Розділ восьмий
Королевин крокет
При самому вході до саду ріс великий трояндовий кущ: троянди на ньому були білі, але троє садівників фарбували їх на червоно. Зацікавлена Аліса підступила ближче, і в цю мить один садівник сказав:
- Обережніше, П'ятірко! Ти мене всього обляпав!
- Я ненароком! - буркнув П'ятірка. - Це Сімка підбив мені лікоть.
Сімка підвів очі й сказав:
- Браво, П'ятірко! Завжди звертай на іншого!
- Ти б краще помовчав! - сказав П'ятірка. - Щойно вчора я чув, як Королева казала, що за твоїм карком давно плаче сокира!
- А то за що? - поцікавився той, кого обляпали.
- А то вже не твій клопіт, Двійко! - сказав Сімка.
- Ба ні, якраз його! - вигукнув П'ятірка. - І я йому таки скажу, за що: за те, що він замість цибулі приніс на кухню тюльпанових цибулин.
Сімка жбурнув пензля.
- Більшої кривди годі уяви... - почав він, але тут його погляд упав на Алісу, і він затнувся. Решта двоє теж озирнулися, і всі разом низенько їй уклонилися.
- Чи не будете ласкаві сказати, - несміливо озвалася Аліса, - навіщо ви фарбуєте троянди?
П'ятірка з Сімкою промовчали і тільки глипнули [76] на Двійку. Той почав пошепки пояснювати:
- Розумієте, панно, отут повинен був рости червоний кущ, а ми взяли та й посадили білий. І якщо Королева це виявить, нам усім, знаєте, постинають голови. Тому, панно, ми й стараємося, аби ще перед її приходом...
Тут П'ятірка, який тривожно позирав углиб саду, загорлав:
- Королева! Королева! - і всі троє садівників попадали ниць. Почувся тупіт багатьох ніг, і Аліса озирнулася, нетерпляче виглядаючи Королеву.
Першими з'явилися десятеро вояків із піками. Усі вони, як і садівники, були плоскогруді й прямокутні, з руками й ногами по краєчках. За ними - так само в колоні по двоє - крокувало десятеро челядників, розцяцькованих з голови до п'ят бубнами. Далі, побравшись за руки, з веселим підскоком ішли парами королівські діти; їх теж було десятеро, і всі - в чирвових серцях. За дітьми виступали гості, здебільшого королі й королеви, і серед них Аліса впізнала Білого Кролика: він то цокотів щось нервовою скоромовкою, то усміхався, коли говорили інші, і врешті проминув Алісу, не помітивши її. За гостями йшов Чирвовий Валет: на червоній оксамитній подушці він ніс королівську корону. А замикали всю цю пишну процесію КОРОЛЬ і КОРОЛЕВА СЕРДЕЦЬ.
Аліса завагалася: чи не слід і їй упасти ниць, але не пригадувала, щоб хтось колись казав про таке правило під час процесій. [77]
"Та й хто тоді буде на них дивитися, - подумала вона, - коли всі лежатимуть долілиць?"
Тож вона стояла на місці й чекала.
Коли процесія порівнялася з Алісою, всі зупинилися і прикипіли до неї очима.
- Хто це? - грізно спитала Королева.
Чирвовий Валет, до якого вона звернулася, лише осміхнувся і вклонився у відповідь.
- Ідіот! - тріпнула головою Королева, і звернулася до Аліси:
- Як тебе звати, дитино?
- Аліса, ваша величносте, - щонайчемніше відказала Аліса, а про себе додала:
"Зрештою всі вони тільки колода карт. Нічого їх боятися".
- А оце хто? - тицьнула Королева пальцем на садівників, розпростертих навколо трояндового куща.
(Оскільки лежали вони долілиць, то за візерунками на їхніх сорочках годі було розпізнати, хто то - садівники, вояки, двораки, а чи трійко власних Королевиних дітей, - сорочки ж бо в колоді всі однакові.)
- Звідки мені знати? - відповіла Аліса, дивуючись із власної сміливості. - То не мій клопіт.
Королева почервоніла з люті і, хижо блимнувши очима, вереснула;
- Відтяти їй голову! Відтя...
- Дурниці! - твердо промовила Аліса на весь голос, - і Королева затихла.
Король запобігливо торкнув її за рукав:
- Не гарячкуй, моя люба, це ж бо дитина! [78]
Королева сердито обернулася до нього спиною і звеліла Валетові:
- Переверни їх!
Валет обережно перевернув садівників носаком черевика.
- Встати! - вереснула Королева.
Садівники прожогом посхоплювалися і стали кланятися всім підряд - Королю, Королеві, королівським дітям і цілій громаді.
