Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА

"НАВКОЛОЮВІЛЕЙНЕ" Неполітичні роздуми політичного маргінала

[Газета "Зеркало недели". 23 серпня 1997 p.]

Шість років незалежній державі Україна. Вік майже дитячий. Але, здається, ні у кого вже - окрім безпросвітних ненависників українства у самій Україні та безнадійних великодержавників чи то шовіністичного, чи то ліберально-"общерусского" ґатунку, - не залишилось колишніх ілюзій з приводу гаданої ілюзорності нашої державності: так, держава Україна відбулася. І пребуде у всьому, як кажуть, "осяжному історичному майбутньому". Всупереч усім тим, хто возз'єднує, євроазійствує, афрослав'янствує чи ще якось фарисействує.

Призабулись захоплення перших днів незалежності. Зблідли, вкрились нашаруваннями прикрих розчарувань наївні надії на швидке набуття Україною достойного вигляду і місця у сім'ї світових обранців. І все ж у багатьох, мабуть у більшості громадян України, у всякому разі і в мене теж, свято незалежності викликає почуття радості та щемливої розчуленості. Це неправда, що незалежність нічого не дала Україні і що нам нема чим хвалитися і нема чим гордитися. У будь-яких перипетіях життя треба зберігати справедливість суджень.

А що тепер ми можемо не боятися бути українцями, не приречені приховувати свої думки та почуття, вільні у своїх поглядах, ніхто не нав'язує нам обов'язкового способу мислення та обов'язкових ритуалів громадянської поведінки, тобто що ми - в усякому разі з цього погляду, не єдино важливого, проте дуже важливого - стали, нарешті, вільними людьми поруч із людьми вільного світу - хіба це мало? Інша річ, що людям властиво невдячно забувати навіть нещодавно набуте благо, тим більш, якщо воно має бути само собою зрозумілим. Але й те правда: чи всім потрібна свобода?

А те, що ми маємо цілком демократичну Конституцію, яка високо оцінена у всьому світі (і лише у нас її ганьблять відроджувачі КПРС, учорашні ідеологи та практики тоталітаризму, і навіть величають 'фашистською" - без докорів сумління, під її ж захистом!) і яка дає можливість розвивати структури громадянського суспільства. Ну, а те, щоб вона не залишилась гарною декларацією, - і від нас із вами залежить.

А те, що ми змогли уникнути міжнаціональних та інших сутичок, які збурили і все ще збурюють добру половину світу, у тому числі й багато суспільств схожої з нами "пострадянської" долі?

А те, що світ починає знати нас і рахуватися з нами, і навіть наші сусіди із складним характером після виснажливого вичікування самовгамовано пішли на підписання з Україною угод та договорів, у головному все ж рівноправних; те, що гімн нашої країни звучить і прапор піднімається у раніше немислимих для нас ситуаціях і в раніше неуявлюваному сусідстві, - хіба цього мало?

Та ба, мало. До болю мало. Мало є у нашій державності такого, чим ми можемо похвалитися і чим можемо гордитися перед собою та світом. У ці святкові дні можна було б повторити слова поета: "З журбою радість обнялась", - якби слово "журба" не було надто слабким, щоб передати ту гіркоту і той сором, який відчуваєш, бачачи страждання та приниження мільйонів людей...

Так, незалежна Україна не стала (ще? поки? чи...) державою українського народу у повному значенні цих слів. Більше того, збереглися багато які сторони самовідчуження народу та держави із часів радянських, і це самовідчуження навіть "удосконалюється". Певна річ, в історії не було і ніколи не буде прикладу справжньої невідчуженості держави від народу, бо природа держави і є певна відчуженість від народу, - але щоб до такої міри і в такі й формі, та ще на тлі загальних високих очікувань, - це вже занадто!

Я не політолог, не економіст, не соціолог і не беруся надто категорично і впевнено про все це судити. Я маю лише деяку причетність до сфери культури та деякий досвід у цій сфері - його надто мало для категоричних висновків. Можу лише признатися, що багато із того, що відбувається, мені незрозуміло. І насамперед незрозуміло, чому те, що у "інших людей" нібито дало чи дає добрі результати або ж визнано таким і нам запропоновано як рецепт, який не викликає сумніву, - нами прийняте, у нашій практиці, призводить до ой яких недобрих наслідків.

Ось, мовляв, яка чудова і чудотворна річ - "звільнення" цін, лібералізація цін! - ласкаво запропонована нам західною економічною теорією і вдячно прийнята нашими поквапливими її послідовниками (як же - все прогресивне... пробачте, все цивілізоване людство йшло цим шляхом!). Обернулося ж усе тим, що директори державних підприємств, які тріумфально пропхали відповідний законопроект у "першій" Верховній Раді, одержали щасливу можливість багатократно збільшити прибуток, перш за все особистий, не шляхом збільшення продуктивності, підвищення рентабельності виробництва, а шляхом фантастичного підняття цін. Тобто - шляхом пограбування народу.

Не менш дивна і чудотворна річ - лібералізація зовнішньої торгівлі. Золоті гори обіцяли державі, дивись, і народу щось та й капнуло б. Та ні - вивезли за безцінь усе, що могли, валюту на зворотному шляху розтрусили. Знову грабунок України. На додаток (та ще й на який "додаток"!) внутрішній ринок віддали - люб'язно і повністю! - "зарубіжному товаровиробнику", надовго причмеливши власного.

А "приватизація"? Особисто я не належу до тих, хто вважає приватну власність панацеєю від усіх бід та ключем до всіх чеснот. Швидше навпаки. Ну, можливо, "менше з лих..." Я ніяк не можу позбутися одного спогаду дитинства: війна, на окупованій німцями території люди почали освоювати занедбані землі, і при їхньому розподілі добрі старі сусіди пішли один на одного з вилами та косами. З того часу я зримо бачу цю картину і сьогодні без особливого захвату слухаю імпортні та туземні гімни приватній власності. Але ладен погодитись, що це саме туманні дитячі спогади і що нема альтернативи "світовому досвіду". Ладен-то ладен, але ж наша приватизація - знову ж таки пограбування, у цьому випадку пограбування держави (а таким чином і народу) її слугами, шахрайство певної частини компартійної та адміністративно-господарської номенклатури. Народ до неї ніякого стосунку (окрім неминуче страждального) не має.

Я вже не кажу про перекачування державного добра у "малі підприємства" і "спільні підприємства", про "трасти" і т. п., про різні вишукані способи переможного ошуканства під виглядом підприємницької ініціативи.

Так чому ж те, що "у інших" нібито добре, - у нас таке погане? Можливо ми, творячи свою історію, чинимо так, як герой однієї народної казки - на весіллі гукаємо: "Земля вам пухом", а на похоронах: "Носити вам не переносити"?

І справді: "відпускати" ціни, не маючи товарів, не маючи конкуренції (а відповідно й ринку), а маючи лише монстрів-монополістів...

Чи: сподіватися на сприятливі для народу результати стихійної, неконтрольованої, закулісної приватизації у суспільстві, до глибин деморалізованого за десятиліття "соціалізму", до решти розкладеного корупцією, суспільства, де вже могутньо розвинулись тіньові структури, номенклатурно-мафіозні витязі яких уже приготувалися до стрибка на всі ласі шматочки народного добра? І т. д. і т. п.

Читач може запідозрити автора у тому, що він запізно прозрів: "по шкоді мазур мудрий".

Справді, не належу до числа далекозорих та передбачливих, але від усього, сказаного вище, і багато чого іншого подібного (і, на жаль, такого, що збулося) застерігав на самому початку цих процесів - рівно п'ять років тому, у виступі на Першому Всесвітньому конгресі українців, тоді ж опублікованому, - і міг би замість попередніх абзаців просто процитувати тодішні слова. Втім, застерігав не я один, застерігали і люди поважніші. Одначе коли ціла когорта пожадливих пристрасно захоплена могутніми жувальними рухами, то навіть Божого грому не буде чутно...

І тут хочеться звернути увагу на одну обставину, яку, мені здається, ми недооцінюємо. Ми часто говоримо про політичну, економічну, екологічну спадщину тоталітаризму. І випускаємо з уваги дещо тяжче та важливіше: його людську спадщину. Той соціум і той тип людини - не єдиний, звичайно, тип і не найрозповсюдженіший, але злоякісно дієвий, "гнійний", що відіграв немалу роль у визначенні характеру нашого нинішнього суспільства. Заручниками його стали й ми, і держава Україна.

Не буду торкатися ширшого і складнішого питання про те, як відбилися на характері, духовності, моралі, інтелектуальному та продуктивному потенціалі народу лиха, що безперервно звалювались на нього впродовж всього XX століття: дві світові війни; три голоди, один з яких, організований та проведений залізною державною рукою, забрав третину селянства; "розкуркулювання", винищення національної інтелігенції, постійний політичний терор і т. д. Мабуть, без цих колосальних "відрахувань" наше суспільство виглядало б зовсім інакше і зовсім інакше вирішувало б свою долю. Але подумаймо про більш приступне особистому досвіду кожного з нас: як ви гадаєте, ось та критична маса корупції, хабарництва, безвідповідальності, пияцтва, хамства (і чиновницького, і побутового), котра "вибухнула" у нашому суспільстві, вона що: продукт шести років української незалежності? Невже ми вже встигли забути, як стогнали від усього цього в "брежнєвські" часи, та й до них? А слово "беспредел" коли народилось? А анекдоти про "блат", а знаменита мораль: "Вони вдають, що платять мені, а я вдаю, що працюю"? Все це було і нагромаджувалося десятиліттями, але всіляко замовчувалось і камуфлювалось. А ось відпустили гайки, і "рвонуло". Все вийшло на поверхню, все відкрито.

Нема кого й чого боятись: державна влада слабенька, "громадянського суспільства" і зовсім нема, хоча ніби й прагнули "завести" його й собі; громадська думка в розсіяному стані; окремі, якщо скористатися рятівною формулою часів соцреалізму, окремі громадяни замість того, щоб допомагати державі на предмет правопорядку, самі метикують накапостити: хто в електричці шкіряне сидіння ножиком чикне, хто у під'їзді лампочку поцупить, з нужди, зрозуміло, а хто й іншу нужду прямо у ліфті справить - це вже заради чистого мистецтва. Хто ж норовом серйозніший, може після пиятики повправлятися сокирою на сусідах та родичах - у цьому досягло успіхів і богобоязливе українське село...

Найтяжчим наслідком "соціалістичних" десятиліть стали не політична та економічна стагнація, навіть не екологічні жахи, а непоправні демографічні, інтелектуальні та моральні втрати, духовна деградація значної частини вцілілого населення.

І думається часом: може, нинішня трагедія України не стільки в тому, що Карпатські гори Господь Бог воздвиг не з того боку, скільки в тому, що незалежність вона здобула у той пізній час, на тій уже стадії своєї історії, коли розклад і моральна деградація суспільства досягай масштабів, близьких до необоротності.

