чи Абілову і абіловим належить пальма першості в подібних геройствах "інтернаціоналізму" і "добровільності"? Треба чесно сказати, що були в нього і сильні попередники. Давно, правда, ще в XIX ст. Це ж тоді провадилася кампанія "по введению во всех областях государства Российского русских органических законов" з її зворушливим "інтернаціоналізмом":
"Местные жители, составляя Россию (! - І . Дз.) 130 лет, должны знать русский язык; ежели не знают, так при подобной мере ("все дела... производить на русском языке ". - I. Дз.) будут знать скоро: нужда есть лучший учитель... Ничто так не соединяет побежденных с победителями, как единство языка; в этом единстве заключается единство чувств и желаний наших " 187.
185 Абилов А. Некоторые вопросы интернационального воспитания, "Политическое самообразование", 1964, № 7, с. 80.
186 Там само, с. 86.
187 О необходимости.., кн. "Чтения...", т. 38 (июль - сентябрь 1865), р. 5, с. 183.
Це ж тоді цивілізація переможно йшла Росією: "Россия, отечество наше, отечество двадцати различных племен, сливших кровь свою в единый народ, счастливо соединенных под одною державою, идет быстрыми шагами к просвещению: общей цели человеческого рода" 188. Так от, у ту блаженну пору спеціальна царська комісія "по крестьянскому делу в Царстве Польском", де щойно (1863 - 1864 роки) було придушене національне повстання, доповідала Олександрові II:
"Важнейший факт по крестьянскому делу в Царстве Польском
заключается в успехах русского языка в том краю. В отделе Кельцкой комиссии по крестьянским делам (около 1/13 всего царства) преподавание русского языка введено в 159 мужских и 3 женских сельских училищах. Крестьяне с заметной охотой учатся русскому языку там где сношение правительственных лиц и учреждений с гминными (волостными) управлениями производится на русском языке... В крестьянах вовсе не заме чается национального предубеждения против русского языка, напротив, поступающие от разных административных властей в волостные (шинные) управления бумаги на польском языке возбуждают недоумение..."
Далі повідомляється, що переведення на російську мову народних училищ в інших місцевостях "идет с положительным успехом".
Обговорюючи цей документ, знайомий уже нам відомий слов'янофіл-панрусист І. С. Аксаков чесно називає це "успехами русификации" і "политическим живым фактом русского господства" 189.
188 Каразин В. Н. Об ученых обществах и периодических сочинениях в России, "Русская старина", т. 3, 1871, с. 330.
189 Аксаков И. С. О преподавании русского языка в школах Царства Польского, кн. "Полное собрание сочинений", т. 3. с. 454 - 456.
Дуже дивно, коли теперішні діячі пропонують ті самі методи і мислять тими самими категоріями, тільки трохи змінюючи фразеологію й оцінки, їх не бентежать такі моторошні історичні збіги! їх не бентежить хоча б те, що ці ризиковані історичні перегуки ставлять під сумнів автентичність їхньої фразеології та їхніх теоретичних формул і об'єктивно демаскують реальний зміст останніх! А втім, це найкраще робить сама дійсність.
Ось візьмімо ще для прикладу т. зв. "теорію двомовності" - одне з популярних тепер прикрить русифікації.
Журнал "Русский язык в национальной школе", який є одним з найретельніших офіційних пропагандистів цієї теорії (чи не ганебно, що в авангарді агітаторів за злочин проти педагогіки - за позбавлення дітей навчання рідною мовою, злочин, розкритий у своїй суті ще К.Д. Ушинським, - ідуть деякі теперішні "теоретики" педагогіки!), в редакційній статті пише:
"Можно утверждать, что советский народ как определенная историческая общность характеризуется в языковом отношении развитием устойчивого, длительного и сугубо добровольного двуязычия...
Все большее число родителей отдает своих детей в русские шкоды или ставит вопрос о переходе национальных школ в той или иной мере на русский язык обучения.
Использование русского языка в качестве средства обучения является в настоящее время растущей тенденцией развития национальной школы нашей страны... В РСФСР процесс добровольного перехода национальных школ на русский язык обучения с того или иного класса по желанию родителей уже сейчас идет очень активно, в большинстве автономных республик, областей и национальных округов. В настоящее время в школах 36 национальностей РСФСР обучение ведется на русском языке, начиная с V, IV, III. II или I классов " 190.