- Годі! Годі! - зарепетувала Королева. - Мені вже світ закрутився! - І, кивнувши на трояндовий кущ, спитала:
- Ви що тут робили?
- З дозволу вашої величності, - покірно пробелькотів Двійка, вклякаючи на одне коліно, - ми старалися...
- Все ясно! - мовила Королева, розглядаючи троянди. - Постинати їм голови!
І процесія рушила далі. Відстали тільки троє вояків, що мали скарати безталанних садівників.
Ті кинулися до Аліси, благаючи її заступитися.
- Не бійтеся, ваші голови будуть на місці, - мовила Аліса і повкидала садівників у найближчий квітковий горщик.
Вояки покрутилися, поникали та й спокійнісінько подалися слідом за всіма.
- Ну як там голови? - крикнула Королева.
- Були, та загули, ваша величносте! - відгукнулися вояки.
- Молодці! - гукнула Королева. - У крокет граєте? [79]
Вояки мовчки звернули погляди на Алісу: питання вочевидь стосувалося її.
- Граю! - гукнула Аліса.
- То гайда з нами! - ревнула Королева.
Й Аліса, чия цікавість була розпалена до краю, пристала до процесії.
- М...м...м... Ох же гарний день сьогодні! - озвався збоку несміливий голос: поруч неї дріботів Білий Кролик і збентежено зазирав їй в обличчя.
- Дуже гарний, - притакнула Аліса. - Герцогині не бачили?
- Т-с-с-с!.. - оглядаючись через плече, занепокоївся Кролик.
Він звівся навшпиньки і шепнув Алісі у вухо:
- Її засуджено до страти.
- За віщо? - поцікавилася Аліса. - Якась змова? шкода?
- Вам шкода? - нашорошився Кролик.
- Ба ні! - сказала Аліса. - Зовсім не шкода. Я спитала: "За віщо?"
- Вона нам'яла Королеві вуха, - промовив Кролик.
Аліса пирснула сміхом.
- Т-с! Т-с! Королева почує!.. - злякано зашепотів він. - Герцогиня, бачте, спізнилася, і Королева сказала...
- Усім на свої місця! - крикнула Королева громовим голосом, і всі підлеглі кинулися врізнобіч, спотикаючись і наштовхуючись одне на одного. За хвилину-другу метушня, одначе, вщухла, і гра почалася. [80]
Аліса подумала, що зроду-віку ще не бачила такого дивного крокетного майданчика - він був увесь у горбиках та рівчаках; замість куль тут котили живих їжаків; за молотки правили живі фламінго, а вояки, постававши навкарачки, вдавали ворітця.
Орудувати своїм фламінго виявилося для Аліси найбільшою морокою. Нарешті вона навчилася затискати його під пахвою так, щоб не заважали ноги. Та тільки-но вона випростувала птахові шию і замірялася ударити ним по їжакові, як фламінго тут-таки вигинався назад і зазирав їй у вічі з таким здивованим виразом, що годі було стримати сміх. А коли вона знову нагинала йому голову і збиралася почати все наново, виявлялося, що їжак за той час розкрутився і тишком-нишком драпає геть. Крім того, хоч би куди вона гилила свого їжака, на дорозі йому зазвичай зринав коли не горбок, то рівчак, а вояковорітця раз у раз розкарлючувалися і переходили на інші ділянки майданчика. Незабаром Аліса дійшла висновку, що це не гра, а мука. Крокетисти били всі заразом, не дожидаючи своєї черги, і весь час сперечалися й чубилися за їжаків. Невдовзі Королева вже гасала скрізь, як навіжена, тупотіла ногами й репетувала:
- Відтяти йому голову!.. Відтяти їй голову...
Аліса захвилювалася: досі, правда, сутички з Королевою у неї не було, але вона могла спалахнути першої-ліпшої хвилини.
"Що тоді зі мною буде? - думала вона. - Тут так люблять зносити голови, - аж дивно, що взагалі ще хтось уцілів!" [81]
Вона почала роззиратися довкола, прикидаючи, кудою б непомітно втекти, і раптом угледіла в повітрі якусь дивовижу. Спершу Аліса вкрай розгубилася, але, придивившись пильніше, збагнула, що то - усміх.
- Чеширський Кіт! - зраділа вона. - Тепер хоч буде з ким порозмовляти!
- Як ся маєте? - запитав Кіт, тільки-но рот проступив йому так виразно, що вже було чим говорити.
Аліса зачекала, поки з'являться очі, й кивнула.
"Тепер до нього озиватися марно, - міркувала вона. - Почекаю, поки з'явиться бодай одне вухо".