Дорого нам даються і ще, видно, даватимуться "родимі плями" більшовицького "соціалізму". (Я особисто далекий від того, щоб бачити все минуле у чорному світлі; я схильний розглядати його як складну і суперечну картину, але в цьому випадку мова йде про те, що і для самого "соціалізму" виявилося згубним). Тим більше, що ми не поспішаємо їх позбутися, а часом сприяємо їхньому розростанню. Візьму для прикладу таке, на перший погляд, незначне, але насправді дуже важливе для долі суспільства питання, як процедура доступу до вищої освіти. Право на її отримання, як пам'ятаєте, однаково категорично проголошувалося як найдемократичнішими у світі сталінською та брежнєвською конституціями, так і нашою просто демократичною. Але вже, принаймні, два, якщо не три покоління наших людей виросли за умов, коли поняття "вступні екзамени", "вступний конкурс" стали огидним фарсом, який на все життя ранить молоді душі і прирікає їх на розчарування та цинізм. Можна уявити собі, скільки за цим нездійснених надій, поламаних доль, нереалізованих талантів. Здавалося б, однією з перших добрих справ нової України, що знаменують її відрив від традицій тоталітарного суспільства, мало б стати рішуче подолання практики хабарницько-телефонного, закулісного, списочного набору до вузів і переходу на чесну і відкриту конкурентність. Адже "капіталовкладень" ніяких не вимагалось - а "капіталовіддача" величезна: моральне очищення, професійне підвищення, відродження віри молоді (та батьків!) у справедливість держави. Ось був шанс підтвердити, що ми маємо намір жити по-новому! Але ніхто, виявляється, про це не подумав. За звичкою продовжили зручну стару практику і навіть посилили. Сумлінні та знаючі, безкорисливі та допитливі, ті, що шукають істину і прагнуть прислужитися суспільству, залишаються здебільше за бортом. І дістають шоковий удар на все життя. То ж яке майбутнє ми готуємо Україні?

Труднощі, з якими стикається Україна, втрати, від яких вона потерпає, природно, породжують неминуче традиційне запитання, до якого і зводяться для багатьох усі складності проблеми: хто винен? В очах одних - винні комуністи, в очах інших - "демократи", а то ще - Міжнародний валютний фонд або ж, навпаки, підступи великого сусіда. Т нібито кожний із названих факторів справді "має місце". А якщо треба підшукати зовсім конкретного зловмисника, то завжди є фігура для побиття: перша особа, лідер, "вождь" (він не той; він підвів; він не туди повів; він зрадив, він продав і т. п.). Такий випробуваний хід патріотичної думки дуже зручний тим, що приємно полегшує завдання розкриття причин національних катастроф: завжди можна пред'являти претензії не до себе і до своїх співгромадян, а до Хмельницького.., Мазепи.., Грушевського.., Скрипника.., Кравчука.., Кучми... (хто наступний?)... і взагалі не турбувати себе зануренням у неприємні матерії, що стосуються стану українського суспільства, рівня національної самосвідомості та політичної культури, позиції різних суспільних груп. Перед лицем безладу зростає попит на "справжнього" вождя. В деяких газетах прямо лемент стоїть: "Мойсея!" Дайте Мойсея - і край! Щоб сорок років виводив по пустелі біблійній, поки повимираємо і тим обновимось. І не виникає питання: а чи стане народ сорок років волочитись за самозванцем. Та й те: упродовж XX століття Мойсеї у різних кінцях світу такого натворили, що не на одне людське покоління вистачить куштувати.

Звичайно ж, і лідери потрібні, і особисті якості лідерів мають велике значення. Але, як сказав колись поет, оспівуючи наймойсеїстішого Мойсея XX століття: "Народ достоин своего вождя, а вождь достоин своего народа". Так що і захоплення, і претензії, і прокляття тут можуть бути (і бувають) взаємними.

Однак, зрозуміло, загальну провину не розподілити порівну. Одна справа - пенсіонер, пограбований державою чи черговим "трастом", інша - держава чи й самий цей черговий "трастовик", що трохи побавився розбоєм на великій дорозі та й ушився для цивілізованого життя у цивілізовані краї.

Ох уже ці "новые украинцы", крутяги, що на ходу перескочили із комсомольської бойової тачанки у мирні буржуазні "мерседеси"! Не знаю, чи бачила коли-небудь наша земля плем'я більш... негарне. Обійду десятою дорогою такі марні питання, як культура особистості, горезвісна духовність та інші химери. Але куди подінешся від того, що вузька, однак могутня кліка наших нуворишів безнадійно далека не тільки від почуття соціальної відповідальності та соціального сорому, але й від елементарного розуміння власної безпеки: адже своєю глухотою до народу та нахабством вони провокують той соціальний вибух, який може дорого коштувати їм самим.

У інформаціях ЗМІ про мітинги та інші акції "лівих" переважає зловтіха: знову, мовляв, сотня пенсіонерів зібралась... Овва, зловтішатись, може, й недовго залишилось. Адже це найбезглуздіша короткозорість: сподіватися, що "комуністичний" (чи "лівий") рух обмежиться пенсіонерами і вмре разом із ними. Почнемо з того, що комуністична ідея, як би ми до неї не ставились, - одна із вічних загальнолюдських ідей, які то вмирають, то відроджуються. Остаточно померти вона може хіба що в суспільстві загального благоденства, хоча б і споживацького. Нам до цього ще далеченько. І за наших умов наївно сподіватися, що віковий імунітет убезпечить молодь від демагогії лівих. Тут вік гарантії не дає, швидше обеззброює. Адже вона не знає єзуїтської історії, кривавого минулого цієї демагогії, жахів тоталітаризму не пережила і може сприйняти їх як міф. У той же час гендлярські ідеали особистого збагачення кращу частину молоді ні в які епохи не захоплювали, серед неї завжди знаходились альтруїсти та ідеалісти, готові на жертви заради знедолених, заради загального блага. Якраз вони і можуть на зміну злобній "революційній" демагогії ображених історією партократів-реваншистів принести у рух революційний ідеалізм, такий притаманний юності. А живильне середовище - класичне. Адже не матеріальні нестатки самі собою, а загальне усвідомлення їхньої невиправданості, соціальної несправедливості - ось що підриває суспільства, призводить до "повстання морального принципу".

Коли щось і робить "лівих" в Україні безперспективними, то це їхній печерний антиукраїнізм (маю на увазі не рядових, а більшість комскладу), їхнє самовіддане рабство перед московськими царями будь-яких кольорів та звань, містика довічної москвозомбованості.

Московській імперській ідеї певної частини наших земляків має протистояти українська національна ідея, усвідомлена всім суспільством. Але, на мій погляд, нинішній розвиток України йде всупереч тому, що саме і можна було б назвати українською національною ідеєю. А це ідея не просто незалежної України, але незалежної України "без холопа і без пана". Саме ця ідея надихала багато поколінь борців за Україну - від кирило-мефодіївців до народників, до Української революційної партії, до українських соціалістів та укапістів, націонал-комуністів, до ОУН - УПА. Не випадково такі різні і навіть конфронтуючі політичні сили сповідували цей принцип кожна у своїх програмних конкретизаціях: "Україна без холопа і без пана". Очевидно, він відповідав і ментальності українського народу, і основній перспективі болісної соціальної еволюції людства.

Коли я прошу звернути увагу на цю традицію української політичної думки, зумовлену особливостями української історії та соціальної структури українського народу, але також і чутливістю до загальнолюдського ідеалу соціальної справедливості, - то я зовсім не шукаю арґументів на користь чергового державного експерименту чи насильницького здійснення соціальної утопії. Мова йде про необхідність для суспільства осмисленого ідеалу соціальної справедливості як компенсати нерівності (а не принизливої "допомоги соціальне незабезпеченим") - ідеалу хай і реально нездійсненного, але соціальне і морально зобов'язуючого, під кутом зору якого формувалися б суспільні цінності, політичні та економічні програми, моральні критерії і здійснювалось би еволюційне вдосконалення суспільства.

Серед частини інтелектуалів, особливо зорієнтованих на російську культуру, розповсюджене скептичне і нігілістичне ставлення до ідеї державності (ніби взагалі до державності, а насправді саме до української державності). Мовляв, пріоритетом має бути людина, а не держава. У найзагальнішій формі це, звичайно, розумно і гуманно, зрештою, і сама держава проголошує своїм пріоритетом людину. Але, щоб здійснювати турботу про людину, якої вимагає суспільство і яку декларує сама держава, вона повинна, по-перше, ефективно контролюватися суспільством, його громадянськими структурами, а по-друге, сама бути достатньо "дієздатною", достатньо функціонально розвинутою.

І спробуймо підійти до питання з іншої точки зору. Чи не тому Україна була ареною стількох спустошливих воєн поміж чужими державами, що не мала власної державності і не могла обстоювати власні інтереси? Чи могла б власна держава організувати знищення голодом майже чверті населення і чи так бездумно допустила б вона чорнобильський етноцид? І чи займалася б систематичним знищенням своєї інтелігенції як буржуазно-націоналістичної? І чи не з тієї ж причини Україна була ізольована від світового інтелектуального та духовного потенціалу, а підключалася до нього лише через московські фільтри? І т.д. іт. п.

З будь-якої точки зору людська особистість в Україні була обділена ще й тому, що український народ не мав державного захисту та репрезентації. І сьогоднішні лиха багато в чому зв'язані з тим, що нормально функціонуючої держави ми не мали. Так що зусилля, мені здається, треба зосередити на емансипації держави, на подоланні її відчуженості від народу, а не на компрометації самої ідеї Української держави, не на протиставленні їй людини, особистості.

Щось підозріле є в позиції принципових антидержавників, і чи не час запитати їх довірливо: а чому ви так хочете, щоб саме український народ відмовився від ідеї державності або перейнявся презирством до неї, піджартовував над нею та глумився разом із вами? Чому б вам не звернутися із подібною проповіддю до росіян, китайців, німців, англійців та інших народів, яким уже й час пересититись державністю?

Труднощі та проблеми української державності мають неоднакову природу і неоднакові причини. Це й ті, що є загальними для всіх посткомуністичних країн (кризовість переходу від одного соціальноекономічного устрою до іншого; нецивілізованість "ринку", розладнаність управлінських та суспільних структур; інерція старих мотивацій та психологічна рутина тощо). Це і специфічні для України (колоніальний характер економіки - майже повна відсутність замкнутих виробничих циклів як наслідок продуманої імперської політики всупереч економічній доцільності, глибокі наслідки колоніалізму у культурній та мовній сферах; незавершеність національної консолідації та ущербність національної самосвідомості як результат століть русифікації та ін.). Це, нарешті, й унікальні обставини та проблеми, пов'язані з драматичною історичною запізнілістю нашої державності.

