Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА
ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ?
"Тут постає уже важливе принципіальне питання:
як розуміти інтернаціоналізм".
В. І. Ленін 1
"Треба створити власне пролетарське оточення навколо української культури... Лише пролетаріат може бути дійсним чинником української культури. Лише пролетарськими шляхами може йти збудування української культури. І одночасно можна сказати: лише в своїх українських формах може розвинутися культура на Україні, лише в своїх українських формах може існувати Радянська держава нашої країни".
М. Скрипник 2
"И теперь тюремные казематы полны. - Кто в них заперт? - - Полиция пустила в народ клевету, будто это все поджигатели. Допрашивают, судят, томят и мучат, а не могут доказать, что это поджигатели, а только люди, народу преданные, люди, хотящие для народа другой, настоящей воли".
"Колокол" 3
1 Ленін В. 1. Повн. зібр. тв. в 50-ти т., 5-е вид., т. 45. с. 341.
2 "X з'їзд КП(б)У; стенографічний звіт", Харків. 1928. с. 458.
3 Тысячелетие России. "Колокол; общее вече", Лондон, 1862. ч. 4 (приложение к журналу "Колокол", ч. 147). с. 26.
В одного молодого українського поета є вірш з такими болючими словами:
Не маю зла до жодного народу,
До жодного народу в світі зла не маю.
Чого ж тоді все важчає мені
На світі жить у множині духовній?
Це біль багатьох українців.
Український народ ніколи не був аґресивним і нетерпимим до інших, ніколи в своїй історії не поневолював інших народів. Переважній більшості української інтелігенції внаслідок її демократизму завжди був чужий вузький націоналізм і зовсім не властивий шовінізм. Тим більше чужі вони переважній більшості українців тепер, після стількох гірких уроків історії, тепер, коли світоглядом українця неподільно став соціалістичний світогляд, спільний із світоглядом десятків народів великої соціалістичної співдружності.
І тим прикріше і тяжче українцеві (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачити сьогодні, що з його соціалістичною нацією діється щось незрозуміле і невиправдано неподобне. Не всі українці однаково помічають і усвідомлюють те, що відбувається (бо й самі ці процеси своєю суттю такі, що не лежать на поверхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється "щось" недобре...
Марксизм-ленінізм визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі.
По всіх цих розрізах українська нація переживає тепер не "розквіт", як це офіційно прокламується, а кризу, і цього не можна не визнати при хоч трохи чесному погляді на реальну дійсність.
Єдність і суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масове переселення ("оргнабори" і т. п.) української людності на Сибір, Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується; через масове і не завжди економічно виправдане й економічними мотивами зумовлене організоване переселення в Україну росіян (як це, наприклад, зроблено в часи Сталіна, . зокрема щодо міст Західної України); через формальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету уряду Української РСР на території України. З цієї причини та з причин надмірної централізації - цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві - важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя української нації. Спільність історичної долі також утрачається через те, що українська нація дедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачається знання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулого внаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільстві взагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищі і практично трактується як "другосортна". Її минулі великі здобутки мало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і в містах України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятиліть українська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, який властивий сучасним націям. Ще в 1913 році йшлося про "37-мільйонний український народ" 4.
4 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 24, с. 8.
Перепис 1926 року дає в Україні близько 29 мільйонів українців. Якщо додати понад 7 мільйонів українців у РРФСР (ця цифра називалася на XII з'їзді РКП(б) в 1923 році), то виходить теж близько 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів з чимось дає і перепис 1959 року. Навіть при мінімальному природному прирості (не кажучи вже про офіційні таблиці природного приросту для України) 5 число українців, вираховуючи втрати воєн, мало б збільшитися на 10 - 20 мільйонів. Адже загальна кількість населення в сучасних межах СРСР зросла з 159 мільйонів у 1913 році до 209 мільйонів у 1959 році, а число росіян, незважаючи на втрати війни, подвоїлося (1897 - 55,4 мільйона, 1913 - 60 - 70 мільйонів, 1959 - 114,1 мільйона).