За мить зринула ціла голова; Аліса випустила з рук свого фламінго й почала ділитися враженнями, рада-радісінька, що знайшовся слухач. Кіт вочевидь вирішив, що голови цілком вистачить, і далі з'являтися не став.
- Я б не сказала, що це чесна гра, - почала нарікати Аліса. - І всі вони так жахливо сваряться, що не чують самих себе. Правил, по-моєму, ніяких, а якщо і є, то ніхто їх не дотримується. До того ж ви навіть не уявляєте, як важко грати, коли всі кулі й молотки - живі. Скажімо, я маю бити у ворітця, а вони пішли гуляти в інший кінець майданчика! А Королевин їжак, якого я мала крокетувати, тільки-но побачив, що мій на нього котиться, одразу й утік.
- А як тобі подобається Королева? - запитав Кіт, стишивши голос.
- А ніяк, - відповіла Аліса, - вона так страшенно... (тут Аліса помітила, що Королева стоїть [82] у неї за спиною, наслухаючи)... так страшенно вправно грає, що не треба великого розуму, аби вгадати, хто переможе.
Королева всміхнулася і відійшла.
- 3 ким це ти балакаєш? - запитав Король, що й собі підійшов до Аліси і зачудовано приглядався до котячої голови.
- Це мій друг, Чеширський Кіт, - сказала Аліса. - Дозвольте, я вас познайомлю.
- Мені не подобається його подоба, - заявив Король. - А втім, він може поцілувати мені руку, коли хоче.
- Я волів би цього не робити, - сказав Кіт.
- Не лихослов! - вигукнув Король. - І не світи так на мене очима!
З цими словами Король сховався за Алісину спину.
- Котові й король не указ*, - мовила Аліса. - Десь я це читала, не пам'ятаю тільки - де.
- Ні! Його треба прибрати! - твердо мовив Король і гукнув до Королеви:
- Серденько, звели, будь ласка, прибрати кота!
Королева на все - мале й велике - мала одну раду.
- Зітнути йому голову! - кинула вона, навіть не обертаючись.
- Я сам приведу ката! - зголосився Король, і тільки його й бачили.
Аліса вже хотіла вертатися на крокетний майданчик, щоб поглянути, як іде гра, коли тут до
*Стара англійська приказка, яка означає, що є речі, які люди нижчого стану можуть дозволити собі робити в присутності своїх зверхників.[83]
неї долинуло несамовите Королевине верещання. Аліса вжахнулася: трьох гравців, що проґавили свою чергу, вже було засуджено до страти.
Те, що коїлося на майданчику, здавалося їй справжнім неподобством: довкола панував такий рейвах, що годі було вгадати, чия черга ставати до гри.
Аліса трохи зачекала, а тоді подалася на розшуки свого їжака. Довго шукати не довелося - він скубся з чужим їжаком. То була чудова нагода, щоб одним із них крокетувати другого, але, як на те, Алісин молоток, цебто фламінго, перейшов на інший кінець саду, й Аліса могла тільки бачити, як він неоковирно силкується злетіти на дерево. Поки вона його зловила й принесла назад, бійка вщухла, і за обома їжаками вже й слід прохолов.
- Утім, невелика втрата, - вирішила Аліса, - однаково всі ворітця порозбігалися.
Міцно затиснувши фламінго під пахвою, щоб той знову не втік, вона подалася докінчувати розмову зі своїм другом.
Повернувшись на те місце, де в повітрі мріла його голова, Аліса з подивом побачила, що довкола Кота зібрався цілий натовп. Кат, Король та Королева жваво про щось сперечалися, галасуючи навперебій, а решта всі стояли мовчазні, й, судячи з їхніх облич, занепокоєні.
Усі троє кинулися до Аліси, щоб вона їх розсудила. Кожен їй щось доводив, та оскільки говорили всі навперебій, то зрозуміти про що йдеться, було дуже важко. [84]
Кат доводив, що не можна відтяти голову, коли її нема від чого відтинати: зроду-віку він такого не робив і не збирається на старості переучуватися - на якого ката перевчати ката?!
Король доводив, що всяк, хто має голову, може її позбутися, і годі молоти дурниці.
А Королева доводила, що коли питання не вирішиться швидше, ніж уже, то вона скарає на горло всіх до одного. (Це й пояснює, чому всі як один були такі похмурі й занепокоєні.)
Аліса не змогла придумати нічого кращого, як сказати:
- Кіт належить Герцогині. Порадьтеся з нею.
- Вона за ґратами,- сказала Королева до Ката. - Веди її сюди!
Кат помчав стрілою, а котяча голова почала танути, і коли нарешті привели Герцогиню, від голови не лишилося й сліду. Король із Катом ще довго бігали, мов навіжені, шукаючи голову, а решта гостей пішли догравати гру. [85]