190 Сближение наций и русский язык. "Русский язык в национальной школе", 1963, № 6. с. 4 - 5.
Тут усе навмисне чи ненавмисне поплутано і сфальшовано. Поперше, неправда, що радянський народ, як сказано в статті, характеризується двомовністю. Навіть якщо пристати на теорію двомовності, то необхідно уточнити її. Її автори наділяють привілеєм двомовності далеко не весь радянський народ, а тільки неросійські нації, а нація російська приречена на одномовність. Як сподіваються ці теоретики викрутитися з цієї, так би мовити, "нерівності", "ущемления" росіян? Може, ощасливлять і російський народ другою рідною мовою: українською чи татарською, а то й бурятською, приміром? Треба ж виправдати формулу про двомовність як характерну прикмету радянського народу!
По-друге, яким це чином викладання російською мовою можна розглядати як ознаку розвитку даної національної (казахської, наприклад) школи? Здається, це відкриття не лише в теорії національного питання, а й в елементарній логіці. Хіба не ясно, що, перейшовши на російську мову викладання, школа перестає бути даною національною (українською, татарською, казахською) і стає російською школою? Цікаво, як зватиметься журнал "Русский язык в национальной школе" (який, до речі, чинить не no-джентльменському і перевищує свої повноваження, коли популяризує не російську мову в національних школах, до чого він покликаний, а русифікацію цих національних шкіл) - як він зватиметься, коли національні школи буде всі переведено на російськомовне викладання?
А цей час уже, мабуть, недалеко, судячи з тих фактів, які наводить журнал (див. вище). Ці факти, як і факти, наведені в статті Абілова геть-чисто викривають фальшиву теорію "двомовності". Даруйте, де ж тут двомовність? Це звичайна одномовність, але вже російська, а не даної національності.
Те саме, що школа, показують і інші ділянки культурного та суспільного життя. Офіційно говориться про двомовність, а насправді панує в офіційному та суспільному житті одномовність - російськомовність.
Питається: для чого тоді весь цей словесний маскарад з нібито "двомовністю"?
Але вернімося ще до школи. Верховна Рада УРСР 17 квітня 1959 року прийняла постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР". У пункті дев'ятому сказано: "Навчання здійснюється рідною мовою учнів". Точно, вичерпно і цілком у дусі марксистсько-ленінського розуміння національної справи. А зразу за цим іде раптом таке: "В школу, з якою мовою навчання віддавати своїх дітей, вирішують батьки". Даруйте, що це за туман? Хіба не сказано було ясно: "рідною мовою учнів"? При чому ж тут такий грубо антипедагогічний поворот: "вирішують батьки"? Адже це друге положення цілком перекреслює перше: рішення батьків наперед визначається політичним курсом. А в тім справа, що це якраз і потрібне, для того й туман. Треба було відкрити шлюз для русифікації школи. Звичайно, "добровільність", "воля батьків". Але, пробачте, і перше, і друге тут ні при чім. Велика загадка: в яку школу - російську чи українську - віддасть батько дитину, знаючи, що згодом у вузі синові чи дочці все одно доведеться переучуватися по-російському, що з російською мовою "станешь человеком", як писав цитований кореспондент "Правды , а з українською тільки сорому наберешся (або, як кажуть дядьки, "хоч у колгосп вертайся"). От вам і добровільність! Що ж тоді дивуватися з тих цифр поголовного переведення шкіл на російськомовне викладання - "за бажанням батьків", - які наведені в журналах "Политическое самообразование" та "Русский язык в национальной школе"?! (Або ще ось у журналі "Вопросы истории" Н. В. Мансветов хвалиться: "В Карелии по многочисленным просьбам родителей и учащихся в 1958 г. в национальных (! - І.Дз.) школах был осуществлен переход к обучению на русском языке" 191. Лишається хіба що нагадати з документа, який цитувався вище: і сто років тому польські селяни добровільно переходили на російську мову, і латиські, й інші - так само. д коли вже пізніше в Державній думі обговорювалося питання про українську школу, то з'явилася ціла делегація від "українських селян", яка заявила, що українське селянство не розуміє і не хоче української мови, а натомість розуміє і хоче російську! Але тоді це не пробували називати "інтернаціоналізмом" та "марксизмом-ленінізмом". А відколи на історичній арені з'явилися марксисти і ленінці, вони завжди викривали подібні явища і подібну позірну "добровільність". І в тій же самій Думі із складеною Леніним промовою, що викривала всю фальш і ганебність "добровільної" русифікації, виступив більшовик Г. Петровський...