5 Наулко В. І. Етнічний склад населення Української РСР. К.. 1965.
Навіть якби не було ніяких інших тривожних фактів, то одного цього було б досить, щоб засвідчити, що нація переживає кризу. Але є й безліч інших фактів. Про них - про різні аспекти національної кризи, яку переживає український народ, - ми й будемо говорити в цій статті. Особливо будемо говорити про те, як ця криза постала внаслідок порушення ленінської національної політики і підміни її сталінським великодержавництвом та хрущовським прагматизмом, несумісними з науковим комунізмом.
Однак спершу хотілося б сказати кілька слів тим, хто не розуміє, чому нас повинна тривожити перспектива денаціоналізації того чи іншого народу, чому взагалі треба надавати значення питанню про національність.
Є різного роду негативні ставлення до цього питання. Є таке заперечення національності, яке породжується елементарним невіглаством і цілковитою глухістю до духовних інтересів. Є заперечення, що в грунті своєму живиться бодай інстинктивним відчуттям небезпеки, пов'язаної з ідеями національності ("політика"), але не признається і самому собі, що породжене воно страхом, а шукає "благородної" мотивації. Є, нарешті, заперечення, яке виникає з непорозуміння чи з поверхового розуміння національності як чогось такого, що протистоїть так чи інакше людству, загальнолюдській ідеї і, отже, тягне людство назад. У всіх цих поглядах те спільне, що, по-перше, їхні власники вважають свою позицію вельми благородною і з кумедним презирством вважають за "націоналізм" усякий інтерес до національної справи, не помічаючи, що таким "націоналізмом" пройнята вся людська культура. По-друге, як показує історія, всяке збайдужіння До національної справи, нехтування її, затемнення її чи неохочість до неї завжди і всюди були так чи інакше пов'язані з суспільною реакційністю, антигромадськістю чи занепадом громадських засад. Одне слово, їхнє спільне джерело - суспільний деспотизм, несвобода. Такі погляди великою мірою перейшли нам у спадок від міщанства Російської імперії, де панував найбільший у світі соціальний та національний гніт, а тому і найбільший національний нігілізм. Причому характерно, що цей національний нігілізм гаданого "всечеловечества" й "общерусскости" проповідувався саме реакціонерами і кріпосниками, вченими "столпами отечества", тоді як демократи й революціонери, такі як Чернишевський, Добролюбов, Герцен, Бакунін, Прижов та ін., підкреслювали загальнолюдську і загальнокультурну цінність національностей та колосальне місце національних рухів на широкому революційно-демократичному фронті боротьби проти деспотичної імперії російських царів. Всіма силами вони підтримували революційний дух неросійських народів супроти Російської імперії, ставши тим самим справжніми інтернаціоналістами й істиними синами російського народу, його честю і совістю. (Згадаймо слова В. І. Леніна про те, що Герцен один врятував честь російської демократії, ставши на захист Польщі проти російського царизму).
Великий Герцен, з властивою йому соціальною чутливістю і безпомильним угадуванням будь-якого фальшу й несправедливості, гостро ловив і підкреслював внутрішній зв'язок між політичним деспотизмом і антинаціональністю. Він перший показав політичну суть того цілеспрямованого перемішування, знеособлювання і штучного "схрещування" націй, яке російський царат провадив під гаслами "единства", "общего отечества", "единокровия", "братства" і тому подібними офіційними формулами. В його "Колоколе", зокрема, про це писалося:
"Наше правительство, не любя чистых национальностей, всегда старалось мешать и тасовать их елико возможно. Разрозненные племена бывают кротче, и, видно, правительственный желудок удобнее переваривает смешанную кровь, в ней меньше остроты". 6
6 Герцен А. И. Освобождение крестьян в России и польское восстание, "Колокол", Лондон, 1865, ч. 195. с. 1602.