Справді: класичні європейські держави створювались у середньовіччі, без нагляду ООН, ЮНЕСКО і навіть Європарламенту, створювались залізом і кров'ю; страшні злочини, що супроводжували цей тривалий процес, а точніше, які були його суттю, вже надійно забуті, у всякому разі витіснені із повсякденної свідомості, і ці держави можуть вже вихвалятись своїм благородним виглядом і благородством походження. Українська ж держава створюється в іншу історичну епоху, в іншій системі понять та критеріїв, що неймовірно ускладнює процес творення, зводить до міжнародно прийнятного (нині!) мінімуму силові методи, проте робить її порівняно людянішою і в майбутньому може забезпечити більш надійні механізми саморегулювання. Класичні держави формувалися в епоху, коли не існувало міжнародних норм, що стосувалися прав людини та прав національних меншин, - ці меншини, власне, цілі етноси безжалісно інтегрували чи, якщо це не вдавалося, знищували, що призвело до необоротного збіднення етнічної та духовної картини людства.

Українська ж держава стоїть перед зовсім іншою перспективою та завданнями (і не без успіху намагається їх виконати): врахування інтересів своїх громадян усіх національностей, підтримка інонаціональних груп, гармонізація їхніх відносин, введення різноманітних культурних традицій та тенденцій у загальну картину духовного життя України. Класичні національні держави створювались на основі жорсткого протекціонізму, посоромлюючи те, що згодом розвинулось у поняття "відкрите суспільство". Українська ж держава стоїть перед фактом принципової відкритості світові і глобального характеру політичних, економічних, технічних, мілітарних, релігійних, культурних, духовних і навіть мовних процесів та взаємовпливів. Це неймовірно ускладнює і робить важчим вирішення до цього часу остаточно не вирішеної проблеми української ідентичності, ускладнює шляхи національно-політичного, економічного, культурного, мовного самоствердження (хоча і може дати унікальне гуманістичне "прирощення"). Особливо несприятливі наші вихідні позиції у сфері культури та мови, де українській культурі, яку впродовж століть із залізною ("розпечене залізо"!) послідовністю обезглавлювали та знекровлювали, доводиться конкурувати - до того ж без реальної підтримки з боку держави - із могутніми державно випестуваними та сповненими експансіоністської енергії культурами, які до того ж кидають "на передову", на прорив полчища десантників маскульту і шоу-бізнесу.

(А між тим рівень і характер культури суспільства досить відчутно співвідноситься з його політичними та економічними характеристиками. Тим більше суспільства сучасного, з його високими стандартами професійних знань та виробничої етики. І та моральна деґрадація, про яку йшлося вище, - це ж складова загальнокультурної деградації чи її паралель... А хіба безсумнівна неефективність нашої бюрократії і сумнівна якість значної частини правлячої еліти не пов'язані з їх низьким культурним рівнем? Зокрема - а може, і в першу чергу - з відсутністю національно-культурної мотивації своєї життєдіяльності? Адже на користь своєї країни з повною віддачею працюватиме тільки той, чий професіоналізм одухотворений глибокою інтимною прихильністю до рідної землі та її долі, а не той, хто байдуже служить під принукою, з лукавою відстороненістю або й зловтіхою).

Нашій культурі потрібна свідома, продумана та дієва підтримка з боку держави і всього суспільства. Адже нинішній стихійний, дикий "ринок" - зокрема, у сфері культури - має агресивну антиукраїнську спрямованість (аби переконатися в цьому, варто поглянути на книжкові прилавки чи на рекламу естрадних видовищ), обумовлену як критичним рівнем русифікації суспільства, так і слабкістю українського підприємництва, його переважно компрадорським характером та експансією іноземного продуцента.

Тому протиукраїнську, русифікаторську дію ринку у сфері культури варто було б компенсувати протекціоністською політикою держави, продуманою програмою актів, спрямованих на дієву підтримку української культури та мови.

Важливою складовою такої політики могло б стати відповідне податкове законодавство.

Поки що Україна залишається культурною та мовною колонією недавньої метрополї. А наслідки мовно-культурного колоніалізму подолати буде ще важче, ніж політичного та економічного, та й часу на це буде потрібно більше. Але без такого подолання незалежність та державне майбутнє України не будуть забезпечені. Не кажучи вже про те, що не буде відновлена історична справедливість. Адже теперішня "реальність", на яку посилаються і від якої арґументують, яку дехто пропонує увічнити, - вона є плід найжорстокішого і найвитонченішого насильства над українським народом, у якого століттями відбирали його національні та людські права. Тож чи морально забувати про це, цинічно ігнорувати це?

У XXI столітті Україна має шанс увійти із новими стимулами до піднесення національної культури, науки, освіти. Для цього у неї є всі можливості в глибоких традиціях минулого, коли вона довела життєвість свого генія всупереч усім смертоносним силам, у вагомих сучасних набутках, у творчому потенціалі і талантах народу. Чи ж буде наша держава достатньо мудрою, щоб використати цей історичний шанс?

...На нинішньому Другому всесвітньому конгресі українців серед багатьох тем йшла мова про видання "Енциклопедії сучасної України". Я причетний до її підготовки (а готується вона на "громадських засадах", на безгонорарній основі, силами десятків учених-ентузіастів). Зібрано величезний матеріал, і можу сказати: відчуваєш почуття гордості, бачачи, яка ми велика країна, скільки в цій країні цікавого і важливого, скільки талантів у всіх сферах життя, в науці і мистецтві. яке різноманіття природних у мов і своєрідність населення, яке багатство землі та її надр, скільки наукових установ, що давали і дають ідеї та відкриття світового рівня, скільки сільськогосподарських та промислових підприємств. Щось функціонує, щось ні, щось зникає, щось набирається сили, виникає велика кількість нових економічних, господарських, політичних структур... Може, все ж у муках народиться справді оновлена, справедлива Україна?

І хоч як важко і боляче бачити багато з того, що твориться навколо, але є життя, є надія. І варто працювати для України, для її майбутнього. Знову для майбутнього?! Ну а що - опустити руки?

ЯК РОЗПИНАЛИ ІВАНА ДЗЮБУ / Леонід Бойко

Той біль, якого ти наосліп завдаєш,

неначе бумеранг, вертається до тебе.

Леонід Первомайський

Від часу першого видання за кордоном (!) славнозвісної праці І. М. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" минуло понад три десятиліття. Цей час сам дав їй оцінку як видатній події в житті нашого суспільства 60 - 80-х років, чи, принаймні, в житті творчої інтелігенції.

За гостротою і сміливістю порушених проблем, за резонансом у світі цій праці важко знайти аналог в історії української публіцистики нашого століття. Звісно, всяке порівняння кульгає, та все ж, здається, тут можна назвати працю Михайла Брайчевського "Возз'єднання чи приєднання?", а ще більше - знаменитий цикл памфлетів Миколи Хвильового "Україна чи Малоросія?", що вперше побачив світ окремою книгою майже через сім десятиліть, з тією суттєвою різницею, що памфлети М. Хвильового у 20-х роках запросто публікувалися, широко й відверто обговорювалися в українській пресі, а праця І. Дзюби навпаки - друкувалася у всьому світі, крім України, а обговорювалася нишком у щільно зачинених кабінетах, у вузькому колі "фахівців" КДБ, ЦК КПУ та на закритих засіданнях президії Спілки письменників України.

Отже, здавалося б, вона вже належить історії взагалі й нашої публіцистики зокрема, як одна з найяскравіших її сторінок. Чи не так думали й наші націонал-демократи, в тому числі й колишні дисиденти - соратники І. Дзюби, які під враженням ейфорії від наслідків всенародного референдуму 1991 р. й одержаної незалежності вирішили, що цю працю І. Дзюби вже можна і не видавати. Бо чим же, як не цим, можна пояснити той факт, що книга, яка побачила світ майже на всіх континентах планети багатьма мовами світу, хоч як це дивно й парадоксально, так досі й не побачила світу в Україні окремою книжкою. Надрукована лише в журналі "Вітчизна" 1990 р. мізерним як для 50-мільйонного населення тиражем, вона так і залишилась малопомітною для широкого загалу, хоч на моє глибоке переконання ця праця І. Дзюби мала б стати настільною книгою кожного громадянина України, й передусім - кожного державного чиновника та депутата, бо вона нині актуальна ще більше, ніж чверть віку тому. Саме це й спонукало нас до її видання.

Про свою роботу автор сам розповів у вступі та післямові. Мені ж залишається зосередитись на іншій події, тісно пов'язаній із працею І. Дзюби і доповнити її важливим і вельми промовистим, як на мій погляд, документом та коментарем до нього.

Так от, з примхи вередливої пані Долі мені також випало бути причетним до праці Івана Михайловича Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Хоч і не безпосередньо і не в тому престижному амплуа, в якому мені хотілося б бути (скажімо, хоча б у ризикованій, а відтак "героїчній" ролі її розповсюджувача та переховувача), а в більш прозаїчній та ординарній іпостасі. Але сталось так, як сталось. І змінити вже нічого не можна.

А річ у тім, що мені довелося писати протокол того самого сумнозвісного закритого засідання Правління СПУ, на якому розглядалася персональна справа І. М. Дзюби у зв'язку з його славнозвісною працею й автора було виключено із Спілки письменників. Отож, пишатись нічим, але й соромитись ніби немає причин. Мусив же хтось писати - випало мені, адже я тоді працював в апараті Спілки на посаді з гучною, але без будь-яких прав, а тільки з безліччю обов'язків назвою - заступника відповідального секретаря Правління СПУ, на яку мене запросив із "Літературної України" особисто Олесь Гончар.

Головою Правління тоді був Юрій Смолич, але в цей час він раптово "захворів" і перебував на лікуванні у Феофанії, тому керував у Спілці перший заступник голови Василь Козаченко.

...Отож, пригадую, чверть віку тому, 2 березня 1972 року десь годині об 11 викликав він мене до себе в кабінет і сказав, що треба повідомити Іванові Дзюбі аби приїхав до Спілки. А оскільки, мовляв, у Дзюби телефону вдома немає, а живе він далеченько, то он у довіднику його домашня адреса, сідайте в спілчанську машину, поїдьте до Дзюби додому і скажіть йому, щоб він прибув сьогодні на 15.00 у Спілку. Якщо запитає "для чого?", скажіть "для розмови", а для якої, він і сам здогадається, а не здогадається, тим гірше для нього, але то вже його клопіт. Отже - туди й назад, бо мені потрібна машина. Їду й гадаю собі подумки: що ж то за бесіда передбачається і хто її вестиме, коли на 15.00 призначено засідання президії?.. Але відповіді не знаходжу, лише закрадається непевний здогад і якась тривога. Та діватись нікуди, мушу виконувати доручення.

Приїжджаю на вул. Повітрянофлотську, 52, натискаю на кнопку - двері відчиняє теща письменника. Представляюсь і питаю, чи можна бачити Івана Михайловича.

- Та воно то й можна було б, - каже ніяково жінка, - а тільки він зараз у ванні.

- І давно він там? - питаю, з надією в разі чого почекати.

- Та ні, недавно, - "винувато" відказує теща.