Але це ще не все. Дальший текст ст. 9 містить ще одну велику несправедливість. В той час, як в українських школах вивчення російської мови обов'язкове, в російських школах на Україні вивчення української мови необов'язкове, а "здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів". (І далі ще раз: якщо "батьки... і самі учні обрали цю мову для навчання") 192. Хіба це не пряма дискримінація української мови, антиконституційне і антиленінське розділення мов на "потрібні" і "непотрібні"? Уявіть собі, що вивчення хімії чи будь-якої дисципліни поставили в залежність від "бажання батьків і учнів" та ще й "при наявності відповідного контингенту" - чи в багатьох школах і чи багато учнів вивчали б той предмет?
Наведемо одну історичну довідку. ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 року зобов'язав ввести навчання російської мови в усіх школах в Україні (які тоді мислилися на майбутнє не інакше як у 95 % українськими), але одночасно зробив принципове застереження:
"Однак це ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні пануюче становище, що його вона мала за царату" 193.
Чи немає деякої суперечності між тим, що принципово постановлялося 1927 року, і тим, що діється і говориться сьогодні?
191 Мансветов Н. В. Сближение наций и возникновение интернациональной общности народов в СССР, "Вопросы истории", 1964, № 5, с. 50.
192 Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР, "Радянська Україна", 1959. 19 квітня.
193 "Культурне будівництво в Українській РСР...", т. І, с. 348.
Чи немає деякої суперечності також, скажімо, між постановою XII з'їзду РКП(б) про те, щоб "органы национальных республик и областей строились по преимуществу из людей местных, знающих язык быт, нравы и обычаи соответствующих народов" 194, постановами X І XII з'їздів про підготовку кадрів та професійно-технічне навчання мовою даної республіки, - і, з другого боку, тим, що пише сьогодні "Правда": "Недопустимы какие-либо проявления национальной обособленности в воспитании и использовании работников различных национальностей в советских республиках" 195. Формулювання "Правды" дуже загальникове й туманне, але досвід показує, що подібні формули "обособленности" постійно висуваються для того, щоб "арґументувати" неможливість, зокрема, в вузах та інших закладах України викладати українською мовою; для того, щоб, усупереч економічним і культурним інтересам України, всупереч нормальному глуздові, випускників українських вузів і технікумів відсилати на роботу до Ленінграда і Новосибірська, а звідти слати на Україну тамтешніх випускників того самого профілю. Внаслідок цих "встречных перевозок" і створюється картина, подібна до тієї, яку ми бачили на прикладі будівництва Київської ГЕС. Хіба так має виглядати справжня взаємодопомога кадрами?
Ось ще один - на цей раз класичний! - зразок теоретичного фальшування з доповіді М. С. Хрущова на XXII з'їзді:
"В ходе развернутого строительства коммунизма будет достигнуто полное единство наций... Встречаются, конечно, и такие люди, которые сетуют по поводу того, что стираются национальные различия. Мы им отвечаем: коммунисты не будут консервировать и увековечивать национальные различия. Мы будем поддерживать объективный процесс все более тесного сближения наций и народностей, происходящий в условиях коммунистического строительства на базе добровольности и демократизма " 196 .
Про яке "единство наций" ідеться? Адже і сьогодні існує цілковита єдність більшості соціалістичних націй у боротьбі за побудову комунізму, за мир. Очевидно, Хрущов говорить про єдність, а має на увазі злиття, як свідчать його дальші слова. Але яка це брутальна ревізія Леніна, який говорив, що нації існуватимуть не те що в період будівництва комунізму, а й цілу історичну добу після перемоги комунізму у всесвітньому масштабі!
194 "XII съезд РКП(б)...", с. 649.
195 Передова стаття: "Правда", 1965. 5 вересня.
196 XXII съезд КПСС: стенографический отчет". Москва. 1962, т.1, с. 217.
Далі: "коммунисты не будут консервировать и увековечивать национальные различия". Це сугубо фальшиве формулювання, що відводить від суті справи. Йдеться не про консервування та зрізничкування, йдеться про всебічний національний розвиток народів та їхніх культур, відповідальність за що завжди брали на себе справжні комуністи і що прагматичні діляги типу Хрущова підмінили асиміляцією, винародовленням.
