ОПОВІДКА ТРЕТЯ
Монна Нонна де Пульчі влучною відповіддю обриває не надто пристойні жарти флорентійського єпископа
Як докінчала Пампінея свою історію і всі похвалили дотепну відповідь Чісті та його щедрість, королева веліла оповідати далі Лауретті; та веселенько почала:
- Любії мої подруги! Спочатку Пампінея, а тепер Філо-мена дуже добре сказали про те, що ми не вміємо як слід орудувати красним словом, і я не буду більше до сеї справи повертатись; скажу тільки, що дотепи повинні кусати слухачів скорше по-овечи, аніж по-собачи, бо коли слово кусає, як собака, то вже не дотеп, а грубощі. Слова ж мадонни Оретти та пекаря Чісті були по-справжньому дотепними. Правда, коли тебе дошкулять кусючим словом, тоді не гріх буде на відповідь і огризнутись - тож завжди слід на те вважати, де, коли і з ким жартується. Колись один ваш достойник церковний на те не зважив і добру дістав одсіч на своє колюче слово, - ось слухайте, як се було.
Коли флорентійським єпископом був мессер Антоніо д'Орсо, прелат достойний і розумний, прибув до Флоренції один каталонський шляхтич на ймення Дієго де ла Рата, маршалок короля Роберта. Був він із себе дуже гарний і вданий на зальоти, то й закохався якось в одну вродливу даму з нашого-таки міста, що доводилась небогою братові того єпископа. Дізнавшись, що муж тої дами, незважаючи на свій шляхетний рід, був чоловіком скнарим і нікчемним, він [358] домовився з ним, що дасть йому п'ятсот золотих флоринів, як той дозволить йому переночувати з жінкою; велівши позолотити срібняки такого самого розміру, що ходили тоді по людях, він переспав із дамою, хоч вона того й не хотіла, і оддав ті монети мужеві. Згодом та справа вийшла на яв і всі глузували з обдуреного нікчемника, а єпископ, як чоловік розумний, вдавав, що нічого того не знає.
Єпископ часто бував разом із тим маршалком; раз якось - було те саме на Йвана - їхали вони вдвох верхами по тій вулиці, де кінські гони одбувались, і єпископ помітив одну молоду панію, що померла під нинішню пошесть. Ви, напевне, всі її знали - то була монна Нонна де Пульчі, двоюрідна сестра мессера Алессіо Рінуччі, жінка тоді ще свіжа й молода, рішуча на вдачу й дотепна на слово; незадовго перед тим вона вийшла заміж у Порта-Сан-П'єро. Побачивши мон-ну Нонну, єпископ показав її маршалкові, а коли під'їхав до неї ближче, поклав руку на плече своєму супутникові і обізвався до дами:
- А що, Нонно? Якби тобі отакого, ти б його упорала? Нонні здалося, що сії слова уймають їй честі в очах тих
городян, що були при тому присутні, а їх було там чимало, тим вона й сказала швидко - не для того, щоб неславу розмаяти, а щоб ударом на удар відповісти:
- Мессере, я не знаю, чи він би мене впорав, та, у всякому разі, я б хотіла, щоб монета була добра.
Як почули ті слова маршалок із єпископом, то зрозуміли, що обох їх однаково вдарено: одного за те, що вчинив безчестя небозі єпископового брата, а другого за те, що примирився а ганьбою своєї родички. Не глянувши одне на одного, не сказавши більше й слова, вони поїхали геть як непишні - та й що вони могли їй тоді одповісти?
А монна Нонна добре зробила - її зачепили, то й вона гострим словом по праву одборонилась.
ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
Кухар Кікібіо дотепним словом обертає гнів свого пана
Куррада Джанфільяцці на сміх і уникає лиха, що йому
загрожувало
Лауретта вже замовкла, і всі вельми похваляли дотепність монни Нонни, коли королева веліла заступити чергу Неїфілі; та почала: [359]
- Любії мої подруги! Хоч бистрий розум часто піддає язикові в разі потреби влучні, дотепні і дійові слова, та інколи й фортуна, стаючи на поміч боязливим, вкладає їм несподівано в уста такії речі, на які вони в спокійному стані не | спромоглися б. Се я й хочу показати вам своєю коротенькою f оповідкою. j
Куррадо Джанфільяцці, як ви, мабуть, усі бачили й чули, був одним із найшляхетніших громадян у нашому місті і завж- і ди славився щедрістю своєю та гостелюбністю. Бувши справ- • дешнім лицарем, він кохався понад усе в хортах та ловчих птахах - про інші його справи я зараз не говоритиму. Одного дня вполював він із своїм соколом біля Перетоли журавля, птаха ще молодого, та добре вгодованого, і послав його кухареві своєму Кікібіо, родом із Венеції, щоб він його обпатрав і засмажив добре на вечерю.