Герценівський "Колокол" постійно підкреслює реакційний характер офіційної "общерусскости"', бюрократичної "безнациональности" і з гірким сарказмом говорить про всесильне й тупе казенне начало, яке стирає національність і особистість в ім'я чиновницького "удобообразия".
"Неужели вы, литераторы, публицисты, профессора, до сих пор еще не поняли, что чин превыше всякой национальности, что он сглаживает и уравнивает все народные особенности и недостатки, абстрагируя и потенцируя бренную человеческую личность? Неужели вы еще не знаете великого таинства государственного помазания, в силу которого и еврей, и магометанин, дослужившийся до полковника, может не только учить своих русских подчиненных христианским обязанностям, но и управлять их религиозною совестью? Да где вы живете, на какой планете? Идеал чиновника - не помнящий родства. Или вы полагаете, что только русский способен дойти до такого незлобия сердца ?" 7
Цікаво, що ці саркастичні пасажі перегукуються з аналогічними кпинами Маркса (наприклад, про "каналій", що "продають свою національність" за привілеї й чини) 8 та Леніна ("Буржуазія, яка найбільше висуває принцип: "Де добре, там батьківщина", буржуазія, яка щодо грошей завжди була інтернаціональною..." 9).
7 Герцен А. И. Освобождение крестьян в России и польское восстание. "Колокол", Лондон, 1865, ч. 195, с. 1602.
8 Див. лист К. Маркса до Л. Кугельмана від 17 лютого 1870 року. У кн.: К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 82, с. 512 - 513.
9 Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 38. с. 185.
Звертаючись знову до людей, які далекі від того, щоб свідомо "продавати свою національність", але вважають інтерес до національної справи несумісним з людським благородством і хочуть почуватися "просто людьми", поза всякою національністю, - хочеться сказати, що вони глибоко (хоч, може, й щиро) помиляються, коли саме таку позицію приймають за останній висновок вселюдської культури. Зовсім навпаки. Всі великі діячі світової культури - філософи, соціологи, історики, письменники, митці - вбачали свою належність до людства і працю для нього саме в належності до своєї нації й праці для неї. Всі вони свій вселюдський гуманістичний пафос виводили із свого високорозвиненого національного почуття й національної свідомості, без яких не бачили справжнього інтернаціоналізму.
Можна було б наводити десятки й сотні відповідних висловів великих людей, великих авторитетів (оскільки ми звертаємося в цьому разі до тих, для кого важать авторитети), але це забрало б багато місця.
Тому обмежимося тільки тим, що процитуємо своєрідне резюме, що його зробив з перегляду всіх таких суджень визначний дослідник національного питання, російський вчений, професор О. Д. Градовський, який далеко не був "націоналістом", але був сумлінний учений і добре знав здобутки європейської думки.
Звернувши увагу на сумну неосвіченість і легкодушність сучасної йому публіки щодо національної справи, О. Д. Градовський так узагальнює ходячі заперечення національності, найпопулярніші арґументи "антинаціоналістів":
"Культура едина: результаты ее везде должны быть одни и те же. Каждый народ, хотя бы своим путем, но должен придти к одинаковым результатам. Если результаты должны быть общие, то зачем хлопотать о различных путях? Не лучше ли, не проще ли усвоить себе учреждения, методы и средства народов, дальше нас ушедших в цивилизации? К чему напрягать ум свой, когда другие думали о том же предмете раньше и лучше нас? Начало национальности, льстящее нашему самолюбию, поведет нас к отчуждению от общекультурного движения цивилизованного человечества. Мы придем к убеждению, что все наше, безмерно выше всего чужого потому только, что оно чужое. Самый источник чувства народности (тобто національності. - І. Дз.) сомнителен. Не заключается ли оно в за таенной вражде к другим народностям? Цивилизация должна привести все народы к общению и к возможному единству. Цивилизация дает нам всеобщий мир, упрочит всеобщее благосостояние. Что же делает ваше начало народности? Оно порождает вражду и зависть между племенами, оно источник бесконечных воен, оно отвлекает народы от производительной работы над своими внутренними задачами. Подавим в себе эти чувства, приличные разве племенам диким, изгоним их во имя высших требований культуры.