Нарешті: "мы будем поддерживать объективный процесе ... происходящий ... на базе добровольности и демократизма". По-перше, об'єктивний процес - це такий, що відбувається сам по собі, поза намірами людей. А процес, яким керує партія і держава (а про це говориться і в Хрущова, і в безлічі офіційних матеріалів, наприклад, у журналах "Вопросы философии" і "Политическое самообразование"), - не стихійний процес, а керований, "предначертанный". Подруге: яка ж це добровільність і демократизм, коли вибір зарані зроблений керівництвом, яка ж це "добровільність", що діє згідно з планом - керована добровільність! Якщо керівництво підтримує (і спрямовує) "процесе", то спробуй виступити проти того, що керівництво підтримує (і спрямовує)! А якщо виступити проти нього не можна (і таки справді не можна), то де ж тут добровільність і демократизм?!
Одне слово, як то кажуть, брехня на брехні сидить і брехнею поганяє! А ось питання: в ім'я чого марксизм-ленінізм підмінюється кон'юнктурною брехнею або псевдотеоретичним суєслів'ям?
Цинізм у перебріхуванні ленінізму доходить до того, що доктор (знов доктор!) історичних наук (знов історичних наук!), секретар, але вже не Дагестанського обкому, а Львівського, і не Абілов, а В. Маланчук у статті "Сила великой дружбы" 197 оту вже обговорену нами сугубо расистську тезу про те, що російська мова - "могучий источник развития экономики и культуры всех народов", приписує... Леніну. Але відповідних слів Леніна він чомусь не наводить. Бо, будучи "доктором" наук, добре знає, що займається фальсифікацією, що у вустах Леніна така думка, пов'язана з уявленням про вищість російської нації та мови і неповноцінність інших, немислима і що насправді Ленін говорив зовсім про інше: про те, що заставляти інонаціоналів вивчати російську мову - річ шкідлива, що в демократичній Росії вони самі, добровільно її вивчатимуть. І зауважимо: Ленін у таких випадках завжди говорив про вивчення російської мови, про ознайомлення з нею (що цілком зрозуміле і безсумнівно необхідне), а не про заміну, витіснення нею національних мов (проти цього він гнівно виступав).
197 "Правда", 1965, 16 вересня.
Той самий В. Маланчук пише:
"Наш великий вождь В. И. Ленин подчеркивал, что "...вся хозяйственная, политическая и духовная жизнь человечества все более интернационализуется уже при капитализме. Социализм целиком интернационализует ее"(Соч., 5-е изд., т. 23, с. 318).
Это могучий объективный процесс. Противиться ему - значит проявлять национальную ограниченность. У нас иногда встречаются незрелые люди, которые противопоставляют местные интересы интересам всего государства, пытаются побольше "урвать" из общего котла, принять меньшее участие в совместных усилиях, подбирать кадры преимущественно по национальному признаку. Разумеется, таких людей ничтожно мало, но упускать из виду их попытки, не пресекать их было бы опасным. Малейшее ослабление борьбы с подобными проявлениями может нанести серьезный ущерб".
Як бачимо, доктор наук висловлюється таким "кодом", таким спеціальним жаргоном, так "иносказательно", що читачеві нелегко тут щось зрозуміти. Такий "стиль" дуже модний тепер, коли бояться називати речі своїми іменами. Але з досвіду вже добре відомо, що під "национальной ограниченностью" та "местной ограниченностью" розуміється обстоювання економічно-господарських та інших потреб республік від надмірних апетитів зверхцентралізаторів. Добре знаємо, що Ленін вимагав дійових гарантій для того, щоб центральні установи в Москві під різними приводами не нехтували потребами республік, не задовольняли свої потреби за рахунок "місцевих". Щодо цього Ленін висловлювався різко і недвозначно, не зупиняючись перед тим, щоб у разі неможливості обстоювати "місцеві інтереси" перед централізаторськими надуживаннями переглянути самий характер Союзу, "оставить союз... лишь в отношении военном и дипломатическом". Відповідні висловлювання В. І. Леніна ми вже наводили. А В. Маланчук керується прямо протилежною настановою, не задумуючись над тим, що держава, в якій "местные интересы" і "интересы всего государства" - поняття не тотожні, а протилежні, була б, власне, протиприродною бюрократичною державою, непридатною для головної мети всякої держави: задовольняти ті "местные интересы", з яких вона і складається. Ось чому, власне, Ленін і не допускав такої держави, вимагав гарантій від переродження Союзу в таку державу.