Оце так ситуація! Навмисне не вигадаєш. Але що ж робити? Чекати ніколи, а "виганяти" з ванни намилену людину заради кількох слів офіційного повідомлення також не годиться.

А тим часом, перейнявшись моєю скрутою, теща стукає у двері ванни і каже зятеві, що "тут ось до тебе прийшли, Іване, хочуть щось сказати..."

Затих шум води і долинув голос Івана Михайловича, мовляв, хто там і чого хоче?

Називаю себе і передаю йому крізь зачинені двері вказівку В. Козаченка прибути на 15.00 у Спілку.

- Для чого? - питає.

- Не знаю (бо таки й справді не знав), - сказано для бесіди, а з ким і про що, - не знаю.

- Добре, буду, - відповідає І. Дзюба без захоплення. Оце й уся "розмова", яка тільки й могла відбутися за таких дискомфортних умов.

Попросивши в господині пробачення за турботу, повертаюся у Спілку, доповідаю про наслідки своєї поїздки й готуюсь до засідання президії - адже мені доручено писати протокол. Починаю здогадуватись, для чого запросили Івана Дзюбу, відтак почуваюся ніяково і тривожно, мимоволі переймаюсь особливою відповідальністю.

Певно, можна було б і не зупинятися на цих побутових подробицях так докладно, коли б не той жаль, що його висловив Іван Дзюба з приводу того, що їдучи у Спілку, він зовсім не знав, для чого його викликають, "навіть не здогадувався", а тому слушно вважав, що "це некрасиво в усіх відношеннях". Адже він міг зосередитись, обдумати, а не відповідати зопалу, як довелось. Отож, мовляв, "нехай це лишиться на сумлінні тих, хто це організовував". І щодо цього важко з ним не погодитись. Та що вдієш: такий тоді був стиль керівництва і не тільки Спілкою, - нещирий і підступний.

Рівно о 15.00 у приймальні з'являється Іван Михайлович і з прикрістю дізнається, що його запросили не на бесіду, а на засідання президії. До того ж просять зачекати, поки розглядаються інші питання порядку денного.

Нарешті десь за півгодини на закрите (!) засідання запрошено й І. Дзюбу. Починається ганебне дійство високого керівного органу Спілки письменників. Про те, як воно відбувалося і чим закінчилося, нехай читач дізнається з протоколу, написаного чверть віку тому з винятковою сумлінністю і максимальною об'єктивністю. Я зберіг його недоторканним і не вніс перед публікацією жодної, навіть щонайменшої правки. Отож, перед вами, читачу - неспростовний речовий доказ жорстокого судилища над Іваном Дзюбою:

ПРОТОКОЛ № 7

ЗАСІДАННЯ ПРЕЗИДІЇ ПРАВЛІННЯ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ

від 2 березня 1972 року

ПРИСУТНІ: М. Бажан, О. Бандура, Я. Баш, П. Воронько, О. Гончар, А. Головко, Л. Дмитерко, П. Загребельний, М. Зарудний, Ю. Збанацький, В. Козаченко, Іван Ле, О. Мусієнко, Л. Новиченко, С. Олійник, Б. Олійник, Д. Павличко, Н. Рибак, І. Солдатенко, М. Стельмах, П. Усенко, М. Ушаков, М. Шамота.

Головує Василь Козаченко

III. СЛУХАЛИ: Персональну справу Івана Дзюби.

Інформує В. Козаченко.

В. КОЗАЧЕНКО: Шановні товариші! Як ви пам'ятаєте, у грудні 1969 року ми двічі розглядали персональну справу Івана Дзюби. Власне, тричі, бо до того цю справу розглядало правління Київської організації СПУ. Але і його виступ, і поведінка могли привести лише до єдино можливого тоді висновку - виключити І. Дзюбу із Спілки письменників СРСР, що й було зроблено на Правлінні Київської організації СПУ. Після цього рішення Правління Київської організації СПУ про виключення І. Дзюби із Спілки письменнків було передано на розгляд Президії Правління СПУ, і тоді, повторюю, ми ще двічі обговорювали персональну справу І. Дзюби.

Тоді ми мали можливість вислухати пояснення і заяву І. Дзюби, а також висловитись усі, чи, принаймні, переважна більшість членів Президії Правління СПУ. Атмосфера на минулих засіданнях була доброзичлива і спокійна, спрямована на те, щоб найти спільну мову і порозуміння.

Ми тоді щиро запросили І. Дзюбу друкуватися в нашій пресі, а не займатися політиканством.

І. Дзюба, як ви пригадуєте, написав тоді заяву, яка нас не задовольнила, але ми прийняли її й опублікували в "Літературній Україні", як перший крок, як "аванс" з боку І. Дзюби, як його обіцянку на практиці реалізувати її своєю чесною літературною працею в нашій радянській пресі.

На жаль, після того нічого не змінилось на краще. За ці два роки І. Дзюба не тільки не виправдав своїх надто "куцих" обіцянок, а навпаки, за цей час передав іще кілька своїх матеріалів за кордон.

Свою головну працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюба й досі тлумачить як таку, що написана з марксистсько-ленінських позицій, тобто, - написана цілком у нашому дусі. Жодних спростувань щодо тих писань за кордоном про його особу ми не почули. Натомість "самвидав" він продовжує передавати за кордон.

Що можна сказати про працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"? - Про неї, як ви знаєте, була видана товариством "Україна" відома брошура (Б. Стенчук. "Що і як обстоює І. Дзюба?" - Л. Б.), яка справді з марксистсько-ленінських позицій розвінчувала його псевдомарксистські та псевдоленінські концепції й давала їй належну оцінку.

Я від себе можу додати, що ця праця І. Дзюби компілятивна; в основному побудована в дусі націоналістичних писань С. Єфремова, М. Грушевського та інших націоналістичних видань. Хоч і не завжди з посиланням на них. Щоправда, в ній і чимало цитат із класиків марксизму-ленінізму, але ті цитати вирвані з контекстів, обірвані у вигідних автору місцях, відповідно препаровані і суб'єктивістськи прокоментовані. Одне слово - праця І. Дзюби просякнута націоналістичним духом. Від неї ленінізмом та нашими комуністичними ідеями і не пахне.

Цілком логічно, що вона вийшла в багатьох країнах світу багатьма мовами і неодноразово. За неї вхопилися, як за знахідку, покидьки всіх мастей від лютих націоналістів, аж до сіоністів і маодзедуністів включно, її видав американський конгрес; її видали в Англії, Канаді; вона потрапила аж до маріонеткового уряду Південного В'єтнаму.

Відтак, хотів того чи не хотів І. Дзюба, його книжка воює проти нас, нашого радянського ладу, КПРС, а, отже, проти всього радянського народу, в тому числі, а, може, передусім - і проти українського народу.

Читаючи цю працю І. Дзюби, заокеанські та мюнхенські покидьки звинувачують нас у всіх існуючих гріхах. Крім того, така поведінка І. Дзюби спричинилась до того, що навколо нього виникла група внутрішніх писак, котрі активно займалися ' самвидавом і передавали той "самвидав" за кордон. Вся група - Чорноволів, Сверстюків, Морозів, Стусів і Ко - все це вихованці І. Дзюби.

Керівник СУМу Добош збирав усе це і попався на "гарячому". Ви сьогодні читали заяву Зіновії Франко, в якій вона засуджує свою ганебну поведінку і просить простити її. Що ж до І. Дзюби, то він і тепер вважає свою книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" мало не марксистсько-ленінською і, як видно, не збирається відмовлятися од неї.

Ми всі робили все від нас залежне, щоб врятувати політичну, громадську й літературну репутацію І. Дзюби; дати йому змогу нормально працювати й стати на шлях радянського письменника. І. Дзюба є членом СПУ, але, як видно, Статут СП СРСР не поділяє. Далі терпіти такого становища ми не можемо.

Ми засуджуємо ці його націоналістичні погляди, наклепницькі звинувачення на адресу нашої партії й уряду. Отже, ми не можемо перебувати далі в Спілці письменників разом із Дзюбою І. М.

Це поки що все, що я хотів сказати з приводу цього питання.

Які є пропозиції?

- Дати слово І. Дзюбі.

І. ДЗЮБА: Власне, наскільки я розумію, питання про мою долю вже вирішене до цього і не тут, а у відповідних інстанціях.

На жаль, ідучи сюди, я зовсім не знав, для чого мене викликають, навіть не здогадувався. Це некрасиво в усіх відношеннях. Я міг би бодай якусь годину зосередитись, обдумати, а не відповідати отак зопалу. Нехай це лишиться на сумлінні тих, хто це організовував.

А тепер по суті. Все те, що говорив Василь Павлович, можна було б дуже легко і переконливо спростувати, але я не бачу в цьому потреби, бо певен, що це нікого не цікавить. Два роки тому я президії заявив, що я настроєний дуже серйозно. В моїй заяві, опублікованій тоді ж, про це сказано досить виразно і недвозначно. Всі зусилля я докладав до того, щоб повернутися до літератури і нормально працювати на її користь.

Я й зараз глибоко переконаний у тому, що єдиний шлях показати себе - це у творах. Нехай люди читають і бачать, на яких позиціях я стою. На жаль, усі мої спроби виявилися марними. Були випадки навіть анекдотичні. Ну хоча б із моєю статтею про книжку А. Дімарова у журналі "Дніпро". Хіба ж це не анекдот? Адже її читали всі члени редколегії, читала цензура, узгоджували в усіх інстанціях, надрукували і раптом чийсь "магічний" дзвінок і з усього 60-тисячного тиражу виривали мою статтю. Чому? - І досі не можу збагнути, бо в тій статті ні грана політики. Спокійна, нормальна стаття про творчість радянського письменника, його чергову книжку.

Далі: протягом двох років у "Вітчизні" лежать мої дві статті. Одна з них - про творчість радянського письменника Василя Земляка, в якій анічогісінько "крамольного" немає. Друга - про О. Білецького. І що ж? - протягом двох років ніхто мені й досі не дав жодної відповіді - ні усної, ні письмової.

Така ж сама історія з журналом "Вопросы литературы". Замовили мені статтю. Я написав. Її прорецензували, схвалили до друку. але... так і не надрукували... Чому? - Та тому, що був відповідний дзвінок із Києва.

У видавництві "Дніпро" жують жвачку місяцями про те, чи буду я писати передмову до Томаса Манна. Ще навести приклади, чи й цих досить?

Ви знаєте, що робота в мене дуже тяжка, доводиться й додому брати і мені ніколи багато працювати на корзину. До того ж, я не можу, не вмію швидко писати. Мені треба 2 - 3 місяці, щоб написати статтю, якої б я сам не соромився.

Серед вас тут сидять і критики, які знають, що на відміну од романістів, які самі пишуть про те, про що хочуть писати, критикам у переважній більшості журнали й газети замовляють статті чи рецензії. Так от, усі редактори обходили мене десятою дорогою. Ніхто мені нічого не замовив. І все ж я дещо написав. І, кажуть, не так уже й погано.