Таковы ходячие мнения; таковы возражения, которые недавно еще можно было слышать на каждом шагу; мы услышим их - будьте уверены - в недалеком будущем. Но не только на эти ходячие мнения намерен я возражать. Нам необходимо дойти до корня дела, остановиться на том, что дает душу этим ходячим мнениям, которые являются только особым отзвуком, симптомом, так сказать, более глубокого миросозерцания" 10.
10 Градовский А. Д. Национальный вопрос в истории и литературе. - Собр. соч., Санкт-Петербург. 1901, с. 228.
Розглянувши цей "антинаціональний" світогляд, О. Д. Градовський слушно приходить до висновку, що він є породженням або поверхового мислення, або прагнення обгрунтувати режим національного гноблення.
На підставі, з одного боку, всесвітньо-історичного процесу, а з другого боку - поглядів і вчень великих філософів, істориків та соціологів, узагальнюючи цей великий матеріал, Градовський так резюмує вироблене наукою XIX століття (і, додамо, прийняте і розвинене в пізнішу добу сучасною наукою) поняття про співвідношення нації і людства, національного, індивідуального людського і вселюдського життя: "Каждый мыслящий человек не может не заметить следующего знаменательного факта.
По мере того, как европейские государства принимают более свободные формы, по мере того, как в них утверждается начало равноправности, развивается просвещение, увеличивается самодеятельность общества и его участие в политических делах, - в каждом обществе укрепляется сознание его индивидуальных особенностей.
Католическая и феодальная Европа средних веков не знала национального вопроса. Не знала его и Европа, созданная вестфальским миром, Европа искусственных государств...
Национальный вопрос поставлен и формулирован в XIX веке. Он вытекает из факта признания в народе нравственной и свободной личности, имеющей право на самостоятельную историю, следовательно на свое государство. Этот философский и политический принцип подкрепляется выводами наук, созданных в наше время: антропологии и науки о языке; он подтверждается выводами истории, получившей такое развитие в XIX веке. До того времени, как сложились антропология и наука о языке, до современных успехов истории, - "человечество" представлялось какой-то бесформенной массой "неделимых", мало чем различавшихся друг от друга. Теперь человечество представляется как система разнородных человеческих групп, громко заявляющих свое право на самобытное существование...
Разнообразие национальных особенностей есть коренное условие правильного хода общечеловеческой цивилизации. Отдельный народ, как бы ни были велики его способности и богаты его материальные средства, может осуществить только одну из сторон человеческой жизни вообще. Лишить человечество его разнообразных органов - значит лишить его возможности проявить во всемирной истории все богатство содержания человеческого духа. Единство и исключительность цивилизации, однообразие культурных форм противны всем условиям человеческого прогресса. Наука не отвергает понятия общечеловеческой цивилизации в том смысле, что важнейшие результаты умственной, нравственной и экономической жизни каждого народа становятся достоянием всех других. Но философия истории неопровержимыми данными доказывает, что каждый из этих результатов мог быть добыт только на почве национальной истории, что статуи Фидия и философия Платона были греческим созданием, что римское право есть продукт римской истории, конституция Англии есть ее национальное достояние...
Во имя полноты человеческой цивилизации все народности призваны к деятельности, жизни, одинаково удаленной и от замкнутого отчуждения, и от слепого подражания. Каждая народность должна дать человечеству то, что скрыто в силах ее духовно-нравственной природы. Народное творчество - вот последняя цель, указываемая каждому народу самой природой, - цель, без которой не может быть достигнуто совершенство рода человеческого... Подчинение всех рас одной "всеспасающей" цивилизации так же пагубно действует на международную жизнь, как "всеспасающая" административная централизация на внутреннюю жизнь страны...