Те саме і з кадрами. Невідомо, кого й що має на увазі В. Маланчук, коли засуджує підбір кадрів за національною ознакою. Якщо він, скажімо, так хитромудро зашифрував свій протест проти обмеження прийому єврейської молоді до вузів, - ми підтримуємо від усієї душі цей благородний протест проти дискримінації, хоч і хотіли б, щоб В. Маланчук протестував прозоріше. Але навряд чи він проти цього протестує. Швидше він хотів сказати інше: що треба ще більше посилити оті "встречные перевозки" кадрів з Києва до Свердловська, з Свердловська до Києва і т. д. Тому доводиться нагадати йому, що В.І. Ленін вимагав прямо протилежного: виховання місцевих національних кадрів для піднесення господарства і культури республіки. Як бачимо, В. Маланчук згадує Леніна тільки для того, щоб його іменем замаскувати антиленінські ідеї. Всі хитросплетіння словес Маланчукових покликані приховати і виправдати русифікацію і зверхцентралізацію, мовчазну ліквідацію суверенітету республік. Як експлуатувати для цієї мети Леніна? В. Маланчук показує шлях. Поперше, треба замовчувати відповідні ленінські документи, де Ленін чітко і ясно говорить прямо протилежне тому, що сьогодні треба маланчукам. По-друге, треба елементарно фальсифікувати інші ленінські висловлювання. Ленін говорить про інтернаціоналізацію економічного, політичного і духовного життя людства, тобто про взаємозв'язаність і взаємообумовленість економічного, політичного і духовного життя всіх націй світу, про дедалі більший взаємовплив усіх груп людства, - а Маланчук підставляє сюди своє начало всіх начал: злиття всіх націй Союзу в російській нації, особливо ж національне розчинення України в Росії.
Тут доречно звернути особливу увагу на одну дуже поширену і дуже підступну фальсифікацію В. І. Леніна. У В. І. Леніна справді є кілька висловлювань на користь злиття націй. Але під злиттям Ленін розумів саме інтернаціоналізацію у вищезазначеному сенсі, соціально-політичну єдність і зближення, діалектичний взаємовплив націй. Так принаймні розуміють його слова комуністи в усьому світі:
"Говоря словами В. И. Ленина, целью социализма является не только "сближение наций, но и слияние их". Но это слияние понимается не механически, не как устранение различий, а диалектически, то есть как их взаимопомощь, влияние и взаимное обогащение" 198.
198 Селзам Г. Марксизм и мораль. Москва, 1962, с. 252.
Тобто нічого спільного з русифікаторською "концепцією" високооплачуваних "панів ташкентців" - "докторів наук" типу Маланчука й Абілова.
По-друге, відомо, що Ленін таке діалектичне "злиття" відносив на далеке майбутнє: після перемоги у всесвітньому масштабі другої фази соціалізму - комунізму...
По-третє, Ленін говорив про стихійний процес поступового злит тя, злиття, яке відбувається природно протягом довгого історичного періоду - як етап загальної еволюції людства. А в нас мають на увазі зовсім інше і прямо протилежне: злиття заплановане і проваджуване державою, як спрямовуваний зверху відповідними заходами чітко окреслений процес, що є, по суті, процесом заміни багатьох національностей, мов і культур однією. Перше, що мав на увазі Ленін, _ природно-історична еволюція людства; друге, що робиться в нас, - штучна русифікація і оскоплювання десятків народів, тобто те, з чим Ленін воював.
Останнім часом газета "Правда" почала на виправдання теперішньої національної політики посилено апелювати до якихось нібито законів господарського розвитку, які, мовляв, вимагають прискореного злиття націй, і почала вивищувати у найбільше благо послідовне зневажання їхніх національних прав, потреб, корінних інтересів (усе це з панською зарозумілістю трактується як "місництво", "обмеженість" і т. п.). Але ж ще в маніфесті Комуністичного Інтернаціоналу, прийнятому на І конгресі Комінтерну 2 - 6 березня 1919 року, відкидалося таке феодально-бюрократичне розуміння структури й характеру майбутнього світового соціалістичного господарства і гарантувалася самостійність кожного народу в світовому господарсько-культурному комплексі, підкреслювалося, що така самостійність не може шкодити справі єдності, але що вони одна одну взаємоприпускають.