Керівництво Спілки нашої ніколи не закликало мене на творчі розмови, а викликало тільки тоді, коли була вказівка, як от, скажімо, й тепер. І це тому, що мене ось уже два місяці допитують слідчі, хоч я ще й ще раз запевняю, що до "самвидаву" ніякого відношення не маю. Всіляко намагаюся зосередитись на літературній творчості. Але, повірте, мені це дуже важко дається. Справа в тому, що до мене звертаються багато людей у найрізноманітніших питаннях. І я не можу відбитися, бо не знаю наперед, що то за людина і чого вона хоче. Мене це страшенно втомлює. Я вже не знаю, що мені робити: може, вдатися до пластичної операції, змінити обличчя і виїхати за межі республіки, щоб уникнути небажаних зустрічей?..

З цією метою я цілком серйозно звернувся до одного з керівників СПУ з пропозицією послати мене на рік чи два до якоїсь республіки, скажімо, до Вірменії. Але, виявляється, й цього не можна зробити.

Єдиний новий факт, що його мені інкримінують тепер, це - підтримка Валентина Мороза, який написав памфлет на мою заяву. А що я мусив робити? Адже лист Мороза був адресований мені, я й відповів і щиро розповів про це слідству. Слідство вхопилося за це свідчення і це було єдиним доказом того, що, буцімто, В. Мороз розповсюджував цей документ.

Я був потерпшою стороною і тому відмовився на суді давати свідчення. Вийшло так, ніби я власноручно посадив Мороза до в'язниці. Я з цим не міг погодитись і тому змушений був написати до "Радянської освіти"...

В. КОЗАЧЕНКО (звертаючись до І. Дзюби): Ви краще скажіть, як ви ставитесь до своїх писань, які взяли на озброєння націоналісти всіх мастей?

І. ДЗЮБА: Вони беруть на озброєння не тільки мене, а й Т. Шевченка, Ів. Франка, М. Драгоманова, М. Скрипника, В. Чубаря та інших. Вони тепер змінили до них своє ставлення, називають ленінцями, які постраждали безневинно. Так прямолінійно не можна ставитись до того, що вони "там" використовують.

В. КОЗАЧЕНКО: Ви кажете, що ваша праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" написана з ленінських позицій, але ж у ній навіть термінологія страшна. Ви вживаєте по відношенню до КПРС і КПУ, її керівників такі вирази, що й не всі вороги ними користуються. (Зачитує із праці І. Дзюби кілька прикладів).

І. ДЗЮБА: Ви краще скажіть: у моїй праці правда чи неправда? Що ви чіпляєтеся за слова. Якщо ви доведете, що там по суті брехня і фальсифікація, я не буду заперечувати.

І ще одне: коли пишеш якийсь твір, то, буває, що за тиждень по тому про нього забуваєш. Так і в даному разі, за рівнем виконання вона (праця) мене не задовольняє. Багато чого я сьогодні сказав би інакше, сказати б, кваліфікованіше. Що ж до принципових положень, то вони правильні і я від них не відмовляюсь. А хто в цьому сумнівається, я пропоную такий варіант перевірки: давайте з кимось із вас хоча б один день походимо разом по Києву, його вулицями, по установах, міністерствах і відомствах тощо, а ввечері обміняємось думками, що ми чули і бачили, і тоді буде видно, хто має рацію, а хто - ні.

А взагалі мені останнім часом, особливо останні два місяці, набридло давати одні й ті ж пояснення. Я втомився, мені все це набридло. Оскільки питання по суті вже вирішено і все це робиться для проформи, дозвольте мені піти. Тим паче, що я нічого вам більше не скажу, крім того, що сказав. (І. Дзюба поривається йти, але хтось із членів президії здивовано запитує: мовляв, як же так, вирішується ваша доля, а ви так недбало і байдуже до цього ставитесь і готові піти, навіть не пробуючи порозумітись? Ця пропозиція мовчки підтримується всіма членами президії, і Дзюба І. М. лишається на засіданні).

В. СОБКО: Два роки тому, у цій кімнаті була вельми гостра розмова про подальшу долю І. Дзюби. Минуло два роки. Він тоді виступив із заявою, яка нас не в усьому задовольняла, але ми пішли на компроміс, сподіваючись, що це буде першим кроком у подальшому переломі в позиції І. Дзюби. Чи не пробували ви (звертається до І. Дзюби) виконати ту свою заяву?

І. ДЗЮБА: Я вже говорив, що намагався це зробити, а що з цього нічого не вийшло, то не тільки моя вина.

В. СОБКО: У вас було два роки часу. Ваша книга стала антирадянською книгою, а ви і не подумали дати відсіч тим "друзям", що взяли її на озброєння в своїй антикомуністичній пропаганді. Я цілком підтримую пропозицію В. П. Козаченка, що нам із І. Дзюбою в одній Спілці бути не можна.

Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Чи відома Ів. Дзюбі передмова Степана Олійника * до його творів?

* Йдеться про українського публіциста в діаспорі, котрий писав під псевдонімом Іван Рахманний. 1997 р. в Києві вийшла книжка Р. Рахманного "Роздуми про Україну" з передмовою І. Дзюби. - Л. Б.

І. ДЗЮБА: Передмови я не читав, а тому нічого про неї сказати не можу. Читав тільки один абзац. Повірте, що я дуже багато думав над становищем, яке склалося, але чи не дивно, що я, як літератор, не можу виступати в нашій пресі?

В. КОЗАЧЕНКО: Не прибідняйтесь, Іване Михайловичу. Пригадайте, як ви виступали у Бабиному Яру і казали, що фашисти вбивали людей фізично, а радянська влада вбиває їх морально, духовно? А ви кажете, що вам не дають виступати. От і довиступалися, що сьогодні ми мусимо розглядати вашу політичну діяльність. А ви, замість того, щоб дати належну політичну оцінку своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" й відмежуватися від своїх "доброзичливців" та "друзів" за океаном і в Мюнхені, вдаєтеся до словесної еквілібристики. Отямтесь, Іване Михайловичу, і дайте оцінку своїй праці таку, якої вона заслуговує насправді.

І. ДЗЮБА: Щодо того, як тлумачать мою працю за кордоном, то Ви ж розумієте, що я не можу якоюсь магічною паличкою заткнути їм рота. А свого підпису під нею зняти також не можу, бо в принципі там усе правильно. Що ж до таких заяв, як сьогодні опублікована в "Радянській Україні" Зіновії Франко, то це не найкращий жанр, у якому мені хотілося б виступати. Дуже все це силувано виходить і "прозоро", що людина вчора думала одне, а сьогодні - зовсім інше, цілком протилежне.

Я опинився в дивному, парадоксальному становищі: офіційні органи дивляться на мене, як на "ворога", "націоналіста" і т. ін., а мої, так звані "однодумці" вважають мене "зрадником", "відщепенцем". Зрозумійте мене правильно і повірте, що я зовсім не проти радянської влади. Я вважаю наше суспільство правильним, але його багато в чому ще треба удосконалювати. Я й намагався щиро виявити певні хиби в нашому житті. На цьому я стояв і стою.

В. КОЗАЧЕНКО: Хто хоче висловитись? (Після затяжної паузи). Так що, будемо сидіти мовчки?

Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Дозвольте мені сказати кілька слів. Справді, нелегко розібратись у всьому цьому, але треба спробувати розібратись. От і зараз: щиро говорив Ів. Дзюба чи не щиро? Він так говорить, ніби ми самі нічого не розуміємо, ніби нам хтось нав'язує свої думки, які ми, хочемо того чи не хочемо, а мусимо висловлювати. Все це безпідставні здогади самого Івана Дзюби.

На жаль, нічого нового про свою позицію, як і про своє ставлення до своєї основної праці, Ів. Дзюба нам не сказав. Те, що він каже нам тут, кажуть і наші вороги. Я згоден, що, походивши по Києву, можна багато чого знайти нехорошого, такого, що вимагає виправлення, удосконалення тощо.

У зв'язку з цим мені пригадався один епізод із партизанського життя. Був у нашому загоні один хлопець. Він вигадав таку "хитру" міну і так замінував об'єкт, що крім нього ніхто не міг його розмінувати. А тим часом ситуація змінилася і треба було той об'єкт розмінувати, бо, коли б ми зірвали його, то завдали б собі великої шкоди. Між тим, пройшов певний час і всі дротики та інші пристрої цієї саморобної міни поржавіли і розмінування вимагало великого ризику, а, може, й ціни самого життя. І він, цей хлопець, пішов розміновувати...

Іван Дзюба також поставив "міну", але коли стало питання про "розмінування", сам і пальцем не ворухнув, не спробував якщо й не зняти зовсім (бо це вже неможливо), то хоча б знешкодити її, давши відповідну оцінку і відмовившись від її суті, зняти прізвище. Про це, на жаль, Ів. Дзюба не сказав нічого.

Він каже, що йому треба багато часу, щоб написати гарну статтю, що він пише дуже повільно. А от цю роботу, для виконання якої треба посадити цілу Академію, та ще й не на один місяць, він виконав сам, один, і час, як бачимо, знайшовся, і сили.

Про виїзд Ів. Дзюби до котроїсь республіки на певний час, в даному разі - до Вірменії, він справді говорив зі мною, але я вважаю, що людина не може втекти сама від себе, і тому ми тоді не дійшли згоди.

(В. КОЗАЧЕНКО ще зачитує кілька "лайливих "висловів із пра ці І. Дзюби на адресу КПРС, КПУ, радянського уряду тощо).

ІВАН ЛЕ: Ми це питання вже обговорювали два роки тому і ширше, і глибше. Іван Дзюба виступив тоді ніби щиро, у всякому разі складалося враження, що виступав щиріше, ніж сьогодні.

Минуло два роки. І що ж? - Питання набрало набагато гострішого характеру. Тепер І. Дзюба постає вже не як літератор, що помилився, а як антирадянський діяч.

Кажуть, що він цитує у своїй праці класиків марксизму-ленінізму. Можна процитувати всіх і no-всякому. Нам ці прийоми цитування відомі.

Ми, письменницька організація України, мусимо з усією рішучістю сказати, що дії І. Дзюби несумісні з радянською ідеологією, і несумісні з нашою радянською дійсністю. Давайте приступимо до ліквідації цього.

Л. ДМИТЕРКО: Сьогодні особливо боляче говорити в такому тоні, оскільки йдеться про здібну людину. Але що ж удієш, коли ми з І. Дзюбою по-різному дивимось на одні й ті самі речі. І. Дзюба запрошує пройтись по Києву та його установах, щоб переконатись, що майже ніхто не розмовляє українською мовою. Можливо, що зустрінемось із багатьма і багатьма обивателями і міщанами, яким справді це питання байдуже. Але ніде й ніколи Комуністична партія не забороняла тому чи іншому народові говорити своєю рідною мовою. Хоч як це прикро, але винен у цьому сам український нігілізм, байдужість багатьох самих українців до своєї мови. Так от, міщанам ваша (звертається до І. Дзюби) праця виявилась дуже доречною, ваш вибрик якраз і грає міщанинові на користь.

