© C.Dickens. Great Expectations, 1861
© Р.Доценко (переклад з англійської), 1986
Джерело: Ч.Діккенс. Великі сподівання. К.: Веселка, 1986. 480 с.
Сканування і коректура: Aerius, SK, 2004
Зміст
Розділ I
Розділ II
Розділ III
Розділ IV
Розділ V
Розділ VI
Розділ VII
Розділ VIII
Розділ IX
Розділ X
Розділ XI
Розділ XII
Розділ XIII
Розділ XIV
Розділ XV
Розділ XVI
Розділ XVII
Розділ XVIII
Розділ XIX
Розділ XX
Розділ XXI
Розділ XXII
Розділ XXIII
Розділ XXIV
Розділ XXV
Розділ XXVI
Розділ XXVII
Розділ XXVIII
Розділ XXIX
Розділ XXX
Розділ XXXI
Розділ XXXII
Розділ XXXIII
Розділ XXXIV
Розділ XXXV
Розділ XXXVI
Розділ XXXVII
Розділ XXXVIII
Розділ XXXIX
Розділ XL
Розділ XLI
Розділ XLII
Розділ XLIII
Розділ XLIV
Розділ XLV
Розділ XLVI
Розділ XLVII
Розділ XLVIII
Розділ XLIX
Розділ L
Розділ LI
Розділ LII
Розділ LIII
Розділ LIV
Розділ LV
Розділ LVI
Розділ LVII
Розділ LVIII
Розділ LIX
Розділ І
Прізвище мого батька було Пірріп, а мені дали ім'я Філіп, але що для мого дитячого язика обидва ці слова були надто складні, я звів їх просто до «Піпа». Так я назвав сам себе, а згодом цим ім'ям стали й інші мене називати.
Що Пірріп - це прізвище батька, я знаю з напису на його надгробку, а також зі свідчення моєї сестри - місіс Джо Гарджері, яка вийшла заміж за коваля. Оскільки я ніколи не бачив ні батька, ні матері, ані якої-небудь подобизни їхньої (бо жили вони за тих часів, коли про фотографію ще й не чували), мої найперші уявлення про їхню зовнішність в якийсь чудний спосіб пов'язувалися з виглядом їхніх надгробків. З обрису літер на батьковому надгробку я чомусь собі вирішив, що батько був присадкуватий, кремезний і смаглявий і мав темні кучері. А напис «також Джорджіана, дружина вищепойменованого», витворив у моїй дитячій уяві образ хворобливої жінки в ластовинні, яка була мені матір'ю. Обік їхніх могил рядком вишикувалися п'ять невеличких, кожен у півтора фута завдовжки, ромбовидних надгробків, що під ними спочивали в мирі п'ятеро моїх маленьких бгатикіз, які надто рано відмовились від участі у все-епітній боротьбі за існування,- я був непохитно певний, що вони прийшли на світ, лежачи навзнак і тримаючи руки в кишенях штанців, і що вони так ні разу й не вийняли їх із кишень за весь час перебування на земному падолі.
Ми мешкали в болотистій околиці поблизу вигину річки, яка за двадцять миль далі впадала в море. Мені здається, що свої перші свідомі й тривкі враження про навколишній світ я набув одного пам'ятного дощового надвечір'я. Саме тоді я з усією певністю пересвідчився, що ця гола місцина, поросла кропивою,- це цвинтар, і що «Філіп Пірріп, мешканець сієї парафії, а також Джорджіана, дружина вищепойменованого», давно мертві й поховані, і що їхні немовлята - Александер, Бартолом'ю, Ейбрегем, Тобіас і Роджер - теж давно мертві й поховані, і що перемежована дамбами, гатками та шлюзами темна пласка низовина поза цвинтарем, на якій де-не-де пасеться худоба,- це болота, і що олив'яна смуга поза нею - це річка, і що віддалене дике лігво, звідки зривається вітер,- це море, і що настрахане всім цим і пройняте дрижаками мале створіння, яке ось-ось зірветься на плач,- це Піп.