Пролетарська революція "дасть можливість найслабшому і наймалочисельнішому народові вільно і незалежно управляти справами своєї національної культури, без усякої шкоди для об'єднаного і централізованого європейського та світового господарства" 199.
Те "єдине господарство", яким бюрократи залякують "націоналістів", В. І. Ленін мислив не як безнаціональне господарство, кероване з Москви чи з Берліна, а як усесвітнє ціле, "регульоване пролетаріатом усіх націй" 200.
199 "Коммунистический Интернационал...", с. 57.
200 Ленін В. 1. Повн. зібр. тв., т. 41, с. 156.
Багато в нас говорять про дальше взаємозближення націй. Взаємозближення і взаємозбагачення - такі безумовно прекрасні речі, що їх можна тільки вітати. Це означає, що народи і культури дедалі більше пізнають одні одних, дедалі інтенсивніше обмінюються своїми найкращими здобутками, ще сердечніше відкриваються одні одним і дедалі солідарніше, цілеспрямованіше взаємодіють, посередньо змінюючи одні одних, але при цьому залишаючись кожен самим собою і одні одних скріплюючи. Коротко кажучи, взаємозближення і взаємозбагачення - де взаємопідтримка, це коли багато різних лікоть у лікоть ідуть до спільної мети, щоб прийти всім разом, а не одному вже.
Однак важко назвати взаємозбагаченням такий процес, коли одна культура і одна мова витісняють іншу, коли, конкретно кажучи, російська культура і мова чимраз більше займають в Україні місце української, як про це вже говорилося. Ще важче назвати взаємозбагаченням народів такий процес, у якому частина цих народів уже зникла, частина зникає, а інші відчутно втрачають на своєму людському потенціалі. Все-таки це, мабуть, не взаємозбагачення, але поглинання чи асиміляція, і переважно асиміляція російською нацією інших. Вище вже наводилися красномовні дані з журналів. А ось свідчення солідної наукової праці "Народы европейской части СССР", виданої в Москві 1964 року в двох томах.
Перепис 1897 року подав число росіян - 55 400 300, перепис 1959 року - 114 113 600.
"За период с 1897 по 1959 г. численность русских на территории СССР возросла более чем в два раза. Повышенный прирост общей численности русских частично может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп других народов, в частности довольно многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе" 201.
201 "Народы европейской части СССР". Москва. 1964. т. 1. с. 22.
Щодо останнього залишається тільки додати, що це "слияние" відбулося, по суті, в наші часи, його вирішальним моментом були роки 1933 - 1937, коли були розігнані українські культурно-освітні осередки, школи та ін. на Кубані й Північному Кавказі і знищено там усіх, хто обстоював український характер тамтешнього (українського ж таки) населення. Відтоді багато людей навіть боялися признатися, що вони українці...
Цікаві свідчення про те, коли саме так різко зменшилася питома вага українців, - виявляється, саме в час "небувалого розквіту" української нації, - знайдемо в статті В. М. Кабузана і Г. П. Махнової "Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795 - 1959 гг.":
"Если за период с 1795 по 1897 г. удельный вес украинцев почти не изменился (несколько снизился с 22,08 % до 21,63 %), то за период с 1897 по 1959 г. он снизился на 3,43 % (с 21,63 % до 18.20 %), хотя мы приняли за основу по переписи 1959 г. сведения по национальности, а не по родному языку" 202 .
За мовою зниження ще більше,
"За период с 1897 г. по 1959 г. удельный вес украинцев, признающих родным языком украинский, снизился на 6,01 %" 203, і українці за мовою складають уже тільки 15,62 % населення СРСР...
"За период с 1897 г. по 1959 г. удельный вес украинцев среди других восточнославянских народов снизился весьма заметно (с 29,90% до 20,63 %)" 204 .
Хіба не красномовні цифри?
Не в кращому становищі опинився і ряд інших національностей Союзу РСР. Так, згадана колективна праця "Народы европейской части СССР" засвідчує, що "абсолютная численность мордвы даже уменьшилась на 12 % в результате ассимиляции отдельных ее групп русскими" 205. Тепер у своїй республіці "мордва составляет немногим более трети населения. Еще более разителен (! - І. Дз.) пример карел, которые составляют лишь 13 % населения своей республики". Абсолютна кількість карелів зменшилася на 25 %, башкирів - на 47 %, калмиків - на 79 %, латишів - на 2 %, естонців - на 1 %, євреїв - на 67 % (внаслідок також і фашистського геноциду) і т. д. 206.
