СПІВАЄ ГАСПАР ГАУЗЕР:
Безхитрий, тихий сирота,
Потрапив я до міст великих:
Бентежила людей дволиких
Моя душевна простота.
У двадцять років звідав я
Нову жорстоку недогоду:
Я надивсь на жіночу вроду,
Жінок не надила.моя.
Хотів я вмерти на війні,
Не мавши короля й вітчизни,-
Та смерть без слави і без тризни,
Мабуть, судилася мені.
На розстанях чужих століть
Мій марний вік розтав, як пара.
За душу бідного Гаспара,
Живії, Господа моліть!
* * *
Гнітять чорні сни
Моє існування:
Бажання, засни!
Засни, сподівання!
Знеможені сном,
Тьмяніють зіниці -
Між злом і добром
Не бачу різниці...
Все темне й сумне..
А руки нечулі
Колишуть мене:
Ой люлі, ой люлі!
* * *
Над дахом дому - неба дах:
Блакить, роздолля!
Звелась угору понад дах
Струнка тополя.
У небі дзвін летить, мов птах,
Гуде тремтливо,
А на тополі ворон-птах
Квилить тужливо.
О світе мій, яке життя
Просте і тихе!
Із міста лине шум життя,
Довілля, втіхи.
Чого ж ти плачеш без пуття,
Забувши спокій?
Того, що втратив без пуття
Найкращі роки?
* * *
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно і тривожно далі від землі,
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
Моя думка, чайка-жалібниця,
Понад морем високо літає,
Вітер нею як хотя хитає,
I не може ні на мить спиниться
Неспокійна чайка-жалібниця.
Сниться воля їй,
Сонячний розмай,
I веде незнана сила через цей безкрай.
У чудесний край
Легіт-тепловій
Десь несе її по синій стежці хвильовій.
Часом так квилить вона, кигиче,
Аж плавцям далеким дух стенає,
То злітає вгору бунтівниче,
То крилом у хвилю заринає
I так сумно, жалібно кигиче.
Я не знаю сам,
Чом мої жалі
Рвуться тужно та бентежно далі від землі...
На хисткім крилі
Морю й небесам
Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.
* * *
Із далини тужливий ріг луна,
Мов плачеться чиясь душа в полоні,
I завмирає ген на оболоні,
Де вітер спів непевний почина,
В якому чути скаргу вовкуна,
А сонце на кривавім небосклоні,
Ховаючись у хмаряній обслоні,
Так лагідно й зворушливо кона.
Під вітру скавуління сонне й сипле
Сніжок лапатий неквапливо сипле,
Біліючи на червонястім тлі,
I монотонне осені зітхання
Вгортає дня печальне затухання
На стомленій і стишеній землі.
* * *
Живопліт за живоплотом -
Наче в морі баранці
Розійшлись у всі кінці.
Млисте море пахне глодом.
Задивились вітряки
На дерев недільні шати.
Он вибрикують лошата,
Як веселі дітваки.
Скрізь так хороше і юно,
Онде й вівці на лужку,
На зеленім моріжку,
Лагідні, як біле руно.
А із ближнього села
Небом, ніби тепле дійво,
Благодійно й мелодійно
Хвиля дзвонів поплила.
* * *
Крутись, вертись, моя карусель,
Крутись під спів веселих рогів,
Крутись не сто - п'ять тисяч кругів,
Крутись, вертись - гуляє Брюссель!
I це маля, і мати у білім,
I цей хлопчак в костюмі плюшевім,
I це дівча у платті рожевім,-
Усі раді - діждались неділі.
Летіть, летіть, конята прудкі,
Сьогодні тут не місце журбі,
Нехай шахрай мишкує в юрбі,
Летіть, летіть, бо грають дудки!
Яка краса - куди твоє діло! -
Шугать без дум у цій веремії:
У голові немов дурманіє,
А на душі так любо і мило.
Біжіть кружка під скрипку й фагот,
I під гармонь, конята мої,
Сумирні, мов ягнята малі,
Немов народ у переворот.
А вітер рве - ну прямо страхіття:
Увесь намет двигоче й тріпоче,
I скло бряжчить, і прапор лопоче,
Метля, кружля барвисте плахіття.
Біжіть, біжіть без краю й кінця,
Ви, скакунці, строкаті на масть:
Ніхто вам шпор у боки не дасть,
Зате не дасть ніхто і сінця.
Біжіть, спішіть, хороші конята,
Бо вже, глядіть, настав час вечері:
Вилазить ніч з своєї печери
Гуляк, п'яниць - усіх розганяти.
Біжіть, летіть! На синявий лан
Злотистих зір вже висипав хор,
Ударив дзвін - озвався собор...
Летіть, летіть, ще б'є барабан!