- Ану цить! - пролунав раптом чийсь лютий голос, і на видноті з-посеред могил біля церковної паперті постав незнайомець.- Замовкни, бісеня, бо горло переріжу!
Страховита постать у простій сірій одежі, кайдани на нозі. Чоловік у подертих черевиках, на голові замість шапки якась лахманина. Чоловік, що промок у воді й заталапався в багнюці, що позбивав і поранив ноги об гостре каміння, що його жалила кропива й шматувало терня. Що накульгував і тремтів, зирив на всі боки й бурчав, і цокотів зубами, коли раптом схопив мене за підборіддя.
- Ой, не ріжте мені горла, дядечку! - жахнувсь я.- Ради бога, дядечку!
- Як тебе звуть? - сдитав незнайомець.- Швидко!
- Піп, дядечку.
- Ану повтори,- витріщився він на мене.- Чіткіше.
- Піп. Піп, дядечку.
- Покажи-но, де ти живеш,- сказав незнайомець.- Рукою покажи.
Я показав у той бік, де на пласкому надбережжі за якусь милю від церкви серед вільх та інших дерев розкинулось наше село.
Незнайомець, змірявши поглядом мою постать, перєкинув [14] мене догори ногами й спорожнив мої кишені. У них нічого не знайшлося, крім окрайця хліба. Коли церква знову стала на своє місце - а цей дядько був такий пори-вистий і дужий, що враз обернув її основою догори, аж дзвіниця опинилась у мене під ногами,- отож, кажу, коли церква знову стала на місце, я вже сидів на високому надгробку, а незнайомець пожадливо наминав мій хліб.
- Ну ж, собача,- сказав він, облизуючи губи.- Іч який ти щокатий!
Може, це й правда, що я був щокатий, хоч узагалі я тоді зростом не вийшов, як на свої літа, і силою не міг похвалитись.
- Так би й зжер твої щоки, хай їм чорт! - заявив незнайомець, грізно труснувши головою.- А чом би й ні, справді?
Я вислоеив ревне бажання, щоб він цього не робив, і міцніш ухопився за надгробок, куди він мене посадовив - почасти, щоб не звалитися, а почасти, щоб стримати сльози.
- Слухай-но сюди! - сказав незнайомець.- Де твоя мати?
- Тут, дядечку,- відповів я.
Він здригнувся й рвонув бігти, але враз пристав і розглянувся.
- Тут, дядечку,- боязко пояснив я.- «Також Джорджіана». Це моя мати.
- А-а,- сказав він, вертаючись назад.- А поруч із матір'ю твій батько?
- Так, дядечку,- відповів я,- це він. «Мешканець сієї парафії».
- Ага,- буркнув він, зважуючи щось.- То з ким же ти живеш, себто жив, бо я ще не вирішив, чи дозволю тобі й далі жити?
- Зі своєю сестрою, дядечку,- з місіс Джо Гарджері, дружиною коваля Джо Гарджері, дядечку.
- Коваля, кажеш? - озвався він. І глянув на свою ногу.
Похмуро перевівши кілька разів погляд то на мене, то знов на свою ногу, він підступив ближче, схопив мене обіруч і перехилив якомога далі назад; його очі допитливо втупилися вниз на мене, а мої безпорадно втупилися вгору на нього.
- Слухай-но сюди! - наказав він.- Тут таке діло - дозволю я тобі жити чи ні. Ти знаєш, що таке напилок?
- Знаю, дядечку. [15]
- І що таке їдло знаєш?
- Знаю, дядечку.
Після кожного запитання він злегенька струшував мене, щоб я краще відчував небезпеку, яка зависла наді мною, і свою безпорадність.
- Ти дістанеш мені напилка.- Він удруге струсонув мене.- І дістанеш мені їдла.- Він струсонув мене знову.- Принесеш те й те.- Він ще раз струсонув мене.- А ні - то я видеру у тебе серце з печінкою разом.- Він струсонув мене ще.
Я був наляканий до смерті й такий запаморочений, що припав до нього обома руками й сказав:
- Будь ласка, дядечку, дайте мені сісти рівно, тоді мене, може, перестане нудити і я, може, краще зрозумію вас.