На жаль, у мене немає під рукою ні ваших статей, ні праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", де ви намагаєтесь довести, ніби В. І. Ленін завжди обстоював передусім національне питання, а вже потім усякі інші. Але ж це брехня. Ленін ніколи не ставив національне питання над усі інші, хоч і надавав його вирішенню величезного значення.

Дані про приріст населення. І. Дзюба пише, що в Литві й на Україні найбільш низький приріст населення. А де найбільший? - У національних республіках. Фактично ж найменший приріст населення у Москві. Невже ви думаєте, що там, за кордоном, дурні?

Ви казали, що у "Вітчизні" два роки лежать ваші статті і їх ніхто не друкує. Справді лежать - одна про творчість Василя Земляка - нічого собі стаття, могла б бути надрукована, але про О. І. Білецького - ніхто в Радянському Союзі цю статтю не надрукує.

Але як я міг надрукувати у "Вітчизні" вашу справді безобідну статтю про В. Земляка, коли в цей же час придуркуватий Стецько дарує вашу книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" самому Чанкай-ші? Я не міг цього робити, і, думаю, що СПУ не може і не хоче відповідати далі за всі оці Ваші вибрики. А той факт, що ви не будете членом Спілки письменників, ще не все втрачено. Будете літератором, друкуйтеся, але спочатку відмежуйтеся від своєї праці і від своїх покровителів за кордоном.

П. ВОРОНЬКО: До нас на Україну приїздять багато різних людей із-за кордону. І всі вони в один голос підтверджують ту думку, що такої книжки, яка була б такою потрібною всім націоналістам усіх мастей, ще не потрапляло. Це для них знахідка. Щоправда, я сам цієї книжки не читав, але я не можу не вірити їм хоча б тому, яку вона має популярність за кордоном. А в нас уже є досвід: усе, що виходить у нас і має "там" великий попит - із червоточиною. Це безсумнівно.

Останнім часом за кордоном понавидумували різного роду "соціалізмів", де ленінські ідеї спотворені, де, власне, крім імені самого Леніна, від ленінізму нічого не лишилося.

Тут Ю. Збанацький говорив про міни. Я знаю теж такі міни, які за кілька днів після замінування їх міг розмінувати хіба що сам Господь Бог. Отак і тут: єдиний, хто міг би розмінувати свою "міну" - це Іван Дзюба - її автор.

Л. НОВИЧЕНКО: На минулому засіданні в 1969 р. я вже говорив про поведінку І. Дзюби. Отже, повторювати немає потреби. Вважаю, що книга І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" - в своїй основі націоналістична. Там є й слушні, правильні факти, але все це разом повернуто в націоналістичний бік. Зрештою, й нас не все задовольняє в житті. Про це весь час нагадує й ЦК КПРС і наш уряд. І це цілком логічно. Адже ми ще не побудували комуністичне суспільство, а тільки будуємо його. Але такої націоналістичної послідовності і впертості мені давно не доводилося зустрічати.

Щодо того, що Іван Дзюба "несвідомо" передав за кордон свою працю, то він винен цілком і повністю. Якщо ти хочеш, щоб твоя праця не потрапила за кордон і не була там надрукована, можна для цього вжити заходів, треба тільки хотіти це зробити. А він, прямо чи посередньо, сприяв її розповсюдженню.

Про все це мені дуже нелегко говорити. Адже я покладав великі надії на І. Дзюбу, як на здібного критика. І треба було, Іване Михайловичу, чесно працювати на свій народ так, як працювали на нього Тичина, Довженко, Рильський та ін. - на соціалістичному ґрунті. Ви пішли, на жаль, іншим шляхом.

От і тепер у моїй душі бринить якась людська струна, коли Іван Дзюба каже, що він щиро хотів виявити якісь хиби в нашому житті. Але невже ви політичне немовля? Невже ви не розумієте, що всі ваші виступи грають якраз проти радянської влади, політики КПРС? Ви, Іване Михайловичу, тягнете за собою такий "хвіст", що робиться страшно. Ви стали "генералом" цієї розсіяної, на щастя, "армії".

Ви (звертається до І. Дзюби) скаржитеся нате, що, мовляв, наші журнали вас не друкують. Але ж зрозумійте, що редакція журналу чи газети несе відповідальність не тільки за ті 300 рядків, в яких справді нічого "крамольного" немає, але й в цілому за політичне обличчя автора цієї статті. Адже вас у цей самий час друкують за кордоном, в Америці, Канаді, Мюнхені... І зовсім не те, про що ви пишете тут. Збагніть, що це неможливо, протиприродно, що ви одне друкуєте "там" і зовсім інше пропонуєте тут, у нас. Відтак, у нас немає іншого, об'єктивного вибору. Оскільки за цей час не було жодного переконливого жесту з вашого боку, який би паралізував дії ваших закордонних публікацій, то нам дуже важко перебувати в одній Спілці з надзвичайно популярним літератором за кордоном і зовсім непопулярним на його батьківщині.

П. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: Два роки тому ми вже говорили про всі ці речі, про поведінку Івана Дзюби. Але є речі непоправні. Коли людина, боєць тікає з поля бою, то якщо він навіть одумається і повернеться в шеренгу знову, навіть стане героєм, все одно ті десятки чи сотні людей, які загинули через його боягузтво або зраду, полишаться на його совісті. І йому ніхто цього не подарує.

За ті два роки, що минули після розмов на президії, Іван Дзюба не зробив навіть спроби порозумітися, не порадився, що б і як зробити, щоб вибратися з тієї халепи, в яку він ускочив. Підкреслюю: він із нами ніколи не радився. Він найбільше уболівав за своє реноме, за свій авторитет там, а не тут, у нас. І сьогодні він такий самий, на тих самих позиціях, що й два роки тому.

Його книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" грає на руку нашим ворогам. Таким чином, Іван Дзюба поставив себе поза межами Спілки письменників СРСР. Він не захотів контактувати з нами і спробувати знайти спільну мову. Наш народ тяжко і вперто працює, будуючи нове суспільство, а І. Дзюба, замість того, щоб допомагати йому в цій праці, став фактично шкодити йому. Спілкування з невеличкою кучкою Чорноволів, Стусів, Морозів та іншими несумісне з перебуванням І. Дзюби в СП України.

Н. РИБАК: Зараз, коли наша країна йде назустріч 50-річчю утворення СРСР, питання, яке стоїть сьогодні на порядку денному, має особливе значення. Мені часто доводиться зустрічатися із зарубіжними колегами і з нашими недругами. Час від часу виникає питання про те, де має бути письменник - совість народу? На якому боці барикад?

Нещодавно я сам брав участь в одній із асамблей. І там вкотре стояло гостре питання, поставлене більш, ніж півстоліття тому: "З ким ви, майстри культури?"

Мені відомий факт, коли один діяч жонглював у Пекіні книжкою Івана Дзюби. Виступав представник Ізраїлю і посилався на виступ І. Дзюби в Бабиному Яру. Ця книжка Івана Дзюби - антирадянська. І йдеться не про якісь окремі недоліки чи дрібниці, а про саму суть книги. Судити про суспільство і політику КПРС, про те, якою мовою говорять обивателі і міщани на Хрещатику, це, щонайменше, несерйозно.

Я думаю, що Спілка письменників України не може відповідати за дії такого члена СПУ. Зараз, у цьому складному ідеологічному двобої наша зброя повинна бути, як ніколи, в чистоті.

Д. ПАВЛИЧКО: Я думаю, що Іван Дзюба повинен задуматися над тим фактом, ніби хтось нам дав вказівку виключити його із Спілки письменників. Нічого подібного мені не відомо. Іван Дзюба дуже добре знає, що й до чого. Він сам ходить на слідство. Знає коло людей і коло ідей заарештованих. Приїхав якийсь недобитий бандерівець Ярослав Добош і почав збирати матеріали "самвидаву". Треба було подумати, кому і навіщо це потрібно. Іван Дзюба не подумав над цим як слід. Свого часу я багато і дуже боляче говорив із Дзюбою. Я щиро хотів привернути його до нас і робив усе, що міг, але переконати його, як бачу, не зміг. Леонід Новиченко правильно тут говорив, що із Дзюби міг вирости великий критик. На жаль, він пішов іншим шляхом - зайнявся політикою.

Як я розумію Івана Дзюбу, суб'єктивно він не хоче допомагати ворогам. Але, хотів він того чи не хотів, опинився в такому становищі, що його праця й ім'я використовуються проти нас. Треба уважно й тверезо вдивитися в обличчя людей, які вас (звертається до І. Дзюби) оточують. Чиї це діти, чого вони хочуть? Про що вони дбають?

Я бачив фільм про відкриття пам'ятника Т. Шевченкові у Вашинґтоні. 12 попів і священиків у рясах виперлися наперед і заступили собою увесь натовп людей (і прогресивних, і вороже настроєних). На чиї гроші цей пам'ятник було зроблено і відкрито? Це було вельми промовисте видовище.

...Сталося щось трагічне. Іван Дзюба родом із Донбасу, з простої селянської родини. Сталося так, що в 1960 - 1961 роках, після розвінчання культу особи і демократизації нашого суспільства, він став докладно вивчати питання, які протягом багатьох років самі по собі вважалися "крамолою". Але при цьому його повело зовсім не в те річище, в яке слід було б спрямувати свої зусилля і творчу енергію. І от маємо тепер розглядати персональну справу Івана Дзюби. Це дуже прикро.

Можливо, і, навіть, напевне, що Іван Дзюба безпосередньо не брав участі в передачі "самвидаву" та інших акціях. Але його книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" опинилась на озброєнні наших ворогів. Ми самі дуже добре розуміємо, що наше життя не ідеальне, що є ще нам усім над чим добре попрацювати, щоб його вдосконалювати, але не такими засобами. Хоч якою великою була амбіція, І. Дзюбі слід було відмежовуватися від неї. Ті Стецьки вже здихали без харчу, а ви дали їм поживу, дали їм добру їжу і вони знову оклигали.

Радіо закордонне постійно передає уривки й коментарі із праці І. Дзюби. Вони гріють руки на вогні, який для вас (звертається до І. Дзюби) уже ніби давно згас. І не треба до нас так зверхньо ставитись. Тут сидять не вороги ваші. Наша письменницька організація має багато клопотів, але вона могла б і допомогти вам, якби на це була і ваша добра воля.

М. БАЖАН: Я прийшов на президію без усякої упередженості. Ніхто мені нічого не казав, як поступати і що говорити. Але я от прослухав виступ Івана Дзюби і бачу, що доведеться голосувати за ту пропозицію, що її вніс Василь Козаченко. Книга Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" наробила шкоди й на Україні. Ця шкода все більше і більше використовується для ударів проти важливої і дуже знаменної Постанови ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя СРСР". В ній дуже широко і ясно підсумовується п'ятдесятирічний досвід нашої держави. І цілком ясно, що вороги не такі дурні, щоб не вхопитися за книгу І. Дзюби і не використати її проти, зокрема, і цієї Постанови ЦК КПРС.

