Розділ II ГАРРІС І НЕГОРУ
Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь.
Це були Гарріс і Негору.
Згодом читач дізнається, яким побитом здибались на узбережжі Анголи португалець, що плив з Нової Зеландії, та американець, що йому в справах работоргівлі часто доводилось об'їздити цю частину Західної Африки.
Гарріс і Негору посідали під величезною смоковни-цею на березі швидкого потічка, що зміївся між заростями папірусу.
Португалець і американець щойно зустрілись, і розмова тільки починалася. Насамперед заговорили про останні події.
- Отже, Гаррісе,- мовив Негору,- тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п'ятнадцятирічного хлопчиська?
- Ні, друже,- відповів Гарріс.- Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...
- Ще б із сотню миль, Гаррісе,- урвав його Негору,- і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого - вони однаково від нас не втечуть!
- Де вже їм утекти! - сказав Гарріс, здвигнувши плечима.- Проте я ледве ветиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах «мого юного друга» бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт. [165]- Еге ж! - кивнув головою Негору.- І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом...
- Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. В перші дні мені легко вдавалося переконати його, що ми йдемо Атакамською пустелею,- адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забяглося побачити «гумові дерева» й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево, а кузен затято дошукувався світляків. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що «мій юний друг» чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці - це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.
- Розумію,- відповів Негору.- І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!
- Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка - Дінґо. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за віщо?
- Досі не було за віщо, але при першій нагоді я почастую його кулею.
- Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. «Мій юний друг» - влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду - він славний хлопчина!
- Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість,- відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.
- Впізнаю тебе! - мовив Гарріс.- Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.
Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:
- До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив [166] останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті - то чимало, дружеі Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.
- Цим мало не скінчилося, Гаррісе.
- Не журися, Негору: колись та повісять.
- Дякую!
- А як би ти хотів? - сказав Гарріс із філософським спокоєм.- Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?
- Атож.
- Англійці?
- Ні. Португальці.
- До того, як ти здав товар, чи після того?
- Після...- трохи повагавшися, відповів Негору.- Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі - коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув; за мною стежили. Ну й узяли...
- І засудили?..
- На довічне ув'язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.
- Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!
- Еге, із шибениці не втечеш,- відповів Негору,- а з тюрми...
- То тобі пощастило втекти?
- Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським влас- [167]тям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто(92).
- І без квитка! - сміючись вигукнув Гарріс.- Тобі не соромно, чоловіче? їхати безплатно та ще й на чужих харчах!
- Так,- зітхнув Негору,- до того ж тридцять днів у темному трюмі!
- Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорійців, і повернувся назад. Як добирався звідти - знов у трюмі?
- Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.
- Еге ж, ми любимо своє ремесло... бо звикли до нього.
- Так-от. Півтора року...
Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.
- Гаррісе,- мовив він пошепки,- там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.
- Що там таке? - Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.
Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.
- Нікого немає,- мовив Гарріс трохи згодом.- Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.
Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.
- Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.
- То невже ти працював як чесна людина, Негору?
- Довелось, Гаррісе.
- Бідолаха!
- Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим».
- Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?
Інкогніто - таємно, не називаючи себе. 168- Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедік-том мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель - адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день «Пілігрим» покинув береги Нової Зеландії...
- Проте,- урвав Негору Гарріс,- із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?
- Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє,- відповів Негору.- Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповіс-ти це «своєму юному другові», коли схочеш.
- Аякже! - сміючись відповів Гарріс.- Тож розповідай, друже, розповідай!
- «Пілігрим»,- почав Негору,- мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чілі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б. наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан «Пілігрима» Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.
- І ти став капітаном корабля?
- У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п'ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти,- себто коком.
- То судно випадково пригнало до берегів Африки?
- Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість - тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився «Пілігрим». А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи - то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! «Твій юний друг» - новачок у навігації: він уміє визначити місце-перебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падав на дно лаг... Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож тривав так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумань А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. «Пілігрим», гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися! [169]- І саме в цей час,- докинув Гарріс,- випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені «першу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.
- Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.
- Будь-хто на його місці помилився б, Негору.
- Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.
- Однак тепер вони знають, куди потрапили.
- Це вже не мав значення! - вигукнув Негору.