Він так перегнув мене назад, що аж церква перескочила через власний флюгер. Потім випростав усе на тому ж таки надгробку і, не випускаючи з рук, повів таку страхітливу мову:
- Взавтра раненько ти принесеш мені напилка й їдла. Он туди принесеш, де та стара батарея. Ти зробиш це і нікому не скажеш ні словечка й навіть не натякнеш, що бачив когось такого, як я, чи кого-небудь іншого, і тоді тобі дарується життя. А як ти цього не зробиш або хоч на дрібку відступиш від моїх слів, у тебе видеруть серце й печінку, підсмажать і з'їдять. Я, щоб ти знав, зовсім не сам, як тобі може здаватись. Зі мною тут один молодик прихований, так от я проти нього чистий ангел. Цей молодик чує, що я тобі кажу. Цей молодик має свої особливі способи, як дістатись до малого хлопця, до його серця й печінки. Дарма й пробувати хлопцеві сховатись від нього. Хлопець може замкнутися за дверима, може собі тепленько вмоститись у ліжку, може закутатись, може вкритися з головою, може думати, що він у затишку й безпеці, але цей молодик тихенько скрадеться, скрадеться до нього та й заріже! Я он і зараз насилу стримую цього молодика, щоб не заподіяв тобі шкоди. Я ледве можу його втримати, щоб не кинувся на тебе. Ну, то що ти на це скажеш?
Я сказав, що дістану йому напилка, і їсти дістану, скільки зможу, і прийду до нього на батарею рано-раненько.
- Кажи: «Хай мене господь поб'є, якщо я цього не зроблю!» - звелів незнайомець.
Я сказав, і він зняв мене з високого надгробка. [16]
- А тепер,- мовив він,- пам'ятай, що ти обіцявся, пам'ятай про цього молодика, і гайда додому.
- До-доброї ночі, дядечку,- затинаючись, попрощався я.
- Добра мені ніч! - незнайомець розглянувся на холодну мокру низовину довкола.- Хіба що для жаби. Чи вугра.
Здригаючись усім тілом, він обхопив себе обіруч за плечі - стиснув так, немов боявся, що розвалиться,- і закульгав до невисокої церковної огорожі. Коли я дивився на нього, як він продирається крізь зарості кропиви та ожини, що росли круг зелених пагорків, моїм дитячим очам здавалося, наче то він ухиляється від мерців, які тихцем простягають руки з могил, силкуючись ухопити його й затягти під землю.
Він підійшов до невисокої огорожі, натужно переліз через неї,- видно було, що ноги у нього затерпли й одубіли,- а тоді оглянувся на мене. Побачивши це, я обернувся в бік дому й кинувся щодуху бігти. Але невдовзі я таки ще раз зиркнув назад через плече - він ішов до річки, все так само тримаючи себе обіруч і ступаючи збитими ногами поміж камінюччя, накиданого там і сям на болоті, аби легше було проходити під час великих дощів чи припливу.
Я зупинивсь і подивився йому вслід: довгою чорною горизонтальною смугою простягалися болота, такою самою смугою виглядала й річка, тільки трохи вужчою і світлішою, та й небо було посмуговане - криваво-червоні смуги слалися впереміж із густо-чорними. Понад берегом річки я ледь-ледь розрізняв дві єдині в навколишньому краєвиді вертикальні споруди: маяк, що допомагав суднам триматися курсу,- бридотний з вигляду, як підійти ближче, він був наче діжка, настромлена на жердину,- та шибеницю з рештками кайданів, де колись було повішено пірата. Незнайомець кульгав у напрямку шибениці, так, мовби то пірат ожив і повертався, щоб знов на ній почепитись. Я аж здригнувся, коли це подумав; помітивши, що корови попідносили голови й дивляться в його бік, я запитав себе: а може, й у них те саме на думці? Я розглянувся довкруг, шукаючи очима того страшного молодика, та ніде не побачив його ані сліду. Але мене знов пройняв страх, і я побіг додому, більш ніде вже не зупиняючись. [17]