Кікібіо був добрий майстер своєї справи, та чоловік легковажний; він оскуб того журавля, розпалив огонь і заходився пекти птицю; вона вже майже спеклась і розточувала навкруги приємний аромат, коли се до кухні зайшла одна сусідська молодичка на ймення донна Брунетта, в яку той кухар був дуже закоханий. Приваблена запахом смажені і побачивши того апетитного птаха, вона попросила по-хорошому Кікібіо, щоб він дав їй стегенце. На те кухар одповів приспівуючи:
- Нічого я тобі не дам, сей птах, Брунетто, не для дам! Тоді донна Брунетта розсердилась і сказала йому:
- Як не даси, то, їй же богу, і я тобі вже зроду не дам? Слово за слово, та й до сварки дійшло; тоді Кікібіо, щоб
не гнівити ще дужче своєї коханої, одтяв од журавля одно стегенце і оддав їй.
Коли Куррадові і його гостям подали ввечері журавля з одним лише стегном, господар вельми здивувався; він велів покликати кухаря й спитав у нього, де ділось друге стегно. Скоробреха-венеціянець одповів йому, не задумуючись:
- Синьйоре, журавель - птиця однонога, то й стегно в нього одно.
Куррадо розсердився й сказав:
- Де в біса одно? Хіба я журавлів ізроду не бачив, чи що?
А Кікібіо все своє правив:
- Ба ні, синьйоре, як я кажу, так воно і є. От коли хочете, то й на живих вам покажу. [360]
Куррадо, зважаючи на гостей, що в нього були, припинив суперечку, сказавши:
- Ну гаразд, як покажеш мені завтра на живих, що так воно і є (хоч я зроду такого не бачив і не чув), то не буде тобі нічого, а як ні, то клянуся тілом Христовим, такого дам тобі перегону, що поки віку твого мене не забудеш!
Отак скінчилась увечері та суперечка; та наступного дня, скоро на світ благословилось, Куррадо встав сердитий (не заспав уночі свого гніву!), велів привести коней і, посадивши Кікібіо на шкапину, поїхав з ним до річки, де на світанку, він знав, стояли журавлі, і сказав йому по дорозі:
- Подивимось зараз, хто брехав учора - ти чи я. Побачивши, що Куррадо ще не пересердився і треба якось
буде перед ним вибріхуватися, Кікібіо страшенно перелякався; їдучи за паном, він тільки й думав, як би йому втекти, та ба! І вперед, і назад дивиться бідаха, на всі боки роззирається, і скрізь, здається йому, стоять журавлі на двох ногах. От уже вони й біля річки; кухар перший помітив із десяток журавлів, що стояли на дній нозі (а так вони справді й стоять, коли сплять).
- От бачите, - показав він на них Куррадові, - правду я вам учора казав, що вони одноногі: дивіться, як вони стоять.
- Зажди, - обізвався Куррадо, помітивши птахів, - зараз я покажу тобі, що вони двоногі.
Тоді підійшов до журавлів ближче й гукнув:
- Шугу! Шугу!
Зачувши те гукання, журавлі стали на обидві ноги і, цибнувши раз і двічі, полетіли геть.
- А що, ласуне? - сказав Куррадо кухареві. - Бачиш тепер, що в них дві ноги?
Кікібіо розгубився, але відповів миттю (хто його знав, звідки та відповідь узялася):
- Авжеж, що дві, мій пане! Треба було вам учора ввечері на того журавля шугикнути, то й він би, як сії, другу ногу опустив!
Куррадові так сей жарт сподобався, що гнів його обернувся зразу в веселий сміх, і він сказав:
- Правда твоя, Кікібіо, треба було мені так і зробити! Отак своєю швидкою й дотепною відповіддю Кікібіо уник
великої біди і помирився з паном. [361]