Важливо відзначити, що, крім мільйонів інонаціоналів, які вже цілком вважають себе росіянами, перепис 1959 року встановив перехідну групу в 10,2 млн людей, які ще називають свою питому національність, але вже вважають рідною мовою російську. "Группы людей, сменившие свой язык, с течением времени обычно меняют и свою этническую (национальную) принадлежность" 207. Так що мовна русифікація - це перший етап русифікації етнічної.
202 Кабузан В. М., Махнова Г. П. Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795 - 1959 гг., "История СССР", 1965, ч. I, с. 34 - 35.
203 Там само, с. 36.
204 Там само.
205 "Народы европейской части СССР", с. 1, с. 24.
206 Там само, с. 23.
207 "Население мира...", с. 213.
В офіційних повідомленнях про підсумки перепису і в поточній пропаганді ці 10,2 млн людей кваліфікуються як великий успіх нашої національної політики та дружби народів СРСР. Давайте спокійно вдумаємося в цю формулу. З неї випливає, що дружба народів ототожнюється з русифікацією, що метою нашої національної політики є в остаточному підсумку знов-таки русифікація; що, нарешті, ті десятки мільйонів, які ще не визнали російську мову рідною, ще не доросли до справжньої "дружби народів" та розуміння національної політики. Інакше вони порадували б відповідні інстанції цифрою, скажімо, в 50 млн. А це вже значно більший був би "успіх", ніж 10,2 млн русифікованих. Отже, це в певному смислі ще несвідомі, другосортні громадяни, в той час як "более предпочтительны" ті, хто вже змінив рідну мову на російську. Все це неминуче випливає з офіційного положення про те, що 10,2 млн неросіян, що визнали російську мову рідною, - "великий успіх" національної політики та дружби народів.
Навіть деякі з адептів "двуязычия" змушені визнати, що воно - лише перехідний етап, лише засіб для досягнення мети - "языкового единства". (Отже, ми єдине суспільство в світі, яке становить своїм завданням ліквідацію десятків національних мов і заміну їх однією). Так, Н. В. Мансвєтов 208 після рясних і явно недоречних похвал "двуязычию", яке, мовляв, "содействует" розвиткові національних мов, змушений визнати, що "возникновение языкового единства идет путем широкого усвоения одного из наиболее распространенных национальных языков, каким в условиях советской действительности является русский язык" 209.
208 Мансветов Н. В. Сближение наций... "Вопросы истории", 1964, № 5. с. 51.
209 Там само.
Отже, як не крути і як не витійствуй, до якого небаченого й нечуваного розквіту не доводь національні мови й культури, а результат один - перехід усіх націй СРСР на російську мову в ім'я "единства", яке чомусь не мислиться без "языкового единства".
Отже, вживані деякими авторами (як-от авторами праці "Народы европейской части СССР") терміни "слияние" та "ассимиляция" більше відповідають реальності, фактичній суті, ніж безумовно благозвучніші і бажаніші "взаємозближення" та "взаємозбагачення", так само як ужита Цамеряном у цитованій статті формула "замена национальных языков одним общим языком" чесніша за "умилительное", але фальшиве "двуязычие".
Пригадується, що не так давно якийсь Кравцев у статті, опублікованій в "Радянській Україні" 13 квітня 1960 року, добросовісно заходився реабілітувати термін "русифікація", мовляв, нема чого Цього слова соромитися, воно гарне і гарні речі означає. Мовляв, підтримуємо процес, то треба підтримати й термін, що його ідентифікує. Звичайно, декого це слово покоробить, але ж то відомо кого: націоналістів.
Кравцева осмикнули: "Преждевременно"!
А може, дарма? Принаймні він називав речі власними іменами Трохи ясніше було б, що і до чого. А так багато неясного і багатьом неясно. І не лише "націоналістам".
Ось, наприклад, звертаються за роз'ясненням... молоді шахтарі з Донбасу. Здавалося б, усе їм роз'яснили: скільки лекцій читається і про зближення націй, і про двомовність. А їм неясно.