Человек, лишенный чувства национальности, неспособен к разумной духовной жизни...
Только народ, говорящий своим языком, способен к прогрессу в умственной жизни... Только человек, победивший в себе чувство своекорыстия и бездушного космополитизма, отдавший себя народному делу, верящий в силу и призвание своего народа, способен к творчеству и к истинно великим делам; потому что он действует в виду живой вечности народа, со всем его прошедшим и будущим. При таких условиях народ, привыкший к серьезной, упорной работе над собой, не будет стремиться к внешнему преобладанию; всеобщий труд вызовет действительное уважение одного народа к личности другого, и национальная свобода сделается законом общечеловеческой жизни...
Национальность и труд, национальность и творчество, национальность и школа, национальность и свобода - эти слова должны сделаться одиозна чащими...
Провозглашение национального принципа есть дело великой культуры, общей работы всех народов Европы. Он провозглашен во имя цивилизации и для цивилизации...
Самосознание. Вот великое слово..." 11
11 Градовский А. Д. Национальный вопрос в истории и литературе. - Собр. соч., Санкт-Петербург, 1901. с. 263.
Повторюємо: подібних суджень дуже авторитетних і компетентних людей можна навести безліч, бо це не чийсь особистий висновок, а, як справедливо зазначив Градовський, "дело вековой культуры, общей работы всех народов Европы".
Марксизм-ленінізм, як відомо, виник не внаслідок ігнорування цієї "вікової культури", а внаслідок її опанування й переробки. Зокрема, він не відкинув і величезного історичного суспільно-культурного значення й цінності нації, національного самопізнання і самоусвідомлення, національної думки і матеріальної творчості, національно-визвольної боротьби і т. д.
Ось як резюмує ставлення наукового комунізму до національного питання сучасний американський філософ-марксист Г. Селзам:
"Часто ставлять запитання: чому треба зберігати національні групи і національну культуру взагалі? Чому б не прагнути до створення світової культури, однієї мови, однієї історичної традиції? Всі ці питання порушують ті доктринери, які бачать у націоналізмі лише перешкоду для розвитку якогось-то світового суспільства і розуміють під націоналізмом лише його найгірший вияв у формі буржуазно-націоналістичного шовінізму...
З націями справа стоїть так само, як і з індивідами. Здорове суспільство тримається не на регламентації індивідів та причісуванні всіх під одну гребінку, а на найповнішому і найвільнішому розвитку кожного індивіда в інтересах усіх. Побудова здорового світового суспільства потребує не стирання певних національних відмінностей, а їх заохочення і взаємодії, створення всезагальної культури на основі специфічних досягнень кожного народу" 12.
12 Селзам Г. Марксизм и мораль. Москва, 1962, с. 251 - 252.
Марксизм-ленінізм поставив національне питання у зв'язок з революційною класовою боротьбою пролетаріату, у зв'язок з боротьбою за нове і справедливе безкласове суспільство - комунізм.
К. Маркс у листі до З. Маєра та А. Фогта від 9 квітня 1870 року:
". ..Інтернаціонал повинен поставити собі завдання - всюди висувати на перший план конфлікт між Англією і Ірландією і всюди відкрито ставати на бік Ірландії. Спеціальне завдання Центральної Ради в Лондоні - пробудити в англійському робітничому класі свідомість того, що національне визволення Ірландії є для нього не абстрактне питання справедливості і людинолюбності, але перша умова його власного соціального звільнення ".
Ф. Енгельс до К. Маркса 15 серпня 1870 p.:
"Мені здається, що справа стоїть таким чином: Німеччину Баденге втягнув у війну за її національне існування. Якщо її переможе Баденге, то бонапартизм зміцниться на багато років, а Німеччині на багато років, можливо, на цілі покоління, кінець. Про самостійний німецький робітничий рух в такому разі не буде й мови, боротьба за відновлення національного існування забиратиме всі сили. І, в кращому разі, німецькі робітники опиняться на буксирі у французьких... Вся маса німецького народу, всіх класів зрозуміла, що в першу чергу справа йде саме про національне існування, і тому зразу виявила готовність виступити".
