ДОН КІХОТОВІ
О Дон Кіхоте мій, натхненнику богеми!
Хай з тебе юрмами глузують мудраки,
А нам твоє життя - понад усі поеми:
Не мали рації, їй-богу, вітряки!
Рушай же з вірою до правди напрямки,
На тім чуднім коні так любимо тебе ми...
Як і в старі часи, закони скрізь ламкі,
А кривди вистачить на всі, як є, системи.
Ура! З тобою ми, юроди і співці,
Не з лавра носимо, а з дурману вінці -
Веди на подвиг нас, в шаленості тверезий.
Ще буде втрат і зрад, ми знаєм, та дарма:
Замайорить колись крилатий стяг поезій
Над сивим черепом нездарного ума!
Із збірки «САТУРНІЧНІ ПОЕЗІЇ»
МЕЛАНХОЛІЯ
РЕЗИГНАЦІЯ
Марив я в дитинстві про чудні краї,
Змалку в мою душу казка та запала
Про пишноти Сходу, про Сарданапала...
Я творив у думці запашні раї,
Де між арф літали пави злотопері,
Де між хмар витали зореокі пері!
Нині перейшов я той чарівний пруг -
Що ж, життя - наука як-не-як практична;
Знаю, чого варта злуда фантастична,
Та не все ще згладив буднів сірий струг.
Мрій широколетних звужується круг,
Тьмариться уяви гра маєстатична,
Та мені немилі - жінка симпатична,
Небагата рима і обачний друг!
NEVERMORE *
О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні
До вирію дрозди летіли напівсонні,
А з лісу, що жарів в осінньому вісоні,
Журилися вітрів фаготи унісонні.
Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій,
Волосся і думки тріпав нам вітровій,
І раптом, глянувши на мене із-під вій:
«Скажи мені, який був день найкраший твій?»
Спиталася вона. Я тільки посміхнувся
Й устами вдячними побожно приторкнувся
До білої руки, а серце стало нить.
Ах, ніжні первістки лілей благоуханних,
Як запах ваш п'янить, як солодко бринить
Несміливе «люблю» уперше з уст коханих!
* Ніколи більше (англ.).
ПО ТРЬОХ ЛІТАХ
Я хвіртку відхилив - вона, стара, охоче
Мене впустила знов у цей старий садок;
Тут скрізь іще стоїть ранковий холодок,
На свіжій зелені роса ряхтить-мигоче.
Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:
Альтанка світиться, фонтан струмить-дзюркоче,
У вітті горлиця розливисто туркоче,
Стара осичина щось шепче до квіток.
Троянди, як колись, колишуться, лілеї
Пишаються, як перш, у головній алеї,
Пташки знайомі всі - від ціньки до дрозда.
Побачив я й тебе, замислена друїдко,
Із тебе білий тиньк потроху опада.
А резеда пахтить так солодко, аж їдко.
ТУГА
О перші любощі, о серця юнь вразлива!
Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів,
Бентежне відкриття незвіданих світів
І зближень трепетних стихійність боязлива!
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвіт душі недовго золотів,-
Із півночі життя хтось лютий налетів,
I впала враз зима - тяжка, глуха, нудьглива.
I от я гибію, самотній і смутний,
Немов у склепі мрець, холодний, крижаний,
Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує...
О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло,
Що знає нас до дна, нічому не чудує
I часом, як дитя, цілує у чоло?
ЗНЕМОГА
Будь лагідна, молю, будь лагідна, як лада,
Ласкава, як сестра! I в розпалі хотінь
Віддання яросне - то влади тільки тінь,
А ніжна відданість - любові справжня влада.
В твоїм голубленні така мені відрада!
Миліш від захватів і пристрасних зомлінь
Цілунку млосного сумирлива теплінь,
Хоч, може, саме в нім близька таїться зрада.
Та в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!
Без дрожі й трепету до мене пригорнись
I, як клялась колись, так і тепер клянись,
I плачмо до зорі удвох, моя коханко!
МАРЕННЯ
Давно мені якась незнана жінка сниться,
Що любить так мене, як я її люблю,
Та образу її ніяк не уловлю -
Щоразу та й не та, щось мусить відміниться.
Відомо їй все те, що іншим таємниця,
Що в серці я таю, що серцем я терплю,
I вміє лиш вона змивать печать жалю
З мого чола слізьми, ласкава жалібниця.
Яка вона на вид, не пригадаю я,
Ім'я не втямлю теж - якесь ясне ім'я,
Як тих улюблених, що рано смерть скосила,
Зір мов у статуї, а голос недзвінкий,
Немов віддалений, притемнений такий,
Як у покійників, що їх забуть несила.