"Редакции газеты "Правда "
Дорогая редакция! Нас интересует вопрос развития украинского языка, а в связи с этим и политика партии в отношении украинского языка. Или он должен развиваться, или пропасть? Мы просим, чтобы по этому вопросу высказали свое мнение кто-нибудь из сотрудников института языковедения АН УССР и кто-нибудь из работников идеологического отдела ЦК КПСС. Пусть выступят в газете. Нам кажется, что это интересует многих читателей, а если нельзя в газете, то в письме нам лично. Не думайте, что мы какие-нибудь социалистические националисты или шовинисты. Дело в том, что украинский язык и украинская национальность находятся действительно в противоречивом положении. И нужно бы их двинуть в ту или иную сторону, в зависимости от того, чего требуют законы общественного развития.
В будущем будет единый общий язык на всей земле и не будет деления на национальности. Так, может быть, украинский народ будет первым, который лишится своего языка и других национальных признаков. Это уже может случиться, если перевести все остальные школы на русский язык преподавания, а литература сама по себе отпадет, так как тогда никто уже не будет пользоваться украинским языком. А раз партия держит этот курс, то переход на русский язык общения и преподавания действительно нужно на чинать еще с начальных классов школы, чтобы облегчить для молодежи этот переход после окончания школы, так как на Украине вузы и техникумы с русским языком преподавания и абсолютно или в большинстве остальное обосновано на русском языке.
По чему в печати до сих пор ничего не говорится об этом? Ведь при настоящем состоянии украинской культуры, когда она все меньше и меньше обогащается национальным своеобразием, да и можно ли ее назвать украинской, если она все меньше и меньше основывается на украинском языке, украинцу должно быть стыдно и недостойно перед другими нациями, так как он не может по чти ничем гордиться современным национальным. Сказать, что украинский народ бесталантлив. тоже нельзя, потому что факты говорят о большому частии украинцев в создании русской куль туры как на Украине, так и в России.
А чтобы вывести нас из такого положения, нужно более широко говорить об этом и не оставлять украинцев неопределенными. Ведь так можно быть украинцем и не знать украинского языка. Это недостойно и позорно. Такой человек не имеет никакого чувства патриотизма. Он не должен носить звание украинца. Но нам кажется, что интернационалист только тот настоящий, кто любит свой народ. Признание ассимиляции украинской нации сейчас уже гораздо приличнее, чем говорить об украинском народе и не слышать украинского языка. Ведь же при потере языка население Украины не имеет права называться украинской народностью.
В общем много-много еще можно написать о противоречиях в положении украинского языка, о чем все прекрасно знают. Нам бы хотелось только, чтобы этот вопрос стал более определенным и ясным. Если уж наступило время оконча тельной русификации украинского народа, то нужно активнее действовать в этом направлении. Если нет, то нужно принять решительные меры в поддержку развития украинского языка. Нам кажется, что и одно, и другое встретит поддержку народа. А впрочем, можете спросить в газете. Но только тогда украинская культура станет своеобразной, богатой, обеспечивающей полностью все потребности народа, высокой, не допускающей подмены себя русской, когда вузы, техникумы, школы и учреждения, организации будут на украинском языке, так как это положено для национальной республики, первостепенным государственным языком станет собственный. Но нам кажется, что по причине сходства языков и при большом проценте русских на Украине осуществить это нельзя, притом еще русские являются настоящими патриотами своей культуры и языка. Много и других причин, и все же мы не можем для себя уяснить правильно и быть убежденными в каком-то одном направлении. Например, мы бы хотели говорить на украинском языке, но не знаем, правильно ли это будет. Не будем ли мы иметь в этом пережиток прошлого, не будем ли мы тормозить правильный ход развития, не будем ли мы вредить интернационалистическим чувствам? А мы любим все национальности, как и свою украинскую.
Янковский Н. В., Павлюченко Н. И. - шахтеры".
У "Правде" з цим листом вчинили так, як і скрізь роблять з безліччю подібних листів, - переслали в іншу інстанцію, щоб та "спустила" Ще в нижчу, аж поки він десь не загубився на віки вічні... І справді, що відповісти на таку простодушну нескромність, яка чомусь не хоче задовольнитися гумовими загальниками і "прикрывающими версиями" і добивається, щоб їй прямо сказали: треба бути українській нації " со всеми вытекающими последствиями" чи не треба бути українській нації також "со всеми вытекающими последствиями", - і не догадується ця простодушна нескромність, в яке болюче місце влучає ненароком її несанкціонована цікавість...
Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