Ми цю Постанову маємо винести на обговорення чергового Пленуму правління СПУ передусім, а вже потім розглядати питання про роботу із творчою молоддю.

О. БАНДУРА: Кілька років тому Іван Дзюба прийшов на роботу до нас, у видавництво "Дніпро". Звісно, між нами відбулася розмова щодо його подальшої позиції. І. Дзюба тоді сказав, що йому надокучили різні темні особи, які всіляко намагаються з ним зустрітися, законтактуватися. Він просив створити таку обстановку, щоб можна було нормально працювати.

Прихід І. Дзюби до нашого видавництва за рекомендацією СПУ я розглядав як бажання послати І. Дзюбу в колектив, де він міг би творчо працювати, з часом переглянути свої тогочасні позиції.

Не приховую, мене цікавив той факт, як же сталося так, що праця І. Дзюби потрапила за кордон? На превеликий жаль, я дізнався, що було не зовсім так, як доти розповідав І. Дзюба, і що він у цій справі не такий уже й безневинний. І. Дзюба передав одному тоді відомому чехословацькому діячеві свою працю, нібито не для друку за кордоном, а для ознайомлення. Тоді про це І. Дзюба не сказав і потім йому було трохи соромно за нещирість. Але сталось так, як сталось. Після того минуло досить часу, щоб оцінити свій непродуманий вчинок і дати своїм "доброзичливцям" відкоша. Цього І. Дзюба не зробив. Але бачити, як на твоїх очах уся ця "снігова лавина" обростає дедалі більше і не вжити заходів - це вже не недогляд. Навіть заява ваша тоді була куца і невиразна. Слід було виступити гостріше і ширше. І даремно ви недооцінюєте такий "жанр". Такі заяви дуже багато значать і тут, у нас, і за кордоном.

Я думаю, що ви поводитесь половинчато, і цілком приєднуюсь до Л. Новиченка, щодо вашої "дволикості". Коли ви побачили, який галас і ажіотаж зчинили довкола вашої книжки і вашого імені, треба було реагувати. Ви цього не зробили. Очевидно, вам імпонувало те, що вас там вважають героєм.

Якщо вас виключать із СПУ (звертається до І. Дзюби), це ще не значить, що вам відрізані шляхи в літературу. Ви й не будучи членом СПУ зможете при бажанні бути гарною людиною і добрим літератором.

Як колега по роботі я раджу вам переоцінити свою книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?", як і взагалі свою позицію, і дати всьому цьому таку кваліфікацію, як вона того заслуговує.

В. КОЗАЧЕНКО: Хто ще хоче висловитись, чи будемо ставити питання на голосування, оскільки інших пропозицій не поступало?

Я. БАШ: Мабуть, все ж таки слід ще послухати І. Дзюбу. Може, наша розмова щось внесла в його думки і позицію.

І. ДЗЮБА: Якось так виходить, що я весь час змушений захищатися. От і тепер я хочу вас запевнити, що не такий я самозакоханий і самовпевнений, як то декому здається. Я себе краще знаю, ніж будьхто. І можете бути певні, не переоцінюю ні себе, ні своїх здібностей.

Вся біда, очевидно, в тому, що я знаходжусь у тій позиції, про яку так дотепно сказав славнозвісний байкар: "Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать..."

Єдине, що я хотів би сказати на прощання, так це, по-перше, попросити пробачення за те, що завдав вам стільки клопоту, прикрощів, відібрав у вас чимало часу для важливіших справ, ніж розбирати мою персональну справу.

Тепер моє перебування поза СПУ не буде вас обтяжувати. До вас усіх я не маю претензій.

І ще одне я хочу сказати вам: що б зі мною не сталося, я не стану на шлях озлоблення і в міру своїх сил та здібностей буду шукати себе у праці.

В. КОЗАЧЕНКО: Товариші, є одна пропозиція:

За грубе порушення принципів і вимог Статуту Спілки письменників, за виготовлення і розповсюдження матеріалів, які носять антирадянський, антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди, зводять наклеп на радянський устрій та національну політику партії, активно використовуються нашими класовими ворогами в боротьбі проти Комуністичної партії і Радянської держави, Дзюбу І. М. виключити із членів Спілки письменників України.

Це рішення Президії прийнято одноголосно.

Перший заступник Голови правління

Спілки письменників України В. Козаченко

Відповідальний секретар правління

Спілки письменників України І. Солдатенко

Здається, цей документ такий промовистий, що на цьому можна було б поставити крапку, хіба що треба наголосити: всім учасникам розмови було зрозуміло, що виключення І. Дзюби, якого в той час уже два місяці допитували в КДБ, зі Спілки - це прелюдія до його арешту, але вдавали, ніби не про це йдеться. І все ж деякі вельми суттєві деталі спонукають до післямови.

Я й доти не любив "жанру" протоколу, а того дня просто зненавидів його. І річ не так й не тільки в тому, що в кінці понад двогодинного дійства в мене заніміла рука (я ж бо не стенографіст!). Та хіба можна порівняти мою фізичну втому з тими переживаннями, котрі випали на долю Івана Михайловича?! Як сказав би герой роману Павла Загребельного "Я, Богдан...", - "шкода говорити..." Але, кажучи словами Т. Шевченка, хоч і "серце болить, а розказувать треба"...

Мені було прикро чути й бачити все це аморальне дійство. Адже мої симпатії були цілком на боці Івана Дзюби. Кажу це не для того, аби тепер, на відстані чверті віку, виставити себе в кращому світлі, ніж я був і є насправді. У мене були вагомі підстави і для симпатії до І. Дзюби, і для переживань взагалі. Адже, крім усього іншого, І. Дзюба був тоді однодумцем і соратником Б. Антоненка-Давидовича, життя і творчість якого я досліджував: 1962 р. надрукував вельми схвальну рецензію на його книжку "Про що і як"; 1963 року опублікував захоплену рецензію на роман "За ширмою", 1967 р. написав передмову до вибраного (чи то пак - перебраного) "На довгій ниві", 1968 р. опублікував літературний портрет Б. Антоненка-Давидовича обсягом 2 друк. арк. у VI випуску критичних нарисів "Українські радянські письменники".

Та ось у листопаді 1970 року у Львові відбувся закритий процес над не раз згадуваним у протоколі відомим істориком і публіцистом, дисидентом Валентином Морозом, на якому Б. Антоненко-Давидович, І. Дзюба та В. Чорновіл мали виступати як свідки, але рішуче відмовилися давати показання на закритому процесі й зажадали відкритого суду. Та, незважаючи на це, суд засудив В. Мороза на 14 років (!) ув'язнення і заслання. Про цей процес заговорив увесь світ і передусім, звісно, вся світова українська діаспора.

Ясна річ, Б. Антоненко-Давидович і його молоді колеги Іван Дзюба та В'ячеслав Чорновіл не могли мовчки сприйняти підступний удар, що його було завдано Рухові опору. Обурені незаконним і неймовірно жорстоким вироком кривосуддя, а ще більше - погромницькою, ганебною статтею Я. Радченка ""Апостол" і його штандарти" в газеті "Радянська освіта" за 14 серпня 1971 p., де В. Мороза було названо "апостолом зради", Б. Антоненко-Давидович, І. Дзюба і В. Чорновіл 23 вересня 1971 року звернулися до ЦК КПУ з рішучим протестом і спростуванням перекручених та сфальсифікованих тверджень, наклепницьких "фактів". Зокрема, вони переконливо доводили, що "жодного випадку розповсюдження особисто В. Морозом його статей слідство не встановило (крім поодинокого факту звернення до Б. АнтоненкаДавидовича з недокінченою статтею за літературною консультацією), ніякого "розповсюдження" не встановив і суд. Так само навіть мови не було на суді, що В. Мороз особисто будь-що передавав за кордон чи доручав кому-небудь передавати".

Після цього імена авторів протесту було піддано анафемі і шаленому цькуванню, а прізвище Б. Антоненка-Давидовича було заборонено згадувати навіть у негативному плані. І лихо було тому необачному критикові, з "вини" якого ім'я письменника потрапляло в рукопис, верстку, чи, не дай Боже, в готову книжку. Кажу про це не з чужих слів, а з власного гіркого досвіду. Наприкінці 1971 року я подав до видавництва "Український (тоді - Радянський) письменник" рукопис своєї першої книжки статей і критичних нарисів "Сенс життя людського", до якої включив і літературний портрет Б. АнтоненкаДавидовича.

Як і слід було сподіватися, його було негайно вилучено з рукопису книги ще до початку редагування. Редактор книжки Р. Самбук підписав решту рукопису до друку. Але тут сталось непередбачене: в журналі "Сучасність" № 2 за 1972 рік, тобто за тиждень до сумнозвісного засідання президії СПУ, був опублікований щойно згаданий листпротест Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби та В. Чорновола до ЦК КПУ. Звісно, це викликало шалену лють у компартійних можновладців до опального письменника. Рикошетом дісталось на горіхи й мені. Адже у видавництві з приводу моєї книжки зчинився справжній рейвах: було наказано негайно переглянути верстку "у штири ока" на предмет того, чи не згадується прізвище Б. Антоненка-Давидовича в інших статтях книжки. І таки знайшли! На 111 сторінці в статті "Подорож у Країну Дитинства" йшлося про те, що твори Б. АнтоненкаДавидовича для дітей написані "на виріст", "саме тому вони так полюбилися юному читачеві". Але надто пізно: тираж уже був готовий. Довелось виривати "крамольну" сторінку з прізвищем одіозного збуджувача спокою, передруковувати її і вклеювати знову у всьому тиражі, за рахунок "винуватця", що й було зроблено. Відтоді й видавництво, і керівництво Спілки дивились на мене як на такого, від якого можна всього чекати, але, видно з усього, йому було приємно тримати мене "в чорному тілі", бо чим же, як не цим, можна пояснити те, що за рік до того (1970) ця ж сама президія СПУ підступно "завалила" мене на прийомі до Спілки, зокрема, запопадливими стараннями сумнозвісного Навуходоносора й вірнопідданого життєписця Ю. Збанацького - критика Дмитра Шлапака, який перед засіданням провів відповідну "обробку" свого патрона та інших членів президії, мовляв, "кого ви збираєтесь приймати до Спілки? Ви почитайте, що він пише про запеклого націоналіста Б. Антоненка-Давидовича, як він його вихваляє!.."

Коли ж другого дня я подав заяву про неможливість далі працювати з людьми, котрі завдали мені такої травми і просив увільнити мене від обов'язків, той самий Збанацький, який тоді головував на президії, і тим самим зеленим чорнилом, яким викреслив моє прізвище в бюлетені, написав на заяві резолюцію з одного-єдиного слова:

"Відмовити" (заява ця й досі зберігається у мене. Згодом з'ясувалося, що це було зроблено на прохання Олеся Гончара, якого тоді не було на засіданні президії").