І далі:
"Я думаю, наші могли б: 1) приєднатися до національного руху... "
Ф. Енгельс до К. Каутського 12 вересня 1882 року:
"На мою думку, власне колонії, тобто землі, зайняті європейським населенням, Канада, Кап, Австралія, всі стануть самостійними; навпаки, тільки підлеглі землі, зайняті тубільцями, Індія, Алжир, голландські, португальські, іспанські володіння пролетаріатові доведеться на час перейняти і якнайшвидше привести до самостійності... Переможний пролетаріат не може ніякому чужому народові нав'язувати ніяке ощасливлення, не підриваю чи цим своєї власної перемоги".
Ф. Енгельс до Ф. Мерінга 14 липня 1893 року:
"Починається, у великих масштабах, розграбування німецьких земель. Це для німців надзвичайно ганебне порівняння, але саме тому воно особливо повчальне, а з того часу, як наші робітники знову висунули Німеччину в перші ряди історичного руху, наметало трохи легше миритися з ганьбою минулого ".13
13 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 33, с. 31. 32; т. 35. с. 286: т. 39. с. 82.
Марксизм-ленінізм виробив колосальне багатство ідей щодо національного питання, і ми, якщо нам справді дорогі інтереси комунізму, інтереси народу, а не види політичної кон'юнктури, не маємо права їх забувати або перелицьовувати для поточних потреб.
Марксизм-ленінізм, підпорядкувавши національну справу загальнопролетарській справі, справі революції і комунізму, тим самим не применшив, а збільшив її значення й вагу, оскільки ясно встановив, що без справедливого її розв'язання неможливе суспільство справедливості - комунізм, і зобов'язав нас дбати про збагачення й примноження національно-культурних здобутків, які складуть загальнолюдську скарбницю, а не обрізувати їхній розріст і підсікати коріння.
Маркс, Енгельс, Ленін явили зразки величезної чуйності й людяності, широкого гуманістичного підходу й світлого розуміння заповітних потреб кожної нації і перспектив найсприятливішого всесвітньоісторичного розвитку людства. Коли ж виявлялося, що той чи інший присуд був зроблений поспішно, без достатньої обізнаності зі справою, що той чи інший погляд міг бути використаний так, що завдав би шкоди національній справі того чи іншого народу, - вони без вагань робили всі потрібні корективи, а то й міняли погляд. Згадаймо еволюцію поглядів Маркса й Енгельса в ірландському питанні або уточнення, які вони вносили в своє ставлення до слов'янських справ Росії. Згадаймо, як Енгельс, надзвичайно прихильний до польських революціонерів, відмовився, однак, підтримати польські претензії на землі "по цей бік Двіни й Дніпра", як тільки дізнався, що "всі селяни там українці, а поляками є тільки дворяни та почасти городяни" 14.
14 Див. лист Ф. Енгельса до І. Вайдемейєра від 12 квітня 1853 року. - К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 28, с. 459.
Згадаймо, як В. І. Ленін, побачивши наростання російського шовінізму в Радянській країні, вдарив на сполох й оголосив йому "бій не на життя, а на смерть". Згадаймо, як він радив ширше залучити "націоналів" до вироблення національної політики та її практичного здійснення на місцях, радитись з ними, прислухатися до них і підіймати їхню ініціативу.
Національна справа - це справа всього народу і справа кожного громадянина: це корінний інтерес усього народу і громадянства, совість кожного з нас; вона не відсуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними пов'язана, і ніхто не має права мовчати, коли бачить щось неподобне, так само як ніхто не має права затуляти вуха від тривожних голосів.
Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