- Що ти збираєшся далі робити? - спитав Гарріс.
- Та вже щось зроблю! - відказав Негору.- Про це потім, а ти мені спершу розкажи, як поживав наш хазяїн Алвіш? Адже я не бачив його вже понад два роки.
- Ну, старий плутяга почував себе чудово! Він невимовно зрадіє, коли побачить тебе.
- Він і досі гендлює в Біе?
- Ні, ось уже рік, як він перевів свою «фірму» в Казонде.
- А як його справи?
- Чудово, хай йому біс! - вигукнув Гарріс.- Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі. Португальські власті з одного боку, [170] англійські сторожові судна з другого, всіляко перешкоджають вивозити рабів. І тільки на півдні Анголи, в районі Мосамедіша, ще можна досить успішно вантажити «чорне дерево». Саме тепер усі бараки там на-пхом напхані неграми: от-от прибудуть по них кораблі з іспанських колоній. Про вивезення товару через Бен-гелу або Сан-Паулу-ді-Луанда не може бути й мови. З гуВернатором та чиновниками годі й балакати. Треба перебиратись трохи далі в глиб Африки. Це й збирається зробити старий Алвіш. Він мав намір спорядити караван у бік Ньянгве й Танганьїки, щоб обміняти тканини на слонову кістку і рабів.
Гарні справи і з Верхнім Єгиптом та Мозамбіком, який постачав невільниками Мадагаскар. Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Англійці прибирають до рук внутрішню Африку. Сюди лізуть місіонери - навіть вони проти нас! Лівінгс-тон - хай йому грець! - нещодавно скінчив досліджувати область Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто має і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре розуміли наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці!
Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці торговці вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками.
Негору скінчив свою розповідь. Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работорговця Алвіша анітрохи не змінився - тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що задумав Негору зробити з пасажирами «Пілігрима». І він спитав:
- Ну, то що ти хочеш з ними зробити? [171]- Розділю їх на дві групи,- відповів Негору відразу, як людина, що давно мав план.- Частину продам у рабство, а решту...
Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки.
- Кого ж ти продаси? - спитав Гарріс.
- Звісно, негрів, що супроводжують місіс Уелдон. За старого Тома, певно, дадуть не дуже багато, але за решту - четвірку міцних хлопців - можна взяти добрі гроші на ринку в Казонде.
- Чудово, Негору! Четвірка міцних негрів, звиклих до роботи, не схожих на тих тварюк, що їх нам приганяють із внутрішньої Африки! Звичайно, за них можна злупити грубі гроші. Негри, що народилися в Америці,- на ангельському ринку рідкісний товар! Але ти мені так і не сказав, чи не було на «Пілігримі» яких грошей?
- Лише кількасот доларів вдалося прибрати до кишені. На щастя, я м&ю надію іще на дещо...
- На що ж саме?
- Та в на що! - відрубав Негору: здавалось, він шкодував, що бовкнув зайве.
- Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар,- зауважив Гарріс.
- А хіба це так важко? - спитав Негору.
- Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн-Хаміс. Він чекав мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки «мій юний друг» надумав вирушити до Кванзи...
- А якщо не надумав?
- Я певен - він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж і гадки не мав про те, яка там на нього чигав небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знав, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю «мого юного друга» - він вибере саме цей шлях.
- Можливо...- задумливо сказав Негору. [172]- Не «можливо», а неодмінно!- вигукнув Гарріс.- Усе вийде так, ніби я і «мій юний друг» домовились зустрітися на березі Кванзи.
- Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.
- Рушаймо, друже!
Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест.
Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку.
Зненацька пролунав хрипкий гавкіт - із заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.
- Дінго! - вигукнув Гарріс.
- Ну, цього разу ти від мене не втечеш! - крикнув Негору.
Він вихопив у Гарріса рушницю, приклад до плеча й вистрелив.
Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.
Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережній ріні.
- Нарешті я поквитався з цим клятим псом! - вигукнув Негору.
Гарріс мовчки спостерігав, цю сцену.
- Видно, Негору,- мовив він,- собака дуже хотів тебе порвати.
- Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!
- За що він так тебе ненавидить?
- Та були колись не помирилися...
- Не помирилися?
Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись.
Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.