Що було робити, куди податися? Затамувавши біль від образи, мовчки забрав заяву, повернувся й пішов, про що й досі вельми шкодую і картаю себе за малодушність. Треба було таки піти зі Спілки на іншу роботу.

Ось із таким настроєм писав я той злощасний протокол. Та на цьому історія з ним не скінчилася. Пізно ввечері того самого дня - 2 березня 1972 р. раптом чую дзвінок у двері своєї квартири. Відчиняю і не вірю своїм очам: стоїть Павло Архипович Загребельний. Моєму подиву немає меж. Ще б пак! Адже ніколи доти ніякої особистої дружби чи бодай приятелювання, а тим паче довірливих розмов між нами не було. Просто більш-менш нормальні службово-ділові взаємини як начальника й підлеглого. І раптом... Запрошую гостя "до хати", а сам нетерпляче очікую пояснення причин несподіваного візиту. Адже не чемно запитувати у гостя, чому це він приїхав у такий пізній час, хіба, мовляв, не міг зателефонувати?

Одначе гість суті візиту розкривати не поспішає і навіть не хоче присісти, а тільки з цікавістю походжає по квартирі, хоча вона звичайнісінька, скромно обставлена і нічим особливим непримітна. Отак походивши, висловивши комплімент господині за чистоту й порядок у квартирі та покритикувавши брудний під'їзд і, кажучи словами поета, "чувств никаких не изведав", попрямував до виходу. І тільки в цю мить спокійно, ніби між іншим, сказав, що ЦК КПУ зажадав терміново подати протокол засідання президії СПУ, на якому розглядалася персональна справа Івана Дзюби. При цьому від себе особисто ніяких додаткових вказівок щодо того, як треба писати, абощо, не давав, бо це ж і так ясно: об'єктивно, якнайточніше і якнайповніше. А самий факт особистого приїзду П. Загребельного спонукав мене до підвищеної відповідальності. Та хоч як сумлінно я поставився до доручення, все ж не такою мірою, як сумнозвісний гоголівський герой, і вдома переписувати протокол начисто не став. Мені й на думку не спадало брати його додому. Отож другого дня протокол було розшифровано, переписано на чистовик, видрукувано і віддано керівникам Спілки, які, на мій подив, не зробили жодного зауваження й не змінивши в ньому "ані титли, ніже тії коми", самі однесли у "велику хату" (як ми тоді між собою називали ЦК КПУ). Я ж, належно оцінивши важливість цього документа, залишив собі третій примірник і зберіг його.

Хочу звернути увагу ще на деякі цікаві деталі протоколу. Поперше, нехай читача не дивує той факт, що серед присутніх на засіданні президії СПУ значиться й ім'я Олеся Гончара, але немає серед промовців. Невже йому була байдужою доля Івана Дзюби, що він не виступив ні "за", ні "проти"? Та ні ж бо, "все правильно", як любив казати герой роману Павла Загребельного "Левине серце" Самусь. Свою позицію щодо праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Ол. Гончар висловив особисто П. Шелесту. І про це неспростовно засвідчив колишній перший секретар ЦК КПУ у книзі "...Да не судимы будете", уривки з якої опублікувала "Літературна Україна" (28 березня 1996). Так ось П. Шелест пише про те, як 13 січня 1966 р. він провів у ЦК КПУ нараду, в якій взяли участь українські письменники, викладачі Університету і ВПШ, відомі історики, працівники ЦК КПРС з питань науки і пропаганди, зокрема: Гончар, Бажан, Назаренко, Чеканюк, Дубина, Копнін, Ямпольський, Шамота, Новиченко, Головко, Іванов, Скаба, Шевельов, Кондуфор. "На нараді, - свідчить Шелест, - розглядалось питання про те, щоб дати критичну оцінку "шкідливим ідеологічним документам", які надійшли до ЦК КПУ. Йдеться передусім про трактат І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та "Лист 77". Було домовлено, що група товаришів до 25 січня подасть до ЦК докладний і обґрунтований документ, котрий викривав би "Лист 77" та "Інтернаціоналізм чи русифікація?", написаний Дзюбою".

Але тут, свідчить персек, сталась осічка: "О. Т. Гончар відмовився брати участь у роботі цієї комісії, про що він письмово повідомив ЦК. Такий вчинок нас усіх засмутив", - зізнається П. Шелест. "Згодом до нього довелося вживати деякі заходи впливу, і це себе виправдало. Щоправда, були аж занадто "гарячі" голови, які вимагали мало не виключення Гончара з партії, виведення його зі складу ЦК й відкликання з депутатів, глибокої його ідеологічної "проробки"..." На думку пізнішого Шелеста, "це були лівацькі "загини". Піти цим шляхом - значить зашкодити нашій спільній справі - відштовхнути, а може, і втратити талановитого письменника і впливову людину серед творчої інтелігенції. З цього питання довелося витримати чималий тиск з боку запопадливих "ортодоксів-марксистів". Особливо в цьому питанні лютували Грушецький і Ватченко, та й у ЦК КПРС знайшлись такі діячі, котрі зажадали "політичної крові". Ще б пак! Адже Олесь Гончар відмовився (!!!) брати участь у розпинанні на хресті "запеклого націоналіста" Івана Дзюбу! А він же член ЦК КПУ, депутат Верховної Ради! Не дивно, що "дехто навіть вимагав заарештувати Гончара", - як свідчить П. Шелест. На щастя, зізнається персек Шелест, його позицію щодо Гончара "незмінно підтримував М. В. Підгорний, адже він краще від інших розбирався у цій складній справі... Коли я про це розповів Підгорному, він відповів: "Знаєш, Петре, нас з тобою заарештують, ніякий чорт і слова не скаже. Про Гончара заговорить світ, та й взагалі, який ідіот виношує таку "ідею"? Радився я з Підгорним, аби ще більше зміцнити свою думку і дії, які зайняв щодо Гончара" ("Л. У." 28.03. 1996).

Взагалі, будучи людиною чесною і принциповою у своїх діях, Олесь Гончар уникав брати участь у всяких розборках "персональних справ" письменників, яким симпатизував або й глибоко поважав і по змозі підтримував. Тож єдиною прийнятною поведінкою за тих умов для себе вважав за доцільне зовсім не приходити на такі засідання. Однак на це засідання Олесь Терентійович таки прийшов, але в обговоренні участі не взяв, навіть не подав жодної репліки, лише мовчки спостерігав за дійством. І проголосував - "за виключення". Як з'ясувалося згодом, перед засіданням з усіма членами президії СПУ було проведено бесіди в ЦК КПУ й наказано голосувати "за виключення І. Дзюби із Спілки письменників". Спробуй ухилитись при відкритому голосуванні - не оберешся клопотів до кінця життя! Певна річ, сьогодні можна по-різному ставитися до такої поведінки Олеся Гончара. Але щоб судити його, мабуть, треба побувати в його тогочасній шкурі. Я судити не берусь. Щодо М. Шамоти (який майже ніколи не приходив на засідання президії СПУ, не було його й того сумнозвісного дня), було повідомлено, що Шамота прибути не може, але він "за виключення". І це була правда.

З настанням гласності та перебудови у мене час від часу виникала спокуса опублікувати цей протокол, але щоразу щось стримувало. Найбільше й передусім, щиро кажучи, мені не хотілося виступати у невдячному жанрі протоколу. До того ж чимало "героїв" того драматичного дійства, як от М. Бажан, Л. Новиченко, В. Козаченко та інші, були ще живі. З ними довелося чимало років, хоч і без особливої взаємної любові, працювати. Дехто й нині живий. І я знов клав протокол у шухляду. Та, якось, пересиливши себе, дав його прочитати Іванові Михайловичу Дзюбі. Він прочитав і так само, як і П. Загребельний, не зробив жодного, навіть щонайменшого посутнього зауваження. А на моє запитання, чи не вважає за доцільне опублікувати протокол, він, хоч і не зразу, після вагань, погодився. Але відтоді минуло ще років зо два, а я все не поспішав із публікацією. Й ось трапилась слушна нагода. Тож, як мовиться, нехай країна знає своїх "героїв".

Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА

ЗМІСТ

1.	ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА
2.	ПЕРЕДНЄ СЛОВО
3.	ВІД АВТОРА: З ВІДСТАНІ ЧВЕРТІ СТОЛІТТЯ
4.	Лист до Першого секретаря КПУ
5.	ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ?
6.	I. МОЖЛИВІСТЬ ПОМИЛОК І ПРИПУСТИМІСТЬ КРИТИКИ В НАЦІОНАЛЬНІЙ СПРАВІ
7.	II. ВАЖЛИВІСТЬ І MICЦE НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ
8.	III. СИЛИ, ЩО ПІДГОТУВАЛИ РЕВІЗІЮ ЛЕНІНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
9.	IV. МАЙБУТНЄ НАЦІЙ: НАЦІЇ ЗА КОМУНІЗМУ
10.	V. НАЦІОНАЛЬНЕ ПОЧУТТЯ, НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ, НАЦІОНАЛЬНІ ОБОВ'ЯЗКИ
11.	VI. ПРО СОЦІАЛІСТИЧНІ РЕСПУБЛІКИ ТА ФОРМИ ЇХНЬОГО СПІВРОБІТНИЦТВА
12.	VII. ПУГАЛО "УКРАЇНСЬКОГО БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ" І РЕАЛЬНІСТЬ РОСІЙСЬКОГО ВЕЛИКОДЕРЖАВНОГО ШОВІНІЗМУ ЯК ГОЛОВНОЇ НЕБЕЗПЕКИ В НАЦІОНАЛЬНОМУ БУДІВНИЦТВІ СРСР
13.	VIII. РІВНІСТЬ ФАКТИЧНА І РІВНІСТЬ ФОРМААЬНА
14.	IX. УКРАЇНІЗАЦІЯ ТА ЇЇ РОЗГРОМ
15.	X. РУСИФІКАЦІЯ І МЕХАНІЗМ РУСИФІКАЦІЇ
16.	XI. РУСИФІКАЦІЯ ІНШИХ НАРОДІВ ТА ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СУПЕРЕЧАТЬ ІНТЕРЕСАМ САМОГО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ
17.	XII. РОЗРИВ МІЖ ТЕОРІЄЮ І ПРАКТИКОЮ; ПЛУТАННЯ СЛІДІВ СВІДОМОФАЛЬШИВОЮ ФРАЗЕОЛОГІЄЮ
18.	XIII. НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ Є ВОДНОЧАС І ПИТАННЯМ СОЦІАЛЬНИМ, ПИТАННЯМ ВСЕСВІТНЬО-ІСТОРИЧНИМ
19.	З ВІДСТАНІ ЧВЕРТЬСТОЛІТТЯ Післяслово (до журнальної публікації 1990 р.)
20.	"НАВКОЛОЮВІЛЕЙНЕ" Неполітичні роздуми політичного маргінала

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate